У нас уже 177538 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 






Название Історична правда в романі П.Куліша "Чорна рада"
Количество страниц 38
ВУЗ СГПУ
Год сдачи 2010
Содержание Зміст


Вступ 3
Розділ І. «Чорна Рада» – унікальний шедевр української літератури 5
1.1 Значення «чорної ради» в українській історії 5
1.2 Історія створення роману «Чорна рада» П. Куліша 6
1.3 Мова роману 9
Розділ ІІ. Художні особливості відображення історичної правди в романі П. Куліша „Чорна рада” 12
2.1 Головні образи роману 12
2.2 Специфіка зображення релігійного протистояння між уніатами та православними в романі 20
Висновки 27
Список використаної літератури 29
ДОДАТКИ 31

Вступ
Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили великий внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, знавцем багатьох європейських мов, ученим, літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, видавцем, громадським діячем.
Сьогодні, осмислюючи вагу і значимість багатогранної праці Пантелеймона Олександровича Куліша, для України, для розвитку її літератури, чітко бачимо здобутки його діяльності.
П. Куліш був просвітителем, вірив у силу і перспективи просвіти, не приймав будь-якого насильства, засуджував кровопролиття. Він проповідував вільний розвиток людини у її органічній єдності з природою, що було, на його думку, притаманним українському народу. Така позиція сприймалася як проповідь хуторянства, як вияв обмеженості і навіть реакційності. Автора звинувачували у запереченні прогресу. Однак слід віддати належне Кулішеві за його справедливі застереження від небезпечних наслідків такої бездумної цивілізації, внаслідок якої цураються мужицької свитини, простих звичаїв, втрачають щирість душі, одвикають від рідної мови, коли діти перестають розуміти своїх батьків. Він закликав триматися своєї рідної мови і свого рідного звичаю. Тому тема духовності, християнське прихилення людей одне до одного, поводження себе згідно християнських звичаїв стає актуальним і використовується автором для пропаганди духовного єднання людей.
Метою даного дослідження є намагання показати відображення дійсних історичних подій у історичному романі П. Куліша „Чорна рада”, їх значення для розуміння характеру народу, про який писав письменник.
Об’єктом дослідження є роман «Чорна рада» як перший україномовний історичний роман.
Предметом - використання історичних моментів письменником при написанні роману та їх вплив на змалювання тодішньої історії України та передачі духу того часу, на сприйняття читачем твору.
Головними завданнями даного дослідження є:
1. Розкрити особливості історичної основи написання роману.
2. Вказати на проблему висвітлення історичної правди в творі П. Куліша «Чорна рада».
3. Охарактеризувати основних персонажів, діяльність яких відображає історичні перипетії української історії ХVІІ – ХVІІІ ст.
Стан наукової розробки з даної проблематики можна вважати задовільним. Розглянути могутній талант та значення творчості П. Куліша для сьогодення дозволяють роботи: Сиротинко – Вербицького С., Шевченка В., Слоньовської О., Бандури О., передмові до твору у книзі Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 р.
Безумовно, кожна з цих розвідок, не являє собою ізольовану характеристику саме зазначеної проблематики, а висвітлює, хоча деякі і в меншій мірі, проблеми твору та релігійні погляди П. Куліша, а подають загальну всебічну характеристику його життєдіяльності та творчості і, зокрема роману „Чорна рада”.
Отже, маємо надію, що здійснення системного аналізу всього існуючого літературного доробку у комплексі з об’єктивною оцінкою питання із зазначеної проблематики дасть можливість досягти мети даного дослідження.

Розділ І. «Чорна Рада» – унікальний шедевр української літератури

1.1 Значення «чорної ради» в українській історії

Чорна рада - загальна козацька рада, - збиралася для вирішення стратегічних питань, коли між старшинами не було одностайності. Найбільш відома чорна рада, за негативними наслідками, яка відбулася ХVІІ – ХVІІІ ст. (27-28 червня) 1663 року на околицях Ніжина.
Рада була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Участь у чорній раді взяли не тільки козаки, але й селяни та міщани - «чернь», які також мали право голосу.
Після зречення в січні 1663 року Юрія Хмельницького в Україні розпочався період громадянської війни, який в українській історії носить назву «Руїна». Україна фактично розпалася на дві частини - Правобережну і Лівобережну. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережна Україна знаходилась під контролем Московської держави.
На початку 1663 року за згодою польського короля у Правобережній Україні гетьманом було обрано Павла Тетерю. Однак лівобережні полки і Запорожжя не визнали влади Тетері. У Лівобережжі на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко і запорозький отаман Іван Брюховецький. Кандидатури Сомка і Золотаренка підтримували північні полки Лівобережної України і різні групи козацької старшини [3, C. 120].
Кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні.
Чорна рада — перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події — чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року.
Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.
Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей [5, C. 33].
Композиція роману насичена пригодницькими елементами. Зокрема це епізоди з викраденням Лесі, лицарський двобій, запорізькі суд і кара. Кульмінаційною сценою є сама чорна рада. У ній підступність демагога Івана Брюховецького бере гору.
У розв'язці Шрам рятує рідну Паволоч від Тетері ціною власної голови. Та все ж фінал роману звучить оптимістично, адже на фоні історичного зламу росте нова сім'я — Петра і Лесі, що уособлює нове покоління.

