Быстрый переход к готовым работам
|
Джерела художності дитячої книжки: духовно-аксіологічний світ дитинстваОскільки, як зазначалося в попередньому підрозділі, «матеріалізацією» чи зовнішнім виявом духовності людини є життєвий вибір, що ґрунтується на аксіологічній складовій, то формування ціннісних орієнтацій індивідуума вже з дитячого віку стає однією з найактуальніших проблем суспільного життя, а відтак і літератури, зокрема адресованої дітям, бо спосіб формування цінностей, як і рівень їхнього осмислення індивідом – на різних вікових етапах є специфічним. Поняття духовності – невідривне від проблем аксіології. Проблема ролі ціннісних орієнтацій у формуванні духовності й ролі духовності у формуванні цінностей як взаємозалежних компонентів особистісної структури привертала увагу багатьох учених. Особлива значущість цієї взаємозалежності відзначається у працях філософів, педагогів, психологів: Б. Ананьєва, В. Андрущенка, Л. Виготського, В. Єфімова, І. Ільїна, С. Кримського, Д. Лихачова, І. Огієнка, Г. Сковороди, Л. Соханя, В. Сухомлинського, О. Сухомлинської та ін. В. Єфімов відзначає, що, за вченням І. Беха, духовність – це втілення у світоглядних орієнтаціях людини прагнень, очікувань, ідеалів, духу народу, що обумовлює потреби, бажання, установку на життєвий вибір. Це осмислення людиною мети життєдіяльності [21, с. 123]. Учений-педагог І. Огієнко теж розглядав духовність як зв’язок ціннісних орієнтацій з життєвими цілями [125, с. 7]. Духовність, в осмисленні Л. Буєвої, – це складне поняття, що пов’язувалося з дією самостійної духовної субстанції, якій належать функції творення і визначення долі світу й людини [35, с. 3]. Кожна людина повинна осмислювати духовність як спосіб життя, як джерело самостановлення, самоствердження особистості. «Духовність характеризує шлях до самого себе», <...> «це завжди ціннісне домобудівництво особистості» [118], – слушно зауважив учений-філософ С. Кримський в одній зі своїх лекцій. Тож духовність можна розглядати як ціннісний вимір життєвого шляху. Нерідко життя ставить людину перед вибором, де цінність визначається з позиції суттєвої значущості будь-чого для людини, як благо її буття. Під час сприймання, а особливо в момент перетворення, навколишній світ постає перед дитиною з позиції «добре» – «погано» (відносно будь-якого об’єкта), де позиція обумовлена нормами, принципами, настановами суспільства й самого себе. Таким чином, «цінність – це поняття, яке визначає позитивне чи негативне значення об’єкта саме для людини» [122]. Спрямованість життєдіяльності особистості на певну систему цінностей зумовлена ціннісними орієнтаціями, які ґрунтуються на інтересах, переконаннях, ідеалах тощо. Первинні уявлення дитини про норми суспільних відносин починаються з сім’ї, там же здійснюється й перше освоєння мови, формування цілеспрямованості. Саме в дитинстві закладаються перші основи світогляду, ціннісних орієнтацій особистості. Орієнтування на майбутнє у зв’язку з природою розширює світоглядні знання, де природа може презентуватись як самоцінність. Суспільне життя важко уявити без природи, отже й вона містить певний потенціал норм, правил життєдіяльності людини. Ціннісні орієнтації – це важливий психологічний процес, що спрямовує уявлення, діяльність дитини на духовне утвердження особистості в реальному бутті. Тому важливо зауважити, що дитинний світ, апелюючи до загальнолюдських, духовних цінностей, становить ціннісну духовну реальність. Вважається, найвищі людські цінності первинно постають як життєві цілі, а у процесі життя задають курс діяльності і стають ціннісними орієнтаціями. Від вибору та сформованості ціннісних орієнтацій залежать стосунки людей у суспільстві, визначення людиною допустимих граней поведінки, вчинків. Духовні цінності – ніби індикатор, який сприяє ухиленню від егоїстичних намірів, ніби спонуки до свідомого активного самовизначення. У даному випадку спонукання психологічно обумовлені, оскільки залежать від сили емоційної енергії. Відтак, згідно з позицією І. Огієнка, на соціальне оточення покладені певні «функції: розвиток творчих можливостей особистості в результаті активного пізнання і перетворення соціального оточення; включення підростаючої молоді в технічну, трудову, естетичну творчість; можливість всебічного впливу на формування моральних якостей особистості» [125, с. 9]. Під час свідомого життєтворення, а це цілком творчий процес, особистість вільна у своїх