Поняття заходів забезпечення адміністративно-деліктного провад¬ження

Заходи забезпечення адміністративно-деліктного провадження, розгляду примусу яких присвячено це дослідження є підвидом заходів державного примусу, а тому не можуть бути повно, послідовно та системно розглянуті без з’ясування поняття і суті останніх. Безперечним є факт існування між заходами державного, адміністративного, адміністративно-процесуального примусу і заходами забезпечення адміністративно-деліктного провадження діалектичного загального і родового взаємозв’язку.

Діалектичний метод припускає дослідження тих або інших явищ лише на основі з’ясування їхніх нерозривних зв’язків і взаємообумовленості з більш загальними категоріями. Безперечним є той факт, що окреме не існує інакше, як в нерозривному зв’язку із загальним, і що розвиток і стан цілого зумовлює розвиток і стан його частини. Отже, перш ніж приступити до вивчення заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження, необхідно розглянути більш загальні категорії: соціальний примус, державний примус і адміністративний примус; з’ясувати їхній взаємозв’язок і співвідношення, місце і значення досліджуваних заходів. Саме такий підхід зумовлений вимогами повноти, всебічності, комплексності, послідовності та системності дослідження.

Відправною точкою нашого дослідження стане, насамперед, найбільш загальна з позначених категорій – інститут соціального примусу. Примус як необхідний атрибут і ознака будь-якого виду влади властивий кожній організованій спільності людей. Примус є соціальним явищем.

Загальна характеристика примусу в науковій літературі традиційно починається з опису співвідношення методів переконання та примусу в соціальному управлінні [72, с. 6-21]. При цьому цілком справедливо підкреслюється, що поняття “примус” не є синонімом поняттю “влада”, але пізнання природи кожного з цих явищ неможливе без їх вивчення в комплексі [73, с. 10].

Не заглиблюючись в дослідження категорії “влада” і підходів до її розуміння, наведемо визначення даного поняття як політико-правового явища, яким воно, перш за все, є і цікавить нас у межах дисертаційного дослідження. Отже, влада – “здатність і можливість впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою будь-яких засобів – волі, авторитету, права, насильства” [74, с. 230]; “це здатність і можливість здійснювати свою волю (особою, групою або партією, класом, державою тощо), надавати ефективну відповідь на діяльність (поведінку) людей за допомогою різних засобів (авторитету, права, переконання, насильства тощо)” [75, с. 4].

Суть управління полягає в підпорядкуванні громадян єдиній публічній владі, оскільки саме управління спрямоване на координацію та регулювання поведінки різних об’єктів управління. Це регулювання може досягатися добровільно, якщо підвладні об’єкти погоджуються з волею керівника, тобто якщо управлінські команди відповідають інтересам об’єктів, коли на стороні керівника (суб’єкта управління) є авторитет влади. Відзначимо, якщо підпорядкування як особливість, внутрішньо притаманна владі, проявляється в домінуванні волі, яка спрямована волею керованого, який зобов’язаний виконувати управлінські команди, а в обов’язки суб’єкта управління входить необхідність погоджувати свої дії з інтересами керованого об’єкту. Якщо ж підпорядкування не відбувається добровільно, тоді влада виступає як сила, що примушує об’єкт управління підкорятися волі керуючого [76, с. 136].

Соціальний примус, що є одним із засобів забезпечення цінностей суспільства, характеризує такий фактичний стан, який хоча й не виключає рішення індивіда з ланки детермінації, але ставить його у становище, що виключає вибір іншого варіанту поведінки [77, с. 59].

Отже, соціальний примус – це вплив на осіб, які не бажають добровільно виконувати розпорядження суб’єкта соціального управління, що полягає в примушуванні керованих виконувати відповідні дії та розпорядження. Примус застосовується тільки тоді, коли об’єкт управління добровільно не виконує розпоряджень, тобто, ухиляється від заданої поведінки. У цьому й полягає роль і співвідношення переконання та примусу в соціальному управлінні. Метод примусу є не просто допоміжним відносно методу переконання, він може і має бути застосований тільки після застосування методів переконання, організації, роз’яснення, виховання тощо [78, с. 85].

У структурі соціального примусу можна виділяти різні рівні: міждержавний, державний, публічний та інший недержавний примус. Державний примус – вид соціального примусу. Водночас, держава є особливим суб’єктом соціального управління, що обумовлює особливі ознаки державного примусу. Загальноприйнятим визначенням державного управління є визначення його як організуючої та регулюючої дії держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, що спирається на його владні повноваження [79, с. 38]. Саме в цій сфері при здійсненні державного управління і складаються державно-примусові відносини.

Державний примус – це один із засобів державного управління. Державне управління як різновид публічного управління застосовується для здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод [80, с. 158]. У результаті державного управління в певних випадках утворюються державно-примусові відносини.

Проблема державного примусу, його суті та видів привертають увагу широкого кола вчених різних галузей як в області права так і в філософських, соціологічних та інших науках, думки яких з приводу суті та особливостей цього інституту різні, а інколи й протилежні.

