У нас уже 242731 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 






Название КОМЕРЦІЙНИЙ ДОГОВІР У ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРАВІ. ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ
Количество страниц 430
ВУЗ Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого
Год сдачи 2008
Бесплатно скачать 21782.doc 
Содержание ЗМІСТ
Вступ………………………………………………………………………....4

Розділ 1. Розвиток наукової думки про договір у господарському обороті……………………………………………………………………………15
1.1. Еволюція наукових поглядів на договір як засіб правового регулювання господарських відносин …………………………………………15
1.2. Договір як теоретико-правова конструкція.......…………………….35

Розділ 2. Система господарських договорів: загальна характеристика.....…………………………………………………………….. 62
2.1. Огляд традиційних системних ознак індивідуальних договорів………………………………………………………………………….62
2.2. Критерії побудови системи договорів у господарському праві: переосмислення класичних підходів...................................................................69

Розділ 3. Визначальні чинники формування юридичної конструкції комерційного договору ………………………………………………………123
3.1. Інтереси як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору ………………………………………….123
3.2. Розвиток ринкових відносин як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору……………………………..139
3.3. Принципи правового регулювання підприємницької діяльності як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору…………………………………………………………………………155
3.4. Державне регулювання підприємницької діяльності як системотвірний чинник формування юридичної конструкції комерційного договору…………………………………………………………………………201
3.5. Правове значення комерційного договору у механізм господарсько-правового регулювання ринкових відносин………………………………….217
3.6. Функціональні особливості комерційного договору як засобу індивідуального регулювання ринкових відносин…………………………...237

Розділ 4. Ключові питання господарського договірного права …..255
4.1. Сторони комерційного договору та їх господарсько-договірна правосуб’єктність………………………………………………………………255
4.2. «Об’єкт» і «предмет» комерційного договору: економіко-правові особливості ........................................................................................................295
4.3. Теоретичні питання визначення нечинного та недійсного договорів у господарському праві………………………………………………………...327

Висновки……………………………………………………………………...360

Список використаних джерел........................................................................396




