---

Види заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження

З’ясувавши поняття та класифікацію заходів забезпечення адміністративно-деліктного провадження, на нашу думку, необхідно дати характеристику основним заходам адміністративно-деліктного провадження.

Як ми вже зазначали, заходи адміністративно-деліктного провадження поділяються на дві групи, детально розглянемо. Розпочнемо з одного з найпоширеніших заходів – адміністративне затримання.

 На жаль, у законодавстві відсутнє визначення адміністративного затримання, тому на наш погляд, необхідно визначити адміністративне затримання як захід забезпечення адміністративно-деліктного провадження.

Застосування згаданого заходу посадовими особами уповноважених державних органів є досить розповсюдженим [131, c.10]. Так, наприклад, лише за перше півріччя 2009 р., згідно зі статистичними даними роботи УДАІ в Тернопільській області, було виявлено 140436 порушень правил дорожнього руху. Відповідно статистичних даних УМВС України в Тернопільській області, за перше півріччя 2010 р. адміністративне затримання було застосовано 1470 рази, що складає 20 % від загальної кількості виявлених правопорушень [132].

З цього приводу важливою є думка В.Б. Авер’янова, який під адміністративним затриманням розуміє примусове короткочасне обмеження свободи дій і пересування правопорушника [19, c. 425]. На думку О.І. Миколенка адміністративне затримання – це короткочасне обмеження свободи особи, що вчинила адміністративний проступок, пов’язане з її примусовим утриманням протягом встановленого законом часу у спеціальних приміщеннях правомочних органів [133, c. 165]. Порівняно з визначенням В.Б. Авер’янова, це визначення, на наш погляд, є більш точним, оскільки охоплює такі умови затримання, як строк та наявність спеціальних приміщень для перебування правопорушника. Але, ми вважаємо, що найбільш вдалою є дефініція В.К. Колпакова, який стверджує, що адміністративне затримання – це примусове обмеження волі правопорушника, що виявляється в його триманні протягом встановленого строку у спеціальних приміщення правомочних органів [136, с. 111].

Враховуючи згадані визначення, вважаємо за необхідне навести власне визначення терміну “адміністративне затримання”, яке ми розуміємо як короткочасне примусове обмеження свободи та дій особи, що вчинила адміністративний проступок, що виявляється в його примусовому утриманні у спеціальних приміщеннях правомочних органів публічної адміністрації.

Про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються: дата і місце його складення; посада, прізвище, ім’я та по-батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу затриманого; час і мотиви затримання. Протокол підписується особою, яка його склала, і затриманим. У разі відмови затриманого від підписання протоколу в ньому робить запис про це.

Про місце перебування особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, негайно повідомляються її родичі, а на її прохання також повідомляються підприємства, установи й організації. Адміністративне затримання може провадитися лише уповноваженими на те органами та посадовими особами (такими органами можуть бути органи внутрішніх справ, органи прикордонної служби, органи Служби безпеки України тощо). Термін адміністративного затримання, згідно з КУпАП, становить до 3 годин.

Відповідно пункту 236 Статуту патрульно-постової служби міліції вказуються, підстави для затримання особи є те, що цю особу застали на місці вчинення злочину; очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказують на цю особу як на таку, що вчинила злочин; на підозрюваному або його одязі, при ньому будуть виявлені явні сліди злочину. За наявності інших не перевірених даних, що дають підставу підозрювати особу у вчиненні злочину, вона може бути затримана нарядом міліції лише в тому разі, якщо намагалась втекти або виявила непокору законній вимозі працівників міліції (п. 238) [134]. Особливістю застосування адміністративного затримання щодо неповнолітніх є те, що негайне повідомлення батьків або осіб, що їх заміняють, про вчинення неповнолітнім адміністративного проступку є обов’язковим, незалежно від бажання неповнолітнього.

Варто зазначити, що затримання існує й у. кримінальному процесі, як короткочасний захід примусу, що застосовується до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, з метою вияснення причетності затриманого до злочину та вирішення питання про застосування до нього запобіжного заходу – взяття під варту. 3атримання підозрюваного у вчиненні злочину не може тривати за законодавством більше 72 годин, чим відрізняється від адміністративного затримання [135].

