---

Мовна гра в художніх текстах письменника

Дитина бачить світ крізь «віконце» рідної мови і так сприймає реальність, як научає рідне слово, бо рідна мова – то «жива схованка  людського духу, його багата скарбниця, в яку  народ складає своє життя» (Панас Мирний [182]). Ось ключ розуміння  мови як потужного джерела духовної енергетики, прилучившись до якого, можемо убезпечити себе від трагічної прикрості примітивного існування. З іншого боку, як зазначав К. Ушинський,  «мова є найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике історичне  живе ціле. Вона не тільки  виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя». І далі: «Відберіть у народу все – і він усе може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше вже не  створить її;  нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер  і народ». Великий педагог продовжує: «Не умовних звуків  тільки вчиться  дитина, вивчаючи  рідну мову, а п’є  духовне життя і силу з рідної груді рідного Слова. Саме Слово пояснює їй  природу, як не міг би  пояснити її жоден  природознавець, воно знайомить її з характером людей, що її оточують, з суспільством, серед якого вона живе, з його історією та його прагненнями, як не міг би ознайомити жоден історик; воно вводить її в народні вірування, в народну поезію, як не міг би ввести жоден естетик; воно, нарешті, Слово дає такі логічні поняття й філософські погляди, яких, звичайно,  не міг би дати дитині  жоден філософ» [216]. Саме до цієї думки ми апелюватимемо в нашому дослідженні.

Феномен слова і його дії на людину, а особливо у ранньому віці, коли душа і тіло знаходяться у природній гармонії і формуються як єдність, заворожують дослідників. Оскільки мова – це простір нашого існування: як мислимо, як говоримо, наскільки правдиві наші слова і думки – так і живемо. Розвиток культури мислення – це і є виховання почуттів. Глибинна мовна палітра зсередини розкодовує, розкріпачує і розвиває людську особистість, формуючи в ній першооснови духовного буття в земному світі [263]. Тому література для дітей тяжіє до барвистості, поліфонічності, неспрощеності через вікові межі читача, у ній немає зверхнього та поблажливого загравання з реципієнтом, примітивного моралізування та нав’язування думок автором.

У твореному дитиною для себе власному світі перш за все має бути радісно і комфортно. Звідси перлини дитячого гумору, несподіваного, оригінального і неповторного; звідси численні випадки унікального дитячого словотвору, зумовлені ефектом першопогляду; звідси специфіка синтаксичних конструкцій, покликана окреслити часом химерну пластику дитячого міркування, переживання і почуття. Унікальна дитяча ментальність  саме й зумовлює оте неймовірне багатство  і оригінальність дитячого мовленнєвого світу, де зі скарбниці рідної мови бере душа чиста, талановито-вигадлива.

Дослідження мовної системи творів для дітей завжди знаходилося в центрі уваги лінгвістів, психологів, педагогів і літературознавців, таких, як Д. Білецький [23], І. Бойцун [30], Л. Долженко [74], В. Карасик [97], Л. Карасьов [96], Л. Кіліченко [104], Ю. Лотман [131], І. Луценко [133], Е. Огар [177], В. Пропп [196], М. Славова [225], Р. Стаднійчук [231], Ю. Ярмиш [275], Ю. Ячейкін [279] та ін.

Однак слід відзначити, що питання специфіки мови творів літератури для дітей сьогодні все ще недостатньо вивчено. У науковій літературі зустрічаються поодинокі розвідки, присвячені лише окремим питанням мовної проблематики. Разом із тим літературознавство ХХІ ст. не втрачає свій інтерес до проблем мовно-художнього світу. Мовностильові дослідження поглиблюють наші уявлення про художню майстерність письменника: «Слово завжди входить лише тоді в духовне життя людини, коли воно пізнає усі його внутрішні поетичні й емоційні відтінки» [199, с. 86].

В. Нестайко – патріарх сучасної української літератури для дітей і про дітей. Працюючи майже шістдесят років у цій царині, він чи не найкраще знається на тонкій і жадібній до всього незвичайного душі маленького читача. Враховуючи його смаки і вподобання, письменник сприяє формуванню внутрішнього світу, духовного ланшафту особистості. «… Це письменник зі щирою, світлою манерою письма, з оптимістичним баченням прийдешнього, пройнятого людяністю і гуманізмом» [279].

