У нас уже 242733 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений

 





Название Проблеми вдосконалення статусу КМУ в контексті реформи політичної системи
Количество страниц 94
ВУЗ КНЕУ
Год сдачи 2010
Бесплатно скачать 20441.doc 
Содержание Вступ 4-7

1. Концептуальні основи органів виконавчої влади 8-36

1.1. Система органів виконавчої влади 8-19

1.2. Проблеми діяльності Кабінету Міністрів України та шляхи

їх вирішення 20-36

Висновок до першого розділу 37-41

2. Правовий статус Кабінету міністрів України 42-67

2.1. Місце та роль органів виконавчої влади 42-54

2.2. Компетенція Кабінету Міністрів України 55-67

Висновок до другого розділу 68-69

3. Зміна статусу Кабінету Міністрів України в контексті реформи політичної системи 70-83

Висновок до третього розділу 84

Висновки 85-92

Список використаної літератури 93-




Актуальність теми дослідження зумовлюється тим, що з прийняттям в липні 1990 року в Україні було затверджено Декларацію про державний суверенітет України, що стало початком процесу розбудови законодавчої та виконавчої влади в Україні. Основним напрямком створення апарат влади стали демократичні засади та досвід зарубіжного конституціоналізму. В

1990 році було утворено Президентсько-парламентську республіку і незалежні гілки державної влади. В 90-х роках ХХ століття Президентські структури зайняли домінуюче положення в центрі та на місцях, повноваження Верховної Ради та Кабінету Міністрів України були поступово обмежені, також послабилась роль органів місцевого самоврядування тощо.

Підґрунтям демократичної незалежної держави є конституційний принцип розподілу влади, який передбачає наявність чіткого організаційно-політичного механізму розмежування сфер компетенції та повноважень між державними інституціями і систему стримувань та противаг. Саме тому процеси подальшого державотворення в Україні, що відбуваються в складних умовах переходу держави до ринкової економіки та жорсткого протиборства політичних сил, потребують вдосконалення форми правління та зміни статусу органів державної влади, форм і методів діяльності та взаємовідносин між законодавчою та виконавчою гілками влади. У зв‘язку з цим набувають актуальності науково-обґрунтовані теорії функціонування різних органів влади, що надасть змогу успішно виконувати програми суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України, вирішувати соціальні проблеми та завдання щодо підвищення життєвого рівня українського народу.

Об’єктом дослідження є проблеми які виникли навколо статусу Кабінету Міністрів України. Предметом дослідження є Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивченої джерельної бази висвітлити суть, напрями, етапи зміни структури, форм і методів функціонування Кабінету Міністрів України, показати його роль у проведенні реформ політичної та економічної систем, утвердженні принципів демократії у процесі державотворення незалежної України.

Зазначена мета конкретизується наступними завданнями:

розглянути систему органів виконавчої влади;

дослідити проблеми діяльності Кабінету Міністрів України та шляхи їх вирішення;

визначити місце та роль органів виконавчої влади;

проаналізувати компетенцію Кабінету Міністрів України;

здійснити комплексний аналіз зміни статусу Кабінету Міністрів України в контексті реформи політичної системи.

Методологічною основою роботи є наукові принципи та методи пізнання, які спираються на досвід вітчизняної та світової науки, об’єктивне висвітлення політичних процесів і тенденцій, історико-критичний підхід в поєднанні минулого із сучасним, що дають можливість виявити діалектику взаємодії структурних елементів системи влади, а також застосування законів і правил логіки.

При написанні також враховувалися такі дві важливі умови, дотримання яких передбачає принцип історизму. По-перше, розгляд державних інституцій як багатогранного явища з точки зору їх виникнення та розкриття закономірностей і тенденцій розвитку. По-друге, аналіз функціонування державних інституцій з урахуванням змін суспільно-політичного та суспільно-економічного розвитку незалежної України.

Комплексне використання чинної нормативно-правової бази та значної кількості фактологічної інформації дало можливість у роботі прослідкувати динаміку становлення і розвитку органів державної влади в незалежній Україні в процесі державотворення.