1.2 Історія створення роману «Чорна рада» П. Куліша

Серед прозових творів Пантелеймона Куліша найвизначнішим є „Чорна рада” — перший в українській літературі історичний роман. Як свідчить сам автор, цей твір був писаний спочатку українською мовою, а потім перекладений на російсь¬ку. У передмові до перекладу Куліш повідомляє, що „оригінал й переклад, зображуючи одне й те ж саме, представляють по тону й духу два різні твори”. В оригіналі письменник „по можливості підкорявся тону й смаку народних оповідачів”. Прагнучи, щоб зображена в перекладі ук¬раїнська старовина була зрозумілою російському читачеві, автор дотримувався літературного смаку, тому докладніше описував побут і звичаї українців, зокрема інтер'єри їхніх осель, одяг, страви. Окремі розділи перекладу у 1843 році вміщува¬лися на сторінках російських журналів. Через три роки оригінал і переклад були завершені, але у зв'язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товариства над¬руковані не були. Тільки через одинадцять років обидва варіанти після значної переробки вийшли книжками в друкарні Куліша та Білозерського [10, C. 8].
У романі Куліш відтворив боротьбу різних груп козацтва за владу після смерті Богдана Хмельницького і найгостріший момент її — обрання гетьмана Лівобе¬режної України за участю козацтва і трудового люду на так званій „чорній раді” 17 червня 1663 року. На тлі реальних подій та ситуацій, у яких беруть участь історичні особи, автор змальовує події, обставини, дійових осіб, створених власною поетичною уявою.
Матеріал для свого роману Куліш брав з багатьох джерел: з „Історії Малоросії” М. Маркевича, „Історії Малої Росії” В. Бантиш-Каменського, друкованих і рукописних козацьких літописів (зокре¬ма, Самовидця та Граб’янки), старовинних документів, що знаходив сам в архівах монастирів та різних установ, а також з фольклору - дум, історичних пісень, переказів, легенд, казок про козаччину. З на¬родними творами він ознайомлювався не тільки читаючи численні збірки, а й безпосередньо з уст народу. Це дало змогу виразно відтворити низку правдивих, конкретних історичних подій, ситуацій, обставин, характерів, реалістично показати інтереси та настрої представників різних соціальних груп тогочас¬ного суспільства - селян, міщан, ремісників, запорож¬ців, козацької старшини. Цим пояснюється присутність релігійних мотивів у романі „Чорна рада”, адже віра в той час відігравала велику роль.
Кожний письменник першої половини XIX ст., пишучи твір про минуле своєї країни, неминуче підпадав під вплив В. Скотта, який в історичних романах відобразив боротьбу волелюбної Шотландії за незалежність від Англії. Зазнав цього впливу і Куліш. Крім того, він урахував досвід змалювання історичних подій у реалістичному й романтичному планах, нагромаджений вітчизняними письменниками: Є. Гребінкою, Т. Шевченком, О. Пушкіним, М. Гоголем. Реалістичної манери Куліш дотримувався, зобра¬жаючи історичні події, розстановку та взаємодію соціальних груп, побуту, звичаїв. А при створенні образів представників різних класів автор застосову¬вав і реалістичні і романтичні засоби зображення. Тому деякі персонажі наділені надприродними вміннями й силою, деякою мірою фантастичними є й події та ситуації [6, C. 42].
У романі дві сюжетні лінії — суспільна та любов¬на. Дійові особи (історичні й вигадані) різко поді¬ляються на дві групи: прибічники Сомка та прибічники Брюховецького.
Читаючи роман, ми сприймаємо реальність через світогляд Куліша — носія ментальності щирого україн¬ця — і відчуваємо, як болить авторові кожна історична помилка, який тягар всенародної вини бере він на свої плечі. До того ж Куліш, вічний шукач ідеалу, характеризувався ще й „широковідомим індивідуаліз¬мом, якому відповідає індивідуальна форма цілепокладання й особиста відповідальність за наслідки ціле реалізації” [4, C. 22].
Як історик та науковець, Пантелеймон Куліш прискіпливо вивчав документи минулих епох, підводив наукову базу під свій історичний роман, але при цьому керувався емоціями, сповідував селянську мораль, категорично осуджував руйнаторство й кровопролиття, тому в „Чорній раді” усі Кулішеві погляди і передача цих поглядів через образи персонажів є сплавом об’єктивного і глибоко суб’єктивного, причому сплавом у кожному конкретному випадку іншим, де непросто з’ясувати, який компонент і чому став домінуючим.
Символом деградації козацької епохи для Куліша була Велика Руїна, її зловісність у всіх аспектах, широке проникнення через роки в нові часи лякало письменника, тим більше, що він, людина енциклопе¬дичних знань, передбачав, що повстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів в гнобленні не поступляться їм.
Ніжинська рада 1663 року була переломним моментом у занепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самій свідомості народу, про який Микола Шлемкевич пише досить влучно: „Вільний дух створив державу” одначе не втримав її. І тут починається криза-розщеплення. Неначе ріка, що плила досі рівно, вдарила тепер об гранітну скелю й розщепилася від її опору. Одностайна в головному світоглядом база провідної верстви розбивається на кілька. І як то буває в житті, винуватцем роблять того, хто стояв на чолі” [7, C. 154].
Справді, Богдан Хмельницький створив державу, а після його смерті утворилися політичні групи з різними орієнтаціями, до влади почали приходити люди, які в складній політичній ситуації взагалі нічого зробити не могли, зате в очах народу ставали винними в усіх бідах. Куліш, до речі, інтуїтивно вловив дихання тієї кризи, побачив навіть без вини винних — Івана Шрама та Якима Сомка, яким доля судила спокутувати за всіх і за все. Сам автор відчутно присутній у своєму романі: учнів не треба особливо переконувати, що в багатьох моментах устами Божого чоловіка, старого Шрама, далекоглядного Якима Сомка і навіть іноді Кирила Тура говорить не хто інший, як „гарячий Панько” [7, C. 154].
1.3 Мова роману

На мові роману позначився вплив використаних автором джерел. Стиль козацьких літописів виразно відчувається в кульмінаційному епізоді („чорна ра¬да”), який є художнім відображенням стисло описаної в „Літописі Самовидця” цієї події. Той же стиль у розповіді про страту Сомка, Золотаренка, Шрама, у висловлюваннях „Божого чоловіка”.
В авторський текст і мову персонажів вплетено багато барвистих прислів’їв, приказок, жартів, пісен¬них рядків, уривків з дум.
Виданий двома мовами, роман „Чорна рада” викликав великий інтерес як в українського, так і в російського читача, був високо оцінений критикою.
Один примірник роману Куліш, разом з іншими книжками, надіслав Шевченкові в Нижній Новгород, чим дуже розважив і порадував поета. „Спасибі тобі, Боже милий друже мій великий,— писав Тарас Григо¬рович від 5 грудня 1857 року,— за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі за „Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував „Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в „Руській бесіді”, і там вона добра, але по-нашому лучче» [13, C. 102].
Дійсно мова народу переповнена живими висловами, які були присутні в мові людей того часу. А якщо згадати про релігійні вислови, то роман „Чорна рада” переповнена ними. Так у романі досить часто у мові персонажів зустрічаються вислови типу: Боже правий; Боже правосудний; Хвала Богу; Не забуде чоловік християнської віри довіку; З божою поміччю; Їй – богу, правда; Господь з вами; Діждалися од Бога ласки; Дай Боже; Боже великий; Гріх се казати; Нехай Господь нам допоможе; Не йме віри; Ехай же нас Господь розсудить.
Історичний ро¬ман „Чорна рада” - відтворює справжні події минулого, видатних і простих людей тієї епохи. Цей роман дечим відрізняється від інших творів цього різновиду, зокрема й російських, самого Куліша. В епілозі до російського варіанта „Чорної ради” Куліш писав, що мав намір „виконати задачу, якою до сих пір не мав змоги задати собі ні один малорос”. Але вникнувши в особливості епохи та характерів тогочас¬них; людей, він переконався, що „автору слід дивитися на речі очима тодішнього суспільства; я, таким чином, підкорив всього себе минулому; й потому твір мій вийшов не романом, а хронікою в драматичному викладі”. Отже, „Чорна рада” є романом-хронікою [9, C. 12].
Для цього жанрового різновиду характерним є правдиве відображення в образах і картинах видатних подій історії в їх часовій послідовності. Основні персонажі — історичні особи, що активно виявили себе в цих подіях. Сюжет роману - хроніки відтворює тривалість, порядок і ритм достовірних подій, невідворотний хід часу, якому підпорядковані дії і долі окремих героїв і груп персонажів. Демонструючи, яку велику небезпеку приховують у собі зне¬важання загальнолюдської моралі та втрата гуманістичних орієн¬тирів у визвольній боротьбі, застерігаючи проти революційного насильства, П. Куліш звертає свій історичний твір в майбутнє як попередження. В його виражальній площині репре¬зентовано історіософські ідеї у поєднанні з уроками трагічної історії України.

