---

Концептуальні положення стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки України

Темпи та напрями інноваційного розвитку економіки України в сучасних кризових умовах значною мірою залежать від ефективності та результативності державного управління.

Тому не випадково, що Програмою економічних реформ на 2010–2014 рр. “Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава” передбачено проведення структурних змін в економічному та соціальному житті країни шляхом підвищення ефективності державного управління, модернізації базових галузей економіки. А стратегічною метою розвитку України є побудова сильної та сучасної європейської демократичної держави з потужною економікою для забезпечення гідного життя кожного громадянина [151].

З моменту здобуття незалежності Україна увійшла в світове співтовариство як суверенна держава, перед якою постало невідкладне завдання розробити й реалізувати самостійну стратегію економічного розвитку. Стратегія повинна прокласти шлях до перетворення України на економічно розвинену країну постіндустріального типу, здатну забезпечити свою незалежність і високий рівень життя населення.

При цьому стратегія економічного розвитку країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку [174].

У 2001 р. було розроблено “Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002–2011 рр.”. Метою стратегії на наступне десятиріччя проголошувалося забезпечення підґрунтя для високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю демократичної правової держави Україна, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку. Зокрема, серед пріоритетних було визначено такі сфери: інституційні перетворення; стратегія макроекономічної політики; стратегія розвитку внутрішнього ринку та реального сектору економіки; інвестиційна та структурно-інноваційна політика; соціальна політика; зовнішньоекономічна стратегія; активна державна регіональна політика; економічна та екологічна безпека [123].

Згодом було прийнято “Стратегію економічного й соціального розвитку України (2004–2015 роки). Шляхом європейської інтеграції”, у якій визначається, що основою стратегічного курсу України є утвердження її як високотехнологічної держави [174].

Отже, стратегія інноваційного розвитку економіки є складовою загальної стратегії соціально-економічного розвитку країни. При цьому концепцію стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки, на наш погляд, можна визначити як систему концептуальних орієнтирів, що випливають з довгострокової мети, а також завдань, принципів, методів, засобів і напрямів дій держави, що використовуються для ухвалення рішень, спрямованих на досягнення поставленої мети, а саме: активізацію інноваційної діяльності, підвищення її ефективності і широке використання інновацій з метою прискореного соціально-економічного розвитку країни і якнайповнішого задоволення суспільних потреб.

Як уже підкреслювалось, визначено терміни розвитку економіки, у результаті яких Україна має увійти до двадцятки провідних країн світу – 10 років. І цей розвиток економіки має відбуватися саме на інноваційній основі, а саме шляхом: орієнтації на науково-дослідні розробки і високі технології; забезпечення науково-технологічних переваг; досягнення світових стандартів добробуту в Україні.

Тому нами розроблені концептуальні засади стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки на період 2014–2025 рр.

Розроблення концептуальних засад стратегії державного регулювання інноваційного розвитку національної економіки має включати три етапи [81]:

• розроблення науково обґрунтованої концепції (системи поглядів) інноваційного розвитку економіки – здійснюється на основі аналізу стану інноваційного потенціалу;

• визначення основних напрямів державного регулювання інноваційного розвитку економіки;

• здійснення практичних дій щодо реалізації накресленої мети, спрямованої на підвищення активності суб’єктів інноваційної діяльності.

Крім того, у механізмі державного регулювання інноваційного розвитку економіки необхідно виділяти не тільки стратегічну, а й тактичну складові. При цьому вказана стратегія формується на основі довгострокових концепцій соціально-економічного і суспільно-політичного розвитку країни. Вибір стратегії інноваційної політики передбачає визначення основних напрямів державного регулювання інноваційної діяльності й ухвалення методів, принципів інноваційного розвитку і використання наукового потенціалу, а також встановлення головної мети інноваційного розвитку відповідно до соціально-економічної мети.

Тактична складова механізму державного регулювання інноваційного розвитку економіки передбачає визначення поточної мети і конкретних заходів, що забезпечують досягнення цієї мети з найбільшою ефективністю та результативністю. Тактичні важелі державного регулювання – це фінансування досліджень і проектно-конструкторських розробок, матеріально-технічне й інформаційне забезпечення, добирання кадрів, створення правових і організаційних умов для реалізації заходів інноваційного розвитку.

У контексті розроблення концептуальних засад стратегії державного регулювання інноваційного розвитку розгляньмо в загальній постановці завдання, які необхідно вирішити на кожному з рівнів, що існують: макро-, мезо-, міжнародному (глобальному) рівні.

Методична постановка проблеми державного регулювання інноваційного розвитку дозволяють виділити мету та основні цілі, які необхідно вирішити в межах формування стратегії інноваційного розвитку на макрорівні: забезпечення інноваційної безпеки країни, виявлення й реалізація державних науково-технічних пріоритетів, створення умов для стимулювання інноваційної підприємницької активності.

У контексті проблеми забезпечення інноваційної безпеки стратегія державного регулювання інноваційного розвитку має сприяти створенню таких умов функціонування науково-технічної сфери, які дозволяли б підтримувати на необхідному рівні фундаментальні дослідження, забезпечували б оптимальну частку НДДКР на виробництві в загальному обсязі досліджень і розробок, що проводяться в країні, передання результатів НДДКР до сфери виробництва тощо.

