Проблема правового виховання дітей: ґенеза становлення і розвитку

Серед наукових проблем, які не втрачають своєї актуальності впродовж тисячоліть, одне з чільних місць належить питанням правового становлення особистості, здатності людини розуміти, інтеріоризувати суспільні вимоги, засвоювати морально-правові приписи та вибудовувати свою поведінку відповідно до них. 

Формування основ правової культури не можливе без історико-педагогічного аналізу здобутків вітчизняної та зарубіжної педагогічної спадщини щодо цього напряму виховання молодих поколінь.

Зокрема в первісному суспільстві праобразом правового виховання дітей було наслідування через включення в конкретні види трудової діяльності дорослих і передачу їм унормованих способів поведінки, традицій, звичаїв, заборон (табу). Усе це сприяло оволодінню молодими поколіннями соціальних норм, необхідних для життя.

У Стародавньому світі людина у своїй поведінці спиралася на релігійні догми, які не вимагали обґрунтування, оскільки були незбагненними та божественними. Зокрема, Конфуцій проповідував п’ять доброчинностей – мудрість, гуманність, повагу до старших, мужність і вірність, які сприяли гармонізації взаємин між людьми й слугували тими соціальними нормами, в необхідності дотримання яких мають бути переконані люди [160, с. 65].

У Давній Греції громадянин стає абсолютною цінністю. На думку Демокрита, головним у морально-правовому вихованні є розвиток самосвідомості, а основою становлення правової культури – формування в дітей морально-правових переконань, що є поєднанням знань та морально-правових почуттів: "Бути доброю людиною – означає не тільки не чинити несправедливості, а й не бажати цього" [236, с. 157]. За Сократом і Платоном, знання становлять необхідний елемент правової культури. На думку філософів, людина, яка знає, що таке добро, не буде чинити протиправно [122, с. 56]. Піфагор убачав можливим досягнення дітьми правовідповідної поведінки в результаті спостереження за позитивними зразками поведінки. На думку Аристотеля, знання дитиною правил поведінки не гарантує бажання їх дотримуватись. На формування соціальної поведінки впливає розвиток здатності регулювати свої потреби, потяги, емоції з допомогою набутих знань [там же, с. 60]. Отже, уже в педагогіці Античності морально-правове вдосконалення молоді тлумачиться залежно від єдності розуму, морально-правових почуттів та доброчинної поведінки.

Виховання дітей у праукраїнців здіснювалося за принципом родового колективізму: передачі заповітів предків у вигляді традицій, звичаїв, обрядів, ритуалів, моральних і правових форм діяльності, формування соціально значущих якостей (щедрість, дисциплінованість, чесність, гідність тощо), за допомогою народної педагогіки (колискових, прислів’їв, ігор тощо). Педагогічні думки того часу знайшли своє відображення в "Ізборніку" Святослава, у трактаті "Слово про закон і благодать" Іларіона; у "Повчаннях дітям" Володимира Мономаха [172, с. 166], в "Русской правде" Ярослава Мудрого [124, с. 165].

В епоху Середньовіччя спостерігається значний вплив церкви на всі сфери життя. Тому філософи того часу (Ф.Аквінський, А.Блажений та ін.) вважають передумовою формування морально-правової поведінки людини глибоку віру в Бога, яка не потребує осмислення.

В епоху Відродження утверджується принцип гуманізму (Ф.Рабле, Е.Роттердамський, М.Монтень, Т.Мор, Т.Кампанелла), що зумовлює звернення до особистості дитини. У працях того часу обґрунтовується необхідність раннього розвитку дітей з позицій права, християнської моралі; важливість суспільного виховання; залучення дітей до сумісної діяльності, гри [123, с. 72]; засвоєння норм правомірної поведінки на основі позитивних емоційних вражень [185, с. 47]; розумового розвитку, позитивного прикладу та вправляння [123, с. 74].

Подальший розвиток ці ідеї знаходять у працях Я.Коменського, який вважав, що в дитини потрібно сформувати такі кардинально важливі морально-правові якості, як мудрість, повага до старших, добродійність, помірність, мужність, скромність і справедливість, що визначають її правову культуру [113, с. 342]. 

За вченням Дж.Локка, регулятором учинків, поведінки людей є закони – божественний, цивільний та суспільної думки [204, с. 23]. За Дж.Локком, виховання морально-правової культури відбувається за допомогою прищеплення корисних звичок, позитивного досвіду поведінки, особистого прикладу дорослих, а також застосуванням обмежень, тобто не задовольняти дитячі примхи [133, с. 156].

У працях Гельвеція, Дідро та Ж.-Ж.Руссо опосередковано визначені завдання морально-правового виховання, які полягають у формуванні гуманної, справедливої, патріотичної особистості, яка ототожнює власні та суспільні потреби. Зокрема Ж.-Ж.Руссо надавав великого значення спеціально створеним умовам, завдяки яким дитина має набути власний досвід переживання негативних наслідків своєї неправомірної поведінки [192, с. 232].

Й.Песталоцці основою правової культури дітей визначав сформованість гуманних почуттів та діяльної любові до людей, виховання яких розпочинається в родині. Педагог наполягав на формуванні морально-правової поведінки дітей шляхом вправляння їх у суспільно-корисних справах, оскільки вони сприяють виникненню морально-правових почуттів [162, с. 170].   

Послідовником Й.Песталоцці був А.Дістервег, який визначальним у вихованні соціальної поведінки особистості вважав принципи природовідповідності й культуровідповідності [58, с. 195], які передбачають урахування вікових та індивідуальних особливостей дитини у формуванні поведінкових програм. 

В українській педагогічній спадщині вагомим здобутком щодо розвитку морально-правового виховання є збірник правил "Громадянство звичаїв дитячих" Єпіфанія Славинецького, в якому визначаються правила поведінки дітей у громадських місцях, у грі. А у творчості Г.Сковороди простежується думка про важливість виховання у дітей людяності, благородства та вдячності – основних чинників морально-правової культури [203, с. 112].

Цілісну освітню програму виклав М.Костомаров у праці "Буття українського народу", в якій наполягав на важливості усвідомлення учнями звичаєво-правових традицій народу, юридичного положення народу в державі та його громадянських прав [120, с. 170].

Переконаний у важливості виховання свідомої дисципліни у процесі формування правової культури молодого покоління, М.Пирогов розробив "Правила про провини і покарання учнів гімназії Київського учбового округу", в яких наголошував на необхідності усвідомлення дітьми законів з метою розвитку в них почуття законності [165, с. 93].

Значний внесок у розробку проблеми формування правової культури у системі морального виховання здійснив К.Ушинський, який велику увагу приділяв підготовці людини до життя і праці, формування в неї морально-правових рис характеру, морально-правової свідомості: "Дитина не лише готується жити, вона вже живе, і це життя має свої права і обов'язки" [233, с. 85].

За переконанням С. Русової, для виховання дитячого характеру потрібно розвивати розум, волю і пам'ять дитини, бо "в розумі закладено закон, що координує, нормує почуття, емоції, нахили", а "пам'ять і воля стимулюють бажання дитини, не дають розвинутися її примхам" [190, с. 147]. Механізмом впливу на дітей молодшого шкільного віку вона вважала сугестію, яка дозволяє рефлексувати дитині свій соціальний досвід (значущих людей, їхню поведінку, явища суспільного життя) та здійснювати правову поведінку відповідно до морально-правових норм, усвідомлених нею [там же, с. 149]. 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/183248.html