Розділ ІІ. Художні особливості відображення історичної правди в романі П. Куліша „Чорна рада”

2.1 Головні образи роману

„Чорна рада” - твір значною мірою мозаїчний. Народ України в романі знаходиться загалом на задньому плані, але в окремі моменти ніби насильно проривається наперед і стає перед очі читачам. Тоді він набирає сили, широти і величі. Довільність образів простих людей, поодинокі образи їх і народні масові сцени створюють ефект реальної присутності, читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щодня своїх сучасників [2, C. 71].
Усіх персонажів твору можна умовно поділити на дві групи: реальні історичні постаті, діячі доби «Руїни» з однієї сторони і вигадані Кулішем, здебільшого романтичні образи, що є переважно представниками простого люду, козацтва.
До першої групи персонажів можна віднести:
Павло Тетеря
Яким Сомко
Іван Брюховецький
До другої групи відносяться:
козак Черевань
Васюта
Матвій Гвинтовка
Вуяхевич
полковник Шрам
Кирило Тур
Петро
Леся
Але слід пам'ятати, що цей поділ досить умовний, оскільки є всі підстави вважати, що наприклад полковника Шрама Пантелеймон Куліш змалював на основі даних про реальну історичну постать — полковника Шрамка. На користь цього свідчить перша, чорнова назва повісті — «Сотник Шрамко та його сини», існування реальної історичної постаті — полковника паволоцького полку Шрамка, який по деяким даним, невдовзі після Визвольної Війни Богдана Хмельницького заснував свій хутір (зображений у романі) на Лівобережжі, який пізніше виріс у сучасне смт. Шрамківка Драбівського району Черкаської області, село у якому народився і провів перші роки свого життя український гетьман Павло Полуботок (на хуторі Полуботівка). Один з представників роду Шрамків служив пізніше при гетьмані Івану Мазепі, інший — воював у складі військ УНР, Врангеля і Денікіна в часи Громадянської Війни 1917—1923 рр. на Україні.
Важливо дотримуватися певної послідовності ана¬лізу представників народних мас. Передовсім доцільно розглянути особливо важливий для розкриття авторсь¬кого задуму образ Божого чоловіка. Кулішів кобзар — це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для Божого чоловіка нічого не значить, він поза соціальними станами, вище політики й міжусобиць, тому жодного разу не є виразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а Божим знаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чаркою горілки поробилися придворними поетами й музиканта¬ми. Кобзар не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на Череваневому хуторі. По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім’яло добро під себе [8, C. 5].
„Божа людина” у романі П. Куліша стоїть вище „черні”, не зливається з нею, навіть відмежовується від народного руху. „Я в ваші чвари та свари не мішаюсь”,— заявляє він на пропозицію взяти участь у „чорній раді”. „Божа людина” дійсно національно свідомий, відданий патріот, співець героїчного минулого України. Він славить подвиги Хмельницького, склав про нього думу. Проте, бувши дуже набожним, найохочіше і найчасті¬ше співає церковні псалми, у розмовах проповідує суворі норми релігійної моралі. На зароблені співом гроші та всілякі пожертвування викупляє з турецької неволі козаків. Народний мудрець і знахар, він лікує людей, виходжує смертельно пораненого Кирила Тура. Водночас цей „божий чоловік” аристократичний за духом, самотній і гордий, постійно виявляє свою зневагу до потреб буденного життя, дріб’язкових інтересів людей. Зовнішністю він нагадує співця гомерівського типу: „... довга, до самого пояса, борода... процвітала сідинами; а по виду дідусь просіяв якимсь світлом”; співаючи, „підведе вгору очі, наче бачить таке, що видющий зроду не побачить”. Про кобзарів, які на „чорній раді” грали до танцю різним „гультяям”, співали пісень, щоб заробити якусь копійку на прожиття, автор відгукується зневажливо [11, C. 123].
Найближчим однодумцем і соратником гетьмана є піп-полковник Шрам. Він цілком поділяє ідеї та мрії Сомка, підтримує всі його заходи, спрямовані на об’єднання розрізнених тоді частин України, встанов¬лення автономної республіки, утвердження міцної гетьманської влади. У рідному містечку Паволочі Шрам боровся проти ставленика Польщі гетьмана Тетері і на Лівобережжя прибув, щоб підняти люд на боротьбу проти нього, всіляко допомагав Сомкові втілювати в життя ідею автономної, суверенної дер¬жавності. У мирні роки Шрам справив службу Божу, а в часи тяжких боїв з пансько-польськими володаря¬ми брав активну участь у боротьбі за незалежність України як полковник у війську Хмельницького. Взявся він до зброї й тепер, коли на український народ звалилися нові біди.
Ще рішучіше, ніж Сомко, Шрам осуджує народні бунти, вважаючи, що всі сили країни потрібно об’єднати і спрямувати на досягнення найвищої мети - відновлення єдності українських земель в од¬ній державі під владою гетьмана та козацької старшини. Патріотизм його поєднується із зверхнім ставленням до „черні”, ненавистю до демократичного устрою Запорожжя, з проповіддю класового миру, який на його думку, дасть змогу відстояти суверенні права нації.
Основною темою роздумів Шрама і його розмов з людьми є Україна, її минуле, сучасне й майбутнє. Про власний добробут полковник не дбає. Коли після перемоги над Польщею козацька старшина наживала¬ся на майні вигнаної або знищеної польської шляхти, захоплювала пустуючі землі. Шрам не придбав нічого. Повернувшись на батьківський хутір, він жив лише з власних прибутків.
В боях за визволення України, третього він також виховав патріотом рідного краю і прищепив йому свої ідеали. В романі Шрам є представником кращої частини улюбленої автором козацької старшини. До неї ще належить Петро та Черевань.
В „Чорній раді” Куліша поряд з індивідуальними персонажами діє колективний герой — народ.
Придивімось, як „чернь-мужиків” змальовує Куліш у сцені обрання гетьмана та після цього. Перед радою вони зчиняють такий галас, „мов підступає орда” (в цьому порівнянні відчувається неприязнь, осуд). Дивлячись на пишно вбраних сомківців низовики перекидаються репліками: „Усе наше буде!”, „Та й коло крамних комор руки погріємо!” (зображуються як розбишаки, грабіжники). Після обрання Брюховецького навколо його табору „простий люд-селюки гули по всьому полю, що тії трутні”. Одні збиралися до міста „панським добром ділитись”, інші кинулися грабувати Сомків табір („Усюди є об віщо руки погріти!”). А гуляки „на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи”. Коли ж „стало кожному розумно, що нічого гаразд веселити¬ся», кинулися захищати від запорожців „добрих панів”, „почали знову горнутися до них” [10, C. 12].
Як бачимо, трудовий люд змальований досить суперечливо. Причини невдоволення народу показані правильно - це непомірні побори, постійні утиски прав і свобод. Як талановитий письменник, Куліш не міг не показати життєвої правди. Та й у фольклорних творах, що були одним із джерел написання роману, про тяжке становище народу говориться немало. Однак автор осуджував визвольний рух мас і боявся його. Тому повсталу „чернь” він змальовує як темну, сліпу і руйнівну силу, здатну тільки на грабунки і вбивства, неспроможну керувати власною поведінкою, будувати державне життя, зовсім байдужу до долі рідного краю. Ці сірі маси йдуть за тим, за ким їм вигідно в даний момент, їх легко обдурити. Автор переконаний, що трудовому людові потрібні не воля і рівність, а міцна влада, яка тримала б їх у рамках моральних норм громадянської поведінки.
