Зарубіжний досвід державного регулювання організації надання населенню доступної і якісної медичної допомоги

Проголосивши курс на європейську інтеграцію, Україна прагне подолати існуючі розбіжності в соціальній сфері та економіці порівняно з країнами Європейського Союзу, підтримати гідний рівень життя та соціального захисту своїх громадян. Важливим напрямом соціальної політики будь-якої цивілізованої держави є охорона здоров’я населення.

Проте через політичну та економічну кризу, що охопила українську державу та суспільство, події пов’язані із збереженням цілісності та суверенності України,   виникають серйозні труднощі в дотриманні та реалізації деяких принципів. У результаті розгляду та обговорення даної проблеми Рада Європейського Союзу опублікувала “Заяву щодо спільних цінностей і принципів”, в якій викладені чотири основні цінності і принципи, що включають повне охоплення населення медичним обслуговуванням, солідарність у фінансуванні, рівність доступу до медичної допомоги та високу якість медичної допомоги [238, с. 432]. Вони лежать в основі систем охорони здоров’я в усіх державах-членах.

Країни члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) при розробці стратегії фінансування та організації охорони здоров’я дотримуються такого принципу, як забезпечення рівного доступу до медичного обслуговування для усіх громадян, заснованого на солідарній участі бідних і багатих, хворих і здорових, молодих та осіб похилого віку, незалежно від місця проживання [9, с. 127].

Багато країн світу постійно ведуть пошук шляхів оптимізації наявних моделей систем охорони здоров’я, які дозволяють при мінімальних фінансових ресурсах створити умови щодо максимального охоплення населення доступним і якісним медичним обслуговуванням.

Доступність якісної медичної допомоги населенню, що задекларована у конституціях різних країн, регламентується національними нормативно-правовими актами, які визначають порядок та об’єми надання безоплатної медичної допомоги і обумовлена рядом об’єктивних факторів: збалансованістю необхідних об’ємів медичної допомоги населенню з можливостями держави, наявністю та рівнем кваліфікації медичних кадрів, наявністю на конкретних територіях необхідних медичних технологій, можливістю вільного вибору пацієнтом лікуючого лікаря та лікувального закладу, наявними транспортними можливостями, що забезпечують своєчасне отримання медичної допомоги, рівнем громадської освіти щодо проблем збереження та укріплення здоров’я, профілактики захворювань.

Варто зазначити, що питання законодавчого регулювання та виконавчого забезпечення доступності і якості медичної допомоги, що задекларовані у конституціях різних країн мають свої особливості. Так у конституціях Данії, Великобританії, Ірландії, Швеції, Сполучених штатів Америки (далі США), Канади положення про медичне обслуговування та надання медичної допомоги згадується у контексті соціального забезпечення. Серед європейських країн конституція Фінляндії містить положення про медичне обслуговування. Стаття 22 конституції Голландії визначає, що влада повинна застосовувати заходи щодо поліпшення здоров’я населення [103]. Конституція Італії передбачає безоплатне надання медичної допомоги усім, хто її потребу. Конституція Греції передбачає ряд гарантій, які включають зобов’язання держави проявляти особливу турботу про хворих на невиліковні фізичні та психічні недуги, турбуватися про здоров’я громадян, особливо молоді, осіб похилого віку, інвалідів тобто незахищених категорій населення. У конституції Португалії забезпечення доступності якісної медичної допомоги населенню реалізується через універсальну загальнонаціональну службу охорони здоров’я, в основному на безоплатній основі шляхом створення економічних, соціальних і культурних умов, які адресно забезпечують захист різних категорій населення.

Існують і свої особливості питання виконавчого забезпечення доступності та якості медичної допомоги населенню. Так, конституцією Австрії повноваження із забезпечення населення медичною допомогою віднесено до ведення Федерації; конституцією Швеції до компетенції Уряду віднесено прийняття постанов та приписів відносно організації надання медичної допомоги населенню; конституцією ФРН до компетенції федерального законодавства віднесено допуск до лікарських та інших медичних професій та лікарської діяльності, господарське забезпечення лікарень і встановлення тарифів за надану ними медичну допомогу; конституцією Іспанії до компетенції органів державної влади віднесено організацію і управління громадським здоров’я шляхом проведення профілактичних заходів, а також надання необхідних послуг і медичної допомоги.

У конституціях країн соціалістичної орієнтації, таких як  Куба, Нікарагуа, окремо гарантується доступна медична допомога і визначається роль держави в її забезпеченні [103].

В останні роки прийнято нові конституції деяких країн Східної Європи, які містять положення щодо забезпечення доступності і якості медичної допомоги населенню, а саме: у конституції Угорщини закріплено право на охорону здоров’я, реалізація якого здійснюється через організацію діяльності медичних установ по наданню медичної допомоги; у конституції Болгарії закріплено право громадян на страхування здоров’я, яке гарантує їм доступну якісну медичну допомогу та безоплатне користування обслуговуванням на умовах і в порядку, визначених законом. Держава здійснює контроль за усіма установами охорони здоров’я, за виробництвом лікарських засобів, біопрепаратів і медичної техніки тощо. У Конституції Російської Федерації, прийнятій всенародним голосуванням у 1993 році, проголошується право на медичну допомогу. Медична допомога у державних і муніципальних установах охорони здоров’я надається громадянам безоплатно за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень [103]. Питання забезпечення доступності і якості медичної допомоги населенню задекларовані у конституціях інших країн СНД – Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови.

Отже, ми бачимо, що країни СНД частково переймають досвід європейських держав щодо конституційного забезпечення права на доступну якісну медичну допомогу своїм громадянам. У цих країнах поєднується принцип двоєдинного державного регулювання, надання обов’язкового медичного забезпечення усім громадянам, контролю з боку держави за реалізацію цього права, захисту громадян, а також надання можливості отримання як основної, так і додаткової медичної допомоги в приватних медичних установах.

У більшості країн світу медицина забезпечує функцію виявлення захворювань, їх профілактику та лікування хворих. У кожній країні існують конкретні проблеми державного регулювання надання доступної і якісної медичної допомоги для всіх верств населення, які обумовлені суспільним ладом, політичним становищем, загальним рівнем соціально-економічного розвитку, соціальною політикою держави з охорони здоров’я населення, функціонуючою моделлю системи охорони здоров’я.

Існуючі сьогодні системи охорони здоров’я розрізняють за різними типами, проте найпоширенішою є класифікація за принципом організації та фінансування, згідно з якою вони поділяються на державні (національні системи), системи побудовані на принципах страхової медицини і приватні [100].

Дослідження публікацій з проблем державного регулювання організації надання населенню доступної і якісної медичної допомоги у світі свідчить про різні шляхи вирішення цього складного завдання [9, 20, 45, 54, 95, 100, 103, 105, 200, 204, 230, 232, 233 та ін.].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85539.html