Быстрый переход к готовым работам
|
Санкції в системі кримінально-правових засобів охорони трудових прав людиниОдним зі специфічних способів протидії злочинам проти трудових прав людини, як і будь-яким іншим злочинам, є визначення реального настання негативних наслідків для винного, в яких виражається тяжкість протиправного діяння. Тому, задля вдосконалення санкцій кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за вчинення досліджуваних злочинів, потрібен постійний пошук, який би забезпечив зміцнення авторитету кримінального закону так, щоб він відповідав вимогам сьогодення. Побудова санкцій таких кримінально-правових норм та практика їх застосування і досі є недослідженими. Тому вивчення проблемних питань їх конструювання є частиною вирішення актуальних та важливих аспектів щодо протидії злочинам проти трудових прав, удосконалення слідчої та судової практики, а також удосконалення кримінального законодавства. Відтак необхідно проаналізувати специфіку побудови санкцій, залежно від ступеня суспільної небезпеки досліджуваних злочинів, запропонувати варіанти вдосконалення санкцій цих кримінально-правових норм, а також визначити роль санкцій у системі кримінально-правових засобів охорони трудових прав людини. Основна мета законодавства кожної країни – це ефективне та своєчасне врегулювання суспільних відносин за допомогою норм права. Один із таких видів норм є кримінально-правова норма, яка як норма поведінки стосується всіх індивідів до вчинення злочину, як норма правосуддя – учасників процесу після вчинення злочину, як пенітенціарна (виправна) норма – до караного [270, с. 288]. Кримінально-правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, що визначає умови, за яких застосовується правова норма щодо забороненої поведінки особи; диспозиції, що закріплює таку правову норму; санкції, що встановлює покарання для осіб, які порушили цю правову норму [18]. Санкція завжди наявна у кримінально-правовій нормі, яка становить модель покарання, а її відсутність прирівнюється до відсутності кримінально-правової норми. Санкція передбачає певні заходи впливу, в результаті яких можуть настати негативні наслідки для особи, яка не дотримується певних правил, вказаних у диспозиції. Роль санкції будь-якої кримінально-правової норми виконують розпорядження, в яких регламентуються примусові заходи, що діють у разі порушення диспозиції. Якщо диспозиція – це початок процесу дії кримінально-правових норм, то санкція – це його завершальний етап. У диспозиції вказується, як не треба поводитися, а санкція звертає увагу на характер і міру несприятливих наслідків у разі недотримання вимог диспозиції [298, с. 32]. За побудови санкцій необхідно обрати найбільш оптимальну її конструкцію, яка б найефективніше відповідала ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину. Саме у санкції відображається цей ступінь, який відрізняється, залежно від виду та розміру покарання. З-поміж злочинів проти трудових прав людини 41% є злочини невеликої тяжкості, 35% – середньої тяжкості, 18% – тяжкі та 6% – особливо тяжкі злочини, відтак за їх учинення передбачено, відповідно, і покарання, які не пов’язані із позбавленням волі, і ті, що передбачають ізоляцію від суспільства. За допомогою таких покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські та виправні роботи, арешт, обмеження і позбавлення волі, а також різних розмірів цих покарань, побудовано санкції досліджуваних норм. Проте аналіз цих санкцій засвідчив про деякі недоліки за їх конструювання. Чинний КК України використовує відносно визначені, альтернативні та кумулятивні санкції кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини, і виділяються залежно від ступеня визначеності змісту санкції, кількості видів основного покарання та складу санкції. З врахуванням того, що санкції можуть належати одночасно до декількох видів, 94% із них є альтернативними, 6% – відносно визначеними та 65% – кумулятивними. Відносно визначеною є санкція, що передбачає можливість застосування основного покарання із визначенням його нижньої та верхньої або лише верхньої межі. У всіх санкціях досліджуваних норм визначено лише верхню межу покарання, крім ч. 2 ст.ст. 273, 274 КК України, де законодавцем визначено і нижню, і верхню межі покарання у виді позбавлення волі на строк від 2 до 10 та від 3 до 12 років відповідно з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років. На жаль, юридична техніка не визначає конкретних правил, яких необхідно дотримуватися при визначенні мінімальних та максимальних меж санкції кримінально-правових норм чи бодай частково роз’яснювали їх застосування. Проблема визначення оптимальної амплітуди між нижньою і верхньою межами покарання тривалий час обговорюється науковцями. Зокрема, Н. А. Орловська зазначає, що надмірні розриви у межах покарання перешкоджають формуванню єдиної судової практики у конкретних справах і водночас створюють загрозу зловживання судами своїми повноваженнями [238, с. 207]. Негативно висловлюється щодо визначення значного розриву між максимальною та мінімальною межами санкції і С. І. Дементьєв [102, с. 142], який вважає, що розрив між цими межами санкції у виді позбавлення волі не повинен перевищувати 3–5 років. Санкції досліджуваних нами кримінально-правових норм, особливо тих, які стосуються порушення законодавства про охорону праці, також не позбавлені певних недоліків щодо формування таких меж. Зокрема, у ч. 2 ст. 274 КК України різниця між нижньою і верхньою межами покарання у виді позбавлення волі є надзвичайно великою і сягає аж 9 років. За таких розмірів санкції покарання встановлюється не законодавцем, а судом, оскільки ніхто не знає розміру покарання за певний злочин до проголошення вироку суду [143, с. 50]. Тому широкі санкції не завжди сприяють одноманітності судової практики [103, с. 29]. Варто погодитись із Л. Л. Кругліковим щодо визначення меж санкцій, які мають бути такими, щоб, з одного боку, суддя не був обмежений занадто вузькими інтервалами, мав певний простір для обрання міри покарання, а з другого, – щоб цей простір не був занадто широким, не породжував суб’єктивізму, що простежується, коли законодавцем допускається занадто великий розрив між мінімальними та максимальними межами санкції [170, с. 267]. Відтак, з метою забезпечення ефективності призначення покарання та уникнення зловживань під час його призначення доцільно збільшити нижню межу позбавлення волі у ч. 2 ст.