Неоднаково ставиться Куліш і до запорожців, якими так захоплювався в молоді роки. Ті січовики, що сприяли утвердженню влади Брюховецького, ви¬кликають у нього гостру ненависть, палке обурення. Про них устами Шрама він каже, що вони „сміючись і чоловіка куплять, сміючись і продадуть”, називає їх „проклятими комашниками”, „вепрями дніпровими”, „іродовими душами”, „п’яницями нікчемними”. І в ав¬торському тексті немало подібних висловів: „запорож¬ці, як злії оси”, „харцизяки”, „ледащо”. Утікаючи після „чорної ради”, прихильники Сомка, „як од собак, мусили од запорозької голоти одбиватися”, а ті за ними „женуться, як шуліки”, „дізуть, наче скажені”, „ока¬яннії коней зупиняють”, рубають колеса, розкидають одяг — „всюди розбишаки шукають грошей” та ін. От¬же, „запорозька голота” в романі змальована тими ж фарбами, що й „чернь”, - це розбишаки, злодії, п’яниці, вбивці, продажні душі, що втратили будь-які ознаки духовності, християнської моралі [15, C. 58].
Зовсім інакше ставиться автор до тих запорожців, які стояли на сторожі січових законів, захищали простий люд від сваволі кривдників. Це „січові батьки” на чолі з Пугачем, які є носіями й захисниками давніх демократичних порядків, традицій, звичаїв, непоруш¬них січових законів. За Брюховецьким вони пішли тому, що повірили його обіцянкам встановити на Україні демократичні порядки, рівність між людьми, соціальну справедливість. „Січові батьки” сподівалися по всій Україні приборкати гнобителів трудового народу, обмежити владу панства, припинити урядову сваволю.
До запорожців належить курінний отаман Кирило Тур. Водночас він примикає і до оточення Сомка. Кирило не раз допомагав ще юному Сомкові та й тепер за нього ладен накласти головою. Своїм метким розумом січовик збагнув, що хитрий і підступний Брюховецький рветься до влади, щоб лише панувати і збагачуватися. Як і автор, Кирило Тур вважає Сомка людиною високих моральних якостей, справжнім пат¬ріотом. Звикнувши висміювати все на світі, Кирило в розмові з ув’язненим Сомком заперечує патріотичні почуття в самому собі, але читач йому не вірить, бо вчинки й поведінка запорожця засвідчують протилеж¬не [16, C. 150].
У Тура надзвичайно сильне почуття власної гідності, яке ніде й ніколи не залишало його. Визнаючи незмірну вищість гетьмана, він тримає з ним себе незалежно, як з рівним собі. Автор надає козакові незвичайних якостей: уміє заворожити двері й людей, утекти із замкненого приміщення.
Кирило зневажає щоденний побут, родинний затишок. Його широка буйна натура прагне простору, фантастичних пригод, одчайдушних вчинків. Говорить він часто „загадками”, свою мову пересипає прислів’ями , приказками, пісен¬ними зворотами, навіть уривками з пісень та дум. У вза¬єминах Кирила з Богданом Чорногором відтворено характерне для Січі вірне й щире побратимство, освячене в церкві. Щоб посилити позитивні якості цього персонажа, автор наділяє його глибокою релігій¬ністю, навряд чи властивою таким шибайголовам.
Образ химерного козака - одчайдуха навіяний ав¬тору народними переказами, легендами, казками про запорожців - характерників, незалежних і гордих, на¬ділених надприродними вміннями і силою.
Отже, ставлення автора до січового братства також суперечливе. У фольклорних творах та народній пам'яті запорожці виступали як поборники волі, самовіддані захисники батьківщини, хоробрі, чесні й справедливі лицарі. Ними захоплювався в молоді роки й Куліш, оспівував їх і пізніше у своїх віршах та поемах. Однак демократичні порядки Запорожжя, цієї козацької республіки, викликали в Куліша гострий осуд. Щоб згладити цю суперечливість у власних поглядах на низовиків, письменник розрізняє Січ у старі часи й пізніше. Учні пригадають, що про давніх і сучасних запорожців говорить як Шрам у розмові з Сомком, так і Кирило Тур, відвідавши гетьмана в „глибці” [16, C. 151].
Центром другої групи дійових осіб роману Куліша є Іван Брюховецький - запорозький кошовий отаман, проголошений січовиками гетьманом.
Уперше ім’я цієї людини звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрію Хмельницькому, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорозької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, завойовуючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства і багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому теж забажалося потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорозька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати і всією Україною.
Лицемірством і лестощами Брюховецький вже восени 1659 р. одержує в низовиків досі не існуючий на Запорожжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, ніби щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними і реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував їх у зраді, а відтак рекомендував себе як найбільш придатного для російської політики на Україні. Особливо прихильним був до Івана Брюховецького російський князь Ромадановський, який мав великий вплив при царському дворі і якого Іванець просто купив хабарами.
Ще виразніше духовний світ Іванця розкрився на „чорній раді”, на яку він з’явився пишно вбраним, з гетьманськими клейнодами — булавою, бунчуком і корогвою, позирав гордо, по-гетьманському і тільки посміхавсь, узявшись у боки.
Показовим є те, що перед обранням на гетьмана І.Брюховецький смиренно згодився на покарання Кири¬ла Тура. Коли ж ситуація змінилася, він рішуче заборонив судити за ще гіршу провину Олексу Сечила.
Характер І.Брюховецького як історичної особи, його способи досягнення своєї мети в романі відтворено правдиво. Це був політичний авантюрист без совісті й честі, владолюбна, хижа, підступна людина. Своїми демагогічними обіцянками, фальшивим наро¬долюбством він зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства. Ставши гетьманом, він гірше за Сомка гнітив народ, те більше привілеїв дав прихильній до нього старшині, загравав з польською шляхтою і турками.
Козацька старшина, що підтримувала Іванця, схарактеризована в романі різко негативно. Це люди, які за утвердження своєї влади над народом, за привілеї та багатства ладні служити будь-кому. З найбільшою повнотою це виявилося в образі Матвія Гвинтовки. За часів визвольної війни він виявляв чудеса хоробрості. Розбагатівши, захопивши великі земельні угіддя, Гвинтовка «став зовсім іншою людиною». Він збайдужів до громадських справ, привлас¬нив землі посполитих, завів у домі панські порядки, по-єзуітськи знущався над своєю жінкою, колишньою польською княгинею. Перемогу над польською шлях¬тою він трактує як надання права козацькій старшині на особисте збагачення, хоч би й за рахунок співвітчиз¬ників. Прагне стати магнатом, жити по-панськи.

