Нормативно-правове забезпечення державного управління гуманітарною сферою в Україні

Із перших років незалежності Українська держава активно розпочала оновлення й розбудову законодавчої бази з метою удосконалення законодавчого забезпечення усіх сфер суспільного життя. У цьому контексті помітну увагу законодавці та органи виконавчої влади приділили оновленню правового поля у гуманітарній сфері. Разом із тим складна економічна та соціальна ситуація в державі призвели до того, що питання соціально-економічного розвитку були визнані пріоритетними, а отже, законодавчому забезпеченню цього сектору державного будівництва також відводилася першорядна роль. Ряд політиків і державних діячів, так званих технократів, відводили гуманітарній сфері другорядну роль, тим самим не приділяючи її законодавчому забезпеченню належної уваги. Окремі експерти, які наполягали на тому, що «гуманiтарна полiтика – це не лише однобiчний механiзм забезпечення людського розвитку, а механiзм взазмодiї особи, суспiльства i держави, який виявляється, з одного боку, у спрямованостi на людину, покращаннi умов її життя, а з другого боку – на залучення людини до державотворчих процесiв, а в бiльш широкому розумiннi – до свiтового спiвробiтництва i розвитку [9], тривалий час так і не були почуті.

Як уже наголошувалося в попередніх підрозділах, в Україні гуманітарна сфера практично не розглядається як одне ціле. Відповідно, законодавче забезпечення також розробляється й ухвалюється за окремими галузями. При цьому в гуманітарній складовій державного будівництва особливе місце відводиться питанням культури. Адже не випадково, зауважує В. П. Трощинський, як синонім терміна «гуманітарний простір» нерідко вживають поняття «мовно-культурний простір» [243, c. 28]. Це спрямування певною мірою проявилося і в законодавчій політиці. Так, одним із перших спеціальних законодавчих актів, в якому питання гуманітарного розвитку були поставлені в основу політики держави, стали Основи законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 р. № 2117-XII [125]. Відповідно до ст. 2 Закону основними принципами культурної політики в Україні, серед іншого, було визнано утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами. Враховуючи складне економічне становище організацій та установ культурної сфери, що не давало змоги забезпечити й гарантувати права громадян на культурний розвиток, держава згідно з частиною третьою ст. 23 Основ законодавства України про культуру взяла на себе зобов’язання асигнувати на розвиток культури кошти в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. При цьому місцеві Ради народних депутатів отримали право у порядку, передбаченому законодавством, збільшувати видатки для потреб культури понад установлені норми. Крім того, відповідно до ст. 26 Закону держава гарантувала політику пільгового оподаткування у сфері культури, у тому числі встановивши пільги щодо оподаткування доходу підприємств і організацій, окремих осіб, які частково відраховують його на потреби культури, і передбачивши пільги щодо оподаткування доходів інших платників. Однак подальшими законодавчими актами частину цих пільг було скасовано або дію норм Основ законодавства України про культуру призупинено. Так само асигнування на розвиток культури у передбачено Законом обсязі не виконувалися, щорічно коригуючись у сторону зменшення законом про бюджет на відповідний рік. Фактично, держава всупереч нормам ухваленого Закону й надалі віддавала пріоритет соціально-економічній сфері.

Основами законодавства України про культуру було запроваджено поняття «культурні цінності», до яких віднесено об’єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. У свою чергу, унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виняткове історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу повинні вноситися до Державного реєстру національного культурного надбання відповідно до частини першої ст. 14 Закону та постанови Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. № 466 [146]. Однак, як справедливо зауважує І. М. Мищак, Державний реєстр національного культурного надбання не сформований і сьогодні, а з ухваленням 8 червня 2000 р. Закону України «Про охорону культурної спадщини» відповідно до його норм частини першої ст. 13 Міністерство культури України активно розпочало формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України, тим самим створивши правову колізію [106, c. 21].

Подальший розвиток законодавства у сфері культури пов’язаний з ухваленням інших спеціальних законів. Одними з перших таких законів стали Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. [213] і Закон України «Про Національний архівний фонд та архівні установи» від 24 грудня 1993 р. [181].

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/85663.html