Секрет успіху В. Нестайка полягає у тому, що він – свідомо чи підсвідомо – збагнув і художньо змоделював дуже важливу особливість людського буття – специфіку входження дитини в духовний простір спільноти, нації (міфологема початку). Тут спрацьовує субстанційна властивість несформованої особистості, проглядається ігрова її сутність. Як із кубиків у пісочниці дитина залюбки вибудовує розкішні палаци і навіть цілі міста, так із кубиків-слів вона вибудовує цілий світ. Помічаючи у  вербальній комунікації дитини дію цього «закону земного тяжіння», ми відкриваємо глибинні закономірності її духовного життя.

Проблематиці мовно-художнього світу творів В. Нестайка присвячені праці Л. Кіліченко [104], Т. Ніколашиної [176], О. Папуші [186], В. Русанівського [203], Ю. Ярмиша [277], Ю. Ячейкіна [279] ін.

О. Папуша акцентує увагу на «специфічній моделі літературної комунікації» [186, с. 11], наголошуючи на дискурсивній парадигмі досліджуваного автора – очевидній різниці між Нестайком-казкарем та Нестайком-повістярем. Також зазначає, що «комунікатор (адресант) завжди кодує своє повідомлення аудиторії з певною метою – ідеологічною (пізнавальною, виховною, коригуючою і под., аж до естетичної, адже навіть намір викликати ту чи іншу емоцію у адресата переслідує певну мету). Моделювання цих намірів зумовлене наративними можливостями модалізації «дитячого-як-об’єкта» (дидактичні казки В. Нестайка) та «дитячого-як-позиції» (повісті В. Нестайка «Тореадори з Васюківки», «Космонавти з нашого будинку» [9, с. 11].

Т. Ніколашина, подаючи характеристику функціонально-семантичного поля порівняння у трилогії «Тореадори з Васюківки», наголошує на особливості таланту митця, який «уміє в океані української мови знайти таке слово, яке несе в собі код нації, і засвітити його перед дитиною» [176, с. 560]. Дослідниця підмітила, що В. Нестайко зумів органічно поєднати в суцільному художньому полотні мову автора та персонажів.

А. Романченко, роблячи спробу вивчення специфіки називання персонажів й функціонування онімікону В. Нестайка, досліджує ідіостиль митця: «У майстра слова оніми – могутній виразовий, характеристичний засіб. Добираючи наймення для того чи іншого персонажа, письменник свідомо або несвідомо допасовує їх до створюваних образів, домагається гармонії образу та його імені» [201].

Авторську модифікацію хронотопу та його вплив на організацію сюжетно-образної структури в казках письменника розглядає О. Гарачковська, з’ясовуючи особливості часопросторової сюжетобудови й образної палітри повістей-казок: «Авторська казка В. Нестайка як деталями самого тексту, так і підтекстом ідентифікує конкретний соціально-історичний хронотоп і національний український колорит. Це реалізується також і в образній палітрі казкової епіки дитячого письменника» [59, с. 12].

«Щоб хлопчаки і дівчата читали написані для них твори, треба, щоб ці твори, по-перше, спиралися на певні знання літератури (переважно пригодницької) у дітей; по-друге, щоб відповідали особливостям сприйняття світу підлітками; по-третє, аби у них чергувалися реальні події з вигаданими ще не окріплою дитячою уявою і, нарешті, по-четверте, щоб вони були написані барвистою, приправленою гумором мовою», [203, с. 11] – саме на цьому наголошує В. Русанівський, аналізуючи унікальний світ творів В. Нестайка.

Мовотворчість В. Нестайка, у порівнянні з іншими авторами, відрізняється рядом особливих прикмет. Чудова гра словом, майстерне володіння усіма прийомами образного мовлення, використання несподіваних тропів, апелювання до вже існуючого літературного досвіду реципієнта – все це сприяє створенню особливого підтексту та ритмомелодики. Письменник добирає такі мовні форми, які найістотніше відповідають дитячому мисленню і сприйняттю, сприяють «збудженню в душах читачів того чуття чи настрою, ... які дає мова і злучені з нею функції нашої фантазії, …у сміливих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у прислівцях і тонких натяках» [253, с. 525].