2.2 Специфіка зображення релігійного протистояння між уніатами та православними в романі

Роман „Чорна рада”, насичений різними аспектами релігійного життя, вражає своєю духовністю.
Так автор при змалюванні образу Шрама, подає широку картину релігійного життя під час протистояння між уніатами та православними.
„Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялися козаки з гетьманом Остряницею, то і він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би в своїй парафії, чуючи, як іллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків і уніатів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, котрі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордувати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичувати й поганяти, щоб на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали [12, C. 120].
А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усилювались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніата на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церквами їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жалуватися, бо й самого короля сенатори, пани да єпископи у руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орендарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою – по тридцяти злотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; котрі ж осталися реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши в великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку і тілько вже при Хмельницькому одностайне за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жалувались?... Жалувались миряни і попи благочестивії тілько далеким своїм землякам – козакам запорозьким, котрі, живучи в диких степах, а порогами, старшину свою самі з себе вибирали і гетьману коронному узяти себе за шию не давали. От і виходили з Запоріжжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця – з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.
Тільки ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держались міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полум’я і знов по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявся страшенний, невгасимий пожар із Запоріжжя – піднявся на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости і комісари з городовими козаками, тії консистенти – ротмістри з своїми жовнірами, да й наші перевертні недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялися, щоб погасити теє полум’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж?
Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці і ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини – немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже „розлилась козацька слава по всій Україні...” [12, C. 136]
Важливим компонентом для розуміння аспектів релігійної ситуації є використання автором роману „Чорна рада” висловлювань персонажів, що дають нам змогу відчути релігійне відчуження людини тієї епохи.
- Браття моє миле! – рече тоді полковник Шрам. – Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтись! Їду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть, через недоляшка Тетерю, незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, - а в його душа щира, козацька, - так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернемо усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться. Їдьмо зо мною на той бік: тебе козаки поважають, твоєї ради послухають...
- Ні, панотче, - перебив його кобзар, - не слід мені встрявати до тії завірюхи.
Не нам теє знати,
Не нам про те, за те раховати:
Наше діло богові молитись,
Спасителю хреститсь...
А більш, - каже, мені не по нутру ота мізерная пиха, що розвелась усюди по Гетьманщині. Почали значні козаки жити на лядський кшталт із великої розкоші. І же байдуже їм тепер старосвітськії співи, що й людям у подобу, і богу не противні: держать коло себе хлопців із бандурками, що тілько й знають різати до танців. Дух мій не терпить сього!... І наша темна старчата, ради тієї ледащиці-горілки, бринчить їм на кобзах усячину. Забули й страх божий. Усе ж ти не бачиш нічого, уже тебе наче взято із сього світу: так чого ж тобі вертатись до гріхів людських? Умудрив Господь твою сліпоту, то співай же добрим людям, не прогнівляючи господа; так співай , щоб чоловік на добре, а не на зле почувся!” [12, C. 156]
Проявом релігійності у творі є згадування автора про діяльність гетьманів щодо підтримання високої духовної моралі українського населення. Зокрема згадується культурно-просвітницька діяльність гетьмана Сагайдачного: „ була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подарувала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудував і монастир братський з школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало.
Постоявши прочане наші в церкві, подали срібла панотцям братським на школи і прогаялися геть-то, оглядаючи монастир. А було тоді на що там здивуватись. Придавсь один чернець на мальованнє і пообмальовував не то церкву, да й саму ограду округи братства, що вже де на яку дивовижу, а в братство миряни йшли дивитись на мальованнє. Що тілько в Біблії прописано, усе чернець той мов живе списав скрізь монастиреві. То ж святе саме по собі, а то таки й наше козацьке лицарство було там скрізь по ограді помальоване, щоб народ дививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось [12, C. 156].
Використання та згадування головних християнських святинь того часу, церков, монастирів ще раз доводить глибоке устремління автора до зображення історичної правди в романі.
Так, згадуючи Печерський монастир, автор говорить: „Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії уровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом та під скульптурою? Се ж воно тепер так; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходивсь монастир Печерський. Далось і йому знаки батиєвське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописях „небесі подобною”, зруйнована була по вікна. Хоть же князь Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.
Да були скрізь по стінах у Великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестиві, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу, поуз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нічого вже немає!..”
Заслуговує на увагу в контексті даної проблематики використання автором біблійних сюжетів. Дивлячись на небо, Василь Невольник думав про високі ідеали людських стосунків. Не німе було козакові те небо, і місяць, і зорі: чи погляне на місяць, на його плями, чи погляне на зорі, то й серце, і думка його розжевріє, як од божого слова. Чого на місяці тії плями? Він знав, чого. То ще як Каїн убив Авеля, то бог назнаменав на місяці той гріх своєю рукою: „Дивітеся, - каже, - люде: так як сей Каїн довіку-вічного нестиме на плечах мертве братнє тіло, так усякий душогубець носитиме довіку до суду тяжкий гріх свій”. А зорі? То людські душі. Як засне грішне тіло, добрі душі, покинувши землю, зносяться до господа бога, обливаються у небесному світі, підслухають, що говорять на небі ангели. Як же часом покотиться по небу і погасне ясна зоря, козак перехреститься і помолиться за усопшую душу. Інші зорі щастять у його на врожай, інші на скот, а віз – чумацька щаслива зоря.
Простежується подібне й у розмові запорожця з Петром.
Запорожець зареготав.
- Ой, козаче, - каже, - козаче! Та хіба ж на світі єсть хоч одна проста дорога? Думаєш іти просто, а зайдеш чорт знає куди! Хотілось би чоловікові чесно положити живот за віру християнську, а лукавий підлізе та й уплутає не знать у які тенети. Хотілось би чоловікові не стояти на путі грішників, не ходити на совіт нечестивих, не сидіти на сідалищі губителей, так що ж? Не всякому рівнятись із божим чоловіком. У того й думка, й серце у законі господньому, повчається він закону божому день і ніч, а в такого ледачого, як я, хоч би думка і так і сяк, так серце не туди тягне...
- Куди ж тебе тягне серце? – спитав Петро. – Невже котюга знов думає про сало, дармо що натовкли вже пикою об лаву?
- Пху! – аж плюнув з досади запорожець. – Ти йому образи, а він тобі луб’я! Голодній кумі хліб на умі. Згинь ти з своїми бабами! Доволі чоловікові і без них смутку.
- Ну, а куди ж би тебе ще тягнуло сере? – каже Петро.
- Куди б воно мене тягнуло! – каже запорожець да й здихнув так важко, що Петро аж усміхнувсь: думав – яка вже нова вигадка.
А Кирило Тур і не чує його сміху, смутно похилив голову, ніби й забув за товариша, да й почав собі читати напам’ять із Єремії (Петро, слухаючи, аж здивувавсь): Чрево моє, чрево моє болить мені, смущається душа моя, терзається серце моє. Не умолчу, яко глас труби услишала душа моя, вопль раті й біди. Доколі зріти імам біжащих, слишащ глас трубний? Понеже вожді людей моїх синове буйнії суть і безумнії; мудрі суть, єже творити злая; благо же творити не познаша... [12, C. 203]
Переживання персонажів за долю України через втрату її представниками духовності, забуття головних заповідей, проходить наскрізною лінією через весь роман:
- Еге-еге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! – говорив сам собі Шрам, понуривши голову. Їхав позад усіх, не хотів ні з ким розмовляти. – Невже ж, - каже, - отсе справді усе й розкотиться, як горох із жмені? Невже ж на те козаки воювали і кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?
Да й згадав старий смутну пісню, що зложив божий чоловік, як умер батько Хмельницький:
Чи вже ж дармо тая безщасна Україна богові молила,
Щоб міцна його доля з-під кермиги лядської ослобонила,
На позор да поругу невірним не давала, щастям наділяла, -
Чи вже ж дармо вона богові молила?
„Мабуть, що дармо, - думає собі Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб Україні з упокоєм хліба-солі уживала!. Чи, може, приходить уже кінець світу, що розстане свій на свого? І звідти ж підіймається хмара, боже ти мій милий?... Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отсе, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись.
Навіть Брюховецький каже:
- Дітки мої! Господь з вами і з вашим гетьманством! У нас у Січі чи гетьман, чи отаман, чи так собі чоловік – усе рівний товарищ, усе християнська душа. То тілько ваша городова старшина завела так, що коли не пан, то й не чоловік. Не про гетьманство наш брат запорожець думає: думає він про те, як би та як допомогти вам у вашій тяжкій долі! Серце моє болить, дивлячись на ваше убозтво. За батька Хмельницького текли по Вкраїні медовії ріки, люд убиравсь пишно та красно, як мак у городі; а тепер достались ви таким старшинам та гетьманам, що скоро й шкуру з вас іздеруть. Над вами, мої дітки, воістину справдились святії словеса: „Хіба не багатії вас утискають? Хіба не вони тягнуть вас на суди? Хіба не вони зневажають ваше добре ім’я, узиваючи вас хамами та рабами неключимими?” [12, C. 296]
Отже, автор порушує не лише історико-політичні проблеми (патріотизму і незалежності держави, ставлення влади до народу, ролі державного діяча), а й філософські, загальнолюдські (боротьби добра і зла, кохання і подружнього щастя, батьків і дітей, народної моралі). Хоч персонажі роману і є носіями авторських ідей, думок, симпатій та антипатій, все ж вони вийшли з-під пера П. Куліша повнокровними живими художніми образами, за долю яких читач переживає, радіє, яким співчуває, чи котрих, навпаки, засуджує.
Список литературы Висновки

