---

Концептуальна модель механізму державного регулювання інтегрованої медичної допомоги на базовому рівні із забезпеченням її доступності і якості

 

Враховуючи, що сукупність причин, обумовлюючих досліджувану нами проблему, може значною мірою змінюватися залежно від поведінки зацікавлених сторін, вважаємо за доцільне розглядати доступність медичної допомоги населенню на базовому рівні як інтегральний результат двох регулятивних механізмів: системи державного регулювання та системи соціального саморегулювання.

Інтегральний результат – це  інтеграція різноманітних аспектів в єдину сукупність, яку можна характеризувати як систему, що володіє ознаками (властивими системним утворюванням взагалі): цілісність, наявність внутрішньої структури, стійкість, автономність.

В узагальненому вигляді трактування поняття “інтеграція”, як деякого результату, означає поглиблення співробітництва суб’єктів управління, у нашому дослідженні суб’єктів регулювання, їхнє об’єднання, поглиблення взаємодії і взаємозв’язків між компонентами системи регулювання.  

Державне регулювання, як окрема функція державного управління фактично виникає за умов необхідності інтеграції суспільства в цілому, спрямовуючи свої основні функції на підтримку його цілісності та забезпечення процесу стабільного розвитку всіх підсистем суспільства. В останньому випадку йдеться про такий основний інституціональний механізм інтеграції суспільства, як державна влада, що, в свою чергу, розуміється як інтегративна характеристика державного регулювання, яка забезпечує цілісність та стабільність процесів суспільного розвитку в цілому та кожної підсистеми суспільства зокрема. Відкритим залишається питання механізму внутрішньосистемної інтеграції дій суб’єктів прийняття рішень та процесів регулювання у відповідній сфері.

Питання саморегулювання в системі охорони здоров’я актуалізувалося за причин погіршення стану ліцензування медичної діяльності, сертифікації / атестації медичних кадрів, недієвості державного нагляду за відповідністю медичних послуг вимогам відповідних стандартів та не контрольованості процесу ціноутворення на ліки.  Наголосимо, що одним із механізмів саморегулювання в соціальних системах є соціальний контроль. Цей факт є важливим при обґрунтуванні нашої гіпотези щодо доцільності запровадження інтеграційного підходу, адже принциповою характеристикою даної методології є персональна звітність та відповідальність.

Вищезазначене підкреслює об’єктивність удосконалення діючого  механізму державного регулювання через запровадження інтеграційного підходу до кооперації та узгодженості дій усіх суб’єктів (по вертикалі та по горизонталі), що задіяні в процесі організації надання медичної допомоги на базовому рівні. При цьому важливим є забезпечення ефективної комунікації між суб’єктами та чітка регламентація взаємодії суб’єктів у процесі організації надання доступних і якісних медичних послуг.

Така постановка питання має два вектори:

• процесний: управління інтегрованим утворенням в процесі здійснення відповідними органами влади державно-управлінських функцій в організації надання доступної і якісної медичної допомоги;
• системний: забезпечення інтегрованості дій усіх зацікавлених сторін з акцентом на знаходження компромісів між цілями та альтернативами, що перетинаються.

Таким чином, пріоритетним напрямом удосконалення діючого механізму державного регулювання забезпечення доступної і якісної медичної допомоги на базовому рівні є формування системи державного регулювання інтегрованою медичною допомогою, що передбачає об’єднання всіх функціональних процесів в єдине ціле на загальній інформаційній основі.  

З точки зору онтології, інтеграція характеризується як процес і результат створення нерозривно зв’язаного знання, яке використовується в різних сферах, кожна з яких має певну специфіку. Науковці [52] виділяють три етапи інтеграційного процесу: виникнення системи зв’язків між частинами; втрата частинами своїх первісних ідентифікаційних якостей при входженні до складу цілого; поява у виникаючої цілісності нових властивостей.

Поняття інтеграції, за своїм значенням, тісно пов’язано з цілим рядом інших понять: об’єднання, цілісність, централізація, агрегування, кооперація, координація, гармонія [212].

З точки зору управління, під інтеграцією розуміється об’єднання суб’єктів управління для посилення взаємодії всіх елементів системи управління [211], у нашому дослідженні інтеграція – це  об’єднання суб’єктів регулювання для посилення взаємодії всіх елементів системи державного регулювання організації надання медичної допомоги. При такому підході з’являються більш міцні зв’язки між окремими підсистемами. Процеси інтеграції забезпечують: поглиблення співпраці, об’єднання; взаємодію і взаємозв’язок між компонентами; конкретизацію взаємозв’язків між окремими підсистемами, їх щільність, що дозволяє отримати відповідну реакцію на зміни.

Принциповими характеристиками методології інтеграційного підходу є: концепція “тотальної інтеграції” із наголосом на персональній звітності та відповідальності; використання багаторівневого підходу, але з поєднанням планування і контролю.

