У теорії права малозабезпеченість відносять до числа підстав виникнення права на соціальне забезпечення, яке визнане міжнародною спільнотою та закріплене у багатьох документах, які покладають на державу обов’язок щодо його реалізації. Визначальними тут, як видається, є Загальна декларація прав людини та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, які зобов’язують держави до заходів щодо підтримання життєвого рівня сім’ї (особи), необхідного для задоволення її основних потреб [34, ст. 25; 35, ст. 11]¹.

Отже, держава зобов’язана вжити заходів необхідних для задоволення основних потреб її громадян. З цим погоджуються вітчизняні та закордонні фахівці у царині права. Так П. Рабінович та Ю. Лобода, з’ясовуючи соціальну сутність держави, прийшли до висновку, що остання зобов’язана сприяти задоволенню основних потреб людини та їх окремих груп [36, с. 41]². А російський вчений М. Баглай, досліджуючи функції держави, відносить до їх числа обов’язок держави щодо соціального захисту громадян, які зазнали соціальних ризиків [37, с. 119]³.

Отож не повинно виникати сумнівів, що саме держава зобов’язана створити ефективну систему соціального забезпечення на випадок настання ризику малозабезпеченості. Щоправда проблеми, які тут постають (розмір та умови забезпечення допомогами, тривалість їх виплати тощо), у науковій літературі   ще   недостатньо   досліджені.   Тому   аби   чітко   визначитись із

¹ Див.: [34] Загальна Декларація прав людини : міжнародний документ ; 10.12.1948 / ООН.

– Ст. 25 // Офіційний вісник України. – 2008. – № 93. – Ст. 3103.; [35] Про економічні, соціальні та культурні права : міжнародний пакт ; 16.12.1966 р. – Ст. 11 // Міжнародні стандарти прав людини : зб. міжн.–прав. док. / упор. А. В. Осадчук. – Ужгород : Карпати, 1998. – С. 51.

² [36] Рабінович П. М. Соціальна сутність держави: теоретико-методологічні засади дослідження / П. Рабінович, Ю. Лобода // Право України. – 2001. – № 8. – С. 41.

³ [37] Баглай М. В. Конституционное право Российской федерации / М. В. Баглай. – Москва : Норма-Инфра, 1999. – С. 119.

загальними засадами побудови такої системи варто звернутись до міжнародних стандартів у царині соціального захисту.

В українській мові термін «стандарт» співвідносять із словами норма, зразок, мірило [38, с. 1187]¹. Тут йдеться про певні взірці, вимоги, яким повинні відповідати правові норми, що регулюють відповідні суспільні відносини.

Відзначимо, що право соціального забезпечення як один з елементів вітчизняної системи права не може не відчувати впливу світових тенденцій правового регулювання, адже з проголошенням незалежності в Україні започатковано новий етап розвитку соціального забезпечення, яке має базуватись на кращому світовому досвіді відображеному у міжнародних актах - конвенціях, рекомендаціях, пактах, угодах. Тут закріплені світові стандарти соціального захисту, які відображають найвищий рівень, найкращу якість соціального забезпечення, якому повинні відповідати норми, що встановлюються нашою державою для захисту громадян, які зазнали впливу соціального ризику [1, с. 75]².

Отже, соціальні стандарти – це передбачені міжнародними актами орієнтири, яким повинно відповідати соціальне забезпечення. Принагідно зазначимо, що в науковій літературі такі орієнтири ще називають «засадами на яких базується право соціального забезпечення» [1, с. 75]³. І цим, як видається, підкреслюють їх незамінність у соціальному забезпеченні громадян, адже вони є втіленням уяви людини про її захист на випадок настання соціального ризику.

У світовій практиці склалась система міжнародного законодавства, яке закріплює стандарти у царині соціального захисту людини. Це законодавство

¹ [38] Великий тлумачний  словник  сучасної  української  мови  /  [уклад.  і  голов.  ред.  В. Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь: Перун, 2004. – С. 1187.

² [1] Право соціального забезпечення : навч. посіб. [для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.]

/ [за ред. П. Д. Пилипенка]. – К. : Ін Юре, 2006. – С. 75.

³ [1] Право соціального забезпечення : навч. посіб. [для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.]

/ [за ред. П. Д. Пилипенка]. – К. : Ін Юре, 2006. – С. 75.