Практичне значення роботи полягає в можливості використання фактологічного матеріалу, основних положень та висновків у навчальному процесі.

Здійснюючи аналіз ступеню наукової розробки проблеми, треба зазначити, що над окремими її аспектами сьогодні працює велика кількість дослідників.

Необхідно наголосити, що вивчення питання особливостей державотворення, в тому числі й функціонування органів законодавчої та виконавчої гілок влади в умовах розбудови нової політичної системи, в незалежній Україні носить практично складний і теоретично дискусійний характер.

Проблеми удосконалення статусу КМУ в контексті реформи політичної системи досліджували в своїх працях такі провідні науковці як

Авер'янов В.Б., Крупчан О.Д., Битяк Ю.П.. Зуй В.В, Колпаков В.А.,

Шаповал В. Та інші.

Без упорядкування управлінських відносин марно сподіватися на підвищення ефективності функціонування виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління. Аналіз змісту зазначених відносин має сприяти пошуку шляхів вдосконалення організації та правового регулювання таких відносин на всіх рівнях системи державного управління та поліпшення в цілому роботи органів виконавчої влади. Проте на сьогодні проблематика управлінських відносин у системі органів виконавчої влади в науково-правовій літературі є малодослідженою. Хоча в юридичній науці радянського періоду питанням управлінських відносин у системі органів державного управління приділялась певна увага, але в українській науковій літературі спеціальні монографічні роботи з даної проблематики відсутні. Вітчизняні організаційно-правові дослідження управлінських відносин у сучасній системі органів виконавчої влади знаходяться на початковій стадії, адже лише окремим аспектам цієї теми присвячувалися праці правознавців, зокрема, В.Б. Авер´янова,

О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, І.П. Голосніченка, Є.Б. Кубка, В.М. Марчука, Н.Р. Нижник, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, В.В. Цвєткова та деяких інших дослідників.

Оскільки проблема управлінських відносин у системі органів виконавчої влади є складовою загальної проблематики органів виконавчої влади та управлінських відносин, вагоме значення для цілей дослідження мають праці вітчизняних адміністративістів та управлінців, зокрема, крім вищезазначених, – В.М. Гаращука, Р.А. Калюжного, Л.В. Коваля,

В.К. Колпакова, О.В. Кузьменко, В.Л. Наумова, М.П. Орзіха, В.Ф. Опришка, О.П. Рябченко, А.О. Селіванова, М.М. Тищенка, О.Ф. Фрицького,

О.І. Харитонової, В.М. Шаповала, Л.П. Юзькова, М.К. Якимчука та деяких інших. Поряд з цим, досліджуваної проблематики стосуються роботи відомих зарубіжних вчених, а саме, О.П. Альохіна, Г.В. Атаманчука, Д.М. Бахраха, І.Л. Бачило, Ю.М. Козлова, О.П. Коренєва, Б.П. Курашвілі, Б.М. Лазарєва, О.Є. Луньова, Г.І. Петрова, Г.А. Туманова, Ю.М. Старилова, Є. Старосьцяка.

Безперечно корисними як джерело осмислення теоретико-методологічних підходів, основних понять та дефініцій є роботи теоретиків держави і права та дослідників-управлінців радянського періоду, зокрема, С.С. Алексеєва, В.Г. Афанасьєва, В.В. Копєйчикова, Ю.О. Тихомирова,

Є.С. Фролова, С.М. Хана, Л.С. Явича та інших. Наведеним підтверджується, що аналіз проблематики управлінських відносин у системі органів виконавчої влади, а зокрема статусу Кабунету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади є нагальним, теоретично і практично корисним, що ще раз підкреслює актуальність цього дослідження.

Структура роботи. Дипломна робота містить вступ, три логічно пов’язані розділи, висновок та список використаної літератури.





Орган виконавчої влади становить собою організацію — колектив людей — державних службовців, який сформований шляхом їх призначення або конкурсного відбору на посаду для здійснення кон¬кретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. В рамках колективу даного органу поміж структурними підрозділа¬ми і службовцями розподілені повноваження і відповідальність за доручену справу, встановлені та розвиваються різні організаційно-правові зв'язки. Усе це спрямоване на забезпечення ефективної діяльності органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади багато в чому відрізняються від органів законодавчої та судової влади — своїм цільовим призначенням, функціями, характером діяльності, порядком утворення окремих органів та взаємовідносинами між різними органами, складом служ¬бовців та порядком заміщення ними посад, формами та методами здійснення своїх юридично-владних повноважень.