Інтеграція дій суб’єктів має за мету недопущення відриву один від одного стосовно окремих процесів регулювання: програмування, ідентифікації, формулювання, фінансування, впровадження, оцінки та аудиту тощо. Іншими словами, інтеграція має забезпечити узгодженість процесів реалізації поставлених завдань (суб’єкт-суб’єктний взаємозв’язок) та процесів регулювання (суб’єкт-об’єктні відносини).

Застосування інтеграційного підходу в механізмі державного регулювання забезпечення доступної і якісної медичної допомоги на базовому рівні – це не тільки планування спільного використання ресурсів (наприклад, інтеграція можливостей закладів охорони здоров’я регіону в межах існуючого фонду з розподілом обов’язків (функцій) і загальної відповідальності), але й особливі форми і технології регулювання.

Інтеграційний підхід передбачає:

- узгодженість цілей діяльності. Проблема, мета і цілі співпраці, що плануються на відповідному рівні управління (державному, регіональному, базовому) та в галузевому управлінні, повинні бути узгоджені (інтегровані) зі стратегічними пріоритетами відповідного та вищих рівнів управління;

- інтеграцію планування з ресурсами і видатками у розрізі результатів. Для здійснення різних видів заходів (закупівля медичного обладнання, ремонт дороги чи будівлі, кадрове забезпечення, розширення спектру медичних послуг тощо) необхідно чітко визначити потребу в ресурсах і коштах для їх виконання;

- інтеграцію планування заходів з організаційною структурою. Необхідним є закріплення відповідальних виконавців,  які будуть здійснювати дії, спрямовані на підтримання постійної зацікавленості в узгодженості напрямів діяльності, забезпечення “вплетення” даного заходу в поточні дії виконавців, в їх робочі та стратегічні плани;

- інтеграцію планування заходів і моніторингу; об’єднання і координацію всіх інформаційних систем в єдину систему.

Взаємодія і міжсуб’єктна координація мають стати провідною ланкою механізму державного регулювання надання населенню медичної допомоги та її отримання. Головним акцентом концепції державного регулювання інтегрованою медичною допомогою є інтегрування суб’єктів державного регулювання, галузевих суб’єктів (ЗОЗ різного рівня підпорядкування), спеціалізованих ринкових суб’єктів та суб’єктів соціального саморегулювання у складній системі взаємодії виробництва (надання медичної допомоги) та споживання (отримання медичної допомоги). Провідна роль в організації взаємодії виробництва та споживання належить суб’єктам державної влади спеціальної компетенції.

Проте, відсутність у структурі районних державних адміністрацій управлінь (відділів) охорони здоров’я є домінуючим фактором, що стримує розвиток  взаємодії та міжсуб’єктної координації на базовому рівні. Так, до періоду створення центрів первинної медико-санітарної допомоги, як окремих юридичних осіб на базовому рівні, загальне керівництво охороною здоров’я здійснював орган виконавчої влади загальної компетенції – районна державна адміністрація до об’єктів управління якої, через делегування повноважень районною радою, належали районні лікарні з структурними підрозділами (фельдшерськими та фельдшерсько-акушерськими пунктами, сільськими лікарськими амбулаторіями, дільничними лікарнями). У регіонах, за виключенням м. Києва та Вінницької області завдання та повноваження районних управлінь (відділів охорони здоров’я) було покладено на головного лікаря центральної районної лікарні, який, виконуючи їх паралельно з роботою з керівництва вказаної лікарні, набуває статусу керівника підрозділу районної державної адміністрації та іменується головним лікарем району [9, 28, 29, 32, 48, 58, 76].

У результаті здійснення етапів реформування, на базовому рівні надання медичної допомоги, крім головного лікаря центральної районної лікарні, з’являється головний лікар центру ПМСД, та головний лікар станції екстреної медичної допомоги (станція – є структурним підрозділом обласного територіального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф). Враховуючи підпункт 20 пункту 1 статті 43 глави 4 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [164] серед питань, які вирішуються районними радами є вирішення в установленому законом порядку питань щодо управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Відповідно,  головний лікар кожного закладу на власний погляд здійснює повноваження щодо забезпечення доступності і якості медичної допомоги на цьому рівні, що на практиці порушує порядок взаємодії між закладами у частині здійснення функцій охорони громадського здоров’я. А головний лікар станції екстреної медичної допомоги підпорядкований головному лікарю обласного територіального центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, який розташований в обласному центрі, підпорядкований управлінню (департаменту охорони здоров’я облдержадміністрації) і не завжди володіє ситуацією з організації надання населенню екстреної медичної допомоги на базовому та районному рівні. Отже, зруйновано існуючу до реформи модель державного управління сферою охорони здоров’я району, що сприяла неузгодженості та виникненні конфлікту інтересів у сфері управління охороною здоров’я, а відтак, впливала і на рівень забезпечення населення доступною і якісною медичною допомогою на базовому рівні.

