«Нова драма» в умовах відновлення документалізму в театральній постдраматичній культурі нестабільного типу

Формування сучасного документального театру як самостійного явища у контексті сучасної театральної постдраматичної культури не завершено, а тільки розпочато. Основними соціокультурними чинниками його появи в останню третину ХХ — поч. ХХІ ст. можна вважати: постіндустріальні соціокультурні й політичні зрушення в Європі; розвиток постіндустріальної цивілізації на територіях колишнього СРСР та формування інтеграційних міжнародних зв’язків; активізацію політичної і соціокультурної активності європейського соціуму; постдраматизацію культури, яка освоює дисипативний характер і поступово стає відкритою системою; загальну потребу в глобальній світоглядної переорієнтації людства з вагомими ідентифікаційними змінами; затвердження нових світоглядних орієнтирів, які націлюються на подолання світової загальноцивілізаційної кризи; формування нового типу мислення: багатовимірного, ризоматічного, номадичного, плюралістичного, що сприймає світ як хаос що самоорганізується; антропологічний парадокс в якому людина опинилася між нетеократичними законами герменевтики, лінгвістики та «споживацького фанатизму» з одного боку та сам на сам зі своїм ізольованим висловлюванням–істиною в зоні тотального соліпсизму — з іншого; деконструкція і криза особистого індивідуалізму капіталістичного типу, заснована на ідеях самореалізації і самовдосконалення; формування індивідуально–групових методів тотальної перевірки і уточнення будь–якої інформації або її репрезентації з пріоритетом антропо–соціологічної природності.

Формування «Нової драми» як драматургічної фундації сучасного документального театру почалося у 50–х рр. минулого століття в Європі, закінчившись виникненням театрально–драматургічного напряму, який позначається терміном New writing [42, с.69]. Уточнення терміну відбувалися на піці соціокультурних перетворень останньої третини ХХ — поч. ХХІ ст. пов’язаного, передусім, з розпадом СРСР і виникненням інноваційної сучасної європейської драматургії. Аналогом такої драматургії і драматургічного напряму на пострадянському просторі стала «Нова драма», стрижнем якої стає вербатім–драматургія.

Прагнення відновлення референтних зв’язків з емпіричною реальністю, орієнтація на реалізм в театральній культурі, опір постмодерністським театральним симуляціям та нон–консюмеризм — ці завдання постали перед «новітнім документалізмом» в драматургії в останню третину ХХ ст. — на початку ХХІ ст. «На початку виникнення «Нової драми» в ній був присутній антибуржуазний пафос, вона не була розрахована на ситих обивателів, які йдуть в театр в надії побачити щось очікуване й передбачуване (саме задоволення очікувань середньостатистичного глядача умовно й можна назвати буржуазним театром). «Нова драма» набагато більше йоржиста, вона увесь час пропонує глядачеві не те, що він очікував побачити, а щось інше, дратівливе» [90]. На теренах колишнього СРСР «Нова драма» з’явилася, насамперед, у великих містах, містах з розвиненою театральною культурою та соціально активним населенням. Серед колишніх радянських республік, в яких розвинулася документальна новітня драматургія можна назвати Росію та згодом Білорусь і Україну.

Сучасні літературознавці і критики виділяють три головні центри «Нової драми» в сучасній Росії: Єкатеринбург, Москва і Тольятті. Уральська школа «Нової драми» представлена драматургом М. Колядою та його учнями: В. Сигарєвим, О. Богаєвим, О. Архиповим, В. Зуєвим, П. Казанцевим, Я. Пуліновіч тощо. Московська школа документальної драматургії зосереджена, головним чином, біля «Театру doc.» й центру М. Рощина та П. Казанцева. Тольятінська школа драматургії — це, насамперед, В. Дурненков і М. Дурненков, Ю. Клавдієв, К. Малініна, Н. Ворожбіт та ін.

На початку 2000–х рр. «Нова драма» була локальним сегментом театрального наративу, і довгий час практично єдиним джерелом нових текстів був журнал «Сучасна драматургія». Але вже через кілька років п’єси «Нової драми» розпочали публікуватися практично у всіх фахових виданнях: «Театр», «Мистецтво кіно», «Жовтень», «Новий світ», «Дніпро», «Шо» тощо. Видавництва «Ексмо», «КОРОВАКНИГИ», «K.OLONNA Publications», «Три квадрата», «Сеанс», «Амфора» випускають збірки п’єс сучасного документального театру.

Авторів «Нової драми» дуже багато, приведемо незначну кількість тих, чиї п’єси ідуть на сценах пострадянських і західноєвропейських театрів, і тих, хто використовує у драматургічних пошуках елементи документально театру. Представники «Нової драми» в Росії: І. Вирипаєв, О. Мухіна, брати Дурнєнкови, Ю. Клавдієв, К. Костенко, М. Вигарів, О. Богаєв, В. Сигарев, М. Коляда, О. Архипов, В. Зуєв, Г. Богачєва, Н. Мошина, О. Погодіна, В. Леванов, О. Михайлов, О. Ісаєва тощо. Білоруські представники «Нової драми»: П. Пряжко, К. Стешик, М. Халезін та інші. В Україні у контексті «Нової драми» працюють: М. Курочкін, Н. Ворожбіт, Г. Яблонськая, В. Диброва, Н. Нежданна, І. Коваль, М. Никитюк, В. Снігурченко, Я. Верещака, С. Щученко та ін.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/apchel-olena-anatoliivna-dokumentalniy-teatr-u-konteksti-suchasnoi-kulturi.html