У творчій спадщині Пантелеймона Куліша справедливо виділяють „Чорну раду” як найбільш самобутній, оригінальний твір і як перший український роман. За типом, як вже говорилося, це історико – соціальний роман. Письменник працював над ним ще тоді, коли формувався молодий український рух, зростала національна самосвідомість українського народу, коли створювалося Кирило – Мефодіївське товариство.
Саме тоді було здійснено публікування важливих історичних джерел – українських літописів – „Літопис Самовидця”, „Літописне повіствування про Малоросію” О. Рігельмана, „Літопис Самійла Величка”. Отже, як бачимо, інтерес до національної історії був закономірним.
Більшість попередників Пантелеймона Куліша зверталася до часів татарської навали, турецького поневолення, Хмельниччини, до самої постаті Богдана Хмельницького. Автора ж «Чорної ради» хвилює не героїчна, а смутна сторінка історії України – після смерті Богдана Хмельницького.
Автор береться за складне завдання: показати українське суспільство на тому етапі, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли розпалювалися чвари за гетьманську булаву, а козацька старшина у своїй більшості, збагатившись за часів війни, збайдужіла до потреб батьківщини, коли зневажалася християнська мораль, коли Україні бракувало єдності.
Звертаючись до складної історичної доби, автор свідомо брався до змалювання не окремого епізоду (саме чорної ради), а до цілісного, багатостороннього зображення української дійсності тих часів. Успіх художньої реалізації такого задуму могла забезпечити саме романна форма.
У творі відчутні авторські симпатії та антипатії, заклики автора до єднання держави та осуд втрати християнської моралі, відчуження від християнських звичаї, що притаманні українському народові.
У романі передається атмосфера історичної доби, розкриваються загальні настрої цілих соціальних верств і шарів, відтворюється уклад українського сімейного, національного життя, окремі звичаї.
П.Куліш дбав про консолідацію національних сил, недооцінюючи неминучості класових конфліктів, великого значення надавав народним національним устоям, де одне з головних місць займає духовність, боявся їх руйнації в кровопролиттях, високо підносив поетичну творчість свого народу, прагнув його освіти і добробуту.
Отже, настав час нового сприйняття і розуміння творчої спадщини Пантелеймона Куліша, неупередженої їх оцінки,справедливого визнання його заслуг як палкого поборника і активного діяча національної культури, просвітителя і гуманіста.


Список використаної літератури

1. Бандура О. Вивчення роману П. Куліша „Чорна рада. Хроніка 1663” // Українська мова і література в школі. – 1992. - № 11 - 12. – С. 21 – 24
2. Вертій О. У традиціях українського літературознавства // Слово і час. – 2000. - № 12. – С. 71 – 74
3. Войтюк А. Символ віри Пантелеймона Куліша // Віче. – 1997. - № 3. – С. 120 – 127
4. Гнідан О., Осьмак Н. Світогляд П. Куліша // Українська мова та література в школі. – 1991. - № 107. – С. 22 – 29
5. Грінберг Л. Історіософський аспект творчості П. Куліша // Вісник книжної палати. – 2000. - № 6. – С. 33 – 35
6. Жулинський М. П. Куліш // Із забуття в безсмертя: Сторінки призабутої спадщини. – К., 1992. – 230 с.
7. Іванченко М. Цей невгамовний Куліш // Вітчизна. – 1989. - № 5. – С. 154 – 159
8. Ковалевські Л. Пантелеймон Куліш як дзеркало української суперечливості // День. – 2001. – № 69. – 14 квітня. – С. 5
9. Кононенко М. Безмежність і обмеженість хутірської філософії П. Куліша // Рідна школа. – 1999. - № 9. – С. 12 – 13
10. Кононенко Т. Могутній талант // Рідна школа. – 1999. - № 4. – С. 8 – 14
11. Куліш П. Творчі та ідейні шукання П. О. Куліша в контексті сьогодення. – К., 2000. – 360 с.
12. Куліш П. Чорна рада. Хроніка 1663 р. – К., 2003. – 390 с.
13. Нахлік Є. Християнський субстрат історіософії П. Куліша // Філософська думка. – 1999. - № 5. – С. 102 – 117
14. Оленівська Л. У дорозі до Пантелеймона Куліша. – К., 1999. – 420 с.
15. Гончар О. Національна ідея у світогляді і творчості Куліша // Вісник НАН України. – 1994. - № 6. – С. 58 – 65
16. Охріменко О. На орбіті світового письменства // Вітчизна. – 1989. - № 8. – С. 150 – 152
17. Сиротинко – Вербицький С. Пантелеймон Куліш // Сільський час. – 2002. - № 77. – С. 8
18. Слоньовська О. „Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали...” (Аналіз роману П. Куліша „Чорна рада”// Диво слово. – 1994. - № 12. – С. 11
19. Шевченко В. Сторінки життя і творчості П. Куліша та деякі аспекти їх висвітлення // Визвольний шлях. – 2001. - № 11. – С. 101 – 108