ст. 273, 274 КК України до 5 та 6 років відповідно. Така позиція видається обґрунтованою, оскільки у випадку, коли нижня межа покарання буде зависокою під час призначення покарання за вчинення конкретного злочину за наведеними статтями, суд може застосувати положення ст. 69 КК України. Суду у цьому разі доведеться детально зазначити та аргументувати обставини, які пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. До альтернативних належать санкції, які містять вказівку на два або більше види покарань. Особливістю альтернативних санкцій є те, що законодавець дає змогу обрати суду одне із перелічених у санкції відповідної норми покарань. До такого виду належать санкції всіх досліджуваних норм, тобто ті, які передбачені ст.ст. 172–175, 271–274 КК України, за винятком санкції ч. 2 ст. 274 КК України, яка містить лише одне основне покарання у виді позбавлення волі. Альтернативні санкції зазначених норм містять доволі широкий перелік покарань, зокрема таких, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські та виправні роботи, арешт, обмеження та позбавлення волі на певний строк. До прикладу, під час призначення покарання за злочини, передбачені ч .2 ст. 172, ч. 1 ст. 173, ст. 174 КК України, суд повинен обрати одне з чотирьох визначених покарань. Водночас у санкції за злочин, передбачений ч. 2 ст. 172 КК України, такими покараннями є штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, арешт; за злочин, передбачений ч. 1 ст. 173 КК України, – штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, арешт, обмеження волі; за ст. 174 КК України – штраф, громадські роботи, арешт, обмеження волі. Попри це, у ч. 2 ст. 274 КК України передбачено лише одне покарання у виді позбавлення волі, що, вважаємо, необґрунтовано, оскільки позбавляє суд можливості призначити покарання з урахуванням обставин учиненого злочину та особи винного. Тому, з метою сприяння індивідуалізації покарання, а також з урахуванням правила послідовного переходу у видах покарань, що передбачені за простий та кваліфікований склади, варто передбачити у санкції ч. 2 ст. 274 КК України покарання у виді обмеження волі строком до 5 років, а відтак абз. 2 ч. 2 ст. 274 КК України викласти у такій редакції: «карається обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі від 6 до 12 років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років». Кумулятивними є санкції кримінально-правових норм, передбачені ст. 175, ч. 2 ст. 271, ст.ст. 272–274 КК України, тобто такі, які, крім основного, містять ще й додаткове покарання – позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке застосовується з будь-яким із основних покарань, передбачених санкцією. За порушення вимог законодавства про охорону праці такий вид покарання, як позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, не було передбачено в КК України 1960 року (ст. 133) ні як основне, ні як додаткове, хоча до відповідальності за їх учинення притягались особи, які обіймали посади, пов’язані з відповідальністю за додержання правил охорони праці. Передбачення вказаного виду покарання у санкціях кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за вчинення злочинів проти трудових прав людини за чинним КК України, видається виправданим, адже такі суспільно небезпечні діяння вчиняються з використанням винними особами своїх повноважень, якими вони наділені, обіймаючи певні посади чи займаючись певною діяльністю. Застосування такого покарання сприятиме підвищенню відповідальності за їх учинення і відтак засвідчить особливість злочинів проти трудових прав людини, вчинення яких не можливе без перебуванням винної особи на певній посаді чи здійснення певної діяльності. Проте і до санкцій цього виду є певні зауваження. Зокрема, у разі призначення штрафу за вчинення злочинів, передбачених ст. 175 та ч. 1 ст. 272, із застосуванням вказаного додаткового покарання, останнє буде тяжчим, ніж основне. Тоді додаткове покарання перетворюється на основне. Якщо дотримуватися правила, що основне покарання завжди повинно бути більш суворе, ніж приєднане до нього додаткове [289, с. 89], то необхідно у вказаних нормах додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю визначити як основне. У цьому напрямі виправданою була позиція законодавця, викладена у ч. 1 ст. 175 КК України, щодо внесення змін Законом України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за несвоєчасну виплату або безпідставну невиплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат» від 19.02.2009, де у санкції вказаної норми таке покарання передбачалось як основне. Водночас, з уваги на специфіку досліджуваних злочинів, які можна вчинити лише обіймаючи певну посаду чи у зв’язку зі здійсненням певної діяльності, за необхідності випадках суд, із урахуванням положень ч. 2 ст. 55 КК України, може призначити зазначене покарання як додаткове й тоді, коли воно не передбачене у санкції статті. У цьому разі суд отримує широкі можливості застосування цього виду покарання з урахуванням характеру злочину, особи винного та інших обставин справи.
Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/461266.html |
|