Вступ

Актуальність теми дослідження. Економічні перетворення останнього десятиріччя зумовили потребу якісного реформування вітчизняного законодавства у сфері господарської діяльності. Перед законодавцем постало завдання належним чином нормувати досить складну систему господарських відносин, щоб утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України та забезпечити реалізацію інтересів як безпосередніх учасників господарських відносин, так і публічних інтересів, заснованих на загальносуспільних потребах.
Прийняття у 2003 р. Господарського та Цивільних кодексів України заклало фундамент для правового регулювання договірних відносин на новому системному рівні та започаткувало новий етап наукових досліджень у сфері як господарського, так і цивільного договірного права, спрямованих на модернізацію вітчизняного законодавства як у цих, так і в інших сферах.
Утім на сьогоднішній час положення щодо цілої низки договорів одночасно закріплені у статтях Цивільного та Господарського кодексів України, та далеко не завжди складаються в чітку та послідовну систему регулювання. Відсутність нормативного визначення самого господарського договору й наявність принципових розбіжностей між загальними положеннями про договір ГК та ЦК України зумовлює нагальну потребу у визначенні основних напрямків подальшого розвитку інституту господарського договору й відбудови логічно узгодженої галузевої системи загальних правил про господарські договори як необхідної умови підвищення рівня правового регулювання господарсько-договірних відносин. Ця потреба стає актуальною ще й у зв’язку з проблемами застосування чинного законодавства в частині нормування договірних відносин (про наявність таких проблем свідчить відсутність єдиної практики розгляду однотипних господарських спорів, що виникають під час укладання та виконання господарських договорів).
Більшість сучасних досліджень договору в господарському обороті, розглядають цей правовий засіб виключно з позицій цивілістики, залишаючи поза межами уваги питання його взаємозв’язку із системою державного регулювання господарських відносин, усією системою господарсько-правових засобів, якими репрезентовано механізм господарсько-правового регулювання. Необхідність цього дослідження також спричинена нерозв’язаністю проблеми співвідношення господарського договору з сучасною конфігурацією господарського правопорядку, існуючою потребою систематизації господарських договорів відповідно до сучасного рівня розвитку господарського обороту та методологічних підходів удосконалення господарського законодавства в договірній сфері. Сьогодні господарський договір як правовий засіб залучається до механізму господарсько-правового регулювання господарських відносин різних за фактичним змістом, суб’єктним складом, типізацією приватних і публічних інтересів, які реалізуються в них, та цілями, на досягнення яких вони спрямовані. За цих умов головним напрямком модернізації господарського законодавства в частині нормування договірних відносин має стати його спеціалізація, що спрямована на подальший розвиток загальних і спеціальних положень про господарський договір і першим кроком якої є проведення систематизації договірних угруповань (договірних типів, видів, підвидів) та нормативне врахування їх специфіки. Зазначені вище обставини і спричинили вибір такої теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження обрано згідно з науково-дослідними роботами кафедри господарського права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого в межах комплексної цільової програми «Проблеми оптимізації правового регулювання економічних відносин в Україні» (номер державної реєстрації 01064002289).
Мета і завдання дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є подальший розвиток теорії господарського договору за умов сучасного розвитку ринкових відносин, класифікація та виокремлення в системі господарських договорів договірних типів, видів і різновидів за новими системними ознаками, а також визначення місця та значення в цій системі комерційного договору для того, щоб сформулювати рекомендації, спрямовані на модернізацію господарського законодавства в частині регулювання господарсько-договірних відносин.
Для досягнення поставленої мети в роботі зроблено спробу розв’язати такі завдання:
– проаналізувати наявні у правовій доктрині теорії договору;
– визначити системотвірні конструктивні елементи загальноправової конструкції «договір»;
– провести огляд доктринальних уявлень про договір у господарському обороті;
– систематизувати господарські договори та визначити місце комерційного договору в загальній системі господарських договорів;
– дослідити інтереси, які реалізуються за допомогою комерційного договору;
– проаналізувати вплив економічних чинників на становлення та розвиток поняття «комерційний договір»;
– проаналізувати вплив принципів господарсько-правового регулювання відносин у сфері підприємницької діяльності на становлення й розвиток поняття «комерційний договір»;
– проаналізувати вплив засобів державного регулювання підприємницької діяльності на становлення й розвиток поняття «комерційний договір»;
– дослідити функції договору в комерційному обороті;
– визначити особливості об’єкта комерційного договору та встановити характер його співвідношення з предметом комерційного договору;
– проаналізувати зміст господарської правосуб’єктності щодо укладення комерційного договору й передумови її набуття;
– з’ясувати сутність і характер співвідношення понять «чинність договору» та «дійсність договору»;
– виявити та проаналізувати наявні форми господарського договірного права;
– визначити місце комерційного договору в механізмі господарсько-правового регулювання ринкових відносин;
– сформулювати рекомендації для подальшого розвитку положень господарського законодавства у сфері укладання та виконання господарських договорів.
Об’єктом дослідження є господарсько-договірні відносини, що виникають у сфері господарського обороту.
Предметом дослідження є комерційний договір як правовий засіб взаємодії суб’єктів господарського права, що опосередковує ринковий обмін товарів (робіт, послуг).
Методологічна основа дослідження ґрунтується на системному підході, що виявляється у використанні різних методів пізнання залежно від конкретних аспектів дослідження. Історико-правовий метод використовується під час вивчення розвитку юридичної думки щодо правової природи і кваліфікаційних ознак торговельної угоди, господарського й комерційного (підприємницького) договорів. Порівняльно-правовий метод використано для дослідження договірного законодавства іноземних країн та міжнародно-правових актів. Під час аналізу сучасного стану законодавчих положень, спрямованих на нормування господарсько-договірних відносин використовується формально-юридичний метод. За допомогою системно-структурного методу пізнання виокремлено сутнісні елементи договірної конструкції, здійснено поетапну класифікацію господарських договорів. Метод комплексного аналізу дав змогу визначити фактичний зміст і основні тенденції розвитку відносин, що набувають договірної форми, а також економічні та правові чинники, що впливають на становлення й розвиток юридичної конструкції комерційного договору.
Науково-теоретичною основою дослідження є праці відомих науковців кінця XIX ст. – першої половини XX ст. і радянської доби, а також провідних дослідників сучасного періоду: Г.Н. Амфітеатрова, О.А. Беляневич, А.І. Бобкової, М.І. Брагинського, О.М. Вінник, В.В Вітрянського, Л.Б. Гальперіна, Д.М. Генкіна, А.Х. Гольмстена, В.М. Гордона, А.І. Гуляєва, А.А. Добровольського, В.П. Жушмана, І.Є. Замойського, С.С. Занковського, Г.Л. Знаменського, А.І. Камінки, С.Н. Ландкофа, В.В. Лаптєва, В.В. Луця, П.С. Ципкіна, П. Цитовича, М.В. Ковальова, Н.І. Краснова, В.Н. Можейко, В.К. Мамутова, І.Н. Овчинникова, А.І. Танчука, В.С. Шелестова, Н.А. Саніахметової, Р.Б. Шишки, Г.Ф. Шершеневича, В.С. Щербини та ін.
Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першим у сучасному українському правознавстві комплексним монографічним дослідженням, присвяченим визначенню місця і значення комерційного договору в системі господарських договорів, аналізу юридичної конструкції комерційного договору як одного із засобів реалізації правової політики у сфері господарювання, який є актом згоди суб’єктів господарського права щодо встановлення (змінення, припинення) взаємних прав та обов’язків у сфері господарювання й виконання імперативних вимог чинного законодавства, спрямованих на підтримання суспільного господарського порядку.
Наукова новизна отриманих результатів конкретизується в теоретичних положеннях та висновках, найважливішими з яких є такі.
Уперше:
– обґрунтовано сутність господарського договору із залученням актової теорії, яка одночасно відбиває основні властивості договору як акту автономного регулювання (прийняття на підставі згоди індивідуальних установлень) та акту реалізації правових норм, спрямованого на створення цілісної моделі взаємовідносин сторін під час реалізації їхніх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, що виникли внаслідок здійснення ними даного договірного акту;
– доведено потребу проведення у межах загальних процесів правової спеціалізації поетапної систематизації господарських договорів шляхом виокремлення договірних типів, видів (підвидів) і різновидів за допомогою критеріїв, що зумовлюють особливості правового регулювання відповідних договірних відносин;
– запропоновано визнавати: типами господарського договору – виробничий та невиробничий договори; договірними видами, що належать до типу виробничого договору, – комерційний договір, господарський некомерційний договір, господарсько-споживчий договір та господарський виробничий договір за участю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; договірними видами, що належать до типу невиробничого договору, – господарський організаційний договір, господарський організаційно-управлінський договір, інвестиційний невиробничий договір;
– встановлено, що становлення й розвиток комерційного договору як одного із різновидів господарського відбувається під впливом: ринку як системи економічних зв’язків (рівнем розвитку ринкових відносин як таких); усієї системи засобів державного регулювання підприємницької діяльності, що мають забезпечити захист публічних інтересів; тісної взаємодії договору з усіма іншими засобами правового регулювання підприємницької діяльності в межах правових режимів її здійснення;
– досліджено принцип захисту слабкої сторони комерційного договору та форми вияву його дії (можливість визнання несправедливих умов договору або договору в цілому недійсними та/або змінення/розірвання договору). Запропоновано визначати слабкою стороною комерційного договору сторону, комерційні інтереси якої зазнали (можуть зазнати) руйнівного впливу внаслідок: а) або зловживання її контрагентом «значними перевагами», з якими безпосередньо пов’язаний ступінь впливу на зміст договору; б) або настання обставин, що не залежать від волі сторін договору;
– доведено вирішальний вплив засобів державного регулювання підприємницької діяльності на господарсько-договірні відносини суб’єктів цієї діяльності, який здійснюється через встановлення: а) передумов законної участі суб’єктів у комерційних договорах (державна реєстрація; ліцензування; додаткові імперативні вимоги до учасників оптового (виробничого) ринку; б) змісту договорів (типові та примірні договори; нормативне закріплення переліку істотних умов, державне регулювання цін і тарифів тощо); в) якісних (стандартизація, сертифікація, державні випробування та ін.) і кількісних (механізм квотування) параметрів об’єктів договорів, які набувають товарної форми тощо;
– визначено, що специфіка функціонального призначення комерційного договору об’єктивно зумовлена його складною природою (договірний акт одночасно є проявом ініціативи (самостійності) сторін і засобом реалізації правової політики у сфері господарювання), що додає кожній договірній функції (ініціативно-інтеграційній, регулювальній (програмно-координаційній), інформаційній та захисній) водночас як приватний, так і публічний контекст;
– визначено, що комерційний договір входить до механізму господарсько-правового регулювання ринкових відносин: а) на рівні нормативно-правового регулювання – як субінститут правового інституту господарського договору (сукупність юридичних норм, призначених для врегулювання відносин, що виникають під час укладення та виконання комерційних договорів); б) на рівні автономного (індивідуального) регулювання) – як акт автономного індивідуального) регулювання суб’єктів господарського права щодо умов і порядку здійснення ринкового обміну; в) на рівні реалізації права – як юридичний факт, що породжує правовідносини;
– обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення залежності меж і форм участі суб’єктів господарського права від їх загального господарсько-правового статусу та визнання наявності у структурі господарської правосуб’єктності поряд із приватною компонентою (цивільними право- та дієздатністю) публічної компоненти (необхідною умовою участі в конкретних господарсько-договірних правовідносинах є виконання режимних вимог щодо здійснення того чи іншого виду господарської діяльності, окремих господарських операцій), яка додає господарській правосуб’єктності конкретизувального та динамічного характеру (здатність до набуття господарських прав й обов’язків завжди визначається: а) відносно конкретного суб’єкта; б) щодо конкретних господарських правовідносин; в) на момент вступу суб’єкта в ці правовідносини);
– запропоновано поділ підстав набуття господарської правосуб’єктності щодо участі в господарсько-договірних правовідносинах на загальні (наявність яких потрібна під час укладання більшості господарських договорів) і додаткові (наявність яких потрібна під час укладання окремих різновидів господарських договорів) та визнання істотною умовою комерційних договорів застереження про господарську правосуб’єктність;
– визначено, що спільною властивістю всіх об’єктів комерційних договорів є їх спроможність до ринкового обміну в товарній формі – товароздатність, яка утворюється за допомогою «приватної компоненти» (має прояв в економічних властивостях товару – споживчій та міновій вартості), та «публічної компоненти» (виявляється у встановленні щодо них певного правового режиму);
– запропоновано на нормативному рівні розмежувати поняття «чинність договору» (показник юридичної сили договору) і «дійсність договору» (показник правомірної природи договору та обов’язкова умова його чинності);
– запропоновано нормативне закріплення поняття «порядок укладення договору» та кваліфікація порушення порядку укладення господарського договору, який є обов’язковим для нього, як підстави визнання договору неукладеним.
Дістали подальший розвиток:
– положення про неможливість забезпечення повною мірою різноманітних інтересів, сформованих на ґрунті сучасних економічних потреб (як приватних, так і загальносуспільних) за рахунок виключно традиційної системи цивільно-правових засобів (принципів цивільно-правового регулювання; диспозитивних норм цивільного законодавства; цивільних прав та обов’язків; цивільного договору; цивільно-правових конструкцій тощо);
– положення про відносну природу виявів дії принципу свободи договору в комерційному обороті та наявність системи правових засобів (первинних і похідних) обмеження дії принципу свободи договору;
– положення про необхідність чіткого та послідовного закріплення в чинному господарському законодавстві понять «суб’єкт некомерційного господарювання», «негосподарюючий суб’єкт» і «споживач», потрібних для теоретико-прикладного моделювання юридичних конструкцій тих чи інших видів господарських договорів;
– положення про вирішальний вплив принципів правового регулювання підприємницької діяльності на процес становлення й розвитку комерційного договору, що виявляється у: а) формуванні «стрижня» правового режиму підприємницької діяльності в цілому та підґрунтя публічно-правового порядку ринкового обміну товарів, зокрема; б) забезпеченні взаємозв’язку, взаємодії всіх правових засобів, які входять до структури цього правового режиму; в) встановленні меж автономії волі учасників договірних відносин у сфері підприємницької діяльності тощо;
– положення про загальну формулу предмета комерційних договорів (збутових договорів, договорів про передання майна в оплатне користування, договорів на виконання робіт або надання послуг інформаційного характеру), яка складається із двох елементів: а) певної юридично значущої дії (дій), яку зобов’язується виконати сторона, що надає рішуче виконання за договором, і б) товароздатного об’єкта договору; а також положення про збіг предмета договорів з надання всіх інших послуг з їх об’єктом, який в одних випадках утворюється із самих дій, що складають зміст послуги, в інших – з діалектичної єдності цих дій і їх корисного результату;
– положення про необхідність розмежування на нормативному рівні дефектних господарських договорів на нікчемні й оспорювані із залученням критерію природи інтересів, що порушуються укладанням та/або виконанням такого договору;
– положення про недостатність регулятивних можливостей юридичних норм під час упорядкування господарських відносин і потребу офіційного визнання ненормативних регуляторів (звичаїв ділового обороту, узвичаєнь, «формулярного права»).
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції дисертації можуть бути використані: у законотворчій діяльності – для удосконалення положень господарського законодавства в частині нормування господарсько-договірних відносин; у науково-дослідній роботі – як основа для подальшого розвитку загальної теорії господарського договору та дослідження окремих різновидів господарських договорів; під час підготовки підручників, навчальних посібників і методичних рекомендацій для студентів юридичних навчальних закладів та факультетів, а також під час викладання курсу «Господарське право».
Апробація й упровадження результатів дисертації. Основні положення дисертації та практичні рекомендації оприлюднювалися на засіданнях кафедри господарського права Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, а також на науково-практичних конференціях, серед яких: Міжнародна наукова конференція молодих учених «Актуальні проблеми правознавства» до 200-річчя НЮАУ імені Ярослава Мудрого (11–12 листопада 2004 р., Харків); науково-практична конференція «Проблема юридичної особи у цивільному праві України», присвячена пам’яті проф. О. А. Пушкіна (21 травня 2004 р., Харків); наукова конференція «Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку» (21–22 листопада 2005 р., Харків); Усеукраїнська науково-практична конференція «Конституція України – основа побудови правової держави і громадянського суспільства» (26–27 червня 2006 р., Харків); XVІІІ Харківські політологічні читання «Конституційно-політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми» (24 червня 2006 р., Харків); Усеукраїнська науково-практична конференція «Актуальні проблеми цивільного і господарського права» (19 травня 2006 р., Київ); ІІІ міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання реформування правової системи України» (2–3 червня 2006 р., Луцьк); Міжнародна науково-практична конференція «Розвиток господарсько-правового забезпечення сучасної економіки (27 жовтня 2006 р., Донецьк); Усеукраїнська науково-практична конференція «Інноваційний розвиток України: наукове, економічне та правове забезпечення» (27–28 жовтня 2006 р., Харків); Міжнародна науково-практична конференція «Запорізькі правові читання» (17–18 травня 2007 р., Запоріжжя).
Список литературы ВИСНОВКИ

