Філософія права – стародавня наука, яка має багату історію. Філософсько-правові погляди характерні для філософів Давньої Індії (від ІІІ – ІІ тис. до н.е.). У філософських школах (санкх’я, вайшешика, буддизму, джайнізму, чарвака) аналізували важливі проблеми для досягнення найвищої мети, тобто, блага (нірвани) – людські вчинки в межах закону (карма); суть і роль закону; людське і космічне в законі; закон справедливості (воздаяння за вчинки). Зокрема, у філософсько- релігійному вченні буддизму про страждальне життя людини зазначається, що того “називають благородним, якщо він не скоює насильства ні над жодною живою істотою [376, c.50]”1. У Давньому Китаї філософсько- правова думка ґрунтувалась на вченні про Дао – природному світопорядку, який побудований за принципом вищої справедливості. Філософ Лао–цзи (579 – 499 до н.е.) виділяв два принципи – недіяння (у-вей) і не насилля (бу-чжен) – у життєдіяльності суспільства. Конфуцій (551–479 до н.е.) наголошував на відповідальності правителя за правопорядок у державі. Важливо у його вченні про людину, що “благородна людина до всього ставиться згідно з обов’язком; діє за ритуалом, у словах стримана, у вчинках правдива [376, c.66]”2. Філософське вчення Конфуція закріплювало морально-правові засади людського суспільства. Представники школи легізму (“фацзя” – законники) критикували та відкидали принципи гуманізму Конфуція. Шан Ян (390 – 338 до н.е.) у праці “Книга правителя області Шан” виділяв головний принцип (фа) правопорядку – покарання та строге слідування правилам (закону).

1 Філософія Стародавнього світу / Під ред. Г. І. Волинки // Читанка з історії філософії. У 6 кн. – К.: Довіра, 1992. – Кн. І. – 207 с.

2 Там само.

Епоха античності характеризується філософсько-правовими вченнями грецьких  і  римських  мислителів.  Відомо,  що  Гомер  (кінець  ІІ тис. до н. е.) використовував поняття – “справедливість” (діке), “правда”, “звичай’, “звичаєве право” (теміс), “закон’ (номос). Гесіод (VII ст. до н.е.) стверджував єдність справедливості й закону. У досократівський період проблеми моралі та права змішувались і розкривались грецькими мислителями через логос, космос, долю. Крилаті вислови “семи мудреців”

– Солона, Біанта, Клеобула, Хілона, Періандра, Піттака, Фалеса (VI ст. до н.е.) доводили важливість взаємозвязку справедливості та права. Біант – “не силою бери, а переконанням [210, c.90]”1. Геракліт (530 – 470 р. до н.е.) вважав, що Логос допомагає людині дотримуватись міри і справедливості, які відкривають шлях до космічної гармонії. Геракліт започаткував природно-правову концепцію – Логос є всезагальний закон природи. У школі софістів відбулося виокремлення людини із природного світу. За Протагором (484 – 411 до н. е.) – “людина – міра всіх речей” – з позиції договору між людьми встановлюються правопорядок і закони. Антифонт, Горгій, Гіпій розрізняли “неписану справедливість” і “писаний закон”, надаючи перевагу природі (фюзис), а не закону (номос). Проголошена софістами відносність всього поширювалася на всі підвалини класичного давньогрецького суспільства, демонструвала умовність державних законів, правових норм і моральних оцінок.

Сократ (469 – 399 р. до н. е.) розкривав роль мислителя у проясненні специфіки людської свідомості та її основних, надіндивідуальних і достовірних форм – знання. Шлях людини до нього – це її власні інтелектуальні зусилля та діалог з іншим, а завданням мислителя є пробудження здатності кожного до пошуку достовірного знання, що ґрунтується на логічному визначенні предмета. Вчення Сократа

1 Лаэртский Диоген. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский ; [общ. ред. и вступит. cтатья А. Ф. Лосева]. – М.: Мысль, 1979. – 620 с. – (Филос. наследие).

