Система цінностей особистості, її структура та особливості функціонування

Перш ніж розглянути систему цінностей особистості, потрібно встановити, що власно є система як науковий феномен та, які особливості їй властиві. Зазвичай під “… системою (система – від гр. σύστημα – ціле, складене з частин, поєднання) розуміють множину елементів з їхніми зв’язками та відносинами, які складають певне цілісне утворення” [165, с. 73].

Існують й інші визначення поняття системи, але як справедливо зазначає В. В. Третьяченко [165], систему не можна визначити тільки як комплекс предметів, вона повинна мати й певну форму структурної організації, яка може бути описана як відносини між предметами. Вчена зазначає, що ці відносини можуть бути топологічними (близькість, позиція) або динамічними (вплив, залежність, взаємодія тощо). В останніх панує рух і для них характерною є взаємозалежність, яка означає, що вплив одного предмета на інший, або відношення одного предмета до іншого справляють вплив на всю систему та на всі її частини. Всі предмети та відносини впливають один на одного й відчувають на собі вплив один іншого.

Усе, що може бути позначено як система, має тісний зв’язок з поняттями цілісності, структури, зв’язку та елемента. При цьому саме елементи безпосередньо приймають участь в утворенні тієї або іншої системи. Проте елементи розуміються тільки тоді, коли вони розглядаються як функції цієї системи. Як зазначають І. В. Блауберг та Е. Г. Юдін: «Системний об’єкт не дається дослідникові безпосередньо як система, а постає як результат зіставлення складних, суперечливих і разом із тим взаємопов’язаних властивостей та характеристик об’єкта. Експліцитне вираження системності, як обов’язкової умови, передбачає перехід від феноменалістської фіксації властивостей об’єкта до спеціального теоретичного конструювання моделей, які найбільш адекватно виявляють системну будову та сутність об’єкта» [31, с. 166].

Разом із цим, специфіка складного об’єкту не може бути зрозумілою, якщо виходити тільки з властивостей та особливостей елементів системи, позаяк вона залежить від цілісної природи та зв’язків і відносин, що виявляється в ієрархічних принципах будови, поліструктурної та багаторівневої організації системи. У будь якій системі елемент цілого присутній в кожному елементі системи, на кшталт того, як у генах кожної клітини людського тіла міститься повне генетичне послання, на підставі якого клітини конструюються і живуть, як кожна людина несе в собі суспільство в мініатюрі, або принаймні образ, або уявлення про суспільство. Тобто ціле є присутнім у його частині.

Для функціонування системи потрібно, щоб те, що знаходиться всередині системи, розмежувалося з тим, що знаходиться поза нею. Мова йде про внутрішнє та зовнішнє. Внутрішнє – це склад, структура, побудова предмету та зв’язки між його елементами. Воно імпліцитне та може бути встановлено на підставі глибокого спостереження (рефлексії) або теоретичного дослідження, у процесі яких використовуються наявні концепти. Зовнішнє – це властивості предмету, як цілого та способи його взаємодії з навколишнім середовищем. Зовнішнє доступне для прямого спостереження та є властивістю зв’язків предмету, що сприймаються емпірично. Проте, як зазначав свого часу В. І. Вернадський: «Систему з середини пізнати не можливо». Це актуалізує розуміння того, що для з’ясування внутрішнього стану системи, необхідно бути ззовні. Тобто, внутрішнє стає доступним через зовнішнє.

Також потрібно, щоб те що відмежовує систему від інших утворень, було чітким і зрозумілим, рухливим або мобільним. Як зазначають науковці (Л. Берталанфі [29; 206], Л. А. Блюменфельд [32], В. А. Семиченко [148], В. В. Третьяченко [165] та ін.) це сприяє збереженню внутрішньої стабільності й задовольняє відкритості, яка необхідна для адаптації системи та її розвитку, відповідно до змін як усередині системи, так і за її межами. Відсутність лабільності призводить до зменшення обміну з іншими системами, а слабкі й невиразні межі призводять до незрозумілостей стосовно диференціювання та функцій у середині системи.

Система має власну складність. Дослідники виокремлюють два аспекти: поріг складності, який задає комплекс функцій, що дозволяють системі еволюціонувати або навпаки деградувати та розвиток системи, який призводить до постійного або стрибкоподібного прирощування складності [12; 18; 29; 32; 55; 165; 184].

Ще одним важливим проявом системи є її відкритість або закритість. Як зазначають науковці «відкритою вважається така система, коли між системою й середовищем відбувається обмін (ввід або вивід), а закритими (замкнутими), коли такого обміну не відбувається» [165, с. 251-252]. Умовою обміну є зміна компонентів системи. Разом із цим, ввід тільки необхідної кількості компонентів (матеріали, енергія, інформація тощо) у систему зовні сприяє її функціонування. Надмірний ввід може бути для системи небезпечним і тому вона повинна встановити межі дозволеного. Тобто, наявність певної замкнутості для системи уявляється цілком необхідною умовою її існування, але водночас стає перешкодою на шляху її подальшого розвитку.

Відкриті системи здійснюють вивід власних компонентів у навколишнє середовище. Тобто йде обмін необхідною інформацією. Але є стадії, для яких характерні дезорганізація й розпад і, якщо цей процес не зупинити, це може призвести до припинення функціонування системи [29; 31; 32; 165].

Якщо система знаходиться у нестійкому стані змін, що відбуваються у зовнішніх або внутрішніх «полях», це може відчутно вплинути та перевести її у новий стан. При цьому, як зазначають дослідники, перебудова системи є неминучою, а її наслідки не можливо прогнозувати [165].

Коли мова йде про соціальні системи, а власне система цінностей виступає її підсистемою, то її розвиток – це є постійний рух, який має цілеспрямований характер, на досягнення структурних або продуктивних цілей. Характерною особливістю соціальної системи є прагнення її до збереження своєї ідентичності стосовно оточення. Вчені такі прояви називають морфостазами [165]. До морфостаз відноситься адаптація, як процес, що спрямований на збереження системи. При цьому та система, яка володіє недостатньою адаптивністю, не може впоратися з трансформаціями, які необхідні у зв’язку зі змінюваними умовами і може зазнати руйнації. Дослідники виділяють п’ять головних типів адаптації [12; 13; 29; 31; 55; 165].

Першим типом виступають гомеостатичні процеси, тобто процеси, які спрямовані на підтримку певного стану системи. Наприклад, це може бути теорія гармонії для збереження певного балансу в суспільстві.

Другий – глобальна зміна функції системи. Наприклад, підвищення функціонального рівня системи відтворюється на всіх, або майже всіх її функціональних рівнях.

Третій – зміна вводу в систему. Це може бути матеріальна або комунікативна інформація. Можна спостерігати і певні обмеження вводу. Приклад – «заборони споживання», «небажання вислухати», «обмеження пересування» тощо.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/40961.html