Теоретичні основи регулювання платіжного балансу

Поглиблення глобальних економічних відносин між країнами актуалізувала питання ефективності регулювання платіжного балансу Визначення сутності, стану та ефективних методів регулювання платіжного балансу є пріоритетними завданнями в контексті забезпечення макроекономічної стабільності національної економіки. При цьому, ретроспективний аналіз системи регулювання платіжного балансу відіграє ключову роль, що дає змогу зрозуміти тенденції розвитку основних методів регулювання платіжного балансу та підходів до його аналізу. Термін «платіжний баланс» був знайомий уже в кiнці XVIII ст., проте, в ХІХ ст. не було достатньої кількості необхідної інформації щодо зовнішньоекономічних операцій, що зумовило складність у формуванні єдиних теоретико-методологічних підходів до формування платіжного балансу. Тiльки в 1923 р. було опубліковано перший офіційний платіжний баланс Сполучених Штатів Америки (далі – США) Міністерством торгiвлі, який містив три складові: поточнi, капітальнi операції та операції із золотом та сріблом [11]. Перші методологiчні рекомендації до складання платіжного балансу були надані Лігою Націй у 1924 р., що дало можливість розробити платіжні баланси деяких країн. Вже у післявоєнний період, у 1947 р. Організація Об’єднаних Націй (далі – ООН) публікує схему платіжного балансу, яка була складена Лiгою Націй. Сучасна методологiя складання платіжного балансу була розроблена у 1993 р. Міжнародним валютним фондом (далі – МВФ) [44, с. 238].

На сьогоднішній день існує ряд підходів до визначення поняття «платіжний баланс» (дод. Б). Аналізуючи дод. Б слід зазначити, що усі визначення платіжного балансу є дуже подібними за суттю, що зумовлює незначні відхилення у трактуванні даного терміну. МВФ та Організація економічного співробітництва та розвитку (далі – ОЕСР) визначають, що платіжний баланс пов’язаний з діяльністю резидентів та нерезидентів у певному проміжку часу [126, 185]. Основна увага акцентується на тому, що платiжний баланс – не тільки баланс операцій, які мають грошове вираження, а є відображенням переміщення довгострокового капіталу, що характерно для тлумачення даного терміну з фінансової точки зору.

Центральні банки більшості країн світу складають платіжний баланс у відповідності до «Керівництва з платіжного балансу та міжнародної інвестиційної позиції» (далі – РПБ) [185], тому і визначення його сутності відповідає позиції МВФ та ОЕСР. Для прикладу, у дод. Б наведено тлумачення сутності платіжного балансу Банком Франції та Центральним банком Литви, яке визначається як «огляд економічних операцій» та «статистичний звіт». Також платіжний баланс тлумачать як статистичний звіт група таких вчених як Хол Б. Лорі [181], Д. Єрін [37], Л. Швайка [144], А. Кірєєв [47] та інші, що пов’язано з формою презентації даного документу у вигляді балансу платежів. Крім того, така форма презентації, у першу чергу, пов’язана з основним принципом платіжного балансу – принципом «подвійного запису» [59]. Характерною ознакою платіжного балансу можна вважати те, що він є відображенням здійснюваних державою зовнішньоекономічної, бюджетно-податкової, грошово-кредитної, валютної, інвестиційної політик тощо. На цьому також акцентують такі вчені як О. Колодізєв [50], О. Журавльов [43], Г. Пухтаєвич [104]. Проте, його не слід розглядати тільки як офіційний документ, а варто акцентувати на тому, що це об’єкт державного регулювання економіки. Ще однією ознакою платіжного балансу є систематичність оприлюднення та складання, що зазначається у працях таких вчених як А. Кірєєв [47], О. Журавльов [43], Л. Швайка [144], Ф. Журавка [42]. Крім того О. Сніжко [120], О. Анісімова [120],О. Дзюблюк [34], О. Колодізєв [50] зазначають, що платіжний баланс є співвідношенням показників та платежів. Це визначення характеризує певні методичні основи складання платіжного балансу, проте не достатньо відображає його основне призначення, оскільки платіжний баланс має більш важливу сутність – є індикатором економічного розвитку.

Основна сутністю платіжного балансу полягає не в тому, що це систематичний огляд зовнішньоекономічних операцій, а в тому, що платіжний баланс – макроекономiчна модель, яка відображає ефективність державної економічної та фінансової політики на основі аналізу фактичних видатків, здійснених країною на користь інших країн, та надходжень, отриманих з-за кордону. Дане визначення підтверджує тезу про те, що платіжний баланс відображає стан всієї економіки України, а застосування економічних, адміністративних, правових регуляторів впливає як на стан суб’єктів господарювання, так і на стан фінансової системи, що в результаті знайде своє відображення в платіжному балансі. Як макроекономічна модель (дод. В) платіжний баланс розглядається через своє функціональне призначення, особливості структурної побудови та інституційний механізм наповнення, а її основним призначенням є забезпечення обґрунтованої зовнішньоекономічної, бюджетно-податкової, грошово-кредитної, торговельної, валютної, інвестиційної та інноваційної політик держави. Під фінансовим механізмом регулювання платіжного балансу розуміємо сукупнiсть методів, форм, iнструментів, прийомів і заходів впливу на основнi складові рахункiв платіжного балансу відповідно до здійснюваної державою фiнансової політики з метою забезпечення його урівноваження.

Ретроспективний аналіз основних методик регулювання платіжного балансу свідчить, що з середини шістнадцятого століття до кінця сімнадцятого століття, відбулося зростання міжнародної торгівлi, що актуалізувало пошук підходів до її регулювання та вирішення сутності багатства країни, що визначалася його запасами дорогоцінних металів і торговельним балансом. Доктрина, відома як меркантилізм, являє собою одну з перших, яка була направлена на визначення сутності та вирішення проблем міжнародної торгівлі. Дана теорія рекомендувала політику максимального експорту і мінімального імпорту для накопичення запасів золота і срібла, субсидуючи експорт і обмежуючи імпорт. Меркантилісти стверджували [211, c. 5], що країни можуть стати багатими через надлишки торговельного балансу і накопичення дорогоцінних металів. Дана течія економічної думки поклала початок дискусії щодо вибору державою ефективних інструментів регулювання зовнішньої торгiвлі та руху капiталу, проте основною проблемою було обмеження вільної торгівлі, що було згодом критиковано Д. Юмом [184], А. Смітом [119] і Д. Рікардо [106].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/530872.html