1. У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми формування теоретичних засад правової політики у сфері господарського договірного права в сучасних ринкових умовах, визначення місця та значення в загальній системі господарських договорів комерційного договору та вирішення, пов’язаних з цим питань законодавчого забезпечення господарсько-договірних відносин комерційного характеру. За результатами проведеного дослідження сформовано основні напрямки подальшого розвитку інституту господарського договору.
Адаптація договірної конструкції до основних тенденцій правового, соціального-економічного розвитку суспільства здійснюється шляхом спеціалізації правового регулювання договірних відносин, що виникають у різних сферах життєдіяльності суб’єктів права. Саме спеціалізація як основний напрямок модернізації системи права в цілому, та окремих галузей права зокрема, забезпечує правове впорядкування суспільних відносин на ґрунті оптимального врахування їх специфічних рис, особливостей та динаміки розвитку. Предметна спеціалізація супроводжується не тільки виокремленням нових галузей права, а й формуванням систем галузевих правових засобів, об’єднаних єдиною метою, на досягнення якої спрямовано їх регулювальний вплив. Залучення договору до різних галузевих механізмів правового регулювання в якості самостійного (галузевого) правового засобу, який ґрунтується на принципах галузевого правового регулювання, та слугує загальній мети цієї галуззі права, є окремим фрагментом загального процесу правової спеціалізації.
2. Сьогодні як на доктринальному, так й на нормативному рівні, відсутнє єдине загальновизнане розуміння договору. У вітчизняному законодавстві відбувається одночасний розвиток двох договірних теорій: угодицької (договір як домовленість) та зобов’язальницької (договір як зобов’язання), жодна з яких, на наше переконання, не дозволяє повною мірою обґрунтувати сутність договору у господарському праві.
Неможливість зведення господарського договору до господарсько-договірних зобов’язань обґрунтовується:
1) правовим значенням домовленості сторін щодо всіх істотних умов договору для юридичної конструкції договору. Досягнення цієї домовленості (у належній формі та передбаченому законом порядку) є підставою виникнення договірних зобов’язань, і тільки її існування продовжує дію договірних зобов’язань. Зміні змісту господарсько-договірних зобов’язань завжди передує зміна домовленості сторін щодо окремих (первісних) договірних умов (або за взаємною згодою сторін; або в односторонньому позасудовому порядку – якщо це можливо щодо конкретного договору; або у судовому порядку при наявності достатніх підстав). Якщо розірвання домовленості сторін (щодо всіх істотних умов договору) завжди припиняє дію договірних зобов’язань, то одностороння відмова від виконання договірного зобов’язання (як вид оперативно-господарських санкцій) не припиняє дію самої домовленості сторін, а є заходом оперативного впливу на порушника, який застосовується до моменту припинення ним порушення;
2) можливістю неспівпадіння моменту набуття домовленістю сторін (щодо всіх істотних умов договору) юридичної сили, та моменту виникнення договірних зобов’язань. Так, в момент укладення договору з відкладальною (суспензивною) умовою права та обов’язки сторін, що утворюють зміст договірних зобов’язань, виникають умовно, а починають безумовно належати стороні тільки після наступу певної обставини, що передбачена такою умовою;
3) неспроможністю конструкції зобов’язань охопити всі результати, до яких призводить укладення договору. Такими результатами є: а) встановлення мікронорм (індивідуальних правил поведінки, що походять від самих учасників суспільних відносин та є проявом їх автономії волі; б) створення цілісної моделі поведінки (усієї сукупності прав та обов’язків) сторін договору шляхом інтеграції мікроном та юридичних норм; в) виникнення галузевих правовідносини зобов’язального, а іноді й речового та/або організаційного (загальноцільового) характеру;
Неможливість зведення господарського договору винятково до поняття домовленість (угода) обґрунтовується самим значенням господарсько-договірного регулювання. Завдяки господарським договорам вводиться в дію цілий комплекс правових засобів імперативного та диспозитивного характеру, спрямованих на досягнення оптимальних соціально-економічних результатів, що відповідають інтересам як сторін договору, так і суспільства в цілому. Під час використання понять «угода», «домовленість» увага акцентується тільки на досягненні між сторонами консенсусу щодо встановлення взаємних прав та обов’язків, виконання яких націлено на реалізацію їх приватних інтересів.

