Юридична особа сама є право- та дієздатною, що визнається законом. Вступаючи у правовідносини як самостійний суб’єкт, така особа реалізує свою правосуб’єктність, виражаючи власну волю, набуває і здійснює речові, корпоративні й інші права та обов’язки, несе самостійну майнову відповідальність за власні дії.   Однак   наведене   твердження,   на думку Ю. М. Жорнокуя, викликає низку питань: 1) що є волею такої юридичної особи і як вона її реалізує без субстрату фізичної особистості; 2) чи може юридична особа «реально» самостійно, без фізичних осіб – посадових осіб її органів, виразити власну волю, набути й здійснити власні права? Вчений зазначає, що відповіді на ці та безліч інших окреслених питань щодо проблематики конструкції «юридичної особи», її ознак, а також цивільної правосуб’єктності юридичної особи ще мають бути віднайдені, і не лише на законодавчому рівні, але, напевне, насамперед, у цивілістичній доктрині [283, с. 144–145]. І одним з таких остаточно невирішених проблемних питань є момент виникнення та припинення правосуб’єктності юридичної особи.

Момент виникнення правосуб’єктності юридичної особи традиційно пов’язують із державною реєстрацією. У доктрині пріоритетною є позиція, згідно з якою в юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно з моменту її створення і припиняються також одночасно з дня внесення до Єдиного державного реєстру України запису про її припинення

[71, с. 25; 103, с. 164; 130, с. 142–143; 211, с. 45; 280, с. 212; 270, с. 63–64;

308, с. 431; 311, с. 159, 161]. Однак момент створення юридичної особи визначається ч. 4 ст. 87 ЦК України, яка закріплює, що юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації. Неозброєним оком видно, що ст. 91 та ст. 87 ЦК України визначають дещо різний відлік створення та припинення юридичної особи, а саме «день» та «момент» [280, с. 212].

Зважаючи на загальне визнання моментом виникнення і припинення цивільної правоздатності юридичної особи момент внесення до Єдиного державного реєстру запису про її створення чи припинення відповідно, варто звернути увагу на низку проблемних питань.

По-перше,  характер  і   зміст   правоздатності  юридичної   особи   як штучного суб’єкта права відрізняються від правоздатності фізичної особи (громадянина). З одного боку, правоздатність юридичної особи вужча, ніж правоздатність індивіда, оскільки не враховуються всі права, що пов’язані з людською індивідуальністю (наприклад, особисті немайнові, сімейні тощо). З іншого      боку,      правоздатність     юридичної    особи       ширша    порівняно           з правоздатністю індивіда, оскільки вона має права, що можуть належати виключно   суспільному   цілому   над   його   частинами   (скажімо,   право корпоративної  влади  [281,    с. 98]).     Наприклад,   у       ст. 51  ЦК  Швейцарії закріплено, що юридичні особи можуть набувати всі права і приймати будь- які       зобов’язання,  за   винятком тих, для виникнення яких необхідною передумовою є такі природні якості людини, як стать, вік чи родинність [64, с. 87]. Як наслідок, В. Д. Примак наголошує на тому, що правосуб’єктна організація, на відміну від фізичної особи, набуває цивільної правоздатності не як певне природне право, а винятково у зв’язку з презумпцією наявності в неї реальних можливостей для реалізації юридичної властивості [210, с. 189].

По-друге, враховуючи те, що юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків через свої органи, в науковій літературі має місце позиція, за

якою підкреслюється похідний характер правосуб’єктності командитного товариства від право- та дієздатності засновників і, зокрема, повних товаришів, і їх подвійну правову природу [330, с. 15]. Видається за доцільне вказати на дискусійність означеного твердження.

Якщо йдеться про юридичну особу, то її правосуб’єктність жодним чином не може мати похідного характеру від правосуб’єктності її засновників. У даному випадку маємо абсолютно самостійних суб’єктів правовідносин [100, с. 127]. Якщо ж вести мову про похідний характер правосуб’єктності юридичної особи від право-, дієздатності її засновників, то відповідно постають питання про момент виникнення та припинення правосуб’єктності юридичної особи як самостійного учасника цивільних правовідносин. Підтримуючи наведене, ми маємо дійти висновку, що в разі припинення право- та дієздатності засновників (учасників) юридичної особи, має автоматично припинятися її власна правосуб’єктність, що повністю суперечить не лише нормам чинного законодавства, а й найсміливішим

«прогресивним» ідеям, що висловлюються в юридичній літературі.

