Механізми державного регулювання інтегрування саморегулюючих організацій в процес надання доступної і якісної медичної допомоги

Практика державного будівництва розвинутих країн свідчить, що однією з ефективних форм взаємодії держави і суспільства є надання права саморегулювання визначених сфер суспільного життя самим суб’єктам цієї діяльності.

В основу удосконалення системи регулювання, як відомо, має бути покладений принцип субсидіарності (додатковості, допоміжності). Зазначений принцип не дозволяє державам сконцентрувати всі управлінські повноваження на верхніх щаблях державної влади і стимулює процеси децентралізації здійснення владних повноважень. Тому сьогодні в нашій країні потрібно створювати більш самостійні органи управління, діяльність яких має базуватись на принципі самоорганізації і самоврядування, а це вимагає створення юридичних осіб публічного права. Такі структури наділяють правом здійснювати частину державних функцій спільноти представників окремих професій та які називаються організаціями професійного самоврядування (далі - ОПС).

Професійне самоврядування в Україні знаходить своє втілення у формі саморегулюючих організацій. Але, нормативно діяльність даних організацій не регулюється спеціальними актами, існує два проекти Закону, які визначають їх статус.

Перший законопроект має назву Закону “Про фахові саморегулівні і самоврядні об’єднання” [175], який визначає загальні засади діяльності фахових саморегулюючих і самоврядних об’єднань, які створюються з метою збалансування інтересів учасників об’єднання (представників певної професії, виробників товарів, робіт та послуг), споживачів (громадян) і держави для створення ефективного економічного й соціального клімату. Під фаховим об’єднанням розуміють громадське об’єднання, що створюється шляхом самоорганізації фізичних та/або юридичних осіб з метою реалізації спільних інтересів, впровадження засад саморегулювання та/або професійного самоврядування у визначеній професії, сфері діяльності чи галузі відповідно до статуту об’єднання.

На сьогодні відбувається активне обговорення другого законодавчого документу - проекту Закону України “Про саморегулівні організації” [170], розробленого з метою створення інституту саморегулюючих організацій, що сприятиме підвищенню ефективності взаємодії між суб’єктами, які здійснюють господарську та (або) професійну діяльність, та органами державної влади. Для цього проектом Закону визначаються правові та організаційні засади створення і діяльності саморегулюючих організацій в Україні, особливості правового регулювання та гарантії їх діяльності, а також основні засади їх взаємодії з органами державної влади, об’єднаннями, підприємствами, установами та організаціями. Цей проект також ще знаходиться на доопрацюванні.

Вважаємо, що прийняття такого регуляторного документу є надзвичайно важливим для підвищення ефективності механізму державного регулювання надання населенню медичної допомоги. Важливим напрямом покращення системи державного регулювання організації надання медичної допомоги населенню є, на нашу думку, її децентралізація, тобто удосконалення існуючої моделі регулювання з наданням права частини важливих (ключових) важелів впливу професійним об’єднанням, а відповідно і розширення автономії медичних закладів через створення організацій професійного самоврядування (ОПС). Адже, закріплення на законодав­чому рівні переліку організаційно-гос­подарських повноважень, які делегуються державою саморегулюючим органі­заціям, сприятиме забезпеченню опти­мального балансу між здійсненням дер­жавного регулювання органами державної влади та/або органами місцевого самовряду­вання та ринковою саморегуляцією у сфері забезпечення медичної допомоги. До таких організаційно-господарських повноважень можна віднести: розроблен­ня і впровадження правил поведінки, створення некомерційних медичних організацій – надавачів медичної допомоги; стандартів професійної поведінки на  ринку медичних послуг; видача ліцензій суб’єк­там, які надають медичні послуги; сертифікація фахівців, що здійснюють відповідний вид господарської діяльності; проведення перевірок провадження відповідного ви­ду професійної діяльності, дотримання вимог законодавства, правил, стандартів професійної поведінки; припинення (зу­пинення) дії ліцензії на провадження відповідного виду господарської діяль­ності.

Слід зазначити, що питання нормативного забезпечення оптимального поєднання державного регулювання та ринкової саморегуляції в Україні активізовано після прийняття у 2007 році на рівні СНД Модельного закону про саморегулюючі організації (далі - СРО) [98]. Даний Закон визнає СРО як некомерційне об’єднання певних суб`єктів (ст.2), виходячи з єдності галузі виробництва чи ринку вироблених товарів (робіт, послуг), створене за умови її відповідності усім встановленим цим Законом вимогам: 1) об’єднання у складі СРО у якості її членів не менше 25 суб’єктів підприємницької діяльності;              2) наявності правил та стандартів підприємницької або професійної діяльності, обов`язкових для виконання всіма її членами; 3) забезпечення СРО додаткової майнової відповідальності кожного її члена перед споживачами вироблених товарів (робіт, послуг) і т. і. (ст.3). Правила і стандарти СРО орієнтують усіх її членів у напрямі відповідальності, відкритості, етики, моралі тощо (ст.4). Держави можуть передбачати випадки обов’язкового членства певних суб’єктів підприємницької і професійної діяльності у СРО (ст.5). СРО має право: оскаржувати у встановленому законодавством держави порядку будь-які акти, рішення і (або) дії (бездіяльність) органів державної влади та органів місцевого самоврядування, що порушують права та законні інтереси СРО чи її членів; приймати участь у обговоренні проектів національних законів та інших нормативних правових актів держави, державних програм із питань, пов’язаних із предметом саморегулювання тощо; вносити на розгляд згаданих органів пропозиції з питань формування і реалізації відповідної політики держави та самоврядування по відношенню предмета саморегулювання (ст.6).

