Конституція України – основне джерело конституційного права України

В історії людства, починаючи з ХVІІІ ст., набула визнання (авторитету), поряд з іншими інституціями, створеними для позначення структурних, політичних, економічних та юридичних змін, і конституція як фундаментальний закон будь-якої держави. Вона стала у підвалин держави, яку природно-правова школа права іменувала «громадянським суспільством».

 За формою конституція – завжди документ держави, тобто це правовий акт, основний закон країни, який приймається парламентом, спеціальною конституційною асамблеєю, безпосередньо голосуванням народу, що має, отже, державно-обов'язкову, причому вищу силу, тобто конституція стоїть на першому місці у законодавстві країни і містить вихідні засади національної системи права. Саме у такому аспекті відомий вітчизняний правознавець М.І. Козюбра визначає конституцією як «систему загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою – з іншого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством» [137,с.83].

Інший відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст В.М. Шаповал вказує, що «Конституцію багато хто сприймає як універсальну форму існування кожної галузі. При цьому її оцінюють або як нормативно-правовий акт первинного характеру – акт установчої влади, або як один з різновидів законів. Перша з наведених оцінок Конституції є не тільки коректною юридично, а й більш виваженою з позицій суспільно-політичних оцінок відповідного феномена» [287,с.5]. Зазначимо, що саме такої позиції дотримується й авторка дисертації. Свідченням цього є, зокрема, те, що проблема Конституції України розглядається у першому розділі дисертації, а не у другому, де досліджуються інші нормативно-правові акти. При цьому авторка виходить із того, що Конституція здійснює правоутворюючу роль, вона – своєрідний центр правової системи і в певному значенні «більше ніж закон», або за словами К.Маркса є «закон усіх законів», - щось первинне, основне. Ще у 1862 р. Ф. Лассаль підкреслював, що конституція є основним законом, і з-поміж її ознак називав: 1) більш глибокий зміст порівняно зі звичайним законом; 2) виконання ролі підвалин для інших законів; 3) його непорушність.

Історично вже у середньовічній літературі виявилося уявлення про dominium politicum, конституційно обмеженому владарюванню, на противагу dominium regale. У ХVІ ст. у науковий обіг введено поняття основного закону, lex fundamentalis.

Lex fundamentalis має вищу силу, ніж інші закони. А саме, сам король пов'язаний цим законом і не може на свій розсуд змінити його. У XVII ст. уявлення про основний закон своєрідно поєднується, насамперед, із давнім уявленням про конституційний договір між королем і країною в Англії, де це підтримується багаточисельними підтвердженнями прав корони  й вольностей народу. Під час революційного руху у 1647 р. Кромвель виробив Конституцію Англії, народний договір, agreement of the people, згодом запропонований парламенту, який повинен був бути репрезентованим для підписання усьому англійському народу. В цьому договорі уперше проводиться відмінність між основними і неосновними положеннями. Першу утворюють невідчужуване право самої нації, недоторканне для парламенту, який наділяється тільки обмеженою владою. Тут уперше виникає уявлення, що основний договір, який складає конституцію, є актом вищого порядку порівняно із виданими на основі цього договору законами.

Більш ніж знаменно, що і на сучасному етапі законодавець визначає Конституцію як: «основний закон Республіки» (Конституція Італії 1947 р.), «верховний закон» (Конституція Японії 1946 р.), «основний закон» (Конституція ФРН 1949 р. та ін) [47,48,49]. По такому ж шляху пішли і розробники чинної Конституції України.

Конституція України, подібно до конституцій інших країн, є єдиним національним правовим актом, який сам визначає свою особливу юридичну силу. Жоден закон не може бути поставлений в один ряд із Конституцією, а тим більше змінювати або скасувати її положення. Вища юридична сила чинного Основного Закону України прямо і чітко відображена в таких його нормах, як ч. 2 і ч. 3 ст. 8, ч. 2 ст. 9, ст.ст. 152, 156, 157.

Серед усіх джерел права Конституція України посідає особливе, тільки їй притаманне місце. Вона, звичайно, має власний предмет регулювання, багато в чому схожий з предметом провідної галузі права, і є джерелом не тільки конституційного, а і всіх галузей національного права. Однак тільки у конституційному праві її приписи вивчаються як єдине цілісне, як норми акта,  що регулюють у системному вигляді політичні відносини.

Можна погодитись ще з одним аргументом, який наводиться в літературі: для з’ясування місця Конституції посеред інших джерел права є необхідним аналіз її юридичних властивостей [142,с.63]. Справді, будь-яка конституція, визначаючи і Конституцію України, володіє низкою специфічних ознак, які відрізняють її від звичайних законів. Більшість дослідників відносить до їх числа, насамперед: нормативність, юридичне верховенство, особливий порядок прийняття та внесення змін до неї [287,с.5-7].

З точки зору юридичної природи, соціального змісту і призначення нині діюча Конституція України має специфічні ознаки, властивості та особливості, що ґрунтовно досліджено в дисертації О.В. Оніщенко [213]. Нею обґрунтована думка про те, що  «існує об’єктивна необхідність розрізняти поняття „основні риси” і „формально-юридичні властивості” Конституції. Формально-юридичні властивості Конституції – це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави. А основні риси характеризують зв’язок Конституції як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і навпаки, роль Конституції в реальних процесах життя країни».

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/236490.html