Сучасний документальний театр: новий тип сценічної репрезентації

В класичній моделі сценічної репрезентації протодокументалізм втілювався у мімесисі реальності відповідного типу, оформленого з часів античності як вистава. Поступово, у добу Просвітництва, мімесис реальності в класицистичному театрі перейшов у функціональну залежність від метанаративів певного історичного періоду, і на цій основі сформувалася морфологічна основа суворо ієрархічної моделі сценічної репрезентації в театральній культурі. Тип вистави напряму залежав від її жанру, а модель сценічної репрезентації втілювала єдність часу, місця та дії. Вибудовування певної смислової дистанції між емпіричною реальністю та романтичною моделлю театральної репрезентації мало за мету створити в межах сценічного простору–часу певну «історичну поліфонію».

При усій їх різниці, класицистична та романтична моделі сценічної репрезентації, зберігали жорстку межу між бінарними опозиціями в театральній культурі: драматургічний наратив ∕ наративи повсякденності; глядач ∕ автор; сценічний простір–час ∕ простір — час повсякденної культури. Але вже у романтичній моделі сценічної репрезентації відбуваються локальні спроби «розхитати» цю бінарність, змінити акценти у межах самої моделі. В такій моделі сценічної репрезентації відбувається посилення ролі постановника, а не драматурга. Залежність моделі сценічної репрезентації від метанаративів посилюється, як і посилюються прояви протодокументалізму. «Закрита» романтична модель сценічної репрезентації під цим впливом розпочинає поступово руйнуватися і в ній з’являються елементи, котрі підвищують її видовищність.

Наприкінці XІX — поч. XX ст. часу в європейському театрі відбулася реформа сценічного простору. Глядач як «Інший» ставав учасником театральної дії і частиною сконструйованого (модерного) суб’єкта. Модерна модель сценічної репрезентації прагнула остаточної «відкритості», перформативності. Акціонізм театрального авангарду 20–х рр. ХХ ст. підсилив цю тенденцію. Театральні експерименти цієї доби, котрі відбувалися під впливом формування процесуального наративу та реакцій глядача–співучасника, формуються у реальному часо–просторі вистави–видовища. Монтажні прийоми що використовувалися в режисурі й сценографії театрального авангарду, закріпили в театральні репрезентації нового типу її процесуальність. В цій моделі театральної репрезентації руйнувалась межа між виконавцями та глядачами і закріплювалася процесуальність співтворення дійства постановником та масовим глядачем.

Режисура масових дійств Вс. Мейєрхольда та О. Таїрова зруйнувала межу між Глядачем як «Іншим» та Автором вистави, між сценічним простором–часом й простором культури повсякденності і сформувала модерну модель сценічної репрезентації, котра спиралась на інтертекстуальність модерного драматургічного наративу, просякнутого документалізмом.

Соціокультурні зміни, що відбулися після Другої світової війни, продовжили трансформації в моделі сценічної репрезентації. Процесуальність та «ризомність» постмодерністського театру остаточно зробили глядача співучасником театральної дії, закріпивши трансгресію між сценічним простором–часом й часопростором повсякденності. Мистецтво набуло гетерогенних ознак, де все сусідить один з одним, переплітаючись в лабіринті смислів і кодів. Процесуальність та перформативність локальних сценічних феноменів в постмодерністської моделі театральної репрезентації продовжила перетворення її на «відкриту» форму репрезентації, яка відмовилась від міметичної моделі театральної репрезентації на користь концептуалізації.

«Культурна логіка пізнього капіталізму» (Ф. Джеймісон) не тільки підсилила видовищність постмодерністської «вистави» за рахунок модерної монтажності, але й сприяла уведенню у цю виставу новітніх медіа технологій. Постмодерністська естетика сценічної репрезентації, за Ліотаром, — це естетика, що презентує непрезентабельне в самій презентації. Пошуки в постмодерністській моделі сценічної репрезентації «нової метафізики» віддзеркалювали конвергенцію між людським та технологічним. Феномени сценічної діяльності поширилися далеко за межі театру, включаючи в себе загальний медіапотік, сферу віртуальних середовищ тощо.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/apchel-olena-anatoliivna-dokumentalniy-teatr-u-konteksti-suchasnoi-kulturi.html