Неурядові організації у конституюванні взаємодії Верховної Ради України з неурядовими організаціями

Процес конституювання взаємодії ВРУ з НУО асоціюється з утворенням у державі ефективно діючого парламенту та громадянського суспільства, яке трансформується в повноцінного суб’єкта конституційного права.

Розкриємо сутність формування цього аспекту, спираючись на історичний досвід легітимності взаємодії ВРУ з НУО, історичні передумови впливу НУО на законотворчий процес парламенту, результати соціологічних досліджень суспільної думки та експертне опитування (Додаток В).

Так, перша легалізація добровільного товариства в Російській імперії відбулася 31 жовтня 1765 року: Катерина II на прохання наближених до імператорського двору вчених відповіла: “План і статут ваш, котрому ви один одному зобов’язалися, затверджуємо і на згоду того Всемилостивійше випробуємо, що ви себе найменували Вільне Економічне Товариство” [265, с. 7] – і у такий спосіб поклала початок діяльності товариств, які з часом стали важливою складовою держави.

В Україні інститути громадянського суспільства почали виникати на межі XIX ст. – ХХ ст., коли в селах і повітах легально створювалися громадські клуби, каси взаємодопомоги, спілки споживачів, кредитні товариства; відкривалися краєзнавчі товариства, артистичні, музичні, драматичні гуртки, анімаційні театри; засновувалися ліги рівноправності жінок, товариства тверезості, гуртки вегетаріанців, есперантистів, комітети народних читань, трудові братерства; діяли інженерні, філологічні, географічні, історичні товариства; з’являлися нетипові для того часу структури – товариство інтелігентних професій, товариство любителів народних розваг, спілка детективів-месників, товариство любителів мініатюрних видань тощо.

Влада намагалася ретельно контролювати процес виникнення і функціонування громадських об’єднань. Зокрема, 26 квітня 1905 року були ухвалені спеціальні “Правила”, відповідно до яких у проекті статуту будь-якого товариства мало бути вказано, що “товариство перебуває під керівництвом Міністерства внутрішніх справ...”; 04 березня 1906 року вийшли “Височайше затверджені Тимчасові правила про товариства та спілки”, які містили обмеження повноважень організацій. Було створено нову інституцію – губернські Присутствія у справах спілок і товариств, основним завданням яких було затвердження статутів організацій та відкрите слухання діяльності товариств та спілок. У Києві першим самодіяльним товариством, офіційно зареєстрованим після набрання чинності “Правил”, було Товариство “Просвіта” на пам’ять про Т. Шевченка [265, с. 23].

З цього часу почалося стрімке зростання кількості НУО. Громадські об’єднання охопили різні сектори громадського життя: почали прокладати залізниці, відкривати бібліотеки та притулки, випускати газети й наукові збірники, проводити концерти, впроваджувати технічні розробки, організовувати науково-дослідні експедиції тощо. За архівними даними, в Україні, Росії і Молдові, починаючи з 40-х років XIX ст. до кінця 1916 року діяло 2643 НУО, зокрема: 425 – благодійних, 92 – релігійні, 473 – соціальної взаємодопомоги, 238 – культурно-дозвільних, 213 – національно-просвітницьких, 498 – професійних, 82 – науково-технічні, 374 – революційно-демократичні, 179 – монархічних, 69 – спортивних [265, с. 23].

Найбільша кількість НУО у цей період спрямовувала свою діяльність на благодійність і соціальну допомогу.

Новим етапом участі громадського руху в конституюванні державно-управлінського аспекту України стали революційні події лютого 1917 року. За ініціативою НУО Тимчасовий уряд 12 квітня 1917 року прийняв постанову про збори і спілки, в якій зазначалося, що “… всі без винятку російські громадяни мають право, без особливого на те дозволу, створювати товариства і спілки, які не суперечать кримінальним законам” [45, с. 62]. Однак незважаючи на ліберальність постанови, вона не сприяла масовому виникненню і розвитку громадських організацій в Україні. Якщо за царизму в Україні до губернського Присутствія подавали звіти тисячі НУО, то, наприклад, у 1924 році до Всесоюзного центрального виконавчого комітету України було подано лише сім звітів товариств, що об’єднували у своїх лавах 700 тис. членів (Помдит, Червоний Хрест, Доброхім, Повітрошлях, Товариство сприяння юним ленінцям тощо) [265, с. 21]. Зрозуміло, що добровільність членства була відносною, а масовість досягалася шляхом проведення ідеологічної роботи та агітації. Остаточно закріпило процес одержавлення громадського сектора “Положення про добровільні товариства...”, затверджене Всеросійським Центральним Виконавчим Комітетом і Радою народних комісаріатів Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки 30 серпня 1930 року. За цим документом перед НУО ставилося єдине завдання – “активна участь у соціалістичному будівництві”, і свою діяльність вони повинні були проводити “відповідно до плану народного господарства... практично беручи участь у виконанні чергових завдань Радянської влади”. З часом значного поширення набув досвід заснування добровільних товариств на основі спільних постанов вищих партійних і державних органів. Так було створено Узбецьке товариство охорони природи (1961 р.), Українське товариство порятунку на водах (1970 р.), Казахське добровільне товариство автолюбителів (1973 р.) тощо.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85662.html