Становлення міжнародно-правових основ антнтерористичного співробітництва держав

Початок третього тисячоліття відкрив перед людством перспективи значного розвитку та водночас засвідчив про серйозні виклики у сфері міжнародного миру та безпеки Таким викликом, зокрема, є міжнародний тероризм, який постав як одна з головних глобальних проблем. Слушною є думка про те. що на порозі нового тисячоліття людство, яке за свою історію накопичило різнобічні та корисні знання. ^,гнажаль. не змогло використати цей колосальний багаж для створення надійного імунітету проти такої загрози для світової цивілізації, як міжнародний тероризм" [269_т с. 56-57]. Висока терористична активність у світі, зокрема, жорстокі терористичні напади у Тунісі. Туреччині. Лівані. Франції. Малі. Індонезії. Бельгії та інших державах у 2015 - 2017 pp., демонструє гостроту згаданої проблеми, і Генеральний секретар (далі - ГС) ООН цілком об'єктивно констатував у доповіді від 22 липня 2015 p., що вона "вийшла на перший план у міжнародному порядку денному"^[1] [98, с. 32]. Це підтверджує, що тероризм, як влучно вказував авторитетний український вчений В. Ф. Антипенко, став "однією з домінант, що визначають сучасну історію" [10, с. 7]. Він є одним з найбільш руйнівних та складних явищ сучасності, особлива небезпечність якого проявляється в тому, що його жертвою може стати будь-яка особа, а в умовах взаємопов’язаного та взаємозалежного світу він загрожує глобальній політичній та економічній стабільності та глобальному правопорядку, однак дієві шляхи його подолання все ще не вироблені. Зважаючи на глобальний масштаб та наслідки тероризму, боротьба з ним потребує спільних дій широкого кача держав. У зв'язку з цим П. Седжер слушно наголосив, що ця боротьба "може здійснюватися тільки шляхом міжнародного співробітництва" [533, с. 81]. Прн цьому існує широкий спектр чинників [380, с. 14-15, 16], через які проблема тероризму вельми актуальна для України. У Коментарі Міністерства закордонних справ України від 17 листопада 2015 p., в якому підтримані основні положення Заяви Великої двадцятки щодо боротьби проти тероризму від 16 листопада 2015 р. [458], слушно вказано, що "регулярні терористичні напади у різних країнах світу є свідченням нагальної необхідності активізації міжнародного співробітництва та солідарності у боротьбі з тероризмом", і цей напрям доречно названо одним з "головних" у діяльності України як непостійного члена РБ ООН [161] (з 2016 р. [402]).

Вироблення ефективних засобів подолання тероризму' потребує розуміння широкого контексту сучасних загроз міжнародному миру та безпеці. У 2004 р. тогочасний ГС ООН К. Аннан представив членам ООН доповідь "Більш безпечний світ - наша спільна відповідальність", підготовлену заснованою ним Групою високого рівня із загроз, викликів та змін, яка мата на меті оцінити згадані загрози та надати рекомендації щодо зміцнення ООН, щоби вона "могла забезпечити колективну безпеку для всіх" у XXI ст.; у цій доповіді було визначено шість блоків загроз, актуальних для світу у майбутні десятиліття; "економічні та соціагьні загрози, включаючи бідність, інфекційні хвороби та екологічну деградацію; міждержавний конфлікт; внутрішній конфлікт, включаючи громадянську війну, геноцид та інші масові звірства; ядерна, радіологічна, хімічна і біологічна зброя; тероризм; транснаціональна організована, злочинність" [104, с. 1, 13-14]. Характер цих загроз яскраво свідчить, що поняття безпеки "сягає даті ніж відсутність війни" [550. с. 4], тобто безпеку держав не визначає лише їх здатність відбити збройний напад. У межах цієї парадигми поняття "могутності держави", яку мав забезпечувати її воєнно-економічний потенціат розташування, природні, людські та організаційні ресурси як слушно зазначив О. С. Бодрук. "виявилося непрацюючим" [35, с. 16]. Зокрема будь-яка потужна з воєнно- економічного погляду держава уразлива до асиметрії терористичних дій. Природа та масштаб згаданих загроз вимагають всеосяжної моделі безпеки що грунтується на концепції єдиних загроз усьому світу, в якому питання благополуччя та внжнвання мають вирішуватися на широкій колективній основі Зважаючи на це. подолання тероризму вимагає глобального об’єднання зусиль, широкої стратегії дій та відповідної універсальної міжнародно-правової бази.

