---

Гумор як складова духовного світу дитини

Звертаючись до своїх юних читачів з нагоди перевидання знаменитих «Тореадорів з Васюківки», В. Нестайко щиро радить: «Не поспішайте, як я колись, швидше вирости. Бо дитячі роки неповторні. І якщо Ява і Павлуша допоможуть вам на якісь хвилини гостріше відчути радість веселого, щедрого на пригоди й витівки дитинства, я буду щасливий» [172, c. 4].

Дитячий письменник почав свій творчий шлях як критик, дослідник літератури, а продовжив як автор «серйозної» прози для дітей і про дітей. Тут можна було б і зняти «лапки» в означнику «серйозної», пам’ятаючи відомі слова А. Макаренка про те, що «книга, яка цікава тільки для певного, точного віку, – завжди слабка книга: в ній надто обмежений комплекс ідей і уявлень» [187, c. 90]. Адже той «комплекс ідей і уявлень» присутній у кожному творі, що вийшов з-під пера великого Майстра прози для юних читачів.

Будь-яка дитяча книжка, якщо можна так висловитися, апріорі гумористична, навіть у тих письменників, які не ставили собі за мету писати гумористичний твір (найбільш близький у часі і переконливий приклад – казки Ю. Ярмиша).  А це завжди надає таким літературним творам щирих і невимушених рис. Адже так, як сміються у дитинстві, пізніше вже чомусь не вдається. І про це, як ніхто інший, знають письменники літератури для дітей. На жаль, у сучасному літературознавстві досі не існує фундаментальних теоретичних розвідок щодо природи дитячого сміху, який самою своєю психологічною специфікою і життєвим ґрунтом усе ж таки відмінний від гумору для дорослих.  Доказом цього можуть слугувати слова одного із улюблених дітей-персонажів В. Нестайка: «А по-моєму, жарти в житті – найголовніше. Життя, по-моєму, не може бути без жартів. Я от, наприклад, боюся поважних дорослих людей, які не розуміють і не люблять жартів. По-моєму, це лихі, негарні люди <...>. А веселі, дотепні люди дуже, по-моєму, потрібні для життя, потрібніші за серйозних, поважних і суворих. Бо серйозні й поважні лише наказують та покрикують. А якийсь жартун скаже дотепне слово – і одразу легше працювати людям, і робота ладиться, коли серед людей веселий чоловік» [172, с. 415-416], – які водночас ретранслюють міркування над місцем гумору в житті людини.

Більшість досліджень, в яких осмислюються окремі аспекти творчості В. Нестайка, не оминає й згадки про гумористичну складову його творів.

Утім природа нестайківського сміху, комплекс засобів і прийомів, якими користується автор для створення гумористичного ефекту, ще не були

предметом детального вивчення. Без розгляду цієї яскравої складової дослідження творчості письменника залишається далеко не повним.

Ми ж, з огляду на завдання нашої роботи, спробуємо з’ясувати, як через гумор у творчості письменника виражається духовна суть особистості та який вплив на формування духовності справляє сміхова складова.

Для цього нам потрібно буде виявити саму природу нестайківського сміху,  його об’єкти,  причини та характер сміху, а також засоби і прийоми, за допомогою яких письменник досягає того чи іншого гумористичного ефекту.

Гумор, сміх, прийоми створення комічних ситуацій привертали увагу дослідників ще з античних часів. Так, визначивши комедію як окремий вид мистецтва, Арістотель у своїй «Поетиці» підкреслив, що різниця між трагедією  й комедією полягає в тому, що «остання воліє відтворювати образи людей гірших, ніж наші сучасники, а перша – кращих» [6, с. 41]. Разом із тим, приписуючи Гомерові одну із перших грецьких комедій невідомого автора («Маргіт»), філософ вказує, що саме в цьому творі його автор (Гомер, за Арістотелем…) «намітив і основні форми комедії, відтворивши в драматичній дії не ганебне, а смішне» [6, с. 44].

Як бачимо, уже тут є певний натяк на розмежування комічного за суттю висміюваного. «Комедія, – уточнює далі Арістотель, – є зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного: бо смішне – це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе й не згубне…» [6, с. 46]. Тобто, властивим комедії античний філософ вважав той вид комічного, який сьогодні називаємо гумором.

У наші дні проблема гумору стала міжгалузевою проблемою. Його природу, вплив на людину, засоби його формування досліджують психологи і соціологи, мистецтвознавці, літературознавці, мовознавці й фольклористи-етнографи.

Цікавими є роботи загальноестетичного змісту, присвячені цій проблемі, Ю. Борєва, О. Лука, Б. Мінчина, Б. Дземидока; специфіку комічного в літературі досліджувано у працях М. Бахтіна, В. Проппа, Ю. Безхутрого, С. Кравченка, Р. Семківа та ін.; народній сміховій культурі присвячено роботи С. Сотникова, О. Назаренко, О. Мороз та ін. 

Не дивлячись на певний різнобій у поглядах ряду дослідників на принципи класифікації різновидів комічного (що, зрештою, цілком обумовлено різногалузевими підходами до даного явища), як також і на певну неузгодженість думок окремих літературознавців у визначенні жанрової специфіки цих різновидів, більшість учених сходяться на думці, що в основі «природи смішного» лежить певна невідповідність, наприклад, між внутрішньою суттю об’єкта (явища, особи) та зовнішньою формою тощо.

Сміх може викликати також відхилення від загальновизнаних норм: поведінкових, моральних чи мовленнєвих; невідповідністю цінностей, сповідуваних людиною, соціальнозначущим, що часто породжує різноманітні абсурди, безглуздя, недоречності й парадокси.