По-третє, у правовій літературі зазначається, що у разі введення арбітражного керуючого у процедурі визнання юридичної особи неплатоспроможною варто вести мову про фактичне припинення у неї правоздатності [256, с. 26–27]. Хоча висловлюється й протилежна думка, за якою введення зовнішнього управління означає позбавлення юридичної особи дієздатності. Це пояснюється тим, що правоздатність боржника зберігається, хоча й в усіченому вигляді, оскільки він, як і раніше, володіє цивільними правами і обов’язками (право власності тощо), однак не може набувати і здійснювати їх своїми діями. Відповідно, правоздатність будь-якої юридичної особи припиняється з моменту внесення запису про її ліквідацію до Єдиного державного реєстру [123, с. 40]. Це важливо враховувати, зокрема, в разі банкрутства юридичної особи, коли господарським судом приймається рішення про припинення діяльності юридичної особи, але її

правоздатність зберігається впродовж існування такої особи, тобто до виключення відомостей про неї з державного реєстру [316, с. 97].

Зважаючи на можливість визнання за юридичною особою її спеціальної правоздатності, стверджується, що така правоздатність дає можливість здійснювати лише такі види діяльності і набувати такі права, які відповідають предмету діяльності цього суб’єкта [147, с. 45], що пов’язано із ліцензуванням його діяльності.

Правосуб’єктність як юридична категорія означає визнання особи суб’єктом права, вона не може розширюватися чи звужуватися, не може бути загальною чи спеціальною в результаті наявності в суб’єкта ліцензії. Можливість здійснення ліцензованої діяльності виникає з моменту отримання ліцензії і припиняється зі спливом строку її дії [194, с. 381–383].

На думку О. І. Зозуляк ліцензія не може розширювати обсягу правоздатності, адже вона є юридичним фактом, а правоздатність юридичної особи не виникає на основі дій, спрямованих на одержання ліцензії. Правоздатність виникає на основі закону, саме законом визначаються її характер та обсяг. Ліцензія не може бути також елементом правоздатності, адже правоздатність – абстрактна категорія, існування якої не залежить від такої умови, як ліцензія. Як результат авторка приходить до висновку, що ліцензування може впливати на момент виникнення та припинення виключної правоздатності юридичних осіб, які здійснюють виключну ліцензовану діяльність, але жодною мірою не впливає на обсяг і момент виникнення та припинення правоздатності юридичних осіб, які здійснюють ті види діяльності, що підлягають уточненню [102, с. 129].

Розвиваючи наведену ідею А. В. Зеліско вважає, що справді, юридична особа наділяється правоздатністю законом. І, враховуючи той факт, що правоздатність є абстрактною здатністю особи набувати права та обов’язки і є для юридичних осіб універсальною (тобто такою, яка має максимально широкий обсяг), з моменту державної реєстрації підприємницька юридична

особа приватного права наділяється саме універсальною правоздатністю, до якої, в тому числі, включається потенційна здатність здійснювати й ті види діяльності, які підлягають ліцензуванню. У цьому плані ліцензування, на думку вченої, є умовою для набуття відповідної дієздатності – як здатності реально своїми діями здійснювати права та набувати обов’язки у сфері ліцензованої діяльності.

Вказане повною мірою стосується не лише підприємницьких юридичних осіб приватного права з універсальною правоздатністю, але й тих, які мають виключну правоздатність. Адже статусу юридичної особи вони набувають з моменту державної реєстрації, отже, набувають у цей момент правоздатності універсального характеру. Щодо дієздатності, то маємо усі підстави стверджувати про відсутність її у повному обсязі, оскільки втілення в реальність потенційної можливості займатися ліцензованими видами діяльності відбудеться внаслідок отримання ліцензії. Таким чином, ліцензування є процедурним аспектом набуття дієздатності, і впливає не на правоздатність, а на обсяг дієздатності [100, с. 144]. Крім того, в юридичній літературі зазначалося, що фактично юридична особа може укласти правочин лише з моменту дозвільної легалізації, необхідним елементом якої є отримання власної печатки, а розрахунки в безготівковій формі проводити лише з моменту відкриття рахунку в банку [205, с. 250–251].

В. М. Кравчук вважає, що якщо правоздатність у юридичної особи виникає з моменту державної реєстрації, то і припинятися вона має в момент скасування такої реєстрації. Ці дві процедури здійснюються одним органом, регулюються одним нормативним актом. Крім того, на думку вченого, це дасть можливість не розривати єдину за змістом дію щодо припинення юридичної особи між різними органами – органом державної реєстрації та органом статистики [134, с. 12].

Стаття 92 ЦК України не містить вказівки на момент виникнення