---

Художня специфіка дитячої літератури

Цілком очевидно, що проблема духовної реальності художнього твору має своє відображення і в літературі, призначеній для дітей, та певним чином зумовлює її специфічні особливості, які під кутом порушеної проблеми доцільно розглянути відповідно до традиційно визначених функцій, що є найуніверсальнішими як для літератури взагалі, так і для літератури, адресованої дітям, незалежно від жанрової специфіки творів та їхьої вікової адресації.

Болгарський літературознавець М. Славова назвала літературу для дітей «Попелюшкою», очевидно, з огляду на її статус у літературознавчій теорії та певну однобічність присвячених їй літературно-критичних рецепцій.

На перший погляд, справи тут у нас не такі вже й безнадійні, однак культивовані впродовж багатьох років соцреалістичні підходи негативно вплинули на літературний процес у цілому і розвиток дитячої літератури, особливо її теорії,  зокрема.

 «Хрущовська відлига» подарувала надію, але не надовго. Та все ж «пауза» виявилася досить плідною. До читача прийшли твори   Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Близнеця, А. Дімарова, В. Нестайка, М. Вінграновського та інших письменників, які повернули дітям віру у справді мистецьке слово – різножанрове, захоплююче, глибоко психологічне.  «В Україні, – констатує Ю. Ярмиш, – стало менше друкуватися книжок моралізаторських, дидактичних, одноплощинних, у яких художні замисли реалізувалися прямолінійно, більше з’явилося роздумів – яскравих, що йдуть із глибокого знання життя» [276, с. 135].

Нова література для дітей вимагала й нових підходів у її осмисленні, якими позначені роботи В. Дончика, М. Жулинського, Д. Білецького, М. Слабошпицького, Д. Костецького та ряду інших літературознавців і критиків 60-х–80-х років  ХХ ст., проте й у цих дослідженнях домінував дидактико-педагогічний підхід  (бо іншим він і не міг бути в той час), а отже переважав ідейно-тематичний принцип аналізу, хоч значна увага в оцінці творів уже приділялася й естетичним критеріям, неординарним способам розв’язання конфліктів, їхньому фантазійному, гумористичному аспектам.

Дидактико-педагогічним підходом були позначені й підручники та посібники з дитячої літератури даного періоду (Л. Кіліченко, Д. Білецький, Ю. Ярмиш).

Мабуть, не буде помилкою сказати, що справді різноаспектне теоретичне осмислення літератури для дітей в Україні розпочалося лише в 90-х роках минулого – на початку ХХІ століть із появою праць С. Будугай, У. Гнідець, Т. Гребенюк, Л. Мацевко-Бекерської, О. Папуші, Н. Резніченко, М. Славової, Р. Стаднійчука та інших.

У роботах цих авторів порушено цілу низку проблем, пов’язаних зі специфікою літератури для дітей. Саме питанням «художньої специфіки», з’ясування якої відкриває  нові  горизонти розвідок, і присвячене наше дослідження.

 Говорячи про особливості літератури для дитячого читання, слід зважати на наявний термінологічний  різнобій.  Л. Кіліченко [104], Д. Білецький [23], Ю. Ярмиш [276] та ряд інших авторів послуговуються терміном «дитяча література». «Словник літературознавчих термінів» під ред. Р. Гром’яка та ін. [130] розмежовує поняття «література для дітей» та «дитяча література», до першого відносячи твори, написані для дітей, причому до цієї першої групи зараховується й навчальна, й науково-популярна, й публіцистична література [130, с. 398-399], а до другої – твори, написані дітьми [130, с. 198]. Щодо останнього, то дещо відмінне тлумачення помічаємо у Е. Огар, яка вважає, що «терміном «дитяча література» можна позначати сукупність словесних творів художнього і нехудожнього характеру, адресованих дітям різних вікових категорій і створених із урахуванням специфіки дитячого сприйняття» [177, с. 9].

Свої міркування з цього приводу висловлювали М. Славова, Л. Мацевко-Бекерська,  О. Папуша, низка інших дослідників, і, хоч думки кожного із них мають певну слушність, все ж чітко сформульованої, всебічно вивіреної і, головне, загальноприйнятої дефініції на сьогодні ще не має.

Оскільки під рубрику «література для дітей» підпадають написані для дітей твори, що мають різне функціональне призначення, а, отже, й різні змістові, жанрові та стильові особливості, то поле нашого дослідження обмежуватиметься лише специфічними особливостями художньої літератури для дітей, зокрема прозових жанрів.

