Об’єктивні ознаки залишення в небезпеці

З прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 р. та інших міжнародних нормативно-правових документів, що закріплюють основні права та свободи особи, все більшої актуальності набуває діяльність законодавчого органу України стосовно приведенню національного законодавства у відповідність до вказаних міжнародних актів.

Наслідуючи принцип гуманізму, що визнається сьогодні одним з основоположних принципів побудови розвиненого суспільства, кожна цивілізована держава прагне проявляти максимальну увагу до тих громадян, які через різні причини позбавлені можливості піклуватися про себе самостійно.

Одним з першочергових завдань соціальної політики будь-якої країни є забезпечення життєво важливих потреб і інтересів осіб, що відносяться до категорії безпорадних. З метою реалізації цього завдання необхідна активна участь всіх членів суспільства. Не випадково принцип взаємодопомоги, що є основою існування людства, був закріплений в правилах людського співіснування як невід’ємна норма поведінки людей вже з моменту появи найперших суспільних утворень.

На даний момент це завдання реалізується через систему відносин, в яких як на державу, так і на громадян цілком справедливо покладаються певні обов’язки по наданню допомоги людям, що опинилися в небезпечному для життя і здоров’я стані та не здатні вжити заходів до самозбереження. За невиконання таких обов’язків встановлюється відповідальність.

Кримінальний кодекс України здійснює охоронну функцію щодо даного принципу. Стаття 135 даного кодексу встановлює кримінальну відповідальність за завідоме залишення в небезпеці особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану [90, с. 49].

Крім того, ст. 135 КК України є важливою в контексті захисту прав хворих дітей (в тому числі на ВІЛ/СНІД). Так, вказана стаття може бути застосована до батьків чи опікунів, які не дбають про здоров’я малолітніх дітей, не лікують їх, не дають ліків, тощо. Адже на даний час в Україні є багато випадків, коли батьки з різних причин (часто з релігійних міркувань) відмовляються від лікування хворої дитини, не хочуть застосовувати Арв-терапію. Зрозуміло, що в таких випадках батьки ставлять під загрозу життя дитини. Так, наприклад, у Вінницькій області в ході судового розгляду було встановлено, що громадянка Г., народивши, будучи ВІЛ-інфікованою, в с. Слобода Кустовецька дочку при цьому, достовірно знаючи з 8 листопада 2004 р., що дочка має хворобу з діагнозом ВІЛ - інфекція - перша клінічна стадія без симптомного носійства та перебуває на обліку у Вінницькому обласному центрі “СНІД”, не з’являлась з дитиною щомісячно до обласного центру для огляду дитини та профілактики хвороби, не давала дитині безкоштовно виданий їй препарат для профілактики опурністичних інфекцій, у зв’язку з чим при черговому огляді в обласному центрі “СНІД” у неї виявлено загострення хвороби - СНІД - ВІЛ - інфекція 2 клінічного ступеню; 11 листопада 2005 р. громадянка Г. виїхала з с. Слобода Кустовецька до автономної республіки Крим, забравши з собою дочку, де проживала до 10 травня 2007 р. та лікуванням дитини не займалась: не доставляла дочку до Вінницького обласного центру “СНІД” для огляду і профілактики захворювання, не забезпечувала її калорійне харчування та вживання для підтримання життєдіяльності безкоштовно наданих препаратів, що призвело до прогресування хвороби – до 4 термінальної стадії СНІД. Вироком Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 25 липня 2008 р. громадянка Г. була визнана винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України та засуджена до одного року шести місяців позбавлення волі, однак в силу ст.ст. 75, 76 КК України звільнена від відбування покарання з випробуванням на випробний строк – один рік [8, с. 54].

Кримінально-правова заборона залишення в небезпеці відноситься до злочинів, що становлять небезпеку для життя та здоров’я особи, так як вона не спрямована на заподіяння шкоди життю і здоров’ю особи, а створює для них загрозу. Тому, при її розгляді доцільно виділити її об’єктивні та суб’єктивні ознаки. Спочатку розглянемо об’єктивні ознаки даного складу злочину, тобто об’єкт, потерпілого і об’єктивну сторону.

Переважна більшість учених-криміналістів, з якими ми погоджуємося, обґрунтовано визнають об’єктом злочину охоронювані нормами кримінального права суспільні відносини [46, с. 41; 94, с. 51; 124, с. 29; 47, с. 87; 175, с. 13]. Саме правильне визначення об’єкта злочину дозволяє дати соціально-політичну оцінку діянню, виявити характер і ступінь його суспільної небезпечності. Тому питанню об’єкта злочину в науці кримінального права завжди приділялася особлива увага [124; 48; 46; 115; 126].

Стосовно об’єкту вказаної кримінально-правової заборони, необхідно детальніше розглянути родовий та безпосередній об’єкти.

Родовим об’єктом зазначеного злочину є життя та здоров’я особи. Що стосується безпосереднього об’єкту, то на рахунок нього існують деякі суперечності. Безпосередній об’єкт, як прийнято вважати, є складовою частиною суспільних відносин, визнаних родовим об’єктом відповідних злочинів [133, с. 132–149; 65, с. 70–73].