Органи виконавчої влади істотно відрізняються від підприємств, об'єднань, установ, організацій, в тому числі й державних. Голов¬не, чим відрізняються органи виконавчої влади від підприємств, об'єднань, установ і організацій, є те, що перші мають державно-владні повноваження, вони керують об'єктами, до числа яких вхо¬дять і самі підприємства, об'єднання, установи, які знаходяться ззовні їх, виступають від імені держави; а підприємства, об'єднан¬ня, зайняті господарською діяльністю, установи — соціальним об¬слуговуванням, організації (будівельно-монтажні, житлово-експлу¬атаційні, шляхові та ін.) будують або експлуатують виробничі чи інші об'єкти.

В органах виконавчої влади, починаючи з центральних і закінчу¬ючи місцевими (районними), всі службовці (за винятком обслугову¬ючого персоналу, який створює тільки умови для нормального функ¬ціонування органу) здійснюють різні функції управління, а їх праця є одним із видів управлінської діяльності. На підприємствах, в уста¬новах їх працівники виконують різну за характером роботу. Одна (більша) частина працівників зайнята безпосередньо у виробничому процесі або процесі соціального обслуговування, вона виробляє пев¬ну продукцію (матеріальні цінності, послуги). Інша, значно менша частина працівників здійснює управлінську, владно-організаційну діяльність. Ця діяльність не є основною для підприємства (установи), але вона забезпечує, створює належні умови для основної — вироб¬ничої діяльності або діяльності з соціального обслуговування.

Кожен орган виконавчої влади, діючи від імені та за дорученням держави, має певний правовий статус, виступає носієм відповідних повноважень юридично-владного характеру, реалізація яких забезпе¬чує йому досягнення мети виконавчо-розпорядчої діяльності. Органи виконавчої влади наділяються необхідною оперативною самостій¬ністю, що виражається в їх компетенції — предметах відання, правах, обов'язках, територіальних межах діяльності кожного окремого орга¬ну.

Компетенція — це певний обсяг державної діяльності, покладе¬ний на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодав¬ством, іншими нормативно-правовими актами, які він має право вирішувати в процесі практичної діяльності (коло питань, що вирішуються міністерством, визначається у положенні про відповідне міністерство; відомством — у положенні про відповідне відомство). Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та по¬вноваження використовувати різні атрибути з державною символікою (гербовим штампом, бланками з офіційними найменуваннями та ін.).

Аналізуючи конституційний статус уряду – Кабінету Міністрів України, можна дійти висновку, що загалом він обумовлений змішаною формою правління в нашій державі, оскільки уряд є відповідальним перед Президентом України і одночасно підконтрольним і підзвітним Верховній Раді України. Кабінет Міністрів України є вищим колегіальним органом загальної компетенції у системі органів виконавчої влади, який спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

До основних урядових завдань, закріплених у ст.116 Конституції України, належать:

– забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності;

– здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;

– виконання Конституції й законів України, актів Президента України;

– забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

– забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури;

– забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

– вжиття заходів щодо гарантування обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

– забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах:

1. Поділу державної влади – уряд здійснює виконавчу владу у встановлених Конституцією межах незалежно від органів законодавчої та судової влади, крім випадків, передбачених Конституцією України. Неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, об’єднань громадян у вирішення питань, віднесених до відання уряду, не допускається.

2. Верховенства права – Кабінет Міністрів у своїй діяльності дотримується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя.

3. Законності – він здійснює свої повноваження на основі та відповідно до Конституції та законів України, указів Президента України.

4. Колегіальності – Кабінет Міністрів є колегіальним органом, що приймає рішення після вільного демократичного обговорення питань на своїх засіданнях.