3. Сутність господарського договору найбільш виразно проявляється в межах актової теорії, яка одночасно відбиває властивості договору як акту автономного регулювання, та акту реалізації права.
Конструктивними елементами договірної конструкції є: 1) акт згоди, який своїм змістовим навантаженням охоплює як згоду між сторонами (угоду, домовленість) щодо встановлення прав та обов’язків, так і згоду цих сторін на застосування щодо них висунутих законодавцем імперативних вимог (відносно дотримання технічних регламентів, використання типових договорів, державних цін, включення до договору законодавчо закріпленого переліку його істотних умов тощо); 2) модель суб’єктного складу (підприємець – підприємець, підприємець – споживач, підприємець – орган державної влади тощо); 3) мета договору як форма усвідомлення інтересів, які реалізуються за його допомогою.
У договірних конструкціях, де домінує майновий компонент, якість самостійного елементу набуває об’єкт договору; у конструкціях, де переважає організаційний компонент (або майновий узагалі відсутній), «об’єкт договору» (як певний корисний результат, що не має безпосереднього цінового вираження) збігається з поняттям «договірна мета» (запланований результат).

4. Різноманіття господарських відносин, які здебільшого набувають договірних форм, та необхідність врахування їх особливостей (специфіки) під час здійснення щодо них регулювального впливу, актуалізує потребу систематизації господарських договорів. Її проведення є необхідною сходинкою на шляху подальшого поглиблення процесу функціональної спеціалізації в частині правового впорядкування господарсько-договірних відносин. Зазначений процес має супроводжуватись не тільки деталізацією та конкретизацією загального предмету галузевого правового впливу, а й подальшим розвитком системи галузевих правових засобів.
Виявлення загальних рис договорів і відмінностей між ними створює можливість на науковій основі систематизувати законодавство, забезпечити його узгодженість, полегшити процес застосування окремих норм щодо того чи іншого типу, виду (підвиду), різновиду господарських договорів. Саме на ґрунті системи господарських договорів має формуватися структура господарського договірного права як сукупності норм, які походять від держави або від самих учасників договірних відносин, та спрямовані на регулювання відносин, що виникають під час укладання та виконання господарських договорів. Загальна частина господарського договірного права повинна утворюватись положеннями, що встановлюють уніфіковані правила про господарські договори, незалежно від того, до якого типу, виду, чи різновиду вони належать, особлива частина – зі спеціальних положень, що стосуються тільки окремого типу, виду, різновиду господарського договору.

