---

Покарання за залишення в небезпеці

З метою побудови демократичної правової держави, найвищою соціальною цінністю якої є життя та здоров’я людини, необхідно забезпечити механізм їхнього захисту. При протиправному посяганні на вказані цінності найкращим засобом його попередження та припинення було і залишається покарання, яке виступає засобом не лише кари і виправлення засуджених, але і засобом запобігання вчиненню нових злочинів [91, с. 181].

Як зазначають деякі вчені, що “реалізація завдань невідворотності та об’єктивності кримінальної відповідальності можлива лише при застосуванні обґрунтовано визначених справедливих покарань. В свою чергу, виваженість обраного законодавцем виду покарання до конкретного складу злочину дасть можливість досягнути мети від застосування такого покарання до визнаної винною у вчиненні злочину особи” [107, с. 105].

Тому, покарання є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання даної ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яке передбачене в санкції кожної кримінально-правової норми Особливої частини КК України, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, які вже вчинили злочини [74, с. 5].

Тобто, встановлення відповідальності за вчинення суспільно-небезпечних діянь, завжди пов’язане із вирішенням питань щодо побудови санкцій відповідних кримінально-правових норм, оскільки основним завданням санкції є встановлення покарання за певний злочин.

Кінцевим етапом роботи суду і правоохоронних органів при розслідуванні злочину є призначення покарання, яке має бути адекватним і справедливим. Так, ще у 1710 році, коли на штальтах своєї Конституції гетьман Пилип Орлик зобов’язався у тому числі “здійснювати покарання причетних до злочинів згідно з буквою закону і повсякчас дотримувати справедливості” [130, с. 47]. Адже ефективність роботи вказаних органів залежить від того, чи призначено винній особі покарання, яке відповідає ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину та даним, що характеризують цю особу.

Саме помилки при призначенні покарання можуть знівелювати суд та всю правоохоронну систему в очах громадськості, що призведе до збільшення кількості вчинених злочинів та послабить державну владу.

Як зазначав І.М. Даньшин: “Особу винну у вчиненні злочину неминуче жде покарання” [56, с. 35]. При реалізації покарання необхідно враховувати його цілі та мету, функції, сутність тощо, тому що покарання – це крайній захід впливу на особу, яка вчинила злочин. Також покарання – це реакція держави на вчинене суспільно-небезпечне діяння, що виникає тоді, коли усунути наслідки злочинного діяння і виправити винного неможливо.

У випадку, коли особа порушує кримінальний закон, то відповідно реакцією держави на це буде встановлення вини у вчиненому суспільно небезпечному діянні та призначенні адекватного покарання. Недарма В.Т. Маляренко, зробив цілком слушне зауваження, що належний правопорядок у суспільстві підтримується завдяки постійній готовності закону до покарання кожного, хто намагається посягнути на об’єкти, які він охороняє [113, с. 32].

Розв’язання проблем, пов’язаних із призначенням покарання, потребує вивчення і наукового обґрунтування обставин, за яких застосування того чи іншого покарання стає неможливим.

Ніде ні в нормативно-правових актах, ні в науковій літературі не наводяться ні аргументи, ні докази стосовно того, якими саме критеріями визначався розмір покарання за злочин передбачений ст. 135 КК України. І це на наш погляд, значна прогалина в кримінальному законодавстві. Оскільки, саме санкція Особливої частини КК України передбачає вид і розмір кримінального покарання. Саме покарання є основним засобом впливу на злочинність. Але в міру розвитку суспільства злочинність характеризується певними історичними особливостями і тому в санкції повинно це відображатися у вигляді змін виду або розміру покарання.

При призначенні покарання необхідно враховувати тяжкість вчиненого діяння, ступінь суспільної небезпеки вказаного діяння та особи, що його вчинила.

Юристи неодноразово звертались до таких питань як межі державного примусу, ступінь суспільної небезпеки вчиненого діяння і характеристика винної особи, та їх співвідношення при призначенні покарання.

На сьогоднішній день держава при здійсненні свого обов’язку по охороні прав і свобод людини відводить покаранню значну роль, про що свідчать норми Конституції України, КК України та практика його застосування. Покарання є необхідним і найбільш важливим інструментом серед заходів державного реагування на вчинені злочини.

Покарання за злочин має особистісний характер, тобто має поширюватись лише на особу, яка його вчинила [68, с. 100]. Це також підкреслював В. Махінчук і наголошував на тому, що покарання повинно бути адекватним вчиненому злочину [116, с. 125–126].