ДОДАТКИ

Розробка уроку з української літератури (9 клас)
Тема. Історичні постаті у романі П.Куліша «Чорна рада».
Морально-естетичні ідеали Якима Сомка та його антипода - Івана Брюховецького.
Мета: Сприяти розумінню учнями історичної та художньої правди у творі, з'ясуванні основного конфлікту: протистояння сил державницьких, культуротворчих і сил руїнницьких.
Розкрити образи претендентів на гетьманську булаву. Розвивати вміння, характеризувати образи-персонажі, складати порівняльну характеристику образів Якими Сомка та Івана Брюховецького. Закріпити вивчене про роман, історичний роман, роман-хроніку.
Виховувати патріотичні почуття, усвідомлення своєї національної належності, формування інтересу до творчої спадщини П. Куліша.
Обладнання: Хрестоматія, портрет письменника, видання творів, ілюстрацій до твору, учнівські реферати.
Тип уроку - комбінований.
"А в нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала… Слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже"
"Чорна рада", слова Кирила Тура
Хід уроку
І. Організаційний момент.
ІІ. Актуалізація і корекція опорних знань.
1. Тести (по 2 б. за кожну правильну відповідь)
1. Пантелеймон Олександрович Куліш - видатний поет і прозаїк, драматург і перекладач, критик і публіцист, історик і етнограф, мовознавець і культурний діяч народився.
А) 8 серпня 1918 року;
Б) 8 серпня 1819 року;
В) 9 березня 1814 року.
2. Історичний роман-хроніка «Чорна рада» вийшов у світ
А) 1857 року
Б) 1845 року
В) 1856 року
3. Історичною основою роману є:
А) героїчне минуле Київської держави 852 до 1110 років;
Б) напади на Русь половців та внутрішнє безладдя держави;
В) історія козацтва з часу його виникнення до 1709 року;
Г) події , що відбулися в Україні в роки Руїни, коли після смерті Богдана Хмельницького почалася боротьба за гетьманську владу.
4. Відомості про події часів Руїни, зокрема про чорну ніжинську раду, Куліш почерпнув із:
А) «Літопису гадяцького полковника Григорія Грабянки»;
Б) «Літопису Самовидця»;
В) «Літопису Самійла Величка»;
Г) «Галицько-Волинського літопису».
5. 27-28 червня 1663 року у Ніжині відбулася «Чорна рада», названа так тому, що в ній брали участь:
А) козаки, одягнені в одяг чорного кольору;
Б) козаки, які йшли під чорним прапором;
В) не тільки реєстрові козаки, а й інші широкі маси населення, чернь-селянство, міщани, козацька голота.
6. В романі виведено ряд історичних постатей, які відіграли свою роль в хмельницькій добі.
А) Яким Сомко, Шрам, Кирило Тур.
Б) Яким Сомко, Іван Брюховецький, Матвій Гвинтовка, Васюта.
В) Яким Сомко, Іван Брюховецький, Черевань, Тетеря.

