Суб’єктами права визнаються окремо взяті люди та їх групи (колективи, об’єднання). Взявши за основу право у суб’єктивному розумінні (права як юридичної форми суспільних відносин), суб’єктів цивільного права варто визначати як осіб (індивідів та їх об’єднань), які мають здатність до участі у фактичних відносинах, що втілюються у цивільно-правові форми, тобто як осіб, які мають цивільну правосуб’єктність.

Правосуб’єктність – це правова категорія, яка використовується різними галузями права. До нашого часу не існує єдності у визначенні цього поняття. Водночас з’ясування сутності правосуб’єктності у цивільному праві є відправним пунктом для характеристики його суб’єктів в цілому, встановлення загальних ознак учасників цивільних правовідносин, для аналізу конкретних форм виникнення і здійснення цивільних прав.

Правове становище суб’єктів змінюється відповідно до зміни економічного змісту їх діяльності. Відповідно стверджується, що цивільна правосуб’єктність – це правова передумова присвоєння благ. Вона виникла в ході економічного відокремлення присвоєння від позаекономічного присвоєння у виробничій сфері, що нав’язується споживачами [268, с. 64].

Перш ніж вступити у ті чи інші відносини, кожен має вирішити питання про те, що він може. На це питання відповідає цивільна правосуб’єктність, після чого вирішується питання про конкретні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Що є підставою зміни цивільної правосуб’єктності? На це і низку інших питань цивільне законодавство та цивілістична доктрина не має однозначної відповіді.

Правосуб’єктність – категорія, яка міцно встановилася в цивілістичній теорії та науці, хоча законодавство відповідної термінології не використовує. Взагалі наука цивільного права, з незрозумілих причин, віддає перевагу вивченню категорії «правосуб’єктність» у контексті дослідження проблематики правового статусу фізичних осіб, залишаючи майже без уваги питання виникнення, зміни та припинення її у юридичних осіб. Лише окремі праці цивілістів можна віднести до тієї категорії наукових праць, які висвітлюють проблематику правосуб’єктності юридичних осіб. Це напрацювання В. І. Борисової [35, с. 25–31; 42, с. 117–130], С. М. Братуся

[45; 47],   Ю. М. Жорнокуя   [89,   с. 13–17;   90,   с. 224–250;   92, с. 41–48],

А. В. Зеліско [100], О. І. Зозуляк [103], Н. В. Козлової [123; 124, с. 199–222],

В. М. Кравчука [133], М. І. Кулагіна [142], Р. А. Майданика [157; 158, с. 56–

62], О. А. Пушкіна [243], І. В. Спасибо-Фатєєвої [274], Є. О. Суханова [282] та ін. Проте зазначені напрацювання, порівняно з вивченням правосуб’єктності фізичних осіб, є недостатніми у контексті зміни економічних умов ведення підприємницької діяльності, зміни політичного вектора України (у тому числі й рецепції окремих положень європейського законодавства) та розвитку нових технологій, що приводить до новітніх підходів у суб’єктному складі учасників цивільних відносин (наприклад, обговорюється питання про наділення штучного інтелекту правами суб’єктів цивільних відносин (соціологізація штучного інтелекту [77; 338])).

В умовах сьогодення стрімко зростає участь юридичних осіб у цивільному обороті, а дослідження відповідного інституту, як слушно зазначає І. М. Кучеренко, набуває особливої актуальності, оскільки юридична особа стала способом втілення певних економічних, політичних та соціальних інтересів держави, громадян та різних соціальних груп [145, с. 5]. Як влучно зазначає О. І. Зозуляк, реформа інституту юридичних осіб, зокрема, в частині їх систематизації, неможлива поза межами фундаментальних напрацювань теоретичних аспектів їх цивільної

правосуб’єктності [104, с. 5]. Авторка, передусім, веде мову про ряд проблемних питань, пов’язаних з визначенням сутності, змісту та елементів цивільної правосуб’єктності юридичних осіб; обсягу, правових форм і способів її реалізації; передумов вступу у договірні відносин тощо. Проте з’ясування проблемних питань поняття, змісту та особливостей правосуб’єктності юридичних осіб натикається на невирішеність загальних цивілістичних підходів до розуміння самої категорії «правосуб’єктність».

В юридичній літературі часто зустрічається думка, що причина відсутності нормативного закріплення поняття «цивільна правосуб’єктність» пов’язана швидше з неможливістю застосувати такий термін щодо фізичних та юридичних осіб водночас. Це проявляється в тому, що, по-перше, цивільна правоздатність та дієздатність юридичних осіб виникає та припиняється, за загальним правилом, одночасно, у той час як виникнення цивільної правоздатності та дієздатності фізичних осіб розірване у часі; по-друге, для юридичних осіб характерним є наділення цивільною дієздатністю у повному обсязі, тоді як цивільна дієздатність фізичних осіб виникає не в повному обсязі (залежить від вікових особливостей та стану здоров’я фізичної особи) [103, с. 130]. Натомість існує й інше пояснення відсутності поняття «цивільна правосуб’єктність юридичних осіб» у чинному законодавстві. Висловлено позицію, що це викликано причинами не лише галузевого, а й загального теоретико-правового характеру. В цьому ракурсі пропонується вирізняти два рівні проблематики: по-перше, належність поняття «правосуб’єктність» до

«категорій права»; по-друге, існуючу у доктрині тенденцію до виокремлення, умовно висловлюючись, «різногалузевих правосуб’єктностей», у тому числі й юридичних осіб (наприклад, у публічно-правових галузях розробленою є концепція адміністративної правосуб’єктності юридичних осіб; виникнення галузевої правосуб’єктності обґрунтовується ученими в силу застосування конструкції юридичної особи не лише на загальнотеоретичному рівні, але й в окремих галузях права; у межах приватноправових галузей та інститутів