Звідси випливає ще одна закономірність, яка нерозривно пов’язує проблему гумору з проблемами духовності: для того, щоб творити гумористичне й навіть просто сприймати його, людина повинна бачити й розуміти ці невідповідності та причини, що їх породжують, повинна знати суспільно визнані норми, сповідувати ті суспільно вагомі цінності, відхилення від яких висміюється – тобто повинна мати певний духовний потенціал.

В. Пропп пише, що однією з головних умов комізму є те, що у того, хто сміється, «є певні уявлення про належне, моральне, правильне чи, вірніше, певний несвідомий інстинкт того, що з точки зору вимог моралі чи навіть просто здорової людської природи розуміється як належне і правильне <...>. Цим пояснюється, що люди, які не мають моральних переконань, люди холодні, черстві, тупі не можуть сміятись» [197, с. 144]. В. Манаков говорить про «наявність ідеалу, з позицій якого висміюється дійсність» [135, с. 8]. Саме цей ідеал, як стверджує дослідник, лежить в основі «ідейно-емоційного ставлення художника до зображуваного» і є критерієм оцінки «цінності, значимості явища в системі певних цінностей (політичних, моральних, естетичних і т. д.) …» [135, с. 8 ].

Тобто, комічне, створене митцем, завжди пов’язане з духовністю – її наявністю в того, хто сміється, й відсутністю – в того, над ким сміються, бо, як твердить В. Пропп, у кінцевому висліді висміювані недоліки «завжди зводяться до недоліків духовного або морального порядку … » [197, с. 144].

Характер цих невідповідностей, недоліків, відхилень від норм викликає різне ставлення до них, різні емоційні реакції, які здебільшого і кладуться в основу розрізнення різновидів комічного.

Найпоширенішим різновидом комічного, найохочіше й найширше використовуваним у творчості В. Нестайка, є гумор, тобто той вид комічного, що використовується для висміювання часткових недоліків у людях чи явищах, загалом цілком позитивних.

Найкраще, мабуть, про гумор сказав В. Пропп, назвавши його «добрим сміхом», який не містить глумління: «На загальному тлі позитивної оцінки схвалення, незначний недолік не тільки не викликає осуду, але може навіть посилити наше почуття любові й симпатії» [79, с. 125-126].

Саме такий характер сміху є превалюючим у В. Нестайка.

Аналізовані твори знаного письменника у першу чергу розповідають про той світ, у якому живуть і функціонують діти, тому головними персонажами творів митця стають однолітки читачів. Вибір таких персонажів дозволяє письменнику вирішити відразу кілька завдань. По-перше, твір відповідає одному з найважливіших критеріїв літератури для дітей та юнацтва – цікавості: герої, так само, як і читачі, активно освоюють навколишній світ, потрапляють у несподівані й смішні ситуації, а сюжети за їхньої участі стають динамічними й захоплюючими [227, с. 22]. По-друге, завдяки образам у твори органічно входить педагогічна складова: маленькі читачі мають розвинену уяву, а тому знаходять собі друзів серед таких героїв або легко уявляють себе на їхньому місці, а це дозволяє донести до дитини певні етичні норми, не нав’язуючи постулатів суспільної моралі.

На початку 60-х років В. Нестайко звернувся до жанру гумористичної пригодницької повісті для дітей та юнацтва і протягом декількох років створив цикл оповідань із головними героями – сільськими дітьми-школярами, що склали славнозвісну трилогію «Тореадори з Васюківки».

А коли наприкінці 1963 року В. Нестайко передав для публікації в київський журнал «Піонерія» свої «Пригоди Робінзона Кукурузо», він, напевно, не здогадувався, що цьому твору судилося довготривале літературне життя. Вже після першої журнальної подачі редакція одержала чимало захоплюючих листів від своїх читачів. Коли журнальна публікація була завершена, Н. Забіла на засіданні комісії з питань дитячої літератури Спілки письменників України сказала з радістю: «Нарешті в нас, в українській дитячій літературі, з’явився талановитий письменник-гуморист!» [276, с. 269].

Справді особливо багато гумористичних рис набувають ситуації саме в трилогії «Тореадори з Васюківки». Гумор посилюється ще й тим, що ситуація висвітлюється одним із її учасників, чим забезпечується безпосередність, яскравість розповіді.

Ось хлоп’ята, одержимі ідеєю прославитися самим і прославити рідне село, вирішують влаштувати кориду, на яку в майбутньому має з’їхатися безліч гостей із усієї України, і яку обов’язково будуть показувати по телебаченню (навіть у Жмеринці видно буде!). За відсутністю бика на його роль вирішили взяти Явину корову Контрибуцію. Хлопці погнали корову на вигін для тренування: «Ява поправив на голові капелюшка, підтяг штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. <...> Контрибуція – анічичирк! <...> Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція лише одвернула морду. Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом. <...> Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив. <...> Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небі» [172, с. 13-14].

Абсолютно зримо бачимо юного «тореадора» який, «витанцьовуючи, навшпиньках» виходить на двобій з коровою, попередньо підсмикавши штани. Вже цього підтягування штанів у поєднанні з «граційним» витанцьовуванням навшпиньках досить для створення гумористичного ефекту. Але ж для контрасту з натхненним тореадором є ще й цілком «індиферентна» (підкреслено індиферентна!) реакція корови: вона – «анічичирк»! А далі й взагалі повертається до розлюченого «тореадора» зовсім нечемним місцем.

«Дзибнувши» (очевидно, слово означає «несильно вдарити») корову по губі, Ява опиняється «в небі»: спокійна, лагідна Контрибуція таки відкинула свого кривдника, щоправда, не рогами, а мордою. Гіперболою «я побачив Яву високо в небі», «він почав бігти… ще в небі» передано ступінь переляку «тореадорів», які від страху вскочили в калабатину, що колись була ставком, і довгенько просиділи в багнюці.

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85243.html