Слід, очевидно, визнати, що особливості кожної речі, твореної людиною, диктуються, перш за все, її функціональним призначенням: навіть найнефункціональніша, ні до чого не придатна річ, якщо вона є наслідком людської діяльності, твориться для чогось: щоб згаяти час, щоб повправлятися в техніці  виготовлення тощо.

Вважаємо підхід у нашій роботі до дитячої книжки з точки зору функціонального призначення найбільш виправданим.

Попри деякі іронічні зауваги, що іноді звучать зі шпальт періодики на адресу пізнавального та виховного призначення літератури, більшість дослідників і сьогодні саме ці її традиційно визнані функції висувають на перше місце, додаючи до них естетичну та комунікативну. У низці робіт вказується також на гедоністичну та риторичну функції, мотивуючи це тим, що «дитина під час читання насолоджується твором і мимохіть стає співавтором письменника» [101].

Вважаємо, що ці дві функції можна було б і не виокремлювати, оскільки «гедоністична» функція цілком покривається естетичною, а «риторична» – комунікативною, адже «стати співавтором письменника», не увійшовши в діалог з текстом, неможливо. Будь-які вербальні рефлексії щодо твору, включно з «модним» сьогодні написанням «фанфіків» є наслідком комунікації з текстом, а через нього – з автором.

Кожна з функцій передбачає свої вимоги, якими й диктуються ті чи інші  особливості літератури для дітей. Говорячи про роль дитячого читання, Л. Мацевко-Бекерська твердить, що «у житті дитини кожна нова книжка є кроком великої ініціації – набуттям досвіду в напрямі вдосконалення емпіричного знання [139, с. 5], а «набуття досвіду» та «вдосконалення емпіричного знання» – це царина освітньо-виховних функцій літератури. «Завжди педагогічною в найкращому значенні цього слова» називає літературу для дітей і молоді М. Соріано [223, с. 7].

Освітні функції передбачають, отже, інформаційний аспект: твори повинні відкривати щось нове в навколишньому світі та в людині, містити певний обсяг актуальної та корисної для дитини інформації.

Цей пізнавальний компонент твору пов’язаний із його темою та змістом, який реалізується в сюжеті. Звідси випливає цілком закономірне питання: яка інформація може вважатися актуальною і корисною для дитини? Тобто, які теми слід (чи бажано) опрацьовувати у творах для дітей?

Добре пам’ятаємо категоричне твердження А. Макаренка, схвально процитоване в дисертації О. Гарачковської: «Коли б хтось показав таку тему, яка можлива в літературі для дорослих і здається протипоказаною в літературі для дітей, то це б означало тільки те, що проблема такої дитячої тематики ще не вирішена, і слід над цією проблемою потрудитися» [60, с. 106]. Не менш безапеляційно висловлюється і сама авторка дисертації: «Не існує специфічно дитячих тем» [60, с. 106]. Хоч певні застереження з цього приводу висловлював свого часу І. Франко, щиро радячи, аби «не попадали в руки дитини твори, де любов до особи іншої статі є причиною подій або пристрасть перемагає обов’язки» [245, с. 22].

Багато дослідників сходяться на думці, що картини жорстокості, насильства, трагічної безвиході є шкідливими для дитячої психіки і, хоч світ та життя людини в ньому все ж не мають бути зображені лише в рожевих барвах, перспектива добра  у дитячій книжці має домінувати.

Зрештою, яку б тему не порушував письменник у книзі для дітей, вона, як казав І. Франко, мусить містити в собі «здоровий корм для душі й розуму» [245, с. 193]. Отже,  проблеми мають бути актуальними і такими, що формують почуття  відповідальності, дають приклади співпереживання, взаємодопомоги, справжньої дружби, високої духовності.

Як же зацікавити юного читача, змусити його не тільки повірити у реальність художнього світу, але й щиро перейнятися долями героїв?

Формуючи проблемно-тематичний ряд твору, письменник, що пише для дітей, має перш за все подбати про те, аби сюжет був захоплюючим,  події розгорталися динамічно, а факти були яскравими, викладеними з гумором і вигадкою.

Саме такі особливості діалогу з юним читачем властиві текстам В. Нестайка, починаючи від його фантастичних казок і продовжуючи зворушливими й повчальними пригодами васюківських «тореадорів». Хоч про що й про кого писав би письменник, його розповідь завжди дотепна, насичена гумором, що часто починає опромінювати читача вже від самої назви твору: «Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», «Тореадори з Васюківки»...

