Характеристика суб’єкта та суб’єктивних ознак злочинів проти трудових прав людини

Одним із завдань кримінального судочинства є те, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Тому питання визначення суб’єкта злочину є надзвичайно важливим аспектом кримінального права.

Суб’єкт злочину є одним із елементів складу злочину, що має певну сукупність ознак, за наявності яких особа може притягатися до кримінальної відповідальності за вчинення певного злочину.

Вперше у КК України 2001 року законодавець ввів поняття суб’єкта злочину та об’єднав всі основні питання щодо цього поняття в окремий Розділ ІV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)» Загальної частини. Водночас надано визначення спеціального суб’єкта злочину, уточнено поняття службової особи, введено норму про кримінальну відповідність обмежено осудних осіб. КК України в редакції 1960 року не передбачав визначення цих понять, що відтак призводило до помилок у процесі притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.

Здавалося, що КК України 2001 року мав би полегшити роботу практичних працівників та унеможливити виникнення спірних питань із цього приводу, однак у практиці правоохоронних та судових органів досі трапляються випадки неправильного визначення суб’єкта досліджуваних злочинів. Відтак виникає необхідність додаткового дослідження питання суб’єкта злочинів проти трудових прав людини.

Визначаючи, що, відповідно до вимог ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може настати кримінальна відповідальність [7], законодавець вказує на його ознаки, що притаманні суб’єкту будь-якого злочину, тому в диспозиціях статей Особливої частини КК України не повторюються.

У кримінальний закон України введено поняття спеціального суб’єкта злочину, якому притаманні всі ознаки, що й загальному, а також й інші ознаки, передбачені законом. У ч. 2 ст. 18 КК України визначено, що спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Визначення спеціальних ознак суб’єкта злочину, в тому числі злочинів проти трудових прав, обумовлюється специфікою окремих складів цих злочинів, учинення яких є можливим у зв’язку із відповідним видом людської діяльності, яку можуть здійснювати не всі, а лише обмежене коло осіб. Склади таких злочинів мають назву «склади злочинів із спеціальним суб’єктом», кількість яких, як зазначає В. В. Устименко [293, с. 4], збільшуються внаслідок того, що окремі суспільні відносини, які раніше не були захищенні кримінальним законом, поставлені під охорону кримінального закону із вказівкою на обмежене коло осіб, які можуть вчиняти такі злочини.

Ознаки спеціального суб’єкта злочину або прямо передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК України, або вказані в окремій нормі кримінального закону, або прямо випливають зі змісту диспозиції відповідної статті. Наявність цих ознак завжди звужує коло осіб, які можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за конкретний злочин. В юридичній літературі такі ознаки називають додатковими [293, с. 23], факультативними [89, с. 77], спеціальними [294, с. 7], а також особливими [237, с. 138].

До спеціальних ознак суб’єкта злочину належать: 1) стать особи (ст. 117); 2) професія (наявність в особи відповідної освіти чи професійних навиків (ст.ст. 140, 145); 3) громадянство (ст.ст. 111, 114), 4) службове становище (зайняття певної посади чи виконання відповідних функцій) (ст. 375), 5) родинні або інші зв’язки, які покладають певні обов’язки (ст.ст. 164, 166, 167), 6) наявність в особи судимості або відбуття нею покарання в місцях позбавлення волі (ст.ст. 390, 391, 393).

Ознаки, що введені законом до складу злочину для характеристики суб’єкта, спрямовані на те, щоб за їх допомогою звузити коло осіб, які можуть нести відповідальність за конкретний злочин чи конкретну групу злочинів, відтак не кожна фізична осудна особа може бути суб’єктом цього виду злочинів [286, с. 191–194].

Вивчаючи окрему групу злочинів – злочинів проти трудових прав, встановлено, що суб’єкт усіх цих злочинів є спеціальним, окрім злочину, передбаченого ст. 174 КК України, суб’єкт якого є загальним, що зумовлено специфікою посягання і характером суспільно небезпечного діяння.

