---

Суб’єктивні ознаки залишення в небезпеці

Суб’єктивні ознаки злочину завжди виступають у єдності з його об’єктивними ознаками [105, с. 9; 97, с. 80]. Характеристику суб’єктивних ознак кримінально-правової заборони залишення в небезпеці почнемо із суб’єкта даного злочину. Оскільки всебічне з’ясування даних про особу суб’єкта злочину має важливе значення для встановлення причин вчинення ним злочину, вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності, призначення покарання, а також визначення умов відбування покарання і звільнення від нього [103, с. 22; 82, с. 5–11].

Суб’єкт злочину, передбаченого ст. 135 КК України – спеціальний. Ним визнається фізична осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності – 16 років, і володіє визначеними кримінальним законом спеціальними ознаками, що є обов’язковими ознаками складу злочину. Зазначені спеціальні ознаки набувають особливого характеру з огляду на особливості впливу особи на конкретні суспільні відносини, що знаходяться під кримінально-правовою охороною (об’єкт злочину); специфіки такого впливу (об’єктивна сторона) і змісту психічної складової такого впливу (суб’єктивна сторона злочину). Виділення визначених спеціальних ознак суб’єктів злочинів у кримінально-правовій нормі здійснюється на підставі взаємодії суб’єкта злочину з іншими елементами його складу.

Випадки виникнення обов’язку з надання допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані, зазначено в диспозиції ст. 135 КК України. Так, вказаний обов’язок виникає, коли винний “зобов’язаний був піклуватися про цю особу” та “коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан”.

Окремі автори намагаються розширити поняття спеціального обов’язку піклуватися про потерпілого. Так, зокрема, А.Н. Трайнін вважав, що такий обов’язок виникає також із “конкретних обставин справи” [181, с.95].

Відповідно до такої точки зору, будь-яка особа, яка є свідком небезпечного для життя стану іншої особи, спеціально зобов’язана надати йому допомогу. Тому спеціальний обов’язок піклуватися про особу, покладається на кожного, що, враховуючи положення діючого кримінального законодавства, є неприпустимим, так як виникатимуть спірні питання стосовно кваліфікації між двома нормами – ст. 135 та ст. 136 КК України.

Правильне розуміння спеціального обов’язку має вирішальне практичне значення. У випадку, коли особа притягується до кримінальної відповідальності за невиконання спеціального обов’язку щодо надання допомоги будь-якій особі, суд зобов’язаний у вироку зазначити джерело даного обов’язку.

Ознаки спеціального суб’єкта, доповнюючи ознаки загального суб’єкта злочину, звужують коло осіб, які можуть підлягати кримінальній відповідальності за ст. 135 КК України. Спеціальні ознаки можуть бути різними, але в даному випадку ними є:

а) обов’язок по піклуванню за особою, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, а також обов’язок надання допомоги у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан;

б) можливість надати допомогу особі, яка завідомо для винного перебуває в небезпечному для життя стані, про яку він зобов’язаний піклуватися або якщо він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.

Оскільки диспозиція вказаної норми є бланкетною, як по відношенню до об’єктивної сторони, так і до суб’єкта злочину, то правовий обов’язок піклуватися про особу та надавати їй допомогу, якщо вона перебуває в небезпечному для життя стані регулюється іншими законами, нормативно-правовими актами тощо. Так, правовий обов’язок піклуватися про осіб, які знаходяться в небезпечному для життя стані, може бути обумовлений законом чи іншим нормативним актом, а також цивільно-правовим договором (договором довічного утримання, перевезення, морського круїзу, на надання туристичних послуг або послуг із забезпечення особистої безпеки особи тощо).

Законодавство України, в разі перебування особи в небезпечному для життя стані покладає обов’язки по наданню допомоги такій особі на:

а) батьків, усиновителів, прийомних батьків – піклуватися про здоров’я рідних, усиновлених чи прийомних дітей;

б) дітей – піклуватися про батьків;

в) опікунів і піклувальників – піклуватися про осіб, які перебувають під їх опікою чи піклуванням, доглядати за ними;

г) співробітників пожежної охорони, аварійних служб та працівників деяких інших професій – здійснювати рятувальні роботи і надавати першу невідкладну допомогу;

д) працівників спеціалізованих бригад постійної готовності служби екстреної медичної допомоги – надавати допомогу громадянам в екстремальних ситуаціях (катастрофи, епідемії, стихійне лихо, масові отруєння, епізоотії, аварії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо);

е) працівників міліції – незалежно від займаних посад, місцезнаходження і часу в разі звернення до них громадян із заявою чи повідомленням про події, які загрожують особистій чи громадській безпеці – вживати заходів для рятування людей, надавати їм допомогу;

є) членів екіпажу повітряного судна – рятувати пасажирів та надавати їм допомогу;

ж) водіїв – надавати транспортний засіб для доставки у найближчий медичний заклад осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, надавати першу медичну допомогу потерпілим внаслідок дорожньо-транспортних подій;

з) капітанів морських суден – йти в найближчий порт, якщо особа, що перебуває на борту судна, потребує невідкладної медичної допомоги, яку неможливо надати в морі;

й) працівників пошуково-рятувальних служб, створюваних у сфері туристичної діяльності, – надавати допомогу туристам і захищати їх в екстремальних ситуаціях;

і) педагогічних та науково-педагогічних працівників – захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства тощо.