5. Науковості – уряд України у своїй діяльності спирається на наукове обґрунтування здійснюваної ним державної політики, активно використовує новітні досягнення наукових досліджень, організаційно-технічні засоби та інформаційні технології.

6. Гласності – Кабінет Міністрів регулярно інформує громадськість про свою діяльність, працює у режимі постійного діалогу з населенням; прийняття таємних рішень можливе лише у випадках, визначених законом.

Кабінет Міністрів України є органом загальної компетенції, тому його об’єктні функції є численними і різноманітними. Серед них можна відзначити політичну, економічну, бюджетну, гуманітарну, екологічну, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, адміністративно-організаційну, забезпечення державного суверенітету і національної безпеки.

Економічна функція уряду полягає у забезпеченні проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; організації і забезпеченні здійснення зовнішньоекономічної діяльності і митної справи; управлінні об’єктами державної власності. З цим напрямком урядової діяльності тісно пов’язана бюджетна функція, в межах якої Кабінет Міністрів розробляє проект Закону про Державний бюджет, забезпечує його виконання і подає Верховної Раді України звіт про його виконання. Політична функція уряду полягає у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики держави, засади якої визначені парламентом, гуманітарна – у забезпеченні проведення політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, науки, освіти, культури, а екологічна – у забезпеченні охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування.

Конституційне проголошення людини вищою соціальною цінністю обумовлює пріоритетність забезпечення прав і свобод людини і громадянина у діяльності Кабінету Міністрів України. В межах цієї функції уряд втілює в життя закони, що закріплюють основи правового статусу особи, здійснює заходи щодо забезпечення громадського порядку і боротьби зі злочинністю тощо. Адміністративно-організаційна функція уряду полягає у спрямуванні і координації роботи Ради міністрів Автономної Республіки Крим, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій; забезпеченні виконання Конституції, законів, актів Президента і Кабінету Міністрів України; контролі за поточною діяльністю органів виконавчої влади.

Функція забезпечення державного суверенітету і національної безпеки передбачає здійснення урядом низки заходів щодо відвернення внутрішніх і зовнішніх загроз національній безпеці, підтримання обороноздатності держави, створення належних умов для розбудови суверенної держави.

За формами діяльності можна виділити нормотворчу, правозастосовчу, контрольну та інтерпретаційну функції Кабінету Міністрів України. Прерогативною функцією уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади є правозастосовча, яка полягає у втіленні в життя рішень і актів парламенту та глави держави, в реалізації внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Компетенція Кабінету Міністрів України є дуже об’ємною, його повноваження стосуються майже всіх сфер державного і суспільного життя.

Прийняття нового Закону, має на меті привести норми, що визначають статус КМУ – вищого органу у системі органів виконавчої влади, у відповідність із Конституцією, впровадити європейські принципи у діяльність уряду.

Новий закон про Кабінет Міністрів, було прийнято у травні 2008 року. Новий закон намагається цілковито змінити принципи відносин уряду з апаратом Президента та підпорядкувати його останньому, адже передбачається, що Кабмін на виконання актів Президента здійснює підготовку проектів законів та актів, відповідає на звернення Секретаріату, надає йому інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань, а також забезпечує виконання рішень РНБО, яка координує та контролює діяльність органів виконавчої влади.

Різниця з попередньою редакцією закону полягає в тому, що посадові особи апарату РНБО, Секретаріату, консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, що утворюються Президентом, не мають права давати доручення урядові та втручатися в його діяльність.

Крім того, зі статті 93 Конституції випливає, що і Президент, і Кабмін є самостійними суб'єктами законодавчої ініціативи, що унеможливлює підпорядкування уряду Президентові.

Інша новація спрямована на зміну процедури контрасигнації. Якщо старий закон вважав за можливе, що члени уряду можуть не погоджуватися з Президентом і не скріплювати підписами його акти, натомість повернути їх, нова редакція вводить примусовий обов'язок невідкладного підписання цих документів.

Таким чином, запропонована Президентом нова редакція закону про Кабмін містить чимало недоліків, неточностей, а також, норм, які не відповідають Конституції України.