рішеннях, що супроводжуються почуттям обов’язку, відповідальності. «Укорінюючись у структурі самосвідомості, духовна система виступає як її необхідна установка – морально значуща і відповідно активна. Вона і є єдиною соціокультурною основою перетворення внутрішніх можливостей особистості у реальність здійснюваних нею вчинків і духовно-моральної поведінки в цілому» [20, с. 202]. Отже, цінність – це поліфонічне явище, що має об’єктивний характер, але обумовлене суб’єктивністю. З точки зору історико-естетичних, філософських класичних (традиційних) учень, система цінностей багатогранна і неоднозначна, поділяючись на матеріальні (техніка, продукти тощо) та духовні (релігійні, моральні, художні тощо), і саме останні роблять «буття людини людським». Дехто окремо виділяє душевні стани (психологічні цінності), де почуття душевної гармонії, радості, любові, щастя обумовлене прагненням. Беручи до уваги погляди окремих учених, слід зазначити, що Д. Леонтьєв виокремлює «… загальнолюдські, ”вічні” цінності (істина, краса, справедливість)… » [127, с. 23]. А В. Бачиніна твердить, що «систему таких абсолютних цінностей, як життя, особистість, свобода, достоїнство, увінчує трансцендентний абсолют – Бог» [15, с. 9]. Схожу думку спостерігаємо у німецького вченого М. Шеллера, що дотримувався феноменологічного методу Е. Гуссерля. В його вченнях саме Бог є першотворцем цінностей, на які люди повинні орієнтуватися та не відхилятися від них. Г. Вижлецов виокремлює благо, щастя, свободу, а також до системи цінностей відносить віру, любов, красу; добро, справедливість, мир, корисність [49, с. 63-65; 51, с. 24-25]. Такий поліфонізм думок щодо класифікацій визначений процесом змін життєдіяльності людини в різні епохи та складністю осмислення питання на науковому рівні. Однак, «людські морально-духовні цінності є найважливішими у житті, зумовлюючи формування ціннісних орієнтацій суспільства. Змінність потреб людини передбачає мінливість цінностей та ціннісних орієнтацій, але є вічні цінності, що зберігають свою значущість в усі часи. Серед них у життєвій скарбниці важливий статус мають пізнавальні, моральні, естетичні цінності, де істина, добро, краса репрезентуються як найвищі їхні прояви. Істина, Добро, Краса проголошуються «провідними, або, навіть, єдино важливими в системі духовних цінностей, усі ж інші розглядаються як підпорядковані, другорядні, менш досконалі» [175, c. 8]. Сьогодні єдиного погляду на поняття Істини, Добра, Краси немає. Різні інтерпретації розширюють уявлення про дані концепти. Наприклад, із позиції І. Беха, Істина, Добро, Краса є основою духовного ідеалу. У працях В. Петрушенко вони інтерпретуються таким чином: «Істина — не тільки пізнавальна цінність. Справжнім може бути вчинок, почуття, людина, її розвиток. Істина виступає характеристикою цілісного буття людини. А істинне, справжнє буття — це існування, адекватне своїй суті» [214]. Ось чому в екзистенціалізмі істина визначається як воля бути самим собою. Справжнє добро також пов’язане з наданням людині можливості бути самою собою, вільно розвивати свої сутнісні сили. Не можна принести людині добро, поневолюючи її, не можна насильно змусити людину бути щасливою. Акт насильного поневолення природи, суспільства, людини не може бути не тільки доброчесним, але й красивим. Краса – це гармонія, адекватна висвітленню в зовнішній формі всієї глибини справжнього змісту і тим самим відповідність дійсності своїй суті. Краса – не тільки естетична категорія, але й універсальна характеристика людського буття. Саме у вислові «Краса врятує світ» репрезентовано Красу як буттєву цінність, гармонію [214]. Даний розгляд понять має спільну оптику про єдність Істини, Добра, Краси з вченням Г. Геґеля. На відміну від них, І. Кант, навпаки, чітко розмежовує ці поняття. У дослідженнях Ю. Білодіда духовність хоча й динамічне явище, але Добро є постійною її складовою. Добро – це осередок, що концентрує в собі основні константи моральності в їхньому конкретному прояві. Реалізується воно в діяльності, у першу чергу, з позиції гуманності. Духовність прагне краси, прекрасне – це «шлях духовності до досконалості» [24, c. 105]. На думку ученого, стан відчуття прекрасного є панівним над «освоєнням» прекрасного. Можливо, тому що почуття прекрасного є спонукальною силою до самовдосконалення. Сама людина стає кращою, а помітною ця краса постає для інших через прекрасні прояви людської душі. Звернувшись до досліджень