Можна виділити декілька напрямів формулювання наукового визначення державного (державно-правового) примусу. Так, Д.М. Бахрах вважає, що державний примус є особливою реакцією держави в особі органів (осіб), наділених владою, на правопорушення [81, с. 19–25]. Ю.П. Битяк, В.В. Зуй, Н.В. Хорощак визначають державний примус як психологічний або фізичний вплив держави (органів або посадових осіб) на певних осіб з метою спонукання та примушення їх виконувати правові норми [82, с. 81].

А.Т. Комзюк державний примус розглядає, з одного боку, як одну з невід’ємних складових здійснення державної влади, як її засіб (метод), а в кінцевому підсумку – як основну ознаку держави в цілому. З іншого боку, на думку вченого, цей примус – не самоціль, він є наслідком певної поведінки різних соціальних суб’єктів, поведінки, яка відхиляється від вимог правових норм, становить загрозу відносинам, що цими нормами регулюються й охороняються, та застосовується з метою усунення (“зняття”) такої поведінки. Існують випадки, коли загроза суспільним відносинам виникає об’єктивно, наприклад, внаслідок дії сил природи, тобто за відсутності протиправної поведінки, проте необхідність її усунення є не менш актуальною. Таким чином, А.Т. Комзюк під державним примусом розуміє метод впливу держави на свідомість і поведінку осіб, що допускають протиправні вчинки [83, с. 30].

Отже, можна зробити висновок, що існує два підходи щодо розуміння поняття “державний примус”: статичний і динамічний. Перший підхід є правоустановчим, оскільки на перший план автори висувають не стільки примус, скільки сам факт встановлення державою правил поведінки; другий підхід ґрунтується на безпосередньому застосуванні уповноваженими суб’єктами конкретних примусових заходів.

Водночас деякі вчені розглядають державний примус у широкому і у вузькому розумінні. У широкому розумінні під примусом розуміють примусову особливість самого права, примус первинно фіксується у визначеному державою правилі поведінки, яке закріплено в нормі права. Суть і значення такої точки зору полягає в розумінні державного примусу як невід’ємної здатності держави надавати владну відповідь на поведінку людей, що є необхідною у процесі здійснення державних функцій, такою, що проявляється в правових нормах і регулює суспільні відносини. При цьому відбувається підпорядкування індивідуальної волі єдиній державній в її власних або публічних інтересах, а правові розпорядження не втрачають свого примусового характеру в разі їх добровільного виконання [84, с. 13]. У широкому розумінні державний примус полягає у спостеріганні за правомірністю поведінки учасників суспільних відносин; дослідженні обставин діянь, у яких виявлені ознаки протиправності; розгляді справ про протиправні діяння, застосуванні юридичних санкцій і виконанні актів застосування [85, с. 54].

На думку прихильників трактування державного примусу у вузькому розумінні, ним може вважатися тільки конкретний захід примусової дії, що проявляється у формі індивідуального акту управління, який має конкретного адресата. Правова норма, звернена до невизначеного кола осіб, не може бути заходом примусу. Автори, що дотримуються даної точки зору, розглядають державний примус, в основному, як конкретні заходи, спрямовані на окрему особу. Цей захід спрямований на підпорядкування волі об’єкта управління, волі держави в особі публічного органа управління. Учені, які виступають проти трактування примусу в широкому розумінні вважають, що правові норми не можуть розглядатися як форми примусу у разі їх добровільного виконання, а є нормою правової поведінки [86,с. 76].

Загальним для даних позицій є визнання того, що державний примус впливає на конкретну особу з метою досягнення відповідності поведінки цієї особи з необхідним розпорядженням, що містяться у правових нормах. Це є невід’ємною особливістю державного примусу.

Розглянемо інститут державного примусу з позицій комплексного підходу, як специфічний метод правового регулювання. На думку В.В.Сєрьогіної, обґрунтування концепції державного примусу як специфічного методу правового регулювання дозволяє по-новому, з погляду правових характеристик, оцінити його сутність, соціальну цінність і призначення в системі державно-правових засобів регулювання та боротьби за зміцнення законності [87, с. 10]. На нашу думку, розгляд примусу як комплексного явища, як правового встановлення та подальшого застосування у разі потреби конкретних примусових заходів, найбільшою мірою сприяє досягненню цілей примусової дії в умовах сучасних суспільних відносин. Крім того, такий підхід дозволяє комплексно розкрити зміст цієї правової категорії та визначити співвідношення державного примусу та заходів процесуального забезпечення.

Під час дослідження поняття “державний примус” необхідно докладно розглянути питання меж застосування державного примусу у випадках, коли відсутнє порушення певної норми права.

В.Д. Ардашкин, Б.Т. Базильов, В.Н. Кудрявцев зазначають, що право є системою норм, виконання яких охороняється державою та гарантується його примусовою силою. При цьому держава приводить у дію такі механізми не тільки у разі порушення правових норм, але вже в них самих міститься потенційна загроза застосування державного примусу. Ця позиція підтверджує примусову природу самого права і широке розуміння примусу [88, с. 33].

Інші вчені стверджують, що державний примус застосовується тільки в тих випадках, коли безпосередньо порушується норма права. Так, наприклад, А.П. Чирков вважає, що, при добровільному виконанні суб’єктами права своїх прав і обов’язків, йдеться не про психічний примус, а про умовний примус, оскільки особа усвідомлює соціальну необхідність і корисність правових вимог [89, с. 27].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/51935.html