Головним завданням покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а неминучістю, своєчасністю, справедливістю і невідворотністю його застосування за кожний вчинений злочин. Покарання повинно бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів [91, с. 213]. Підтвердженням цього є Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 (зі змінами від 10 грудня 2004 р. № 18) “Про практику призначення судами кримінального покарання” [139, с. 444].

Також однією із вимог, що ставиться до покарання є його ефективність. Як зазначали Ю.В. Бишевський та А.І. Марцев “проблема визначення критерію ефективності – насущне завдання науки, завдання, яке поставлене практикою” [34, с. 19]

Принцип компенсації вини і нині є основою кримінального покарання: вина, яку злочинець своїми діями поклав на себе, “вимагає, щоб передбачені законом правові наслідки злочину знайшли співмірне відношення із несправедливістю злочинного діяння”. Принцип вини прагне до ясно визначених рамок покарання, щоб запобігти несправедливим покаранням [131, с. 55].

Йдеться про те, що у межах законної санкції міра (рід і тривалість) покарання має визначатися метою, яка переслідувалася покаранням у даному одиничному випадку. Правильне, тобто справедливе, покарання – це покарання необхідне. Повне підкорення каральної влади ідеї про ціль – ось ідеал караючої справедливості. Покарання для нас є засобом досягнення мети. Але ідея про ціль вимагає відповідності та співрозмірності засобу і мети, а також певної ощадливості у його застосуванні [108, с. 43].

Абсолютна більшість санкцій є відносно визначеними або альтернативними [45, с. 4–5], так санкції ст. 135 КК України є альтернативними. В даному випадку ці санкції передбачають обов’язковість мотивації при визначенні конкретної міри покарання.

Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури санкцій: відносно визначеної або альтернативної [210, с. 24–25].

Як відомо, законодавча класифікація злочинів здійснюється на основі ступеня суспільної небезпеки, який включає в себе два обов’язкові критерії: характер та ступінь. Однак в теорії кримінального права відсутній єдиний підхід щодо визначення цих понять. Щодо КК України, то в ньому підставою для класифікації злочинів є ступінь тяжкості злочину (ст. 12 КК України), показником якого є розмір передбаченої кримінальним законом санкції. Такої точки зору притримується і В.М. Попович, який стверджує, що логічно правильним є при визначені категорій злочинів йти від важливості об’єкта посягання, розміру завданої шкоди, поширеності конкретного суспільно-небезпечного діяння та інших об’єктивних показників, що дозволить законодавчо віднести конкретні групи злочинних діянь до певної категорії, закріпивши їх постатейно у КК України [1, с. 74].

У літературі правильно вказується на розбіжність між ступенем тяжкості вчиненого злочину (як правило, зумовленого тяжкістю наслідків, що настали) і рівнем соціально-моральної занедбаності особи винного стосовно необережного позбавлення життя [67, с. 90]. Усе це свідчить про необхідність встановлення іншого підходу щодо караності.

Тяжкість наслідків визначає тяжкість необережного злочину, впливає на його кваліфікацію і межі санкції. Саме тому виникає питання про правомірність визнання ступеня тяжкості наслідків критерієм індивідуалізації відповідальності і покарання.

Не можна не погодитися з авторами, які пропонують визначити залежність покарання від небезпечної поведінки, що виявляється в “інтенсивності вини” [149, с. 39].

Вважаємо за доцільне класифікувати злочини залежно від їхнього характеру та ступеня суспільної небезпеки, чого не враховано в законодавчій класифікації. Так, у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. “Про практику призначення судами кримінального покарання” вказано на нерозривний зв’язок суворості покарання та ступеня тяжкості вчиненого злочину, а саме: “визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із класифікації злочинів, а також із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення (форми вини, мотив, мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, якщо злочин вчинено групою характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали, тощо) [139, с. 445]. Отже, Пленум Верховного Суду звертає увагу не тільки на ступінь, але й на характер суспільної небезпеки, оскільки форми вини, мотив, мета, спосіб, стадія вчинення, кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного із співучасників, про які говориться у Постанові, є показниками суспільної небезпечності злочину.

Отже, аналізуючи роз’яснення Пленуму, можна зробити висновок, що при класифікації злочинів необхідно враховувати не лише розмір санкції, що передбачена за окремий вид злочину, а й ступінь та характер суспільної небезпеки, що завдана злочином.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/535062.html