Тобто, відповідна професія або рід заняття особи можуть породити обов’язок надати допомогу особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані. Також цей обов’язок породжують родинні або шлюбні відносини та ін.

Так, у Конвенції про права дитини, яка ратифікована Верховною Радою України, зазначено, що “дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист” [75, с. 4].

А, у відповідності до ст. 244 Сімейного кодексу України опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. Згідно ст. 3 Закону України “Про аварійно-рятувальні служби” від 14 грудня 1999 р. однією із основних функцій аварійно-рятувальної служби є пошук і рятування людей на уражених об’єктах і територіях, подання у можливих межах невідкладної, у тому числі медичної, допомоги особам, які перебувають в небезпечному для життя й здоров’я стані, на місці події та під час евакуації до лікувальних закладів [145, с. 2].

У відповідності до ст. 14 Закону України “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 р. пожежна охорона створюється з метою захисту життя і здоров’я громадян від пожеж.

Одним з основних завдань пожежної охорони є гасіння пожеж, рятування людей та надання допомоги в ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійного лиха [147, с.с. 88–89].

Проте, слід враховувати, що зазначене діяння тягне відповідальність за іншими статтями КК України, якщо залишення без допомоги вчинене:

а) капітаном судна в разі зіткнення з іншим судном стосовно екіпажу та пасажирів останнього, а,також осіб, що зустрілися у морі або на іншому водному шляху, які зазнали лиха, якщо капітан судна мав можливість надати таку допомогу без серйозної небезпеки для свого судна, його екіпажу і пасажирів – за ст. 284 КК України;

б) медичними працівниками хворим – за ст. 139 КК України;

в) службовими особами, якщо відповідний правовий обов’язок лежить на них, – за ст. 364 або ст. 426 КК України.

Окрім випадків регулювання законодавством по наданню допомоги особі, існують також, ще норми моралі. Так, надання допомоги може також бути передбачене в умовах договору (нянька, яка прийнявши обов’язок піклуватися про тяжко хвору особу, відповідає за залишення нею цієї особи в небезпечному для життя стані). Договір може бути укладений як в письмовій, так і в усній формі.

Ще однією особливістю суб’єкта залишення в небезпеці, окрім обов’язку піклуватися про потерпілого, є ще й надання допомоги даній особі у випадку, коли вона перебуває в небезпечному для життя стані.

В статті вказаний ще один випадок притягнення особи до кримінальної відповідальності за залишення в небезпеці – це “поставлення в небезпеку”. Суб’єктом даного злочину може бути будь-яка особа, яка поставила потерпілого в небезпечний для життя стан.

Прикладами ситуацій, коли винний сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, є такі: в результаті дорожньо-транспортної події з вини водія пішоходом, пасажиром або водієм іншого транспортного засобу були отримані травми, турист-любитель запросив знайомого піднятися в гори, де останній знепритомнів у зв’язку з захворюванням, власник водного мотоцикла катав на ньому дитину і вони опинилися у воді далеко від берега тощо.

Постанова Верховного Суду України виходить з того, що водій, винний в порушенні правил безпеки і експлуатації транспортних засобів, що спричинили тілесні ушкодження, який завідомо залишив без допомоги потерпілого, що знаходився в небезпечному для життя стані, має відповідати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 286 і 135 КК України. Якщо водій не був винний у злочинному порушенні вказаних правил, але життя або здоров’я потерпілого були поставлені під загрозу внаслідок випадку з керованим ним автотранспортним засобом, невиконання водієм обов’язків з надання допомоги потерпілому, тягне відповідальність за ст. 135 КК України [88, с. 70].

Можна погодитися з точкою зору П.І. Орлова, що при дорожньо-транспортній пригоді, учасниками якої було декілька автомобільних транспортів, у кожного з водіїв, не залежно від вини у вчиненні автопригоди, виникає спеціальний обов’язок надати допомогу потерпілим, якщо вони власними діями поставили його в небезпечний для життя стан. Відповідно до цього всі ці водії можуть бути суб’єктами залишення в небезпеці. А у випадках, коли в даних автомобілях були присутні пасажири, то вони в даному випадку будуть притягуватися до кримінальної відповідальності за ст.136 КК України [128, с. 88].

Частина друга ст. 135 КК України встановлює відповідальність за завідоме залишення без допомоги вчинене матір’ю стосовно новонародженої дитини, за умови, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані. Якщо дитина не була новонародженою, то дії винної охоплюються ч. 1 даної статті, а при настанні смерті дитини в результаті залишення в небезпеці, чи інших тяжких наслідків – за ч. 3 ст. 135 КК України.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/535062.html