Власне, більшість новацій, запропонованих Президентом, мають на меті лише одну ціль – поновити та розширити його повноваження, що дозволять зробити вищий виконавчий орган країни підконтрольним адміністрації Президента.

Серед нововведень також є норми, які стосуються координації діяльності між членами Кабінету Міністрів та іншими керівниками центральних органів виконавчої влади. Зокрема, урядовці позбавляються можливості давати чиновникам різних рівнів доручення. Президент наполягає, щоб це відбувалось виключно на рівні актів Кабміну.

Стосовно ж діяльності міністерств, то згідно з новим законом, заступники міністрів підбиратимуться виключно міністрами, а уже потім ці кандидатури розглядатиме уряд. Таким чином міністри можуть отримати більше самостійності у формуванні своєї команди, одначе навзамін вони мають стати відповідальнішими за свої відомства і сфери.

Новий закон також вносить зміни у відносинах з органами влади на місцях. Зокрема главам адміністрацій надається право відмовляти у розгляді та затвердженні кандидатури на посаду того чи іншого територіального органу, що пропонує уряд. У документі також ліквідована стара норма, що дозволяла Кабміну скасовувати акти місцевих держадміністрацій.

Новим законом пропонується відновити право Президента вносити в парламент питання про відповідальність Кабміну.

Серед іншого передбачено і розширення компетенції Уряду наприклад можливість включення членів уряду й керівників інших органів виконавчої влади до складу створюваних Президентом робочих груп, що було заборонено чинним законом про уряд.

Законом передбачено і зміни у відносинах між Президентом, Кабміном, парламентом, а також Радою національної безпеки і оборони.

Уряд в Україні є досить вразливим до політичного тиску тому що Конституція залишила багато прогалин у регулюванні владних відносин, але і про те, що єдиною умовою успішного завершення законопроектної епопеї навколо Кабінету Міністрів було врахування реального стану речей в українському політикумі. Це означає, що законодавець мусив відобразити у майбутньому Законі "Про Кабінет Міністрів України", ту державно-правову практику, яка вже склалася (переважно з ініціативи Президента України). В іншому разі названі законопроекти не витримали б "випробування Адміністрацією Президента" і так і залишилися б у проекті.

Підсумовуючи, можна ще раз зауважити, що серед політичної еліти держави немає згоди щодо основоположних засад організації вищої та центральної ланки виконавчої влади. Крім того, жоден із законопроектів, які перебували найближчим часом на розгляді у парламенті, а так само укази Президента України, не передбачають повної реалізації конституційних принципів побудови владної вертикалі, згідно з якими Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, уряд є органом колегіальним, а міністри як члени уряду покликані формувати і реалізовувати державну політику у відповідних сферах, і тому є політиками, а не звичайними адміністраторами.
Список литературы 1. Конституція України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996,

N 30, ст. 141

2. Закон України Про Кабінет Міністрів України // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2008, N 25, ст.241.

3. Закон України Про місцеві державні адміністрації // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1999, N 20-21, ст.190.

4. Закон України Про місцеве самоврядування // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, N 24, ст.170.

5. Закон України про державну службу // ВВР. – 1993. – № 52. – Ст 490.

6. Указ Президента України № 1114/96 від 6 жовтня 1998 р. // www.rada.gov.ua

7. Авер 'янов В. Б. Органи виконавчої влади України. — К., 1997. – 254с.

8. Авер'янов В.Б., Крупчан О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування.—X., 2001. – 198с.

9. Авер 'янов В.Б. Адміністративне право України і доктринальні аспекти реформування // Право України. — 1998, № 8.

10. Аверьянов В.Б. Аппарат государственного управлення: содержание деятель-ности й организационньїе структурм. — К., 1990. — 145 с.

11. Аверьянов В.Б. Организация государственного управлення, структурно-функциональньїй аспект. — К., 1985. — 146 с.

12. Аверьянов В.Б. Функции й организационная структура органа государственного управлення. — К., 1979. — С. 57-60.

13. Авер'янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К., 2005. — 48 с.

14. Авер’янов А.Б. Українське адміністративне право: черговий етап реформування // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Збірник наукових праць. - Суми.: ВВП “Мрія-1” ЛТД: Ініціатива. - 2000. – С. 54.

