На попередніх етапах розвитку універсального договірно-правового регулювання боротьби з тероризмом його окремі аспекти досліджували В. Ф. Анггипенко [15], Т. С. Бояр-Созонович [37], JL Н. Галенська [49], Ю. С. Горбунов [58], Н. А. Зелінська [133], Р. Колб [488], Ю. М. Колосов таї Дж. М. Левітг [160], А. Лабайль [491], Є. Г. Ляхов та О. В. Попов [222], Д. О’Доннелл [507], В. П. Панов [264; 265], Ю. С. Ромашев [349] та ш. Прн цьому було вказано на те. що відповідні договори "заклали міцні нормативні основи координації протидії тероризму- та гармонізації національного законодавства в цій сфері" [133, с. 390], і що вони "передусім стосуються створення єдиного режиму для заохочення та сприяння багатосторонньому співробітництву у боротьбі з конкретними засобами та методами тероризму" [554, с. 430]. На нашу думку, актуальним завданням є дослідження сучасної універсальної договірно-правової антитерористичної бази з метою з'ясування усього функціонального спектру положень, які забезпечують договірно-правове регулювання боротьби з тероризмом на універсальному рівні [72]. Для відповідного аналізу доцільно застосувати класифікацію універсальних ангнгерорнсшчннх договорів, вироблену у цьому дослідженні.

Універсальні антитерорисшчні договори у сфері безпеки цивільної авіації - найбільша та найдавніша за походженням група, у межах якої відбулася суттєва еволюція універсального договірно-правового регулювання боротьби з тероризмом До Конвенції про правопорушення та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна^[1], 1963 p., було вперше включено поняття "незаконне захоплення повітряного судна" [171] (до того, як вказував Ю. М. Малєєв. "необгрунтовано застосовувалися" такі терміни, як. наприклад, "повітряне піратство", "угон літака" [224, с. 250]), але його зміст не був чітко визначений. Водночас вагомим кроком, на нашу думку, було формулювання в ній положень щодо: юрисдикції держав щодо визначених правопорушень та дій на борту повітряного судна; можливої висадки гаданого правопорушника або ного передачі "компетентній владі... Договірної Держави, на території якої приземлюється повітряне судно"; обов'язку відповідних держав забезпечити заходи "затримання" особи, яка підозрюється у вчинені визначеного у конвенції злочину, та "будь-якої прийнятої" особи, й "негайно здійснювати попереднє розслідування фактів" [171]. У ній було слушно передбачено, що до правопорушень, вчинених "на повітряному судні занесеному до реєстру Договірної Держави, буде таке ставлення в інтересах видачі, ніби вони були вчинені не тільки у тому місці, де вони відбулися, але також і на території Держави реєстрації”; однак було вказано, що. без шкоди для цього положення, ніщо у ній "не буде розглядатися як таке, що утворює зобов'язання здійснювати видачу" [171]. Крім того, було вказано, що. без шкоди для її ст. 4 та за винятком випадків, коли "цього вимагає безпека повітряного судна, або осіб, або майна на борту", жодне з її положень "не буде тлумачитися як таке, що дозволяє або зобов'язує до будь-якої дії стосовно кримінальних правопорушень політичного характеру" або тих, "що ірунтуються на расовій або релігійній дискримінації" [171]. Це може перешкоджати притягненню винних осіб до відповідальності, і загалом цінність Токійської конвенції з погляду кримінально-правової боротьби з тероризмом є обмеженою.

Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден, 1970 p., та Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, 1971 p., запровадили додаткові засоби боротьби з відповідними злочинними актами. Загалом на тому етапі процес кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права у сфері боротьби з широкою категорією актів, що були названі "актами незаконного втручання" у діяльність цивільної авіації зумовив появу конвенційних норм, згідно з якими, за оцінкою В. І. Рижого, держави взяли на себе зобов'язання: вживати заходів "із запобігання та припинення” цих актів; "видавати або карати злочинців", які їх вчиняють; вживати заходів "для пом'якшення та ліквідації негативних наслідків", спричинених "стосовно екіпажу, пасажирів, повітряного судна та майна, що перебуває на його борту" [353, с. 160, 163]. Укладання цнх конвенцій дозволило науковцям говорити про існування "своєрідного повітряного кримінального кодексу", й визнання злочинності та караності визначених у них дій, зокрема, розглядалося "основним" серед принципів щодо боротьби з незаконним захопленням повітряних суден [2, с. 93, 91]. Водночас, як свідчить характер згаданих зобов'язань, вони стосуються не лише кримінально-правової сфери.

