Быстрый переход к готовым работам
|
Проблеми та протиріччя механізму державного регулювання інноваційного розвитку економіки УкраїниТенденції та явища, що сьогодні багато в чому визначають стан української економіки – структурні й галузеві проблеми виробництва, його велику ресурсну залежність, ситуаційність економічного зростання, необхідність диверсифікованості, виробництво неконкурентоспроможних товарів і послуг, – є насамперед наслідком низького рівня її інноваційного розвитку. У програмі економічних реформ на 2010–2014 рр. “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава” йдеться про те, що існує загроза переорієнтації вітчизняної науки на вирішення проблем інноваційного розвитку інших країн і перетворення України на експортера товарів і послуг з низьким рівнем доданої вартості, зокрема у сфері інтелектуальної праці [151]. І це попри те, що в Україні зберігся масштабний науковий комплекс, здатний ефективно продукувати результати світового рівня, науково-технічна та інноваційна сфера, які поки що не виконують належною мірою роль джерела економічного зростання. Основними проблемами сучасної інноваційної та науково-технологічної політики в Україні залишаються:
Однією з основних невирішених проблем залишається відсутність умов, для того щоб уже наявні науково-технологічні досягнення стали об’єктом економічних відносин. Власне, об’єднання відокремлених ланок “наука” і “виробництво”, спрямоване на технічну і технологічну модернізацію національної економіки, і є головним завданням інноваційної моделі, задекларованої як стратегічна мета економічної політики нашої держави в найближчій перспективі. Інноваційний розвиток економіки України вимагає модернізації вітчизняної освітньо-наукової системи шляхом подолання дисбалансу між науковим потенціалом України та можливостями вітчизняного виробництва. Значною проблемою наукової сфери України на сучасному етапі є системне протиріччя між наявністю досить потужного наукового комплексу, здатного продукувати результати високого світового рівня, та браком адекватного попиту на ті, що існують, та потенційні результати досліджень і розробки українських науковців з боку національної економіки. Тож, очевидно, що розвиток наукової сфери, у широкому розумінні цього терміна (включно з інноваційними, освітніми, соціокультурними компонентами), передбачає необхідність напрацювання дієвих засобів і механізмів державного регулювання щодо подолання зазначеного протиріччя. Вказана проблема, незважаючи на діяльність наукових організацій, спрямовану на збереження наукового потенціалу, вже призвела протягом останнього десятиріччя до появи ознак його стагнації, а часом і руйнування. Зокрема, упродовж 2000–2012 рр. кількість спеціалістів, які виконували наукові й науково-технічні роботи, скоротилася з 120,7 тис. до 89,6 тис. осіб, а кількість наукових організацій – з 1 490 до 1 208 (при цьому найбільше скорочення відбулось у секторі технічних наук) [147]. У сучасних умовах найефективнішою вважається економіка, у якій основним виробничим ресурсом стають знання й інформація, тобто “економіка, яка базується на знаннях” (knowledge-based economy). Якщо джерелом конкурентних переваг будь-якої країни в індустріальній економіці були доступ до сировини, зручні транспортні маршрути, ємний споживчий ринок, дешева робоча сила, то в “новій постіндустріальній економіці” чинниками успіху країн став динамічний розвиток інновацій і підприємництва, розвиток інфраструктури інформації та розповсюдження знань (Інтернет, бази даних, телекомунікації), передова освіта і наука. За визначенням Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЄСР), “знання є сьогодні локомотивом в підвищенні продуктивності праці й економічного зростання” [36]. Розвиток економіки знань як основного джерела стабільного економічного зростання в розвинених країнах сприяє зростанню обсягів ВВП, збільшенню експортного потенціалу, скороченню виробничих витрат, що забезпечує не тільки розвиток галузей економіки, але і якісну трансформацію всього суспільства, зокрема на регіональному рівні. Регіональний розвиток України відбувається досить складно і суперечливо. Аналізуючи період ринкових реформ в Україні, слід зазначити, що інноваційний чинник було практично виключено з процесу реформування економіки. Результатом такої політики стало руйнування науково-технічного потенціалу, загострення технологічної кризи, падіння виробництва, втрата внутрішніх і зовнішніх ринків, що призвело до зростання технологічної залежності від розвинених країн. Згідно зі звітом “Про конкурентоспроможність регіонів України за 2012 р.”, який складає Фонд “Ефективне управління” за підтримки Всесвітнього економічного форуму, головним гальмом у розвитку всіх регіонів країни виявилися чинники, повною мірою незалежні від самих регіонів, як-от: нестабільність державної політики, корупція й податкова політика. Згідно з національним Індексом конкурентоспроможності 2012 р., 27 регіонів України так розмістились у рейтингу: місто Київ, Харківська, Дніпропетровська, Донецька, Київська, Одеська, Запорізька області, місто Севастополь, Полтавська, Львівська, Волинська, Рівненськая, Сумська, Миколаївська, Вінницька, Чернівецька, Закарпатська, Черкаська області, АР Крим, Луганська, Івано-Франківська, Хмельницька, Тернопільська, Чернігівська, Житомирська, Кіровоградська, Херсонська області (конкурентоспроможність регіону оцінюється за 12 основними складовими, від інституційного середовища і макроекономічного стану до рівня розвитку бізнесу та інновацій, а також враховує опитування 2 100 керівників державних і приватних підприємств) [67]. Однією з основних проблем регіонального розвитку України і соціально-економічного занепаду більшості територій країни є неефективність дій органів влади. Це призвело, зокрема, до падіння виробництва, підвищення рівня безробіття, зниження рівня життя населення в більшості регіонів країни. Проблеми, що заважають формуванню і становленню інноваційної моделі розвитку української економіки, характерні як для держави в цілому, так і для регіонів зокрема (рис. 2.4) [17].
Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85589.html |
|