Гумор творів В. Нестайка посилюється використанням прийому «невідповідності» намірів героїв із результатами їхнього втілення. Так, ідея переслідування негідників із метою розкриття злочину (бо для Яви «головне –державна справа ота...» [172, с. 74]) призводить до спізнення васюківця на екзамен з української мови. Або не менш весело й вигадливо змальовуються письменником пригоди в лісовій школі та ліцеї «Кондор» («Дивовижні пригоди в лісовій школі»); «розжалування з професорів Жабурина Жабуриновича Кваквакума та переведення його «на посаду» простої жаби; спроба Журавлика зробити з Мордана літаючого кота («Пригоди Журавлика») та незліченна кількість інших епізодів Нестайкових творів.

Одначе ні гумор, ні вигадливі сюжетні колізії не є самоціллю у творах для дітей. Вони є радше засобом, що допомагає письменнику залучити юного читача до зацікавленої розмови про життєво важливі проблеми: ставлення до світу, до людей, до батьківщини, вибір життєвої позиції, про взаємодопомогу, дружбу тощо. До того ж  адресат книги повинен відчувати, що його співрозмовник (автор) не повчає його, а сам, поруч із ним зацікавлено спостерігає за подіями й вирішує поставлені проблеми. «Діти не сприймають удаваної, несправжньої зацікавленості, – пише О. Вовк. – Письменник, вибудовуючи проблемно-тематичний ряд твору, події і конфлікти, повинен переконливо пов’язати  їх із психологією того чи іншого віку,  життєвим досвідом читача, при цьому не спрощуючи їх» [44]. Тільки тоді, коли юний читач разом із письменником опиняється у вирі подій, ідентифікуючи себе з одними героями чи внутрішньо дистанціюючись від інших, він несамохіть формує свій внутрішній світ, виробляє  духовні  цінності, осягає морально-етичні норми співжиття в соціумі.

Говорячи про твори В. Нестайка, дослідники і критики підкреслюють у них майстерне поєднання глибокого проблемно-тематичного змісту з легкістю й доступністю викладу. «… Тонка іронія, незлобивий жарт, приправлене усміхом чи й сміхом повчання, гумористичне, осучаснене осмислення подій, образів, реалій нашого життя не просто викликають інтерес, а й посилюють виховний вплив…», – пише В. Неділько про казки письменника [153],  а О. Гарачковська підкреслює, що «письменник завжди пропагує дітям прості, однак вічні цінності – взаємодопомогу, дружбу, доброту, тонко вплітаючи мораль в опис захоплюючих світів та подій» [60, с. 110].

Розмова про особливості дитячої літератури, пов’язані з її естетичною функцією, вимагає бодай приблизного окреслення, в чому ця функція полягає. Відповідь, здається, очевидна: у формуванні естетичних смаків дітей та естетичних почуттів. Проте ці, на перший погляд, зрозумілі поняття, окреслюються через інші, які, у свою чергу, вимагають окреслення.

«Естетичний смак – здатність людини до миттєвої оцінки дійсності, творів мистецтва крізь призму естетичних категорій і власного досвіду» [130, с. 246].

«Естетичне почуття – вищий прояв емоційного зворушення людини під впливом естетичних цінностей. Емоційність, що супроводжує чуттєве збудження, проймається інтелектуальним досвідом людини, осмислюється, оскільки позначається і виражається (передається…) лексико-синтаксичними засобами» [130, с. 245].

Отже, щоб бути здатною виявити естетичний смак, людина повинна бути свідомо чи несвідомо причетною до того, що означується поняттям «естетичні категорії», а щоб бути здатною на естетичні почуття, – володіти певним набором естетичних цінностей.

У свою чергу, «естетичні категорії  –  визначальні, найзагальніші ціннісні поняття, що виражають посутні характеристики сприйняття, переживання, пізнання та поцінування людиною явищ дійсності і мистецтва, творення нового одуховленого світу за законами краси. … Одне із універсальних понять естетики – категорія прекрасного… З нею пов’язана категорія величного, узмістовлена морально-етичними принципами та чеснотами (благородство, гуманізм, лицарство, порядність, вірність, сердечність). Категорія потворного – своєрідний антипод прекрасного та величного…» [130, с. 246-247].

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85243.html