15. Авер'янов В.Б., Андрійко О.Ф. Виконавча влада і державний контроль. — К, 1999.— 48с.

16. Авер'янов В.Б., Крупчан О.Д. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. — X., 1998. — 40 с.

17. Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування // Матеріали першої національної науково - теоретичної конференції. — Яремче, 1998. – С. 76.

18. Адміністративне право: сучасний стан і напрями рефрмування. Матеріали Першої науково-практичної конференції. 18—21 червня 1998р. в м. Яремче Івано-Франківської області. - 82 с.

19. Адміністративне право України: Підручник для юридичних вузів і факультетів / Ю.П. Бітяк, В.В. Богуцький, В.М. Гаращук та ін. За ред. Ю.П.Бітяка. - Х.: Право., 2001. - 528 с.

20. Адміністративне право України : підручник. / Л.М.Кононенко, О.П.Литвин; М-во освіти і науки України, Акад. муніцип. упр. — К.: Просвіта, 2007. — 488 с

21. Андрийко О.Ф. Государственньїй контроль: пути й тенденции развития. — К., 1994. – 295с.

22. Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні-К.,1999-48 с. Аппарат государственного управлення: интересьі й деятельность. - К.,

1993. -165с.

23. Андрійко О.Ф. Державний контроль: теорія і практика. Наукова доповідь. - К., 1999.-24с.

24. Атаманчук Г.В. Теория государственного управлення. Курс лекций. М., 1997. – 213с.

25. Бандурка О.М. Основи управління в органах внутрішніх справ України: теорія, досвід, шляхи удосконалення. - X., 1996. - 398с.

26. БахрахД.Н. Административное право. Учебник для вузов. — М.,

1997. – 340с.

27. Бачило И.Л. Функции органов управлення (правовьіе проблеми оформлення й реализации). — М, 1976. — С. 52-54.

28. Бернар Гурне. Державне управління.—К., 1993. – С. 198с.

29. Білан І. Новим законом про Кабмін по Кабміну // Українська правда. − 2008. − 21 лютого

30. Битяк Ю.П.. Зуй В.В Адміністративне право. — X., 1996. – 240с.

31. Бітяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право (Загальна частина). — X., 1997. —137с.

32. Битяк Ю.П. Система адміністративного законодавства та система адміністративного права України // Українське адміністративне право: актуальні проблеми реформування: Збірник наукових праць. – Суми, 2000. - С.19.

33. Виконавча влада і адміністративне право / Авер’янов В.Б.,

Андрійко О.Ф., Битяк Ю.П. та ін.; За заг. ред. Авер’янова В.Б.; НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: Ін-Юре, 2002. — 667 с.

34. Гаєвський Б.А. Основи науки управління: навч. посібник. — К., 1997. – 512 с.

35. Гегель Т. Философия права. —М., 1990. – 340с.

36. Гладун 3. Поняття і зміст державного управління: адміністративно-правовий аналіз. — Львів, 1996. —21с.

37. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття). — К, 1998. — 108 с.

38. Голосніченко І.П. Адміністративне право України (основні категорії та поняття). Посібник, — Ірпінь, 1998. – 328с.

39. Демократизация аппарата управления. — К., 1990. — 304 с.

40. Державне управління: європейські стандарти, досвід та адміністративне право. / В.Б.Авер’янов, В.А.Дерець,

М.І. Ославський та ін.; за заг. ред. Авер’янова В.Б.; НАН України, Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького. — К.: ЮСТІНІАН, 2007. — 287 с.: іл., табл.

41. Державне управління та адміністративне право в незалежній Україні: актуальні проблеми реформування. Наукова доповідь. — К., 1999. — 56 с.

42. Державне управління: теорія і практика. За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. В.Б. Авер'янова. — К., 2005 р. – 234с.

43. Державне управління: теорія і практика.—К., 1998.— 432 с.

44. Додин Е.В. Административная деликтология. Курс лекций. — Одесса, 1997. —115с.

45. Дубенко С.Д. Державна служба в Україні. Навчальний посібник. — К., 1998. – 170с.