Державні науково-технічні пріоритети визначають напрями розвитку науки і техніки, які забезпечують належний рівень конкурентоспроможності країни в цілому. Держава повинна виявляти ці пріоритети і формувати стратегії їх втілення в життя. Її зусилля повинно бути спрямовано на те, щоб зацікавити регіони, галузеві утворення, окремі підприємства йти в руслі названих пріоритетів. З цією метою на нижчі рівні передаються управлінські стратегічні дії.

Створення умов для стимулювання підприємницької активності є також найважливішим завданням стратегічного управління на макрорівні. Формуючи й реалізуючи функціональну стратегію інноваційного розвитку на макрорівні, держава має створити стимули, що зацікавлюють підприємства й організації вкладати кошти у проведення НДДКР та посилюють сприйнятливість до інновацій.

Регіональний і галузевий рівні реалізації стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки є стратегіями мезорівня (середнього рівня).

При цьому різновидом галузевого рівня є так званий асоціативно-корпоративний рівень. Останній характеризує процеси, що плинуть на рівні об’єднань підприємств у масштабі галузі, підгалузі, системи виробництв тощо. Однією з форм асоціативно-корпоративного рівня виступають вертикально інтегровані компанії і транснаціональні корпорації [81].

Переходячи до завдань державного регулювання інноваційного розвитку економіки на мезорівні, слід зазначити, що проблеми макрорівня в цьому випадку трансформуються у відповідні проблеми мезорівня: макроінноваційна безпека – у регіональну і галузеву інноваційну безпеку; державні пріоритети – у регіональні й галузеві; інноваційна активність – у питання посилення інноваційної активності в регіоні та стимулювання підвищення інноваційного потенціалу регіону, а також активізації інноваційної діяльності в асоціативно-корпоративних утвореннях.

Стратегія державного регулювання інноваційного розвитку економіки на рівні підприємства або на мікрорівні суттєво залежить від інноваційних стратегій більш високих рівнів. Макрорівень створює умови функціонування підприємства в науково-технічних напрямах, відповідних світовим тенденціям розвитку. Інноваційна діяльність підприємства за допомогою прямих і непрямих (опосередкованих) методів регулювання державою має спрямовуватись у русло цих тенденцій. Оскільки підприємство територіально належить до регіону, його інноваційна політика не може суперечити політиці регіону, і підприємство має враховувати під час формування своєї стратегії інноваційного розвитку особливості не лише регіональної, а й загальнонаціональної інноваційної політики.

Що стосується міжнародного (глобального) рівня державного регулювання інноваційного розвитку економіки, слід зазначити, що ефективність і результативність методів та інструментів державного регулювання знаходить своє віддзеркалення в науково-технічному лідерстві й виявляється в міжнародному масштабі, а саме: розширенні експорту науково-технічних інформаційних результатів (ліцензій, патентів та ін.), збільшенні експорту готових інновацій, широкому наданні безоплатної науково-технічної інноваційної допомоги іншим країнам. Науково-технічне лідерство – це доказ правильності вибраного стратегічного курсу і тактичних дій щодо формування та реалізації державної інноваційної політики. Науково-технічне лідерство є наслідком оптимального вибору напрямів досліджень, яке має привести до лідерства в тих напрямах, за якими є пріоритет в інноваційному розвитку.

Крім того, у перспективі для України здається неминучим поєднання активного (генерувального) типу інноваційного розвитку, заснованого на продукуванні й реалізації на світових ринках власних інноваційних розробок, та імітаційного типу, що базується на освоєнні та адаптації зарубіжних інновацій, їх поступової інтеграції в національну інноваційну систему.

Слід зазначити, що економіка України являє собою динамічне поєднання галузей, що дійсно можуть підтримати інноваційне зростання економіки, якщо забезпечити відповідний їх конкурентоспроможний розвиток у період до 2025 р. При цьому рівень попиту на зовнішньому і внутрішньому ринках на продукцію різних галузей національної економіки визначає перспективу їх подальшого розвитку. Галузі, що вже вийшли зі своєю продукцією на світовий ринок (металургійний комплекс, аграрний сектор, хімічна і нафтохімічна промисловість) для закріплення на ньому потребують підвищення ефективності виробничого потенціалу шляхом упровадження інноваційних технологій. Інші галузі, що виробляють потенційно конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію (наприклад, машинобудування), потребують державної підтримки для реалізації вказаного потенціалу. Також значної уваги з боку держави вимагає третя група галузей, орієнтована в основному на внутрішній ринок (ПЕК, транспортний комплекс), для того щоб не віддати його своїм конкурентам з-за кордону.

Стратегія державного регулювання інноваційного розвитку відносно цих груп галузей економіки відрізняється за характером, масштабами підтримки, обсягом ресурсів, необхідних для оновлення й модернізації виробничого потенціалу на основі реалізації досягнень науки і техніки та упровадження інновацій. Нижче наводимо орієнтири інноваційного розвитку та напрями державного регулювання зазначених галузей економіки України [81].

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85589.html