В Україні інститут саморегулювання використовуються достатньо широко і ефективно в регулюванні ринку фінансових послуг. Зокрема, в низці Законів України та законодавчих актів [150, 151, 152, 153, 166, 170, 171, 175, 176] визначається сутність, функції та повноваження саморегулюючої організації (СРО). Незважаючи на деякі розбіжності в тлумаченні змісту СРО, основними характеристиками є: добровільне об’єднання професійних учасників певного ринку, яке немає на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, та якому делегуються відповідними державними органами повноваження щодо розроблення і впровадження правил поведінки на відповідних ринках. Саморегулююча організація – це об’єднання суб’єктів певної діяльності за ознакою єдності галузі або ринку виробництва товарів і послуг, котрі пов’язані, з одного боку, з бізнесом, з іншого – з виконанням публічних функцій, що потребує державного контролю. Виходячи з такого визначення можна констатувати, що саморегулювання – це механізм передачі відповідальності виробникам певних послуг та розподіл ризиків між державою й суспільством.

Медичні послуги відносяться до розряду довірчих благ, тобто як раз до тої категорії благ, котрі припускають саморегулювання діяльності їх виробників. У проекті Закону України “Про заклади охорони здоров’я та медичне обслуговування” [155], статтею 9 прямо передбачено утворення і діяльність у сфері охорони здоров’я професійних самоврядних організацій (асоціацій) медичних та фармацевтичних працівників.

Проектом Закону України “Про лікарське самоврядування”  [162] зазначено, що створення і функціонування в Україні такого суспільного інституту, як лікарське самоврядування, є найважливішим механізмом системи державного регулювання організації надання медичної допомоги населенню. Створення суспільної системи регулювання лікарської діяльності, на чолі якої стоятиме національна лікарська самоврядна організація, дасть можливість у разі часткового збереження за органами державної влади нормативно-розпорядницьких і наглядово-дозвільних функцій покласти на неї значну частину відповідальності за діяльність системи охорони здоров’я. При цьому слід наголосити, що метою прийняття даного законодавчого акту є інституціоналізація (законодавче введення) громадської організації “Всеукраїнське лікарське товариство”  (яка вперше було утворено в 1910 році) в статус єдиної всеукраїнської самоврядної лікарської організації  – Всеукраїнського Лікарського Товариства  – для модернізації управління системою охорони здоров’я України шляхом упровадження системи професійного самоврядування в медичній галузі та підвищення ролі медичної спільноти в питаннях забезпечення якості медичної діяльності й авторитету медичної професії у суспільстві.

Лікарське товариство має відігравати провідну роль у системі громадського контролю охорони здоров’я, виконуючи при цьому освітню і юридичну функції. Виступаючи на захист лікарів і пацієнтів, товариство могло б взяти участь у встановленні стандартів в галузі медичної освіти, медичної практики і лікарської етики, а також сприяти підвищенню професійного рівня медичних працівників. Основними обов’язками товариства могли б стати забезпечення підготовки необхідної кількості кваліфікованих лікарів, підтримка високого рівня професійних знань, нагородження медичних працівників за особливі заслуги, допомога в здійсненні перепідготовки медичних кадрів, виконання регуляторних функцій.

Професійне лікарське самоврядування розглядається як передбачена законом система управлінських взаємин між усіма представниками певної професії, покликана консолідувати зусилля представників певного фаху в стосунках з органами державної влади,  із суспільством та між собою. Тобто законом надаються управлінські повноваження з метою успішного функціонування певної професії на користь усього суспільства.  Таке професійне самоврядування репрезентується власною, визначеною законом представницькою організацією, побудованою на засадах децентралізації, і перебуває вона під наглядом державної влади.

Розроблена у п.3.2. концептуальна модель механізму державного регулювання інтегрованої медичної допомоги на базовому рівні із забезпеченням її доступності і якості показала, що в структурі даного механізму функціонують наступні інститути:

- державне регулювання (органи державної влади та органи місцевого самоврядування);

- недержавне публічно-правове регулювання (організації професійного самоврядування – професійні лікарські асоціації, наукові медичні товариства тощо);

- приватне добровільне регулювання (громадські організації – благодійні фонди, Товариство Червоного Хреста України, незалежні аналітичні центри тощо).

Інститут саморегулювання та його форми – організації професійного самоврядування, може активно розвиватися лише за умов підтримки державою процесів їх функціонування в межах загального регулювання їх діяльності без втручання у внутрішню діяльність. Метою державного стимулювання інституціоналізації саморегулюючих організації є необхідність розмежування функцій між державним і суспільним регулюванням. Сприяння організації професійного самоврядування передбачає активну участь саморегулюючих організацій в процедурах допуску до професії (ліцензування).

Вищезазначене надає нам підстави стверджувати про актуальність забезпечення законодавчого супроводу – розробку правового механізму інтегрування  саморегулюючих організацій в механізм державного регулювання інтегрованої медичної допомоги на базовому рівні із забезпеченням її доступності і якості.

До основних функцій СРО можна віднести нормування та контроль професійної діяльності своїх членів у межах своєї компетенції; захист професійних інтересів своїх членів у спорах з органами влади та споживачами; гарантія цивільної відповідальності своїх членів в мінімально встановлених розмірах; професійна громадська експертиза законопроектів.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85539.html