Співвідношення функцій омбудсманів і функцій інших правозахисних інститутів

Права людини і громадянина визнаються найбільшою людською цінністю і, як справедливо зазначають деякі науковці, не лише детермінують свободу особи, сферу її автономії, а й впорядковують суспільні і міжособистісні відносини, визначають параметри взаємовідносин людини і держави, окреслюючи межі діяльності останньої щодо втручання у сферу особистої свободи людини, а їх забезпечення й захист виступають основним показником якості державності, критерієм відповідності принципам правової й соціальної держави [289, с. 1].

Однак, права людини у будь-якій державі не можуть бути реалізовані самі по собі. Для їх реалізації й охорони вкрай важливим є створення дієвої системи їх захисту, укріплення взаємодії усього громадянського суспільства й держави, дебюрократизація управління, котрі забезпечуються за допомогою механізмів захисту прав, свобод і законних інтересів особистості, до якої входять як державні, так і недержавні органи й правозахисні установи та організації. До державних механізмів захисту прав людини відносять конституційний, парламентський, судовий контроль, прокурорський нагляд, адміністративний спосіб захисту тощо. До недержавних належить діяльність різних громадянських суспільних інститутів, національних правозахисних установ та неурядових організацій, котрі створюються для контролю над діяльністю органів державної влади з метою дотримання ними прав та свобод людини й громадянина.

Ключовими елементами ефективної національної правозахисної системи, що сприяють гармонізації й забезпеченню відповідності внутрішнього законодавства і практики міжнародним стандартам і нормам у галузі прав людини, виступають саме національні правозахисні установи, серед котрих особливе місце посідає інститут омбудсмана. Основною функцією даного інституту є захист прав і законних інтересів людини і громадянина від свавілля й порушень з боку органів та посадових осіб публічної адміністрації. Інститут омбудсмана приймає участь в усіх елементах механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина і при виконанні своїх функцій не може діяти відокремлено від інших державних органів та правозахисних установ. Однак, у питаннях перетинання функцій інституту омбудсмана з функціями інших структур державної та муніципальної влади, правозахисних органів та громадських організацій виникає чимало питань та суперечностей. Визначення місця функцій омбудсмана у системі функцій інших правозахисних установ дозволить більш чітко зрозуміти природу і призначення даного інституту, шляхи та способи взаємодії даних органів, від підвищення якості котрої залежить рівень

забезпеченості та захищеності прав людини.

Створення та укріплення національних інфраструктур із заохочення та захисту прав людини було і залишається одним із ключових завдань різних міжнародних організацій, зокрема, ООН, яка відіграє провідну роль у реалізації прав людини і зусилля котрої направлені на вироблення оптимальних структур та загальних умов і принципів діяльності відповідних установ. Особлива роль відводиться національним правозахисним установам (НПЗУ), які сприяють забезпеченню відповідності внутрішнього законодавства і практики міжнародним нормам у галузі прав людини, надаючи урядам підтримку у застосуванні цих норм, здійснюючи моніторинг і вирішуючи на національному рівні основні проблеми, що стосуються прав людини, таких як катування, свавільні затримання, торгівля людьми, прав мігрантів, всі види дискримінації тощо. Національні правозахисні установи посідають центральне місце у національній системі захисту прав людини та розглядають найбільш важливі питання прав людини на національному рівні [178, с. 1].

Право вибору і визначення форм організації і функціонування національних правозахисних механізмів, їх інституціональна різноманітність самостійно визначаються кожною державою окремо і залежать від особливостей правових систем окремих країн, детермінується національними особливостями і традиціями, розвитком правової культури суспільства. Відповідно до Віденської декларації та Програми дій держави мають право обирати такі структури національних правозахисних установ, які найбільш відповідають їх конкретним потребам та інтересам, однак вони повинні при цьому відповідати міжнародним стандартам у галузі прав людини та рекомендаціям, що були розроблені ООН та закріплені у резолюції Генеральної Асамблеї ООН 48/134 від 20 грудня 1993 р. «Національні інститути по сприянню і захисту прав людини», у додатку до якої сформульовані «Принципи, що стосуються статусу національних інститутів, які займаються сприянням та захистом прав людини», що в подальшому отримали назву «Паризькі принципи». В подальшому Паризькі принципи, які встановлюють стандарти у визначенні ролі та функцій національних правозахисних установ, а також порядок формування, гарантії незалежності та методи роботи, були визнані у якості критерію легітимності та авторитету таких установ. Прив’язка національної організації до універсальних міжнародних стандартів з прав людини дозволяє їй бути механізмом, за допомогою якого прогрес і розвиток міжнародного права в галузі прав людини, перетворюються на національну практику.

Відповідно до Паризьких принципів створення національної інституції з прав людини має бути закріплене в Конституції країни або в іншому законі, де чітко прописані її роль та повноваження. Національні правозахисні установи повинні мати якомога ширший мандат, повинні мати інфраструктуру, яка дозволяє їм виконувати свої функції, відповідне фінансування, щоб бути незалежними від уряду та не бути об’єктом впливу фінансових важелів, які могли б вплинути на цю незалежність [205, с. 1].

Аналіз змісту «Паризьких принципів» дає змогу виділити основні функції, які покладаються на національні інститути з прав людини, зокрема, такі як:

-   консультативно-рекомендаційну (розробляти та надавати в консультативному порядку урядові, парламенту та будь-якому іншому компетентному органу чи посадовій особі рекомендації, пропозиції міркування, які стосуються захисту прав людини);

-   аналітичну (аналіз чинного законодавства, законопроектів та правозастосувальної практики щодо реалізації та дотримання прав людини);

-   інформаційно-просвітницьку;

-   комунікативну (співробітництво з міжнародними та внутрішньодержавними інститутами, які займаються безпосередньо чи опосередковано захистом прав та законних інтересів людини і громадянина);

 контрольну (без юрисдикційних повноважень)

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37413.html