Наявні точки зору стосовно безпосереднього об’єкту залишення в небезпеці різні. Так, Ш.С. Рашковська [151, с. 46] та Г.І. Баймурзін [25, с. 205] вважали, що безпосереднім об’єктом злочину є життя та здоров’я особи, В.Д. Меньшагін та З.А. Вишинська [42, с. 319] – життя та здоров’я особи, яка знаходиться в безпорадному стані.

На думку П.І. Орлова, кримінально-правова заборона залишення в небезпеці передбачає основний та додатковий безпосередні об’єкти. Він вважає, що основним безпосереднім об’єктом в даному злочині є суспільні відносини взаємодопомоги, які існують у відповідності з об’єктивною необхідністю забезпечити життя безпорадної особи. Він стверджував, що саме на ці суспільні відносини посягає даний злочин. А в даному виді злочинної бездіяльності, в результаті яких настали наслідки, небезпечні для життя та здоров’я, виділяє поряд із основним безпосереднім об’єктом ще й додатковий, яким є життя та здоров’я особи, обґрунтовуючи це тим, що настання даних наслідків є кваліфікуючою обставиною та вказує на підвищену суспільну небезпеку вказаного злочинного діяння [128, с.с. 17–18].

Крім П.І. Орлова, дехто з юристів пропонував розглядати “безпеку особи” як безпосередній об’єкт залишення в небезпеці. Так, Н.Ф. Кузнецова, критикуючи авторів, які відносять залишення в небезпеці до посягань на життя і здоров’я, відзначає, що таке розуміння залишення в небезпеці “призводить до спотворення дійсного змісту складу залишення в небезпеці і, в першу чергу, об’єкта даного злочину. Насправді, об’єктом залишення в небезпеці є не життя і здоров’я особи, що дійсно знаходяться поза складом злочину, а безпека особи” [98, с. 82, с. 56].

Такої точки зору притримувався і А.С. Горелік, який вважав, що об’єктом залишення в небезпеці “є безпека існування особи” [49, с.с. 6–7].

Ці визначення, на наш погляд, указуючи на одну з найважливіших ознак безпосереднього об’єкта, надмірно розширюють його межі, не враховуючи при цьому, що відносини, які забезпечують безпеку особи, як об’єкт цього злочину, є відносинами взаємодопомоги.

У суспільстві існує безліч відносин, які забезпечують безпеку особи як безпосередньо, так і у зв’язку з її діяльністю в різних сферах суспільного життя. Сукупність цих відносин відповідно до їх цільового призначення можна представити у вигляді певної системи, в якій відокремлені групи суспільних відносин, відповідні самостійним сферам діяльності людини, виступають як елементи, утворюючи тим самим її структуру. Саме тому поняття “безпека” є дуже широким.

Натомість І.І. Горелік, звертаючи увагу на те, що в кримінально-правовій нормі, яка передбачає відповідальність за залишення в небезпеці, йде мова про “небезпечний для життя стан”, приходить до висновку, що безпосереднім об’єктом цього злочину є життя людини [51, с. 4]. Таку ж точку зору раніше висловлював М.М. Кисеніжський [70, с.с. 117–118]. Прихильники наведеної теорії іноді цю думку уточнюють, вказуючи, що таким об’єктом є “життя особи, якому загрожує серйозна небезпека” або “життя особи, якому загрожує реальна небезпека”. З даною точкою зору можна погодитися, але лише враховуючи саме формулювання змісту диспозиції ч. 1 ст. 135 КК України.

Так, порівнюючи юридичні конструкції ч. 1 ст. 135 КК України та ч. 1 ст. 137 КК України, можемо зробити висновок, що в першому випадку основним безпосереднім об’єктом є лише життя особи, в другому ж – життя та здоров’я. На нашу думку, стосовно об’єкта злочину, передбаченого ч. 1 ст. 135 КК України, в диспозиції даної норми існує прогалина. Розглядаючи дану прогалину як прогалину законодавця, доречно вказати на те, що у вищезазначеній нормі не вказано на ще один основний безпосередній об’єкт – здоров’я особи, як в ч. 1 ст. 137 КК України. Однак, можливо, законодавець свідомо визначив лише один основний безпосередній об’єкт, враховуючи ступінь суспільної небезпеки зазначеного діяння. Але ми вважаємо, що найбільш ймовірним є перший варіант.

Також хочемо зазначити, що не можна погодитися з точкою зору науковців, які вказують, що безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 135 КК України, є життя та здоров’я, адже в самій конструкції вказаної статті об’єктом визнається лише життя, тому не слід ототожнювати родовий та безпосередній об’єкт досліджуваного злочину. Це ж стосується і ч.ч. 2, 3 ст. 135 КК України. Однак слід зазначити, що якщо брати до уваги наслідки, які передбачені даною нормою і визначати стосовно них об’єкт, то в даному випадку безпосереднім об’єктом буде життя та здоров’я особи, оскільки шкода завдається не тільки життю особи, але й її здоров’ю.