Стиль автора напрочуд «комунікабельний». Найчастіше це розповідь від імені певної дійової особи, зазвичай, хлопчика, прийом, що створює ауру абсолютної довіри. Художня історія розгортається переважно у «персональному модусі головного героя» [188, с. 185].

У романі-трилогії про двох друзів «Тореадори з Васюківки» наратороми виступають Павлуша Завгородній (у двох перших повістях) та його товариш Ява Рень (в останній):

«Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було» [172, с. 8]; «Чомусь у нас з Явою ніколи не було сумніву, що ми дуже талановиті. Як артисти» [172, с. 187]; «…Іван Васильович (або по-вуличному Ява) це я сам. А Павло Денисович – це мій друг, мій вірний і незмінний друзяка Павлуша, з яким – гай-гай! – скільки різного всякого пережив я за своїх тринадцять років» [172, с. 355].

У пригодницькій повісті «Загадка старого клоуна» мову веде Степан Наливайко, котрий переїхав з села до столиці, і саме завдяки його уяві та фантазії, жвавій розповіді читачеві вдається побачити «особливий» Київ, та ще й в історичній ретроспективі – від часів Ярослава Мудрого аж  до сьогодення: «Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я – це я, звичайно. Я – та й годі. А для інших…» [162, с. 3].

Голос автора і голос героя-оповідача так добре поєдналися, що вже й не розняти. «Раціо» одного та «емоціо» другого, взаємо- і протидіючи, творять неповторну оповідну стихію. Повний набір свіжих, яскравих барв зі скарбниці національної сміхової культури, від добродушного гумору, через тонку, місцями дошкульну іронію і аж до сарказму, коли справа стосується людей «нехороших», дають галерею дивовижних замальовок. У потоці дотепної оповіді персонажі видаються справжніми самодостатніми діамантами. Між тим композиційна  роль кожного з них  строго функціональна і підпорядкована цілому концептуально.

У повістях для школярів – «Одиниця з обманом», «Дванадцятка з хвостиком», «Пригоди Грицька Половинки» та казках Всеволод Нестайко ніби навмисне відступає від звичної форми літератури для дітей і веде розповідь не від імені головного героя, а від персонажа, який постійно «супроводжує» його:

«Обережненько, навшпиньочках ходiмте за котом Сократом до дверей, на яких висить табличка з написом «IV-Б клас». Табличка перекособочена, з вiдбитим рiжком, але напис видно добре.

Пiдiйшли. Прислухалися.

За дверима тихо. <...>

Може, клас порожнiй?

Прочиняємо нищечком дверi. Зазираємо одним оком...» («Одиниця з обманом»)  [166, с. 8-9]; «Гришку Гонобобеля ви, звичайно, знаєте.

Його всі знають.

Його важко не знати» («Дванадцятка з хвостиком») [166, с. 86]; «Я мушу спитати тебе по секрету одну річ (щоб ніхто не чув):

– Як ти ставишся до рудих? Так, так, до рудих і веснянкуватих?.. Це для нас дуже важливо…» («В Країні Сонячних Зайчиків») [163, с. 8]; «Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.

А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.

Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався» («Незвичайні пригоди в лісовій школі») [163, с. 165].

Володіючи оповідним даром, письменник не просто намагається оживити художню історію, а й запропонувати невимушену розмову з другом-однолітком. Сам автор виступає при цьому в ролі організатора спілкування.

«Це означає, що однією зі специфічних рис комунікації в літературі для дітей та юнацтва можна назвати таку персоніфіковану конструкцію послання, в якому юний читач, окрім змісту, отримує від автора запрошення до спільної гри, але автор при цьому абсолютно нівелює свою роль як старшого, візуалізуючи при цьому виключно образ сфери дитячої свідомості у тексті» [62, с.  70]. Тому за власним «сценарієм» майстер художнього слова створює таку мовленнєву ситуацію в тексті, яка у процесі її актуалізації передбачає довільну рецепцію, де митець не є вихователем, а, навпаки, з одного боку, якомога більше хоче дистанціюватися, а з іншого – стає на один щабель зі своїм уявним співбесідником.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85243.html