Методичне підгрунтя вокального навчання студентів з КНР

У Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття) одним із пріоритетних напрямів навчання й виховання студентської молоді є розробка «теоретико-методологічних аспектів національної системи виховання з урахуванням вітчизняного та зарубіжного досвіду» [163, 9]. Глобалізація освітнього простору передбачає історичне переосмислення освітньо-виховних концепцій передової світової музично-педагогічної практики, пошуку оптимальних шляхів інтенсифікації навчально-виховного процесу відповідно до етнопедагогічних традицій кожної держави і суспільства в цілому. Відкритість сучасного українського суспільства, розширення діапазону його спілкування з іншими народами, прагнення України йти у руслі розвитку світової цивілізації дають можливість національній освітній системі збагатитися кращими здобутками світової культури.

З цієї позиції сучасний мистецький Китай – це розмаїття мистецьких напрямів та стилів, багатовекторність виконавської традиції, що яскраво простежується крізь призму вокального мистецтва. Сучасне китайське вокальне мистецтво акумулювало в собі важливу якість – «всебічну спрямованість на європейські музичні орієнтири. Що стосується останніх, то важливо зазначити про методичну роботу, яку проводять китайські педагоги, акумулюючи кращі європейські досягнення. Такого роду процес характерний для становлення і розвитку сучасної китайської вокальної педагогіки» [55, 126]. Тому сьогодні основним завданням вивчення питань розвитку національної вокальної школи Китаю є усвідомлення процесів, що обумовили повернення до традицій вітчизняного виконавського вокального мистецтва на новому якісному рівні. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми може стати ретельне вивчення досвіду китайської вокальної школи, зокрема, узагальнення обов'язкових канонів традиційного народного й професійного мистецтва КНР [220, 105].  

У зв'язку з цим, аналіз основних аспектів вокальної підготовки студентів у нашому дослідженні неможливий без проведення паралелей між європейською та китайською культурами. Саме аналізуючи особливості змісту та структури вокальної підготовки майбутніх учителів музики, вивчаючи характерні особливості фахових здібностей вокалістів можна визначити їх необхідний комплекс, що є обов’язковим для плідної вокально-сценічної діяльності. Продовжуючи думку китайської дослідниці Є Лінь зазначимо, що співставлення художньо-вокальних завдань китайських та європейських сучасних шкіл дозволяє у широкому сенсі простежити «основний культурний діалог ХХ століття – адаптацію найкращого у культурній парадигмі китайського мистецтва» [55, 127].                      

Доробок китайських учених у галузі мистецької освіти свідчать про те, що у музичній культурі  Китаю найтіснішим чином пов'язані спів, музичний супровід і танець. Це підтверджено практикою народного музикування, а також встановленням придворного і храмового церемоніалу. Тому особливо актуальним та важливим для підготовки майбутніх учителів музики є саме формування у них вокально-сценічної майстерності. Розуміння музики як синтетичного мистецтва звуку, слова і жесту пронизує всю китайську філософію мистецтва, воно незмінне впродовж усієї багатовікової історії китайської культури, тому зберігає своє значення і на сучасному етапі.   

Провідні китайські вокальні педагоги (Лю Юань Пін, Хоу Фан, Чжао Мей Бо, Чжан Цзянь Го, Юй Ісюан) [215, 217, 226, 227, 231] акцентують увагу на тому, що вокальна робота з майбутніми вчителями музики над вокальним твором, що виконується вимагає індивідуального підходу до вирішення відповідної поетапності роботи у кожному конкретному випадку. Проблемні ситуації як теоретичного, так і практичного плану, що виникають у студентів у процесі розучування вокального твору щільно пов’язані з оцінкою як загальних закономірностей вокально-виконавського мистецтва, так із суто завданнями вокально-педагогічного характеру. Найчастіше, практичні проблемні ситуації вокально-педагогічного процесу виникають на заключному етапі вивчення вокальних творів, за декілька тижнів перед сценічним виступом. На цьому етапі студент створюючи вокально-сценічний образ твору, що виконує, остаточно засвоює необхідні співацькі навички, запам’ятовує та формує відповідні вокальні відчуття. Проте, доцільно зазначити, що основні прийоми й методи вокального навчання необхідно застосовувати на всіх етапах становлення співака, у процесі копіткої роботи над різноманітними музичними творами вокального мистецтва (вокалізами, аріями, романсами, народними піснями тощо).

Мистецтво, зокрема, вокальне – одна з найважливіших і завжди актуальних сфер філософського вивчення життєдіяльності людини. Першоджерела художньої діяльності відмічають іще у первісному суспільстві, задовго до появи філософських узагальнень. На думку Е.Алексєєва, якому належить визначення співацької діяльності "для себе" та "для інших", зазначив, що "...дійсно ж спів може бути і тим, й іншим. Повернений же до слухача, він стає здебільшого мистецьким твором, хоча й ще невіддільним від побуту, але вже за напрямом зображаючи органічну потребу в емоційному спілкуванні; спів же для себе, залишаючись в основному актом мимовільного емоційного самовираження, часом навіть не цілком контролюється людиною і в цьому смислі дійсно є безпосереднім продуктом природи" [5, 12]. Однак, поза всією архаїчністю побутового співу та його незаміної ролі у житті людини (а також довгу історію самої естетики, як науки про красу), проблема сутності й специфіки художнього співу досі залишається, в основному, нерозв’язаною, оскільки не піддається логічній формалізації, а наукові спроби визначити його абстрактну сутність довгий час закінчувались приблизністю або невдачею. Завданням естетики надалі залишаються пошуки нових підходів до змісту, вкладеного у поняття "вокальне мистецтво".

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/451767.html