5. Система господарських договорів є сукупністю елементів системи договірного права (договірних типів, видів (підвидів) та різновидів), кожен з яких має свої фактичні та правові особливості, які виражаються у застосуванні щодо відповідних господарсько-договірних відносин певної конфігурації правових засобів, які віддзеркалюються на самій договірній конструкції.
Першим етапом побудови системи господарських договорів є її типізація, яку, вважаємо, слід здійснювати за наявністю або відсутністю критерію, що відбиває загальну, найбільш суттєву рису фактичних відносин, які набувають договірної форми (за його допомогою відбувається поділ правових феноменів на дві групи). Другим етапом має стати виділення в межах кожного типу договірних видів (у межах окремих видів можливе виділення підвидів). На третьому етапі за допомогою певних критеріїв повинні виокремлюватися різновиди договорів, які можуть траплятися в межах одного або декількох договірних видів, однак мають певні особливості, що об’єктивуються в договірній моделі (конструкції).
Тип господарського договору – це певне угруповання договорів у межах загальної системи господарських договорів, об’єднаних за наявністю або відсутністю критерію, яким є безпосередній зв’язок об’єкта договору (те, з приводу чого він укладається) із виробничим процесом.
Вид господарського договору – це певне угруповання договорів у межах договірного типу, об’єднаних за суб’єктним складом; типізацією приватних і публічних інтересів, які реалізуються за допомогою договорів, метою договору (договірними цілями).
Різновид договору – це певне угруповання договорів, що може траплятися в межах одного, або декількох договірних видів та об’єднане за однією із кваліфікаційних ознак (економіко-правовий результат договору, ринковий сегмент, який упорядковує договір, та ін.), яка зумовлює особливість відповідних договірних відносин і певним чином відбивається на договірній конструкції.

6. Усю систему господарських договорів пропонуємо поділити за об’єктом регулюючого впливу на два великі договірні типи: 1) виробничий договір (об’єктом регулюючого впливу якого є процес суспільного обміну); 2) невиробничий договір (об’єктом регулюючого впливу якого є процес формування організаційних засад функціонування суспільного виробництва).
Виробничим договором є акт згоди суб’єктів господарського права щодо здійснення господарської операції з товарного обміну різноманітних економічних благ (створених у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва) на грошовий чи інший еквівалент.
Невиробничим договором є акт згоди суб’єктів господарського права щодо організації виробничого процесу та/або управління ним.
Договірними видами, що належать до типу невиробничого договору, є господарський організаційний договір, господарський організаційно-управлінський договір, інвестиційний невиробничий договір.
Договірними видами, що належать до типу виробничого договору, є комерційний договір, господарський некомерційний договір, господарсько-споживчий договір, господарський виробничий договір за участю органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
Господарський організаційний договір – це досягнутий між суб’єктами господарського права акт згоди щодо створення нового елементу господарської інфраструктури чи встановлення необхідних організаційних зв’язків між уже наявними суб’єктами господарювання.
Господарський організаційно-управлінський договір – це досягнутий між суб’єктом організаційно-господарських повноважень у сфері управління господарською діяльністю (органом державної влади чи місцевого самоврядування) та суб’єктом господарювання акт згоди щодо основних умов майбутнього здійснення господарської діяльності (окремих її ділянок) таким суб’єктом найбільш раціональними та економічно обґрунтованими способами для досягнення потрібних соціально-економічних результатів.
Інвестиційний невиробничий договір – це досягнутий між реципієнтом та інвестором поза межами виробничої діяльності останнього акт згоди щодо вкладення майна, майнових прав та інших цінностей, що мають ринкову вартість, в об’єкт інвестування. Об’єкт інвестиційного невиробничого договору є засобом залучення інвестицій (цінні папери) або безпосереднім об’єктом інвестування (об’єкти приватизації) тощо.
Комерційний договір – це досягнутий між суб’єктами господарювання акт згоди щодо здійснення господарської операції з товарного обміну об’єкту (об’єктів) господарських прав з метою отримання прибутку та досягнення інших соціально-економічних ефектів.
Господарський некомерційний договір – це досягнутий між суб’єктами господарювання акт згоди щодо здійснення господарської операції з товарного обміну об’єкту (об’єктів) господарських прав з метою досягнення соціально-економічних результатів, не пов’язаних ні з отриманням прибутку, ні з особистим споживанням.
Господарсько-споживчий договір – це досягнутий між суб’єктом господарювання та споживачем акт згоди щодо здійснення господарської операції з товарного обміну об’єкту (об’єктів) господарських прав, де одна сторона виступає з господарською метою, а інша – зі споживчою.
Під час кваліфікування особи (фізичної чи юридичної) як споживача вирішальну роль повинні відігравати два самостійні критерії: 1) або природа товару, який купується (об’єкти, що забезпечують життєдіяльність усіх сфер суспільних відносин, та потребу в яких зазнають всі суб’єкти незалежно від роду їх занять); 2) або природа потреб, які задовольняються купівлею товару (особисте невиробниче споживання). Наділення суб’єктів статусом «споживач» спрямовано на забезпечення їх рівного доступу до певних видів об’єктів, а також гарантованими, як правило, однаковими засобами захисту їхніх споживчих прав.
Модель господарського виробничого договору за участю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, може бути представлена як державним контрактом (публічні інтереси реалізуються шляхом купівлі об’єктів господарських прав, що становлять предмет державних потреб), так і господарським договором, де органи державної влади, органи місцевого самоврядування, виконують функції власника майна, яке надають господарюючим суб’єктам у користування (оренда державного та комунального майна, концесійні договори), або доручають останнім проведення пошуково-розвідувальних, видобувних робіт (угоди про розподіл продукції та ін.).
Критеріями розподілу господарських договорів на різновиди є: 1) ринковий сегмент (підсфера виробничого ринку), який опосередковує договір; 2) економіко-правові результати, на настання яких спрямований договір; 3) форма та ступень організації ринку, у межах якого укладається договір; 4) порядок узгодження договірних умов; 5) порядок встановлення цін на об’єкт договору (товар); 6) характеристика оферти, яка використовується під час укладання господарських договорів та ін.
Система господарських договорів перебуває у стані постійного розвитку, що зумовлено безперервною еволюцією господарського обороту, отже, виокремленні в межах цього дисертаційного дослідження класифікаційні критерії не є вичерпними.