На нашу думку, адміністративне затримання є основним заходом забезпечення адміністративно-деліктного провадження, про що свідчить статистика застосування цього заходу. Так, за 2009 рік, згідно з даними УМВС України в Тернопільській області, такий захід забезпечення адміністративно-деліктного провадження було застосовано 4805 разів. Варто зазначити, що за останні три роки спостерігається тенденція до зниження цього показника. Так, у 2008 році він був на 1123 разів більшим, а в 2007 році – на 1453 рази [132].

Наступним заходом забезпечення адміністративно-деліктного провадження, який ми розглянемо, буде доставлення порушника – примусове супроводження порушника з місця його виявлення до встановленого законом приміщення, в якому є умови для проведення процесуальних дій.

Доставлення порушника можливе тільки в тих випадках, якщо вчинення адміністративного правопорушення, в якому особа підозрюється, передбачає складення протоколу в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення, якщо складення протоколу є обов’язковим. Випадки, коли в разі вчинення адміністративних правопорушень адміністративне стягнення призначається (накладається) без складення протоколу про адміністративне правопорушення, визначені ст. 258 КУпАП. Якщо особа оспорює допущене порушення, й адміністративне стягнення на неї накладається у випадках, передбачених цією статтею, вона так само може бути доставлена для складення протоколу.

Слід зазначити, що, відповідно до проведеного нами анкетування в органах міліції, майже 20% працівників міліції вважають, що доставлення слід проводити в будь-якому випадку, незалежно від того, чи необхідно скласти протокол. Такі прогалини в законодавстві слід усувати якомога скоріше, особливо зважаючи на кількість випадків застосування такого виду адміністративно-процесуального примусу. Так, у 2009 році, за даними УМВС України в Тернопільській області, 36240 осіб було доставлено до відповідних органів [132].

Відповідно ст. 259 КУпАП, порушника можна доставити до відповідного органу з метою складення протоколу в разі неможливості скласти його на місці вчинення правопорушення. При вчиненні певних порушень, які стосуються правил користування засобами транспорту, охорони порядку та безпеки руху, на транспорті, пожежної безпеки, санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил, правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті порушника, може бути доставлено уповноваженою на те особою в міліцію, якщо у нього немає документів, що посвідчують особу, і немає свідків, які б могли повідомити необхідні дані про нього.

При вчиненні лісопорушень, порушень правил полювання, правил рибальства й охорони рибних запасів та інших порушень законодавства про охорону та використання тваринного світу, а також у разі вчинення порушень земельного законодавства, якщо особу порушника не може бути встановлено на місці порушення, працівники відповідних державних органів, а також працівники міліції можуть доставляти осіб, які вчинили ці правопорушення, в міліцію чи в приміщення виконавчого органу сільської або селищної ради.

Доставлення порушника може провадитись також членами громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону, громадськими інспекторами охорони природи, громадськими мисливськими інспекторами, громадськими інспекторами органів рибоохорони, громадським інспектором з контролю за використанням і охороною земель і громадськими лісовими інспекторами.

При вчиненні правопорушень, пов’язаних з посяганням на об’єкти, що охороняються та інше майно, порушника можуть доставити працівники воєнізованої охорони у службове приміщення воєнізованої охорони або в міліцію для припинення правопорушень, встановлення особи порушника та складення протоколу про правопорушення.

При вчиненні правопорушень, пов’язаних із незаконним придбанням або зберіганням спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку та інших засобів негласного отримання інформації, порушника може бути доставлено до органів Служби безпеки України її працівником для встановлення особи порушника та складання протоколу про правопорушення.

У разі вчинення військовослужбовцями, військовозобов’язаними під час проходження ними зборів та працівниками Збройних Сил України під час виконання ними службових обов’язків правопорушень та в разі наявності обставин, зазначених у частині першій згаданої статті, доставлення порушника уповноваженими на те посадовими особами здійснюється в підрозділи Військової служби правопорядку в Збройних Силах України.

Доставлення порушника має бути проведено в можливо короткий строк, але час, необхідний для доставлення порушника, законодавством чітко не визначено. У конкретному випадку цей час залежить від довжини маршруту доставлення та засобів пересування. Час перебування доставленої особи у приміщенні місцевої ради та громадського пункту охорони правопорядку не може тривати більше однієї години, а нормативний документ про доставлення, який необхідно скласти, законодавчо не закріплено.