Розглядаючи тероризм як вагомий чинник міжнародної безпеки, який зумовив поступове формування широкого співробітництва держав з метою ефективної боротьби з ним, зазначимо, що, за влучною оцінкою авторитетного західного теролога У. Лакера, тероризм "такий само давній, як історія людства" [495]. Зокрема, одним із його ранніх проявів вважається діяльність сікаріїв - членів релігійно-політичної секта у римській провінції Іудея у І ст. н. е., які прагнули позбутися римського впливу [557, с. 31]. Однак хоча тероризм відомий здавна, найбільш широке, впорядковане міжнародне співробітництво по боротьбі з ним закріпилося лише у XX ст., після Другої світової війни. Саме на цьому етапі співробітництво держав, як "магістральний шлях до подолання проблеми тероризму", почало "набувати рис системи міжнародної протидії тероризму"^[2] [135, с. 27, 33]. Його ядром є ООН, яка призначена "бути центром для узгодження дій націй" [371] та об’єднує вже 193 держави [59], а правовим фундаментом - Статут ООН ж основа сучасного міжнародного правопорядку ("універсального правопорядку за Статутом ООН", "четвертого універсального правопорядку, що діє з 24 жовтня 1945 р. дотепер" [94, с. 311, 294]). Водночас потреба у виробленні правових засобів для забезпечення міжнародного співробітництва у боротьбі з тероризмом виникла задовго до заснування ООН Формуванню сучасного міжнародного співробітництва у цін сфері передували ранні спроби держав щодо вжиття багатосторонніх антнтерориетичннх заходів наприкінці XIX ст. та у першій половині XX ст. (до Другої світової війни), під час існування попередніх універсальних правопорядку (згідно періодизації, яку представили А. І. Дмитрієв, Ю. А Дмитрієва та О. В. Задорожній. епоха універсального міжнародного права включає: період "вестфальської конфігурації універсального міжнародного права (1648 -1815 pp.)”, період "універсального міжнародного права за Головним актом Віденського конгресу 1815 р. (1815-1919 pp.)", "універсальне міжнародне право періоду Ліги Націй (1919 - 1946 pp.)" та "універсальне міжнародне право Організації Об’єднаних Націй (з 1945 р. дотепер)" [94, с. 19-20]). Згадані заходи мали суттєве значення для формування міжнародно-правових основ широкого антитерористичного співробітництва держав. У наукових працях, зокрема, таких учених, як Т. С. Бояр-Созонович [37], Л. Н. Галенська [48], І. М. Громівчук [77], В. П. Ємельянов [119], Ю. А. Іванов [144], В. О. Іващенко [145], Д. А. Кучугурний [197], Є. Г. Ляхов [221]. В. П. Панов [264], Ю. М. Панфілова [267], Б. Сол [526], при вивченні витоків міжнародного співробітництва у боротьбі з тероризмом спостерігається тенденція до висвітлення передусім відповідних заходів та документів, пов'язаних з універсальним міжнародним правом періоду Ліги Націй. Ю. С. Горбунов та інші вчені слушно звернули увагу на більш ранні заходи цього співробітництва [58; 376] (які мали місце в період універсального міжнародного права за Головним актом Віденського конгресу 1815 p.), але детально їх не розглядали. На нашу думку, широке міжнародне співробітництво у боротьбі з тероризмом почало зароджуватися саме під час універсального правопорядку 1815-1919 pp., і цей аспект потребує окремого дослідження [73, с. 374].

Зародження вказаного співробітництва було зумовлено проявами анархо- тероризму, який, за оцінкою Р. Дженсена, виступав як "найлютіший... ворог суспільства" [484, с. 323] в Європі та СІЛА у другій половині XIX - на початку XX ст. Під час анархістських виступів, як вказав А. С. Грачов, посягання на державних діячів чергувалися з акціями масового "нерозбірливого" насильства щодо представників різноманітних соціальних груп, при цьому основним знаряддям "революційної війни" анархісти вважали динаміт, вбачаючи у вибухівці ''чудодійні політичні якості" [60, с. 16]. З 1880 р. до 1914 р. тривала "золота ера" анархістського тероризму, під час якої, зокрема, відбулася серія насильницьких акцій проти найвищих представників влади, а період 1892 - 1901 pp., який характеризувався значною кількістю посягань на монархів та інших високопоставлених осіб, здобув назву "Десятиліття царевбивства" [485, с. 16]. Жорстока тактика та міжнародний розмах діяльності анархістів сіяли масовий страх у багатьох країнах. Як вказав К. Хармон, протягом останньої третини XIX - на початку XX ст. "анархізм мав чітко виражений міжнародний характер" [468. с. 45]; а на думку Д. Рапопорта, згадана діяльність стала "першим в історії... дійсно міжнародним досвідом тероризму" [518, с. 47]. Отже, ця діяльність постає початковим етапом інтернаціоналізації тероризму, на жому він проявив себе ж масштабна загроза міжнародного характеру, мотивуючи держави до об'єднання зусиль у протидії їй. Зокрема, після загибелі внаслідок дій анархістів імператриці Єлизавети Австрійської (вересень 1898 р.) та президента США У. МакКінлі (вересень 1901 р.) були проведені дві міжнародні антнанархістські конференції.