7. Господарське договірне право об’єктивується у двох формах: а) юридичній (офіційній) – правила поведінки, санкціоновані з боку держави; б) позаюридичній (неофіційній). Юридичними формами договірного права є нормативно-правові акти, у тому числі міжнародного характеру; позаюридичними – несанкціонований звичай, узвичаєння, заведений порядок, частково «формулярне право», самостійно сформульовані сторонами договірні умови.
Торговим звичаєм (звичаєм ділового обороту) є правило поведінки, яке не регламентоване чинним законодавством, однак склалося в певній сфері підприємницької діяльності внаслідок його багаторазового повторення суб’єктами такої діяльності.
Узвичаєння – правило поведінки, яке склалося у відповідній сфері ринкових відносин (у відповідній місцевості), стосується технічного (процедурного) боку договірної діяльності та є настільки відомим, що розглядається як складник змістової частини договору, якщо тільки його сторони (одна зі сторін) у категоричній формі не відмовилися від його дії.
Заведений порядок – практика договірних взаємовідносин, що склалася між постійними партнерами внаслідок тривалого співробітництва.
Формулярне право – сукупність «проформ», які використовуються в договірній діяльності і є різними за своїм правовим значенням. «Проформою» є певна конфігурація поєднаних, заздалегідь підготовлених договірних умов, розрахованих на майбутнє регулювання прав та обов’язків сторін певного господарського, зокрема комерційного, договору, яка розроблена: а) Кабінетом Міністрів України, іншим органом державної влади або управління, затверджена ним, і є підставою типових та примірних договорів); б) міжнародними та вітчизняними організаціями, діяльність яких спрямовано на впорядкування комерційного обороту (модельні договори, керівництва зі складання контрактів); в) самими підприємцями, і є підставою договорів приєднання.
Потреба у використанні позаюридичних форм договірного права у комерційному обороті передусім зумовлено недостатністю регулятивних можливостей юридичних норм, в яких неможливо передбачити всі деталі сучасних договірних відносин, тенденції їх розвитку, що об’єктивно вимагає офіційного визнання державою позаюридичних форм права як самостійних регуляторів договірних відносин (йдеться про санкціонування самих форм права як таких, а не правил, що становлять їх змістову частину). У зв’язку із цим пропонуємо, по-перше, доповнити ст. 7 ГК України „Нормативно-правове регулювання господарської діяльності” частиною 2 такого змісту: „Для регулювання господарських відносин, за винятком відносин у сфері управління господарською діяльністю, можуть залучатися ненормативні регулятори (несанкціоновані звичаї, узвичаєння, «формулярне право», заведений порядок). Виконання положень, що містять ці регулятори, забезпечуються державним примусом за умови, що вони не суперечать загальним принципам права, загальним засадам господарювання, імперативним нормам чинного законодавства, мають чітко визначений зміст і однорідну практику застосування, та добровільно обрані учасниками відносин, що є об’єктом господарсько-правового впливу, в якості регулятора цих відносин”.

8. У системі господарських договорів комерційний договір посідає особливе місце: він є правовою формою існування господарсько-виробничих відносин, що виникають з приводу ринкового обміну результатів суспільного виробництва. Фактичний зміст комерційних договорів становлять економічні відносини (операції), «життя» яких (поява, розвиток, зміна, припинення), є невипадковими процесами. На ці відносини впливають економічні закони, що виражають внутрішні, типові, тривалі, потрібні зв’язки й залежності та характеризують головний магістральний напрям розвитку комерційного обороту. Найбільш виразними тенденціями такого розвитку є: 1) міжнародний характер ринкових процесів; 2) інтенсифікація товарообміну між суб’єктами господарювання з різних країн; 3) змінення акцентів у системі конкурентних переваг, де панівне місце посідають: а) доступ до інформаційних ресурсів, нових ідей, технологій, «брендового складника» традиційних товарів); б) часовий чинник (перемагає той, хто скоріше адаптується до змін); в) бізнес-партнерство шляхом налагодження тривалих зв’язків із постійними партнерами (постачальники обладнання, комплектувальних виробів, сировини і т. ін. → виробники кінцевого товару → торгово-збутові підприємства); 4) глобальний характер конкуренції (практично будь-який бізнес миттєво поширюється в межах регіону, країни, континенту, при цьому також миттєво виникають конкуренти); 5) перехід від традиційного товарообміну до більш складних форм співробітництва і відповідно активізація процесів спеціалізації та науково-технічної, виробничої і збутової кооперації; 6) підвищення темпів зростання торгівлі послугами; 7) формування нових товарних ринків та ринків послуг; 8) значне розширення номенклатури товарів та послуг; 9) зростання об’ємів прямих іноземних інвестицій; 10) формування нової комерційної інфраструктури, поява чисельних ділових підприємницьких мереж (форма самоорганізації міжфірмової взаємодії постачальників, виробників, збутовиків, спрямована на реалізацію комерційних інтересів учасників такої взаємодії), зокрема кластерів (мереж за участю наукових організацій, фінансових установ), а також мереж монополістичного типу (філіалів ТНК та франчайзингових мереж); 11) розширення меж електронного ринку, зокрема онлайнового електронного ринку послуг тощо.
Перелічені та інші тенденцій розвитку комерційного обороту свідчить про ускладнення господарсько-виробничих відносин, що має не тільки позитивні, а й негативні форми вияву (нестійкість ринкової кон’юнктури, монополізація окремих ринкових сегментів, порушення еквівалентності в товарно-грошових відносинах, і як наслідок звуження сфери реальної конкуренції, та утворення «негативного неринкового фрагменту»), які мають бути нейтралізовані компенсаторними правовими засобами. Законодавець за допомогою правових засобів (заборон, пільг, імперативних норм, спеціальних правових режимів та ін.) має зміцнити слаборозвинені ланки ринкового механізму.
Економічні закони (ринкові принципи) та сучасні тенденції розвитку ринкового середовища, в яких вони об’єктивуються, впливають на договірні відносини, що виникають у межах комерційного обороту:
а) як опосередковано: зумовлюють вектор їх законодавчого нормування, застосування щодо них цілої низки господарсько-правових засобів нейтралізації «негативного неринкового фрагмента», підтримання слабких ланок ринкового механізму, забезпечення соціальної спрямованості суспільного виробництва. За допомогою усієї сукупності таких засобів формуються правові режими здійснення тих чи інших різновидів підприємницької діяльності, окремих господарських операцій комерційного характеру. Договір як один з елементів правового режиму випробовує вплив всіх інших елементів, завдяки чому створюється потрібна договірна модель;
б) так і безпосередньо: з’являються нові об’єкти, що залучаються до комерційного обороту та є об’єктами комерційних договорів; якісно видозмінюється комерційна інфраструктура, розширюється коло потенційних учасників означених договорів; формуються нові конфігурації економічних зв’язків, викликані потребами сучасного ринку (з’являються нові договірні форми); додатково укладаються договори, що підвищують попит на товари (договори на надання рекламних, консалтингових послуг, трансфер технологій тощо), а також сприяють мінімізації підприємницьких ризиків (договори факторингу, страхування комерційних ризиків, включення до договорів захисних застережень тощо); формуються довготермінові партнерські зв’язки, поширюються позаюридичні форми права (звичаї, узвичаєння, заведений порядок) тощо.