Аналізуючи диспозиції норм, які встановлюють відповідальність за вчинення досліджуваних злочинів, суб’єктом яких є лише спеціальний суб’єкт, з’ясовано, що перелік таких суб’єктів є широким, зокрема: службова особа підприємства, установи, організації; окремий громадянин або уповноважена ним особа; керівник підприємства, установи або організації; громадянин–суб’єкт підприємницької діяльності; службова особа підприємства, установи, організації, на яку покладено обов’язок забезпечувати дотримання вимог законодавства у сфері охорони праці; особа, яка зобов’язана дотримуватися правил безпеки на підприємстві певного виду виробництва.

Як бачимо, при визначенні суб’єктів цих злочинів не дотримано загальних правил законодавчої техніки, оскільки існують різні термінологічні позначення одних і тих самих суб’єктів злочинів проти трудових прав.
У нормах по-різному відображено вказівку на суб’єкта цих злочинів, зокрема, у деяких випадках прямо зазначено такі ознаки, а в інших – встановлення ознак суб’єкта потребує дослідження диспозицій  норм. Тому для повного визначення суб’єктів досліджуваних злочинів необхідно здійснити аналіз ознак кожного зі суб’єктів цих злочинів.

У диспозиції ст. 172 КК України, яка передбачає відповідальність за незаконне звільнення працівника з роботи з особистих мотивів чи у зв’язку з повідомленням ним про порушення вимог Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» іншою особою або інше грубе порушення законодавства про працю, не визначено суб’єкта цього злочину. Однак на основі аналізу об’єктивних ознак цих діянь можна з’ясувати ознаки суб’єкта цього злочину.

Так, у ст. 21 КЗпПУ визначено дві сторони трудового договору з укладенням якого виникають трудові відносини, – це працівник і
власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа.

Визнання стороною трудового договору власника є не зовсім вдалим. Навіть більше, вказівка на власника як на сторону трудового договору може внести певне неоднозначне розуміння цього поняття.

Відтак не можна погодитись із С. Я. Лиховою, яка визначає суб’єктом злочину, передбаченого ст. 172 КК, України власника підприємства, установи, організації [184, с. 511]. По-перше, власник як засновник підприємства, установи, організації як юридичної особи наділяє її певним правовим становищем як самостійного суб’єкта права та правових відносин; по-друге, самостійність і незалежність юридичної особи від власника передбачає самостійну її участь у трудових відносинах; по-третє, визначення роботодавця через посилання на власника підприємства, установи, організації, по суті, виключає можливість визнання підприємства, установи, організації як окремого виду роботодавця, що видається необґрунтованим ні з юридичної, ні з економічної точок зору [146, с. 97]. Тому власник підприємства, установи, організації за загальним правилом, не наділений повноваженнями щодо реалізації трудових прав, оскільки не несе відповідальності перед працівником.

Власник визначає керівника для управління підприємством, який несе відповідальність за свої дії і перед власником, і перед працівником. До керівника можна висунути майнові претензії, що випливають із трудових відносин. Видається, що С. Я. Лихова під власником розуміє роботодавця, однак визначає суб’єктом саме власника, згідно з вимогами ст. 21 КзпПУ, як суб’єкта трудових відносин.

Відтак нині законодавець все частіше для визначення сторони, з якою працівник укладає трудовий договір, використовує термін «роботодавець», який, із теоретичної точки зору, є більш вдалим.

Поняття «роботодавець» вживається здебільшого в науці трудового права. Чинний КЗпПУ такого поняття не застосовує. Однак є низка нормативних актів, у яких зроблено спробу дати його визначення. Наприклад, у Законі України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 під поняттям «роботодавець» розуміється особа, яка найняла працівника за трудовим договором (контрактом) [12].

Визначення поняття «роботодавець» запропоновано і в проекті Трудового кодексу України – юридична (підприємство, установа, організація) або фізична особа, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб. Роботодавцем може бути фізична особа, яка має повну цивільну дієздатність [17].

Водночас роботодавець – це насамперед особа, яка  надає роботу іншій особі на підставі трудового договору у формі будь-якого з його різновидів, передбачених законодавством, у тому числі при обранні чи призначенні на посаду [251, с. 79].

Роботодавець як юридична особа представлений особою, яка очолює конкретне підприємство, установу, організацію, тобто обіймає певну керівну посаду. Такою особою є керівник підприємства, установи, організації, оскільки лише він уповноважений від імені юридичної особи укладати трудовий договір із працівником, тобто приймати на роботу та проводити звільнення.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/461266.html