Поняття та ознаки функцій омбудсманів

Проблема формування демократичної й правової держави, створення національних правозахисних установ та інститутів громадянського суспільства, удосконалення конституційно-правового механізму захисту прав людини завжди залишалася актуальною для будь-якої країни. Під механізмом юридичного захисту прав і свобод людини, на думку деяких науковців, розуміється система нормативно-визначених судових і позасудових способів, котрі взаємодіють між собою й направлені на ефективність юридичного захисту прав і свобод людини й громадянина [227, с. 2]. А на думку Н. Ф. Лукашової, даний механізм складають такі структурні елементи, як охорона, захист, пропаганда прав і свобод та надання правової допомоги [150, с. 3 ].

Чималу роль у функціонуванні всіх складових цього правозахисного механізму відіграє інститут омбудсмана, який являє собою додатковий орган у захисті прав людини і громадянина від свавілля та неправомірних дій адміністративних органів та їх посадових осіб та відноситься до системи позасудового захисту прав людини. Як слушно зазначає Ю. М. Новгородова, позасудовий захист прав людини - це діяльність несудового характеру щодо застосування уповноваженими органами чи особами специфічних заходів правового впливу, що протікає у визначених формах та процедурах з метою попередження порушень прав людини та поновлення вже порушених прав, характерними ознаками якої є, по-перше, те, що захист прав і законних інтересів людини відбувається без участі органів правосуддя, а, по-друге, ця форма захисту включає як безпосередньо захист права, так і передзахист, тобто діяльність по застосуванню специфічних засобів правового впливу (попереджувальних, виховних тощо), які хоча й мають за мету права, але безпосередньо не призводять до усунення перешкод у здійсненні прав людини [183, с. 13]. Схожої думки дотримується й А. Г. Седишев, який визначає позасудовий захист прав і свобод людини як закріплену законодавством діяльність по забезпеченню захисту прав і свобод людини без участі судових органів [227, с. 7]. А М. А. Романенко позасудовий захист прав людини відносить до категорії «альтернативних форм вирішення правових конфліктів у сфері прав людини й громадянина», якими, на її думку, є «сукупність процедур, направлених на вирішення правового конфлікту шляхом досягнення взаємовигідного результату, котра не володіє ознаками судового розгляду, що застосовується до, під час чи поза судовим процесом», та «сприяє у повному обсязі реалізації прав людини і громадянина» [223, с. 5].

Суб’єктами здійснення позасудового захисту, на думку Ю. М. Новгородової, є спеціально уповноважені державні й недержавні органи та особи. До таких державних органів вона відносить й інститут омбудсмана [183, с. 13]. Однак, на нашу думку, дане твердження може стосуватися лише загальнонаціональних парламентських омбудсманів, тоді як до системи інституту омбудсмана у його широкому розумінні входять й інші види омбудсманів, що створюються не на рівні державних структур. Тому в даному випадку можна вважати, що специфічною ознакою інституту омбудсмана є його належність і до державних, і до недержавних суб’єктів здійснення позасудового захисту.

Створення подібних інститутів сприяє укріпленню демократії та, як вірно зазначають деякі науковці, модернізації державних інститутів, а також розвиткові правосвідомості громадян та посадових осіб [152, с. 10], заповнюють прогалини у взаємовідносинах держави і громадянина.

Прийнято вважати, що термін «омбудсман» походить від давньошведського слова «umbud», що у перекладі означає «представник», або «особа, котра користується довірою і котра представляла інтереси інших осіб» [148, с. 45-46]. Хоча до походження та перекладу цієї назви немає одностайної думки, термін «омбудсман» став родовим поняттям для визначення служби, що безпосередньо займається захистом прав і законних інтересів людини, пов’язаних з відносинами з органами виконавчої влади і управління.

У юридичній літературі можна зустріти різні визначення поняття інституту омбудсмана, які залежать від багатьох факторів, зокрема, від правових традицій та культури, прийнятих у тому чи іншому суспільстві, ставленні до даного інституту і визначення його місця у правозахисному механізмі. Омбудсманом, наприклад, називають «самостійний державний орган, що безпосередньо займається захистом прав і законних інтересів людини, порушених діями чи бездіяльністю адміністративних органів та посадових осіб» [276, с. 84-88], або «незалежного і неупередженого функціонера законодавчого органу, котрий здійснює контроль за діяльністю державних органів, розглядає скарги громадян у зв’язку з адміністративним свавіллям і незадовільним управлінням» [319, с. 24], «самостійний орган державної влади, який за своєю правовою природою входить до системи контрольно-наглядових органів влади держави,...який очолює незалежна публічна посадова особа високого рангу, яка підзвітна парламентові, отримує скарги від потерпілих осіб на органи державної влади та місцевого самоврядування, службовців або діє на власний розсуд та уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, представляти звіти й доповіді щодо стану дотримання прав людини» [177, с. 10], «незалежний персоніфікований орган, наділений високим авторитетом і покликаний розглядати скарги на зловживання бюрократичного апарату» [37, с. 2], «службовця, котрий обирається законодавчим органом з метою розгляду скарг громадян на роботу адміністрації й суду і котрий поводить себе як контролер їхньої діяльності» [318, с. 2], «уповноваженого законодавчого органу, покликаного розглядати скарги на зловживання бюрократичного апарату» [53, с. 7], «гідну довіри незалежну особу, уповноважену парламентом на охорону прав окремих громадян» [247, с. 198], «незалежну посадову особу, котра розслідує скарги громадян на посадових осіб урядових органів» [67, с. 517] чи «захисника людей від порушення їхніх прав, зловживання владою, помилок, халатності, несправедливих рішень та поганого управління» [131, с. 1] тощо.

На нашу думку, саме останнє визначення даного інституту, котре дається Міжнародним інститутом омбудсмана, є найбільш узагальненим і підходить до різних типів і видів омбудсмана, оскільки омбудсман не завжди є органом чи посадовою особою державної влади. Тому слушною у цьому випадку є думка Л. В. Голяк, яка визначає інститут омбудсмана як незалежний, самостійний, публічно-правовий, як правило, державний або громадський інститут, запроваджений з метою забезпечення державного (або прирівняного до нього публічного) захисту прав і законних інтересів трудових мігрантів та членів їх сімей, їх дотримання та поваги органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, а також організаціями, установами або іншими інституціями, що спеціалізуються на наданні публічних послуг [77, с. 38].

Схожість даних і багатьох подібних понять інституту омбудсмана полягає у визначенні його головної мети, котра полягає, передусім, у захисті прав людини і громадянина у їхніх відносинах із органами влади і управління та сприянні удосконаленню законодавства про права людини і приведення його у відповідність до загальновизнаних світовим співтовариством принципів й норм міжнародного права. Саме даному інституту, за твердженням Уповноваженого з прав дитини Російської Федерації П. Астахова, вдається створити і вести діалог з державою через зворотній зв’язок з громадянським суспільством заради укріплення прав і свобод людини, та відновлення справедливості. А однією з найбільш важливих функцій омбудсмана, на його думку, є боротьба із свавіллям чиновників, бюрократією та виправлення помилок, котрі допустила система [19, с.1].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37413.html