Вербатім–наративи в контексті сучасної «Нової драми» і документального театру

Вперше термін «вербатім» у сполученні «Verbatim Theatre» був використаний викладачем, соціологом і практиком театру Д. Пейджем у 1987–му р. для опису театральних вистав на основі розшифрованих інтерв’ю. У своїй статті «Verbatim театр»: Усна історія і документальні методи» Д. Пейдж розповідав про можливі джерела вербатіму: традиції радіо–балад 50–х, аудіокниги і виступи окремих людей, які розповсюджувалися в соціальних і рекламних цілях тощо. Англієць Д. Пейдж пов’язує народження вербатіму з технічними досягненнями в області магнітофонного запису. На хвилі «Нової драми» («New Wrіtіng») в Європі набули популярності п’єси з активним соціальним наповненням і децентралізованістю, периферійністю і маргінальністю героя: «Відверті полароїдні знімки» і «Shoppіng fuckіng» М. Равенхілла, «Психоз 4.48» С. Кейн. У 1980–х рр. почав формуватися «англійський вербатім», який спочатку був простим і прямим репортажним оповіданням про соціальну проблему.

Сучасна «Нова драма» активно використовує вербатім–тексти (вербатім–драматургію). «Нова драма» й вербатім–наративи як її складова — це гібридизований тип театрального наративу новітнього типу. Вербатім–тексти — найдокументальніша частина «Нової драми». Надання автентичності документальній драматургії за рахунок вербатіму є новітньою стратегією відновлення мімесису реальності в умовах постіндустріального суспільства. «У нас відчуття, що відновлення літератури йде саме з вербатіму. Традиційна література не витримує конкуренції з боку телебачення, комп’ютерів. А вербатім, на мій погляд, єдиний жанр, що здатний реально протистояти мультимедійній культурі» [117, с.14].

Вербатім–тексти можуть використовуватися в сучасному документальному театрі і як складова професійно написаного драматургічного наративу, і як самостійна драматургічна основа (власне вербатім–драматургія).

В першому випадку, метою використання вербатім–наративів є надання автентичності й соціологічності професійно написаному драматургічному наративу, забезпечення інтонації сповідальності за рахунок впізнаванності текстів певною субкультурою або соціальною групою, та самоідентифікації кожної окремої людини в контексті наративу, з яким вона стикається. Драматург тут постає як «автор другого порядку»: він монтує інтерв’ю, враховуючи послідовність блоків і фраз, вибудовуючи свою, авторську логіку. Драматург «монтує» вербатім–наративи суб’єктів різних субкультур, не редагуючи їхньої мовної індивідуальності, часто при цьому користуючись конструкціями так званих «колективних монологів». Створюючи за рахунок «монтажу» автентичних текстів та їх професійної «обробки», колективного героя певної субкультури або соціальної групи, автори вербатім–наративів навмисно уникають необхідності наділяти своїх героїв особистісними якостями, виділяти їх з натовпу, гранично їх узагальнюючи, типізуючи, даючи їм загальні імена: Хірург, Перша, Свідок, Він тощо [Додатки Е, Ж].

Якщо на початку становлення вербатім–драматургії такому героєві як суб’єкту певної соціальної страти не було необхідності доводити право на окремість, він сповідально висловлювався від своєї субкультури, то на сьогодні вербатім–драматургія все частіше звертається до конкретного героя, до особистості. Таку концепцію героя ідеалізує новий театральний проект — «Человек.doc», запропонований художнім керівником театру російського документального «Практика» Е. Бояковим.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/apchel-olena-anatoliivna-dokumentalniy-teatr-u-konteksti-suchasnoi-kulturi.html