У Гаазькій конвенції було вказано, що "акти незаконного захоплення або здійснення контролю над повітряним судном, що перебуває в польоті", зокрема, "загрожують безпеці осіб та манна, серйозно порушують повітряне сполучення", і вказано на потребу "забезпечити вжиття відповідних заходів для покарання злочинців" з метою "запобігання таким актам", у зв'язку з чим у ній були визначені відповідні злочини та сформульовано обов'язок договірних держав застосовувати щодо них "суворі заходи покарання" [165]. Аналогічні положення були слушно включені й до Монреальської конвенції [167]. У обох конвенціях були закріплені положення, що розглядаються як принцип aut dedere aut judicare⁴³ [165; 167] (у цьому контексті КМП вказала на обов'язок держав "видавати або здійснювати судове переслідування" [142, с. 3]). У них були визначені підстави встановлення юрисдикції держав над злочинами, врегульовані питання щодо забезпечення видачі. Зокрема, крім юрисдикції держави реєстрації повітряного судна (ж у Токійській конвенції [171]), була передбачена юрисдикція держави, на території жої повітряне судно, на борту жого вчинено злочин, "здійснює посадку" ("і гаданий злочинець ще перебуває на борту”) [165]; юрисдикція держави, на території жої "злочин вчинено" [167]. При цьому злочини, вказані у них були визнані такими, що підлягають включенню в жості злочинів, що тягнуть видачу, до будь-жого договору про видачу, укладеного між договірними державами, й власне ці конвенції можуть розглядатися "в жосгі юридичної підстави для видачі" [165; 167]. Крім встановлення обов'язків держав щодо вжиття заходів, які забезпечують присутність гаданого злочинця, та проведення попереднього розслідування фактів, до них було слушно включено положення про те. що договірні держави "надають одна іншій найбільш повну правову допомогу" у зв'язку з відповідними кримінально-процесуальними діями [165; 167]. На нашу думку, з погляду запобігання здійсненню відповідної злочинної діяльності важливим було запровадження у Монреальській конвенції' положення про те. що будь-яка договірна держава, "яка має підстави вважати, що буде вчинений один із злочинів", вказаних у цій конвенції, "надає будь-яку наявну в неї відповідну інформацію" іншим визначеним державам [167]. Загалом у цих конвенціях був закладений основний інструментарій кримінально-правової боротьби з тероризмом на універсальному рівні. При цьому Монреальський протокол 1988 p., який доповнює Монреальську конвенцію⁴⁴, не містив принципових новел у цьому контексті, і, як слушно вказав французький дослідник

А.   Лабайль, саме "класицизм" його положень слугував тому, щобн "переконати держави приєднатися до нього" [492, с. 719]. У ньому були визначені в якості злочинів незаконні акти насильства в аеропортах, що обслуговують міжнародну цивільну авіацію, та викладені положення щодо юрисдикції держав-учасниць над цими злочинами [282]. При цьому сфера дії усіх згаданих вище міжнародних угод охоплює злочини що мають так званий "міжнародний" аспект" [507, с. 860], тобто виходять за межі однієї держави.

У XXI ст. універсальна договірно-правова антитерористична база у сфері безпеки цивільної авіації була удосконалена^[2], зважаючи на нові загрози та потребу в її узгодженні з актуальними правовими положеннями, виробленими в інших універсальних антигерористнчннх договорах. Зокрема, у Конвенції про боротьбу з незаконними актами по відношенню до міжнародної цивільної авіації. 2010 p., обґрунтовано вказано на "нові види загроз проти цивільної авіації’ та