Теоретичні основи забезпечення доказів на межі нотаріального та цивільного процесів

Не зважаючи на важливість питання про забезпечення доказів в нотаріальному процесі, нині воно вважається одним з найменш досліджених. Така неувага до забезпечення доказів стосується й цивільного процесу, де мають місце лише окремі роботи науковців [139; 132], а в міжнародному цивільному процесі переважна більшість вчених стандартно позначають межі дослідження широко «попередні забезпечувальні заходи» або подібно [76; 106; 204], але розглядають лише способи забезпечення позову, як і в деяких інших роботах [95]. Наведене підкреслює, що тема забезпечення доказів на дисертаційному рівні  комплексно не досліджувалась у нотаріальному [103; 79], та  цивільному процесі [121; 72; 143], ні дослідженнях, які проводились одночасно на межі нотаріального та цивільного процесу [149; 207; 97; 138].

Однак, забезпечення доказів не є новою темою або напрямком досліджень, оскільки цей інститут існував й у дореволюційний період, але кваліфікувався вченими по різному. Зокрема, Є.В.Васьковський називав такі дії, як забезпечення позову, забезпечення доказів, об'єднання позовів і деякі інші, - «ускладненнями процесу» [28]. Сучасні науковці відносять ці ж процесуальні заходи до процесуальних засобів забезпечення ефективності судочинства по цивільних справах [113].

Із думкою Є.В. Васьковського та із  концепціями інших вчених можна погодитися, оскільки забезпечення доказів є одночасно ускладненням у діяльності судів через те, що такий засіб використовується не у всіх справах, тому ускладнює судочинство, і в той же час особам має гарантуватися об'єктивність ухвалення у майбутнього судового рішення навіть в умовах, коли докази надати буває складно. Тобто авторська позиція відповідає принципу всебічного сприяння особам, які беруть участь в справі, у процесі доказування.

При цьому, теретично невиправданою є позиція вчених, які в своїй роботі до глави «Засоби доказування в цивільному процесі» відносять забезпечення доказів, тим самим ототожнюючи процес з такими засобами доказування як письмові та речові докази тощо [27, с. 215-219]. Одночасно у цій  роботі зроблене посилання на визначення «забезпечення доказів», надане російським вченим М.К.Треушнікова, який  під забезпеченням доказів розуміє оперативне закріплення, у встановленому цивільним процесуальним законом порядку, відомостей про факти, яке вчиняється суддею з метою використання їх  як доказів при розгляді і вирішенні цивільних справ в суді» [150, с. 119]. Дане визначення без посилання на автора було використане й іншими українськими процесуалістами [197, c. 276]. Отже, його можно вважати виправданим.

Існують й інші подібні гіпотези провідних вчених щодо цього питання. Проте найбільш оптимальною вважаємо дефініцію, запропоновану  російським вченим Молчановим В.В., який під забезпеченням доказів розуміє «оперативне закріплення, в установленому законом порядку, відомостей про факти. Така необхідність виникає тоді, коли є підстави непокоїтися, що подання доказів у майбутньому виявиться неможливим або утрудненим (ст. 64 ЦПК РФ). Наприклад, коли як речовий доказ використовуються продукти, що швидко псуються, втрачають зовнішній вигляд і властивості » [96, с. 321]. 

Дана позиція могла б вважатися абсолютно виправданою для випадків, коли всі юридичні обставини були б чітко регламентовані на предмет зв'язку з доказами, які б підтверджували або спростовували їх існування. Тільки в цьому випадку є можливість говорити про «закріплення в установленому законом порядку відомостей про факти», а так вченому доводиться  аналізувати фактори, які впливають на оцінку доказів [3].

У цивільному та інших процесах неможливо скласти перелік тих доказів, які у майбутньому потрібно буде використати для підтвердження тих чи інших обставин. На різноманіття сприйняття даного положення впливає й застосування аналогії закону або праву, які свідчать про необмежену законодавством кількість правовідносин, що можуть розглядатися в цивільному судочинстві.