С. Кримського, помічаємо, що духовність має три складові – Віру, Надію, Любов. Учений наголошує не лише на релігійному аспекті «Віри», а й на екзистенційному, де спосіб життя має дві полярні відправні точки – «Віри» й «Безвір’я». «Надії» він теж надає екзистенційного статусу, що орієнтує на звільнення від страждань. Позитивне фокусування на майбутнє постає рятівним вогником, а втрата Надії репрезентується як гріхопадіння. «Любов» С. Кримський розглядає як спосіб вийти за межі самого себе, що дає можливість побачити абсолютний центр у собі та інших. «Через любов виникає свого роду «хімія духу», що утворює «двійцю», яка йде до Неба. Але таке сходження потребує великого досвіду життя і обмежене невдачами та, навіть, катастрофами» [119, c. 62]. У цьому зв’язку важливим є поєднання любові з надією та вірою. Цікавим є й інтерпретування тріади Ю. Білодідом. Дослідник зазначає: віра – це база, фундамент, а не сама духовність. Віра – це елемент психіки, що обумовлює ставлення до інформації та до ідеального. «Віра як ставлення до ідеалів, цінностей та переконань є суто духовним способом переживати минуле й майбутнє як деяку зараз наявну реальність. Звідси вищі прояви віри є способом духовної самореалізації особистості, способом розгортання властивостей та здібностей. Реальна віра – це ставлення до ідеального, де ідея і дія виступають як екзистенційна цілісність» [24, с. 119-120]. Надія в його дослідженнях теж пов’язує людину з майбутнім, і в екзистенційному аспекті виступає «життєстверджуючим первнем людини» [24, с. 99]. Тож і, виступаючи як структурний елемент, надія спрямовує духовність у майбутнє. У процесі характеристики надії Ю. Білодідом можемо помітити її різновиди буття, наприклад: у вигляді нездійсненої мрії; сподівань. «Надія як духовне явище породжується не у процесі цілепокладання як логічної операції, а в ході роздумів над перспективою буття» [24, с. 181]. В обґрунтуваннях Ю. Білодіда любов – «це індивідуальний прояв духовності, індивідуальна взаємодія з елементами буття» [24, с. 100], а отже, постає як «особлива форма взаємодії духовності людини з оточуючим світом» [24, с. 100]. Любов осягається швидше на чуттєвому рівні, ніж на інтелектуальному. Таким чином, відносячи любов до тонкої чуттєвої сторони духовності, Ю. Білодід зазначає: «Любов – це духовне почуття, що логічно не огрубляється» [24, с. 163]. Істинна любов до природи, батьківщини, родини, протилежної статі тощо дарує щасливе буття. «Діяльна любов завжди включає певну кількість наступних орієнтацій: турботу, почуття відповідальності, повагу і розуміння» [254, с. 453]. Важливо відзначити: душа, що наповнена чистим, щирим почуттям любові, спонукає до красивих вчинків. І. Бех стверджує: «Любов і є вихідною цінністю для функціонування морально відповідального життя людини. У результаті виправлення людини у моральних вчинках у неї й формується відповідальна духовна система як процес конкретизації згаданої вихідної, системоутворювальної цінності» [20, с. 203]. Поняття «віра» – багатогранне, ціннісна сторона якого соціально обумовлена, слугуючи підґрунтям організації людських стосунків. На думку І. Беха, «віра проявляється в моралі, в тому способі життя, яким живе особистість, у її поведінці. Віра спасає, тому вона викликає слухняність» [20, с. 204]. Щодо надії – це цінність, що зумовлена оптимістичною перспективою. Духовне життя повинно бути наповнене надією. Так, наприклад, сподівання на краще допомагає долати труднощі. «Надія пов’язана з майбутнім людини, що сягає за межі земного життя, з її конкретними очікуваннями. Долаючи перепони, які трапляються людині на її життєвому шляху, й випереджаючи час спрямуванням у таке майбутнє, надія поєднує людину з її бажанням» [20, с. 204]. Якщо в царині людського життя пануватимуть віра, надія, любов, то людина осягне справжнє щастя. Щастя – це стан душі, що залежить від духовної сутності людини. Кожен прагне бути щасливим, та це відчуття не постійне. Оскільки воно психологічно обумовлене, то залежить від «краси» душі. Актуальними сьогодні залишаються думки Піфагора – «не ганяйся за щастям: воно завжди в тобі самому» та Г. Сковороди – «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба у воді, так ми у ньому, і воно біля нас шукає нас самих» [220], згідно з якими щастя саме вибирає людину, а вибір його обумовлений рівнем духовних якостей людини.
Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85243.html |
|