9. В умовах формування ринку однією з найскладніших є проблема встановлення розумного балансу між публічними та приватними інтересами, що виникають у межах господарського обороту. З одного боку, без створення належних умов для реалізації загальносуспільних інтересів та їх захисту, неможливою є побудова соціально орієнтованої економіки. З іншого боку, закріплення пріоритету за публічними інтересами не повинно призводити до нехтування приватними, оскільки натомість буде втрачена сама підприємницька мотивація, що дестабілізує всю систему економічних зв’язків. Комерційний договір є одним із засобів реалізації та захисту одночасно як приватних, так і публічних інтересів.
Система засобів захисту інтересів сторін комерційних договорів складається із двох підсистем:
1) засоби державного впливу (санкції);
2) засоби самозахисту, які об’єктивуються в: а) окремих договірних умовах (валютно-цінових, товарно-цінових, валютно-товарних застереженнях, арбітражному застереженнях, а також застереженнях про форс-мажор та про ускладнюючі обставини, про спеціальні ризики, про можливість відступу від зазначеної у договорі кількості або якості товару тощо); б) додатково укладених договорах або між тими самими контрагентами (попередній, генеральний, додаткові договори), або із третіми особами (порука, гарантія, договір страхування комерційних ризиків, відповідальності, форвардні та ф’ючерсні контракти, акредитив, факторинг тощо); в) участі у підприємницьких мережах.
Реалізація публічних інтересів (наприклад, у залученні інвестицій до найбільш важливих сфер суспільного виробництва, формуванні дохідної частини бюджетів, попередженні загрози дефіциту товарів, підтримці конкурентного середовища, забезпеченні продовольчої безпеки тощо) на відміну від приватних інтересів, досягається, як правило, шляхом належного виконання не одного договору, а цілого договірного блоку (низки договорів, укладених за певний проміжок часу), та за умови залучення інших інструментів, зокрема засобів державного регулювання ринкових відносин як засобів захисту публічних інтересів у сфері комерційного обороту.

10. Загальні засади цивільного законодавства (неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини та позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність) спрямовані на задоволення потреб суто цивільного (побутового) обороту, відповідно на забезпечення реалізації лише приватних інтересів його учасників. Договір, як й усі інші правові засоби, ґрунтується галузевих правових принципах, які є ціннісними орієнтирами, стрижнем правової политики у сфері суспільних відносин, для упорядкування якої залучається у тому числі й договір. Заснований на вищеозначених принципах цивільно-правового регулювання договір не здатен повністю забезпечити реалізацію інтересів (як приватних, так і публічних), сформованих у системі сучасних економічних потреб. Саме господарське право має у своєму розпорядженні розгалужену систему правових засобів, які дозволяють найбільш ефективно нормувати господарський оборот, значну частину якого становить безперервний ланцюжок господарських операцій, що набувають договірних форм. В числі господарсько-правових засобів провідне місце посідають принципи господарсько-правового регулювання, підгрунтям яких є внутрішні та зовнішні економічні чинники (свобода підприємницької діяльності у визначених законом межах, свобода договору у визначених законом межах, збалансування приватних і публічних інтересів у сфері господарювання (принцип пропорційності), неприпускання зловживання монопольним становищем на ринку, захист економічної конкуренції, забезпечення раціонального використання природних ресурсів у сфері господарювання, пріоритетність збереження здоров’я людини та охорони довкілля щодо економічного ефекту, захист національного товаровиробника, захист слабкої сторони в договорі, а також відповідальність суб’єктів господарювання тощо). Основною формою впливу принципів господарсько-правового регулювання на договірні відносини у сфері комерційного обороту є створення ґрунту публічно-правового порядку ринкового обміну об’єктів комерційних договорів, правових режимів підприємницької діяльності, окремих господарських операцій, які опосередковані такими договорами та окреслення границь автономії волі сторін в межах цих правових режимів.

11. Однією з основних засад господарського договірного права є принцип свободи договору у визначених законом межах. Правовими засобами закріплення свободи договору у комерційному обороті є норми-принципи, які проголошують свободу договору, свободу підприємницької діяльності та диспозитивні норми права, які надають сторонам можливість на власний розсуд урегулювати те чи інше питання, що виникає у процесі договірної діяльності. Правовими обмежувальними чинниками свободи комерційного договору є правові засоби, включені до механізму правового регулювання ринкових відносин для забезпечення реалізації як публічних, так і законних приватних інтересів сторін. Первинними правовими засобами обмеження договірної свободи є уся система правових принципів (там, де закінчується дія одних принципів, починається дія інших; визнання абсолютної свободи договору означає заперечення існування всіх інших принципів, на яких ґрунтується господарсько-правове регулювання договірних відносин). Похідними (елементарними) обмежувальними чинниками є юридичні норми (об’єктивним підґрунтям яких і є правові принципи), якими встановлено: а) або «змістовий каркас» окремої договірної форми (насамперед типові та примірні договори); б) або обов’язок включення окремих умов до змісту відповідних договорів (істотні умови договору визначено як такі за законом); в) або, навпаки, заборону включення до нього окремих договірних умов тощо, а також засоби самообмеження, якими є неюридичні норми (мікронорми), що не суперечать основним правовим засадам; а похідними (комплексними) обмежувальними чинниками є правовий режим підприємницької діяльності в цілому, та правовий режим окремих господарських операцій зокрема.