При цьому, не зважаючи на положення законодавства про нотаріат, окремі  вчені-процесуалісти не бачать серед осіб, які забезпечують докази, нікого, крім суду [150, с. 119; 196, с. 381]. Але забезпечення доказів нотаріусами визначено у ст. 102 Закону України «Про нотаріат» [124] і хоча в назві цієї статті йдеться про те, що забезпечення доказів здійснюється  для ведення справ в органах іноземних держав, однак в змісті цієї статті надається роз’яснення про дії для забезпечення доказів провадяться відповідно до цивільного процесуального законодавства України. Отже, нотаріус має наділятися повноваженнями судді.

У зв'язку з цим, на даному етапі дослідження  під забезпеченням доказів автор розуміє завчасну фіксацію уповноваженими особами  у передбаченим законодавством способом і у відповідній формі відомостей про факти заінтересованими особами.

Сутність тенденцій в наданні важливого значення доказуванню деякі автори бачать в тому, що «відмова від об'єктивної істини в цивільному судочинстві відповідає цілям і завданням сучасного цивільного процесу. Як альтернатива об'єктивній істині в роботі запропоновано ввести стандарт доказування, що існує у країнах, де має місце  змагальне судочинство. Стандарт доведення можна розглядати як критерій, відповідно до якого суд ухвалює рішення на користь тієї сторони, яка успішніше впоралася з виконанням покладеного на неї обов'язку доказування» [113]. Тобто пропонується відводити суду роль спостерігача за змаганням сторін у доказуванні.

Непослідовність такої позиції більш грунтовно буде аналізуватися в подальшому. Звернемо увагу на те, що М. А. Плюхина надалі визнає: «Запропоновано розділяти цілі цивільного судочинства на безпосередні (захист прав суб'єктів) і опосередковані (зміцнення законності і правопорядку, запобігання правопорушенням, формування шанобливого відношення до права і суду)» [113]. Однак, останню позицію М. А. Плюхиної традиційно відносили до елементів об'єктивної істини, оскільки метою сторін не може бути лише змагання в доказуванні і дотримання вимог ЦПК. Метою судочинства   є й захист загальнодержавних інтересів, до яких традиційно відносять зміцнення законності і правопорядку.

З цього приводу І.В.Решетникова слушно застерігає: «Чекати ж від простого громадянина професійних юридичних знань просто не доводиться. Громадяни, не будучи юристами, деколи не в змозі самі визначити необхідні у справі докази, правильно реалізувати свої права, зробити своєчасні процесуальні кроки по забезпеченню доказів тощо. Унаслідок швидкого розшарування суспільства за майновою ознакою у Росії, далеко не кожен може оплатити послуги представника. З цієї причини введення змагального процесу в російську правову реальність може виявитися хворобливішим, ніж це представляється, і навіть здатне привести до фактично нерівного положення сторін в процесі» [132].

Тому можна виділяти мету, яка досягатиметься сторонами  в окремій (конкретній) справі та мету  загальну щодо цивільного судочинства,  але забезпечення доказів не може пов’язуватися лише із принципом змагальності. Зокрема, цікавою для аналізу є й інша думка цього ж  автора, яким «обгрунтовано наявність процесуально-забезпечувальних заходів, що існують поряд з основним засобом, що забезпечує ефективність цивільного судочинства, - процесуальною формою. Ці засоби співвідносяться з процесуальною формою як приватне і загальне, оскільки, з одного боку, вони самі виступають частиною цивільної процесуальної форми, є її складовими, а з іншої - застосовуються при розгляді не всіх цивільних справ і лише за наявності певних обставин» [113].

Така гіпотеза так само не вписується в спрощену систему доказування, якою пропонується замінити об’єктивну істину, оскільки інтегруючи всі елементи і розглядаючи процесуально-забезпечувальні заходи в системі для досягнення ефективності цивільного судочинства автор підіймається вище ніж дослідження лише змагальності. Але остання позиція автора цікава для комплексного сприйняття процесуальних заходів і у цієї концепції є свої послідовники.

Так, А.К. Сергеєва зазначає: «..., що забезпечення доказів слід розглядати як особливий факультативний процесуально-забезпечувальний захід, направлений на невідкладну фіксацію у встановленому законом порядку відомостей про факти з метою збереження доказів (у випадках, якщо є підстави побоюватися, що надалі їх надання суду або іншим органам стане неможливим або утрудненим), закріплення доказів для їх подальшого розкриття в суді, запобігання подальшому розвитку правового спору (звернення до суду)» [139]. Таке визначення є оригінальним і потребує докладного аналізу.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37937.html