Як вже було зазначено, метою цього заходу є складення протоколу про адміністративне правопорушення, а додатковою метою – припинення правопорушення та встановлення особи правопорушника. Умовою застосування заходу є неможливість скласти протокол на місці вчинення правопорушення, якщо його складення є обов’язковим. Строк доставлення порушника встановлений КУпАП і триває не більше однієї години, якщо інше не встановлено законом.

Наступний захід забезпечення адміністративно-деліктного провадження – особистий огляд та огляд речей. На думку В.К. Колпакова, цей захід – візуальне обстеження матеріальних об’єктів, які мають відношення до правопорушення. В ході огляду виявляються, безпосередньо сприймаються, а також оцінюються та фіксуються стан та властивості таких об’єктів [136, с. 136].

На жаль, стаття 264 КУпАП не дає визначення цьому заходу забезпечення адміністративно-деліктного провадження. Більшість науковців також не пропонують визначення даного заходу, обмежуючись згаданими в Кодексі умовами його проведення. Та все ж вважаємо за необхідне навести дефініцію цього заходу. На нашу думку, особистий огляд – це примусовий захід, який застосовується до громадянина або особи без громадянства посадовою особою правомочного органу публічної адміністрації однієї статі з оглядуваним у присутності двох понятих цієї ж статі, в окремому приміщенні, у відсутності сторонніх осіб, яка полягає в обстеженні одягу, що знаходиться на особі, яку оглядають, тілі особи, яку оглядають, а також обстеження її одягу окремо без порушення його конструктивної цілісності з метою виявлення знарядь вчинення або безпосереднього об’єкта адміністративного правопорушення.

В.Б. Авер’янов вказує на те, що особистий огляд і огляд речей за характером об’єкта впливу – різні заходи примусу, однак за змістом вони не відрізняються один від одного [19, c. 426]. Проте огляд речей може здійснюватися, як правило, у присутності особи, у власності або володінні якої вони є. Закон не вимагає при цьому обов’язкової участі понятих. У невідкладних випадках речі може бути піддано оглядові й за відсутності власника або володільця, але участь понятих у таких випадках обов’язкова. Провадження огляду оформлюється спеціальним протоколом або про нього робиться запис у протоколі про адміністративне правопорушення, або в протоколі про адміністративне затримання.

Частина 1 статті 264 КУпАП визначає, що особистий огляд може проводитись уповноваженими на те посадовими особами Служби безпеки України, органів внутрішніх справ, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ і органів прикордонної служби, а у випадках, прямо передбачених законами України, також і інших органів. Ч. 3 цієї статті визначає, що огляд речей може проводитись уповноваженими на те посадовим особами Служби безпеки України, органів внутрішніх справ, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, воєнізованої охорони, цивільної авіації, митних установ, органів прикордонної служби, природоохоронних органів, державними інспекторами з питань інтелектуальної власності, органів лісоохорони, органів рибоохорони, органів, що здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання, а у випадках, прямо передбачених законами України, також й інших органів.

Також цією частиною встановлюється ще один вид огляду: огляд транспортних засобів. Так, при вчиненні порушень законодавства про охорону та використання тваринного світу уповноважені на те посадові особи органів, які здійснюють державний нагляд за додержанням правил полювання, органів рибоохорони, а також працівники міліції, військовослужбовці та працівники Державної прикордонної служби України можуть провадити такий огляд у встановленому порядку.

Аналіз згаданих статей Кодексу та інших законів, а також юридичної літератури дозволяє зробити наступні висновки про сутність особистого огляду, огляду речей, що знаходяться при фізичній особі, та тактику їх проведення: при провадженні особистого огляду й огляду речей слід дотримуватися гарантій законності, оскільки застосування названих мір пов’язано з обмеженням конституційних прав людини та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України) і права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції України); необхідно проводити огляд затриманих осіб (ст. 261-262 КУпАП); здійснювати огляд можуть тільки співробітники міліції та інші уповноважені на те особи (ст. 264 КУпАП).

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/51935.html