2. Доведіть, будь ласка, що твір П.Куліша «Чорна рада» за жанром - роман.
Роман - вид епічного твору, в якому широко охоплені важливі й складні суспільні процеси, всебічно і в розвитку, показані численні персонажі. В романі розвивається кілька сюжетних ліній, пов'язаних з долею головних героїв.
(в романі дві сюжетні лінії: головна - політична (вибори гетьмана) та другорядна - любовна).
- Доведіть, що це історико-пригодницький роман.
- Доведіть, що це роман-хроніка.
Домашнє завдання.
3. Які проблеми П.Куліш порушив у творі? Через які образи автор розкрив ці проблеми?
1. Проблема порятунку України перед лицем втрати самостійності (Сомко, Шрам, Кирило Тур).
2. Проблема героїзму, любові до рідного краю та патріотизму (Сомко, Шрам, Кирило Тур, Петро)
3. Боротьба добра і зла (Сомко, Брюховецький; Черевань, Гвинтовка)
4. Проблема батьків і дітей (Шрам і Шраменко; Кирила Тура та його рідних; Черевань і Леся)
5. Проблема любові і сімейного щастя (Леся, Петро, Кирило, Сомко)
6. Проблема справжньої дружби і взаємовиручки.
ІІІ. Оголошення теми і мети уроку.
Сьогодні на уроці ми з вами проаналізуємо образи претендентів на гетьманську булаву, визначимо історичну та художню правду у творі. З'ясуємо яким же ж повинен бути справжній патріот, державний діяч України.
Прийнято вважати, що однією з особливостей художнього образу є монолітність сплаву у ньому індивідуального і типового, одиничного і загального. Переходячи до історичних образів Якима Сомка та Івана Брюховецького, слід розуміти, що саме ці люди у свій час вирішували питання підлеглості чи незалежності України, проблему національного відродження чи національного занепаду.
Час був дуже тяжкий. Яким Сомко прагнув зробити перепис, щоб утихомирити людей і визначити кожному місце в суспільстві: козаки мали захищати свій рідний край, селяни - орати і сіяти, науковці рухати науку і прогрес.
Брюховецький кинув же безглузду утопічну ідею рівності, яку й не думав впроваджувати в життя, але яка була унікальною наживкою для черні, що могла забезпечити йому перемогу на виборах. Звичайно, переміг користолюб Брюховецький, але і Яким Сомко був винен у тому, що не провів належної агітації, не згуртував своїх прибічників.
Після невдалих виборів настала похмура ніч Великої Руїни, бездержавності, повного закабалення України Польщею та Росією.
- Які ж вони, історичні постаті Яким Сомко та Іван Брюховецький?
Виступ учня із рефератом про історичну особу Якима Сомка.
Рік народження Якима Семеновича Сомка невідомий. Походив він з переяславських міщан, був рідним братом першої дружини Богдана Хмельницького. Козацькі літописи подають Сомка як людину великої вроди й розуму. У часи визвольної боротьби проти Польщі Сомко став прилуцьким полковником. Коли ж помер Богдан Хмельницький, а булава не втрималася ні в руках Виговського, ні Юрася, Сомко активно прагнув зібрати чорну раду (такі ради носили характер заколотів, державних переворотів, були підступними стосовно правлячого гетьмана, тому називалися чорними), бо сподівався, будучи вже наказним гетьманом, здобути булаву собі.
Був Яким Сомко далеко не ідеальною людиною, не цурався, як і Брюховецький, писати доноси на своїх конкурентів царю, але перед Ніжинською радою повівся благородно і навіть погодився поступитися булавою Васюті, щоб тільки вона не потрапила в руки Брюховецькому. Та було вже надто пізно думати про єдність після затяжних міжусобиць - Іванець використав усі можливості бути вибраним.
Після поразки на Ніжинській "чорній" раді Сомко просив притулку й оборони в російських представників Ромадановського й Гагіна, але ті видали Іванцеві, який не забарився приректи в'язня до смерті.
Отже, ми бачимо, що між історичною особою і літературним героєм було як багато розбіжностей, так і багато спільного.
Пропоную учням попрацювати групами.
Завдання. Зіставте, будь ласка, почуту інформацію і зміст тексту і визначте розбіжності і спільне між історичною особою та літературним героєм.
(1-й ряд знаходить розбіжності, а 2-й - спільне).
Заповнити на дошці таблицю (Приклад - Додаток 1)
Розбіжності:
1. Вік герою: під час Ніжинської ради, за історичними джерелами, Сомко був літньої людиною, а в романі він дуже молодий, ще й не одружений.
2. Погляди стосовно зовнішньої політики: за історичними даними, Сомко був прихильником союзу з Росією, а в «Чорній раді» він поміркована людина, прагне автономії України.
3. Моральне обличчя: історія свідчить, що був далеко не безгрішний у політиці, в романі Сомко кришталево чесна й порядна людина.
4. Стосунки із Золотаренком: за історичними даними, Золотаренко не зрікався булави на користь Сомка, а навпаки.
Спільне:
1. Виражав погляди козацької старшини.
2. Зневажливо ставився до черні, хотів навічно закріпити стати без права переходу з одного в інший.
3. І в літописах, і в романі однаково подано Ніжинську раду і збройний конфлікт під час виборів гетьмана.
4. Історичні факти свідчать, що Яким Сомко був скараний на горло за велінням І.Брюховецького, про це згадується і в романі.
Аналізувати образ Якима Сомка ми будемо за літературною версією.
Оскільки ми сьогодні складемо порівняльну характеристику образів Якима Сомка і Івана Брюховецького, то пропоную вам поділити листочок пополам.
- Знайдіть у тексті і зачитайте портрет Якима Сомка. (с.364)
- Знайдіть і зачитайте цитати, які розкривають образ Сомка. (с.359, 386,388)
- Яким Сомко зневажливо ставився до запорожців. Чим же його захоплював Кирило Тур? (героїзмом, відданістю, мудрістю - прочитайте епіграф, хто сказав ці слова?)
- Чому після прагнення Кирила у двобої з Петром гетьман сказав страшні для Лесі слова, але, очевидно, втішаючи для Тура слова: «Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде»? (Сомко дотримався козацької моралі, за якою бойовий побратим завжди ставився вище, ніж кохана дівчина чи жінка).
- Опишіть Якима у в'язниці.
- Чому Яким Сомко не погодився на пропозицію Кирила Тура рятуватися втечею? (не хоче міняти своє життя на смерть друга, не бажає міжусобиць, які не минучі в новому виборюванні булави).
2 учні відтворюють діалог у в'язниці між Якимом і Кирилом. С.397.
- Чи осудили б ви Сомка, якби він з допомогою Тура утік?
- Яка ж історична постать Івана Брюховецького.
Виступ учня із рефератом про історичну особу Івана Брюховецького.
- Давайте попрацюємо над літературним образом Івана Брюховецького.
(Спрямувати роботу учнів такими питаннями)
1. В якому одязі ходить Брюховецький до виборів і після виборів? С.382. с.387.
2. Брюховецький погоджується, що Кирила треба карати за викрадену дівчину й битву з козаком киями. Чому він пізніше не дозволяє карати розпусного козака за чужу жінку? (він боявся сміливого, мужнього, чесного Тура, для якого військова справа перш за все і потакав таким як і сам морально звироднілим особам).
3. За що і як старі січовики на чолі з батьком Пугачем прокляли Івана Брюховецького? Прочитайте і проаналізуйте уривок с.393. (Зрадив козацьким законам, моралі)
4. Чому Брюховецький сам не наважується вбити Якима у тюрмі? Чи буде людина чесна, мужня наймати вбивцю для усунення свого опонента? Якби вони зустрілись на полі бою, то хто б переміг?
5. Як ставиться до Брюховецького автор? Аргументуйте відповідь.
Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному, романтичному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну зрадливу і властолюбиву натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.
ІІІ. Аналіз і підсумок уроку.
IV. Домашнє завдання. 1. Вміти аналізувати образи Шрама, Череваня, Гвинтівки. Скласти прості плани до цих образів.
2. Проаналізувати, чому саме роман П.Куліша називається «Чорна рада».
За першою версією вважається, що Ніжинська рада була названа чорною, бо у ній вперше в українській історії у виборах гетьмана брала участь чернь.
За другою версією досліджується багатозначність епітета «чорна». Це слово в укр. мові часто вживається у значенні «підла», «незаконна», «неправомірна», «злочинна». В історії України чорними називали ті ради, які були звичайними державними переворотами, а не демократичним волевиявленням. Ніжинська рада належала до них. Вибори були неправомірні, адже не прибула значна кількість реєстрових козаків, голота голосувати не мала права, переможеного переможець на виборах ніколи не карав на горло, а з миром відпускав додому.
Отже, ми бачимо, що більш точним є друге пояснення назви роману П.Куліша «Чорна рада».

Яким Сомко Іван Брюховецький
С.364. Портрет:
- красивий
- високий
- оглядний т.б. міцний, кремезний
- кругловидний
- русявий
- голова в кучерях, як у золотому вінку
- очі ясні, веселі як зорі
- ходить, говорить по-гетьманськи у дорогому вбранні. С.382. Портрет: - середнього віку
- середнього росту
- постать і врода зовсім не гетьманська
- так наче чоловік простенький, тихенький т.б. не ватажок
- очі якісь чудні
- читає із-під тишка (злодій…пройдисвіт, гадюка)
«…мізкує собі ледачий Іванець».
С.359 «… розумом і славою взяв над усіма…»

С.386. «Щирий і незлобивий був лицар…»

С.388. «Він тоді голосом чистим і поважним, мов у золоту трубу протрубив»
- цінує в людині високі моральні ідеали
- дотримувався козацької моралі
- мудрий політичний державний діяч
- героїчна смерть
«…хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава…» С.387. - позирав гордо…узявшись у боки
«Брюховецький суне»
- потакає розпусникам
- зрадив козацьким законам, моралі
- підступний
- слабкодухість
- «собаці собача смерть»
Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча - тими рисами, якими наділив його народ в думах, піснях, легендах. Риси характеру Івана Брюховецького: самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість.

Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу і властолюбиву натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.




Стоимость доставки работы, в гривнах:

(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)
150





Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2016. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.