Особливості системи цінностей юнаків і дівчат, що навчаються у вищому навчальному закладі

Юнаки і дівчата, які навчаються у вищому навчальному закладі, об’єднуються одним поняття «студенти». Власно термін «студент» походить від латинського «student» і в перекладі означає «… старанно працюючий, той, хто займається придбанням знань» [127, с. 276]. Студент є людиною певного віку, з певними особливими якостями біологічного, психологічного та соціального порядку.

Студент виявляється тією людиною, яка опанувала не тільки певні знання за фахом, а й культурні та загальноосвітні джерела інформації. Так, якщо розглядати студента як людину певного віку, то виявиться, що для неї є притаманними найменші показники латентного періоду реакцій на прості, комбіновані та мовні сигнали, оптимум абсолютної та різної чутливості аналізаторів, найбільша пластичність в утворенні складних психомоторних та інших навичок [91]. Порівняно з іншими віковими групами, вік студента, що припадає на юнацький період, є переважним у проявах швидкості оперативної пам’яті, переключення уваги, вирішення вербально-логічних завдань тощо. Студентський вік (17-25 років) припадає на так звану стадію особистісної суб’єктності [68]. Це період набуття зрілості та суб’єктних характеристик, у якому відбувається орієнтація на власний духовний, особистісний розвиток. У суб’єкта в цей період вагомого значення набуває процес формування самосвідомості (світогляд, смислова система, ставлення до праці, до себе та інших людей). Актуалізується розвиток здібностей через пізнання, набуття досконалості, а також спроба  професійного визначення. Відбувається становлення суб’єкта в сексуальних і сімейних відносинах. Як результат – індивід як суб’єкт власної професійної діяльності тільки починає формуватися, а як суб’єкт власної психічної активності досягає власної вершини розвитку. Тобто, студентський вік є віком найвищих досягнень, «пікових» результатів, які ґрунтуються саме на біологічних, психологічних та соціальних аспектах розвитку.

Час навчання у вищому навчальному закладі співпадає з другим періодом юнацтва або першим періодом зрілості, який відмічається складністю процесу формування особистісних рис. Цей процес досить всебічно був проаналізований у роботах Б. Г. Ананьєва [8], І. С. Кона [78], Ф. Райса [139] та ін. Вчені відзначали, що характерною рисою розвитку людини в цьому віці є посилення усвідомлених мотивів поведінки. Відбувається закріплення таких якостей, яких істотно не вистачало у старших класах, а саме: цілеспрямованості, рішучості, наполегливості, самостійності, ініціативи, вміння володіти собою. Визначальним є й те, що у юнаків і дівчат зростає інтерес до моральних проявів людини, мети в житті, обов’язків, кохання, відданості, в цілому – сенсу життя [129; 163; 169].

І. С. Кон зазначає, що характерний для особистості спосіб вирішення моральних проблем, як і та система цінностей, з якою вони співвідносяться, формуються під час практичної діяльності людини та її спілкування з оточуючими людьми. В цілому, поведінка особистості залежить не тільки від того, як вона зрозуміє проблему, яка перед нею постала, а від її психологічної готовності до тих чи інших дій [78, с. 208-209]. На думку вченого, поведінка людей будь-якого віку у нових проблемних ситуаціях сильно залежить від наявності досвіду вирішення аналогічних ситуацій. Будь-яка нова проблема співвідноситься з нашим минулим досвідом, і чим більшим був особистісний досвід, тим сильніше його безпосередній вплив.

Як визначають науковці (Г. М. Авер’янова, Н. М. Дембицька, В. В. Москаленко [3]) період юнацтва це пора самоаналізу та самооцінок. Самооцінка відбувається шляхом порівняння ідеального «Я» з реальним. Але ідеальне «Я» ще не вивірене, більш випадкове, а реальне ще не оцінене самою особистістю. Тому це приводить до об’єктивного протиріччя, що може викликати внутрішню невпевненість молодої людини у собі, своїх силах та може стати генератором зовнішньої агресії, хибних вчинків. Це нерідко приводить до ризикових проявів та показової розбещеності.

Як відмічає відомий зарубіжний науковець Е. Еріксон [194], юнацький вік утворюється навколо кризи ідентичності, який складається з серії соціальних та індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій та самовизначень. Якщо людині не вдається вирішити ці завдання, у неї може сформуватися неадекватна ідентичність, розвиток якої йде за чотирма основними напрямками. Перший напрямок є відходом від психологічної інтимності, ухилянням від міжособистісних відношень. Другий – розмиття почуття часу, неспроможності будувати життєві плани, страх дорослішання та змін. Третій – розмивання продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси та зосередитись на головній діяльності. Четвертий – формування негативної ідентичності, відмова від самовизначення та вибір негативних образів для наслідування.

Б. Г. Ананьєв [8] вважав, що студентський вік – це сенситивний період розвитку основних соціогенних потенцій людини. Під час навчання в вищому навчальному закладі за сприятливих умов у студентів розвиваються усі рівні психіки. Вони визначають спрямованість розумових якостей людини, формують склад мислення, який характеризує професійну спрямованість особистості.

Але це не лише один напрямок, у відповідності з яким розвивається особистість студента. Як відмічають дослідники, розвиток особистості студента йде за цілим рядом напрямків. Перш за все, це: підвищується почуття обов’язку; відповідальність у професійній діяльності; зростає загальна зрілість та стійкість особистості студента; підвищується питома вага самовиховання студента у формуванні якостей, досвіду, необхідних йому як майбутньому фахівцю тощо [42; 64; 65; 116; 138; 163].

Важливим виявляється й соціокультурний контекст, у якому розгортається процес розвитку юнаків і дівчат. Так, С. Д. Максименко [94] зазначає, що в історії людства виокремлюються три типи культур: постфігуративна, в якій молодше покоління вчиться у старших, діти – у своїх батьків; кофігуративна, де і діти, і дорослі вчяться у своїх однолітків, та префігуративна, де дорослі вчяться у своїх дітей. Вчений посилається на М. Мід, яка запропонувала дану типологію. «Постфігуративна культура – це така культура, де кожна зміна відбувається настільки повільно та непомітно, що діди, які тримають на руках внуків-немовлят не можуть уявити собі для них ніякого іншого майбутнього, яке відрізняється від їхнього власного минулого. Минуле дорослих виявляється майбутнім кожного нового покоління; пережите ними – це схема майбутнього для їхніх дітей. Майбутнє у дітей формується таким чином, що все прожите їхніми пращурами в дорослі роки стає тим, що відчувають діти, коли вони підростають» [94, с. 39].

Разом із цим, у сучасних суспільствах стає домінуючою модель поведінки не батьків, а сучасників, які виявилися найбільш спроможними та успішними. Тобто зростає кількість пре- та кофігуративних елементів культури, що не може не позначатися на прийнятих у суспільстві формах і способах навчання і виховання.

Дослідники зазначають, що у процесі здійснення життєвих планів молодь зустрічається з певними труднощами, а її життєві вибори формуються під суперечливим впливом різних соціально-психологічних чинників. За певних обставин та на певних стадіях розвитку це може привести особистість як до конфлікту з середовищем, так і власно з самим собою [159].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/40961.html