Зазначене обумовлює розвиток інтегруючої функції механізму державного регулювання, здатної забезпечити координацію всіх процесів і підвищити ефективність взаємодії всіх цілеспрямованих дій кожного суб’єкта медичної допомоги для досягнення з найбільшою ефективністю ключового результату - задоволення споживачів і  забезпечення синергетичного ефекту від партнерства.

У державному регулюванні координація розглядається як одна з основних управлінських функцій, зміст якої полягає у забезпеченні впорядкування взаємозв’язків і взаємодій між учасниками процесу державного регулювання з метою узгодження дій та об’єднання зусиль на вирішення загальних завдань і здійснюється на всіх рівнях управління керівниками відповідних органів державної влади або спеціальними координаційними підрозділами [72].

Аналіз координаційної діяльності системи охорони здоров’я на всіх рівнях вказує на складний організаційний механізм, представлений розгалуженою мережею консультативно-дорадчих органів, які досить часто дублюють свої функції, зокрема:

1. Для погодженого вирішення проблемних питань, що належать до компетенції МОЗ, а також для колективного і вільного обговорення найважливіших напрямів його діяльності утворюється колегія МОЗ як консультативно-дорадчий орган. Колегія, кількісний склад якої визначається Кабінетом Міністрів України, представлена як працівниками МОЗ, так і керівниками інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства, керівниками його територіальних органів, народними депутатами України, представниками інших органів державної влади (за згодою) [134]. Діяльність Колегії спрямована на: обговорення і прийняття рішень щодо перспектив і найважливіших напрямів діяльності МОЗ України; розгляд пропозицій щодо вдосконалення законодавства,

забезпечення співпраці з центральними органами виконавчої влади, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування, формування та реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я; обговорення прогнозів і програм соціально-економічного розвитку у сферах охорони здоров’я; розроблення пропозицій щодо вдосконалення діяльності МОЗ України та його територіальних органів тощо;

         2. Для забезпечення оптимального балансу потреб держави та інтересів населення, органів державної влади і місцевого самоврядування, закладів охорони здоров’я та громадських організацій створений ще один консультативно-дорадчий орган, що постійно діє – Громадська рада при Міністерстві охорони здоров’я. Відповідно до Положення, Громадська рада утворена з метою сприяння у забезпеченні належної якості та ефективності надання кваліфікованої медичної допомоги, а також ефективного функціонування системи охорони здоров’я та доцільного використання коштів, громадського контролю за діяльністю МОЗ України, обласних та місцевих органів та закладів охорони здоров’я. Громадська рада є координаційним та методичним органом для громадських (наглядових) рад при МОЗ, обласних і прирівняних до них управліннях, місцевих органах та закладах охорони здоров’я [149];

         3. Для розв’язання різноманітних питань професійної діяльності, розгляду питань організації медичної допомоги, фахової освіти, охорони материнства і дитинства, профілактики та лікування інфекційних та неінфекційних хвороб створено Всеукраїнське  лікарське товариство, яке є представником інтересів лікарів, координаційним органом громадських лікарських об’єднань для формування Громадської Ради МОЗ [201];

4. Удосконалення управлінської та організаційної діяльності передбачено також через координацію наукових досліджень та розробок у галузі охорони здоров’я. Для здійснення прогнозування, наукової оцінки, підготовки наукових та науково-медичних кадрів з пріоритетних напрямів медичних досліджень передбачено створення проблемних комісій, які діють постійно. Спільним наказом МОЗ та АМН затверджено 50 проблемних комісій;

5. Одночасно з вищезазначеними координаційними структурами, для розв’язання основних та пріоритетних питань у системі охорони здоров’я при Міністерстві охорони здоров’я створена та функціонує ціла мережа координаційних рад з: управління якістю медичної допомоги; трансфузіології; паліативної та хоспісної допомоги; розробки нормативно-правової бази системи охорони здоров’я;  запровадження сучасних економічних механізмів у діяльність закладів охорони здоров’я; питань стоматології; питань виконання державних і галузевих програм; впровадження сімейної медицини тощо. В аспекті нашого дослідження, важливою є діяльність Координаційної ради з управління якістю медичної допомоги, організаційна структура якої представлена на рис.3.7. [174].  

6. Для координації забезпечення доступною кваліфікованою медичною допомогою кожного члена сім’ї, раціонального використання наявних медичних ресурсів, Постановою КМУ “Про утворення міжвідомчої координаційної ради при Міністерстві охорони здоров’я України з питань міжгалузевої взаємодії закладів охорони здоров’я” визначено створення Координаційної ради МОЗ України з впровадження сімейної медицини та відповідних координаційних рад при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій [239, с. 136].  

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85539.html