Сутність феномена “творчість”

Проблема творчості завжди цікавила кращих представників людства, та особливо зріс інтерес до неї сьогодні. Це зумовлено соціальним замовленням на виховання творчої особистості та вимогами сучасної технології виробництва. Розв’язання цих завдань значною мірою залежить від знання меха­нізмів творчості, її структури, внутрішніх суперечностей та міри їх застосування у процесі виховання. Усе це стверджує актуальність, теоретичного, передусім філософського, осмислення і практичного випробування досліджуваної проблеми.

Визначенню сутності, структури і соціальної ролі творчості присвячено низку праць (Андрєєв В.І., Батищев Г.С., Бахтін М.М., Біблер В.С., Борєв Ю.М., Волощук І.С., Грузенберг С.О., Енгельмейєр П.К., Ільєнков Е.В., Каган М.С., Кедров Б.М., Коршунов О.М., Кудрявцев Т.В., Лосєв О.Ф., Нєменський Б.М., Столович Л.М., Шумилін А.Т., Цапок В.А., Шинкарук В.І., Яценко Л.В. та ін.).

Творчість - одне з найбільш досліджуваних і водночас усе ще не досліджених наукових понять, яке має близько ста п'ятдесяти визначень [367], що відображають різноманітність підходів до його визначення. Більшість з них пов'язана з трактуванням творчості як особливої за характером, змістом, способами дій діяльності. У філософських словниках знаходимо таке визначення цього феномена: “діяльність, яка породжує щось якісно нове, те, чого раніше ніколи не було” [370, с.642]; “діяльність людини, що створює нові об'єкти та якості, схеми поведінки та спілкування, нові образи і знання” [317, с.529]. Ряд учених (Виготський Л.С., Кудрявцев В.Т., Леонтьєв О.М., Поддьяков М.М., Рубінштейн С.Л. та ін.) вбачають у творчості специфічну людську здібність; дехто з науковців, митців оцінює її як надзвичайний стан душі та духу (Бекон, Бердяєв М.О., Гоббс, Локк Д., Фрейд З. та ін.).

У широкому розумінні цього поняття творчість трактують як властивість, притаманну не тільки людству, а й неживому світові, тобто творчість змішують з іншими процесами зміни діяльності, такими, як рух, розвиток, діяльність (Альтшуллєр Г.С., Дудецький О.Я., Енгельмейєр П.К., Пономарьов Я.О. та ін.). Я.О.Пономарьов убачає у творчості “механізм продуктивного розвитку” [276, с.6]. Аналогічну думку знаходимо в монографії В.М.Николко, в якій творчість піддається широкому філософсько-онтологічному аналізу як одна з головних форм оновлення матерії, що слугує підґрунтям розвитку; становить вид детермінації, в сучасних варіантах тотожно справжньому життю; взаємодоповнюється працею і містить у собі діяльність як форму участі людини у творчості. У розвинутих формах є виробництвом нового, але специфічними засобами [240, с.14].

Ми поділяємо точку зору тих науковців, які припускають одночасне існування різних щаблів цього багатоаспектного поняття. Так, болгарський філософ Г.Чиргинов пропонує розглядати творчість першого рівня у широкому значенні як іманентно притаманну людському мисленню та людській праці, і творчість другого рівня, у вузькому значенні слова, з якою пов'язують винахідництво і створення художніх цінностей [382]. Саме такий підхід дозволяє поєднати творчість не тільки з діяльністю митців, а з будь-якою людською діяльністю. П.К.Енгельмейєр взагалі виводить широку формулу творчості: “Творчість - є життя, а життя - є творчість” [394, с.16]. У тлумаченні творчості В.І.Шинкаруком зміст звужується: “Продуктивна людська діяльність, що здатна породжувати якісно нові матеріальні та духовні цінності суспільного значення” [367, с.684]. Як бачимо, автор обмежує сутність поняття критеріями новизни й суспільної значущості.

Більшість зарубіжних дослідників оцінюють творчий процес у широкому значенні як форму активності в проблемному пошуку, свідому й цілеспрямовану спробу розширити межі знань, усунути будь-які існуючі обмеження (Баррон Ф., Гілфорд Дж., Грубер Х., Торренс Є., Стернберг Р. та ін.).

Аналіз філософських, історичних, психологічних праць показує, що найбільш суперечливим у визначенні творчості є виділення об’єктивних критеріїв цього поняття.

Багатовікова суспільно-історична практика застосування терміну “творчість” як її головну ознаку називає створення нового: нових духовних чи матеріальних цінностей, нової речі чи засобу діяльності. Але не всі види діяльності підходять під це визначення, отже, є як прихильники, так і супротивники такого підходу.

В.М.Бехтерєв відзначає суперечливість категорії “новизна”. З одного боку, творчість як діяльність є процесом творення будь-чого нового. Без нового результату, здобутого з тих чи інших даних, немає взагалі творчості. Водночас “новим у творчості є тільки планомірні зміни тієї чи іншої раніше існуючої комбінації подразників чи відношень між ними, яких не було раніше ні в досвіді особистості, ані в досвіді інших” [90, с.228]. А.Т.Шумилін пропонує розрізняти у визначенні категорії “новизна” нове і нове за часом, а також нове суб’єктивне й об’єктивне [390]. О.І.Табідзе виділяє очевидну новизну (нову не лише для винахідника) і психологічну (результат не новий, але досягнутий власними силами) [391]. Отже, новизна, оригінальність продукту творчості не вичерпують го­ловних її критеріїв.

Важлива ознака цього поняття, на думку багатьох філософів, - суспільна значущість продуктів творчості, їхня прогресивність (Дудецький О.Я., Канарський А.С., Левчук Л.Т., Шинкарук В.І. та ін.).

Прихильники протилежного погляду наполягають на неможливості абсолютизації цього критерію, адже тоді випадає особистісний компонент проблеми творчості - значущий для однієї особи продукт, результат творчості може не мати особливого значення для суспільства чи в особистісному, людському значенні як продукт творіння (Андрєєв В.І., Богоявленська Д.Б., Николко В.М., Пономарьов Я.О., Шумилін А.Т. та ін.).

П.К.Енгельмейєр вважає, що творчість має вищу й нижчу межі, тобто не обмежує її тільки фактом новизни, створенням “нового образу” (чи думки), якого не було досі в досвіді [394, с.16]. Автор не розводить, а зближує поняття “зрозуміти” і “придумати”. Адже кожний може йти власним творчим, оригінальним шляхом до істини. “Уся діяльність людини насичена творчістю, тримається на творчості, є і проявом, і результатом творчості водночас” [394, с.18].

Можна навести численні приклади з історії того, як спочатку не визнані творчі знахідки, блискучі досягнення творчої думки, відкриття набували все таки, хоч і пізніше, суспільної значущості. Я.О.Пономарьов з цього приводу ставить риторичне запитання: “Не можна ж вважати, що в період замовчування геніальних відкриттів діяльність їхніх творців не була творчою, а ставала такою тільки з моменту її визнання” [276, с.316]. Якби суспільна значущість вважалася головною ознакою творчості, тоді б творчу діяльність дітей та більшості людей узагалі не можна було б вважати такою.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/461267.html