ґрунтується на переконанні, що зло походить від незнання, і головне завдання мудреця зводиться до встановлення шляхом діалогу справжніх добра і справедливості. Таким чином, знання останніх стає джерелом доброчинної діяльності кожної людини. Трагічна доля самого Сократа – це загальнолюдський урок того, що світ значно складніший і знання про нього (особливо про людину) можуть трактуватися по-різному. Хоча мудрець шукав у знанні (особливо етичному) міцну опору людського співбуття, його звинуватили у підриві моральних підвалин державності. Постать Сократа – це символ не лише мудрості, але й проблемності та трагізму людського буття при зміні його світоглядно-методологічних основ.

Проблеми справедливості досліджувались у творах класиків античної філософії – Платона (427–347 до н. е.) й Арістотеля (384–322 до н. е.). Уже в діалозі “Держава” Платона філософсько-правовий дискурс справедливості простежується в контексті його метафізичного вчення про дві реальності – два світи (видимий і невидимий), а також і у вченні про благо – як умову пізнання соціальних процесів. Сократівська ідея про зумовленість моральних вчинків достовірним знанням розвивається Платоном через постулювання світу ідей – сукупності ідеальних сутностей, що є прообразами речей чуттєвого світу. Отже, визнання світу ідей – це засіб подолання суб’єктивної, релятивної та індивідуалізуючої тенденції софістів і спроба знайти міцну основу для справедливого й морального світу. За Платоном, досконалою є лише та держава, яка прямує до блага і справедливості. “Держава є справедлива, коли три різних за своєю природою стани, що є в ній, займаються кожний своєю справою [281, c.125]”1. Він виділяв три чесноти – мудрість, мужність і розсудливість, єдність яких дає вищу чесноту – справедливість, що веде до блага держави. У діалозі “Закони” Платон розкрив особливість ідеальної держави – закони мають повністю регулювати життя громадян (від народження і до смерті).

1 Платон. Держава / Платон. – К.: Основи, 2000. – 355 с.

Отже, вся життєдіяльність громадян нормується, а закони  мають захистити суспільство від руйнівних впливів, бо вони несуть лише благо для всіх.

Арістотель, учень Платона, не лише розвинув погляди вчителя на державу як важливий засіб забезпечення благополучного суспільного життя, а й збагатив світовий досвід вченням про два види справедливості. Урівнююча справедливість (як арифметична рівність та співмірність злочину і покарання) та розподільча (як соціальна рівність – геометрична рівність і співмірність частин суспільного багатства). Суспільна природа людини узгоджується з державою, адже без чесноти та розсудливості вони не зможуть діяти правильно. “Мужність, справедливість і розсудливість мають у державі те саме значення і той самий вигляд, які вони мають у кожній людині, й лише за наявності цих якостей людина вважається справедливою, розсудливою та скромною [92, с.181]”1. Раціональні характеристики людини поширюються на суспільство, стають основою його впорядкування, втілюються у державі як “спілкуванні вільних людей”. Арістотель розглядає право, закон і політику як засоби здійснення розумної діяльності, тобто такої, що досягається шляхом засвоєння знань і досвіду попередніх поколінь та дотримання традицій.

Право ґрунтується на свободі, багатстві, благородному походженні та доброчинності, завдяки яким здійснюються правосуддя, рівність, законність і справедливість. Політичні та майнові права вільного громадянина (але не раба) забезпечуються масовою доброчинністю та дотриманням законності. Сила закону, за Арістотелем, полягає у його раціональності або у правильному вираженні права, що виконує роль міри справедливості та є регулюючою нормою політичного спілкування. “Закон повинен втановити певний порядок, і справедливі закони неодмінно

1 Арістотель. Політика / Арістотель ; [пер. з давньогр. та передм.  О.  Кислюка]. – К.: Основи,  2000. –  239 с.