46. Калюжний Р.А. Научно-технический прогресе в деятельности правоохрани-тельньїх органов. — К., 1990. — 160 с.

47. Кампо В.М. Українські реформи: політика і право. — К., 1994. — 29 с.

48. Карпенко О.Д. Держава та промислова власність: організаційно-правові питання.—К., 1999.—155с.

49. Адміністративне право України: Навч.-метод. посіб. / Ківалов С.В., Біла Л.Р.; Одес. нац. юрид. акад. — 2-е вид., перероб. і допов. — Одеса: Юрид. л-ра, 2002. — 311 с

50. Кивалов С.В. Адміністративне право України : Навч.-метод. посіб. / С.В.Ківалов, Л.Р.Біла; Одес. нац. юрид. акад. — 3-є вид., перероб. і допов. — Одеса: Юрид. л-ра, 2006

51. Кисіль Л.Є. Керівник підприємства: компетенція та адміністративна відповідальність. — К., 1998. — 82 с

52. Коваль Л. В Адміністративне право.— 1996. – 216с.

53. Коваль Л.В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К.,

1994 — 154 с.

54. Коліушко І. Адміністративна реформа в Україні // Право України.—1998, № 2. – С. 34-38.

55. Колпаков В.А. Адміністративне право України. Підручник. — К.,

2003. — 543с.

56. Концепція реформи адміністративного права України // Підготовлена робочою групою Кабінету Міністрів Украни. — К., 1998. – С. 256с.

57. Крегул Ю.І. Адміністративне право України : Навч. посіб. – Практикум. / Київ. нац. торг.-екон. ун-т. — К., 2004. — 190 с..

58. Марчук В.М. Основи научной организации государственного управления (Административно - правовой аспект. Обш. часть). — К., 1979. — 87 с.

59. Мироненко Н.М. Правовьіе проблеми государственного управления НТП в промьішленности. — К., 1992. — 227 с.

60. Нижник Н.Р. Государственно-управленческие отношения в демократическом обществе. — К., 1995. — 207 с.

61. Омельченко А.В. Правове регулювання іноземних інвестицій в

Україні. — К., 1996.—288с.

62. Опришко В. Державно-правова реформа: основи загальної концепції // Матеріали Міжн. наук.-практ. конф. «Державно-правове регулювання в Україні».- K., 1997.- C. 3.

63. Остапенко О. І. Адміністра¬тивна деліктологія. —Львів, 1995. – 452с.

64. Павлов В.Д. Адміністративне право : заг. частина: конспект лекцій. / Д.М.Павлов; Міжрегіон. акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2007 – 260с.

65. Пирожук М. Президентський закон про Кабмін. Ющенко посилює владу над Тимошенко? (аналіз) // Радіо Свобода. − 2008. − 15 січня

66. Понікаров В.Д. Адміністративне право : Конспект лекцій для студ. спец. 7.050107 ден. форми навчання / Понікаров В.Д., Веретельник Л.К.; Харк. держ. екон. ун-т. — Х., 2004. — 99 с..

67. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи. — К., 1998. — 364 с.

68. Самсонов В.М. Административное законодательство: понятие, содержание, реформа. — Харьков, 1991. — 117с.

69. Селіванов А.О. Будуємо нову державу. — К., 1997. — 255 с.

70. Стеценко С.Г. Адміністративне право України : навч. посіб. — К.: Атіка, 2007. — 622, 1 с.

71. Смоляк О. Танці навколо Закону про Кабмін // Главред. − 2008. −

16 травня.

72. Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування. — Сімферополь, 2005. — 144с.

73. Цвєтков В.В. Державне управління: основні фактори ефективності.—К., 1996. – 370с.

74. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико-правові проблеми організації виконавчої влади // Право України.— 1997, №1. – С. 54.

75. Щекин Г В. Теория социального управлення. — К., 1996. – 220с.
Стоимость доставки работы, в гривнах:

(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)		 705
Скачать бесплатно 20441.doc 





Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины

Вход для партнеров

Регистрация

Восстановить доступ

Материал для курсовых и дипломных работ


Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:

Besucherzahler
счетчик посещений

© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.