12. Правовим обмежувальним чинником свободи договору в комерційному обороті є принцип захисту слабкої сторони. Слабкою стороною комерційного договору є сторона, комерційні інтереси якої можуть зазнати руйнівного впливу (в момент укладення договору, або в процесі його виконання) внаслідок: а) або зловживання її контрагентом «значними перевагами», з якими безпосередньо пов’язаний ступінь впливу на зміст договору; б) або настання обставин, що не залежать від волі сторін договору.
Поняття «значні переваги» є комплексним та охоплює як (1) організаційні переваги (одностороннє розроблення змісту договору – договір приєднання); так і переваги у вигляді (1) домінуючого (монопольного) положення однієї зі сторін договору на певному ринковому сегменті (такою стороною може бути транснаціональна компанія, національне монопольне утворення, франшизіар або інший монопольний власник інноваційного продукту, який є виробником унікальної продукції); 2) домінуючого положення сторони договору (яка не має істотної ринкової влади) тільки відносно її контрагента, який перебуває від неї (а) або в економічній залежності (в такій ситуації, наприклад, знаходиться дочірнє підприємство щодо материнської компанії), (б) або в ресурсній залежності (залежна сторона використовує в своєму виробничому процесі обмежені у пропозиції товари або товари, що володіють специфічною споживчою вартістю (товари, які мають аналоги, однак для окремих господарюючих суб’єктів не є взаємозамінюваним), та виробником яких є інша сторона договору.
Зловживання «значними перевагами», як правило, виявляється у включенні до змісту договору умов, які передбачають: а) несумірне розширення прав однієї зі сторін за рахунок обмежень прав іншої та розширення кола її обов’язків; б) несправедливий розподіл ризиків, якщо тільки відповідна сторона добровільно їх не прийняла на себе за додаткову винагороду (застереження про спеціальні ризики); в) покладення на одну зі сторін додаткових зобов’язань, що взагалі не стосуються предмета договору (купівля товару з примусовим асортиментом) та є невиправдано обтяжливими для однієї зі сторін тощо.
Іншою самостійною обставиною, що робить одну зі сторін комерційного договору «слабкою», є істотна зміна обставин, у яких він має виконуватися та які перетворили виконання такого договору на економічно невигідне для неї. Істотна зміна обставин, у яких має відбутися виконання комерційного договору, спричинена постійною наявністю підприємницького ризику, який у деяких випадках унеможливлює реалізацію комерційного інтересу однієї зі сторін. За приклад вітчизняному законодавцеві пропонуємо використати відповідні положення Принципів комерційних договорів УНІДРУА, за якими головною кваліфікаційною ознакою ускладнень (обставин, які зазнали істотних змін) розглядається суттєва (фундаментальна) зміна рівноваги договору (зміна, яка становить 50 % або більше від витрат чи вартості виконання).
Обмежувальними чинником свободи договору у комерційному обороті є також принцип добросовісної та чесної ділової практики просякає всі етапи договірної діяльності (укладення договору, його виконання) і виявляється в обов’язку кожної зі сторін добросовісно вести переговори, які передують укладанню договору, та належним чином виконувати договірні зобов’язання, що випливають із нього. Цей принцип набуває особливого «змістового забарвлення» не тільки в межах різних ринкових секторів, де визначено різні стандарти ділового обороту, а й на різних етапах договірної діяльності. Разом із тим, вітчизняний законодавець не вбачає в недобросовісному веденні переговоров склад господарського правопорушення, відповідно й підставу господарсько-правової відповідальності. На відміну від інших переддоговірних етапів (порядок проведення яких здебільшого детально регламентований чинним законодавством) сторони вільні у визначенні правил ведення переговорів. Утім основним правилом, яке має імперативний характер, та діє незалежно від волі суб’єктів такої діяльності, є принцип добросовісної та чесной ділової практики, порушення якого, у тому числі під час проведення переговорів, вважаємо, має кваліфікуватися як один із видів правопорушень у сфері господарювання, та тягнути за собою передоговірну відповідальність. За взірень пропонуємо використати ст. 2.15. Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА: “Сторона, яка веде або перериває переговори недобросовісно, є відповідальною за збитки, спричинені іншій стороні. Недобросовісним, зокрема, є вступ стороною в переговори або їх продовження за відсутністю наміру досягти угоди з іншою стороною. Відповідальність сторони за недобросовісні переговори обмежується відшкодуванням збитків потерпілій стороні. Таким чином, потерпіла сторона може отримати компенсацію за втрату можливості укласти інший договір із третьою особою”.
Свобода договору у комерційному обороті обмежується принципом пропорційності, який вимагає обґрунтування впровадження засобів державного регулювання ринкових відносин (мета обмежень реалізації приватних інтересів водночас є їх обґрунтуванням). Встановлення потрібного балансу між свободою підприємницької діяльності та юридичними чинниками, які її обмежують, є важливим теоретичним і практичним завданням, яке неможливо вирішити назавжди. Обов’язковим є проведення постійного моніторингу ринкових відносин для виявлення «слабких ланок» механізму ринкового саморегулювання, які можуть призвести як до дисбалансу всієї системи ринкових відносин, так і спотворити всю соціальну систему з її найвищою соціальною цінністю – людиною. Утручання держави в ринкові відносини не є самоціллю, а завжди повинно спрямовуватися на стабільне функціонування всієї системи суспільних відносин, її прогресивний розвиток. Діяльність держави повинна забезпечити баланс приватних і публічних інтересів, а будь-які обмеження в ринковій царині мають ґрунтуватися на нормах закону (бути легітимними).

13. Найбільш виразною тенденцією розвитку господарсько-виробничих правовідносин є ускладнення системи засобів державного регулювання, їх диференціація за об’єктами регулювального впливу. Засоби державного регулювання «упроваджуються» в саму систему ринкових відносин (вони разом з механізмом ринкового саморегулювання створюють «адаптер» ринку, що має забезпечити його ефективне функціонування) і безпосередньо впливають на господарсько-виробничі договірні зв’язки, унаслідок чого формується нова договірна конструкція, яка у сфері господарювання підпорядковується як приватним, так і публічним цілям.
Засобами реалізації правової політики у сфері господарювання є правові засоби, які утворюють механізм господарсько-правового регулювання ринкових відносин, передусім ті, якими інституціоналізовані засоби державного регулювання. Закріплені у нормативно-правових актах) засоби державного регулювання галузевих ринків формують публічно-правовий порядок ринкового обміну об’єктів комерційних договорів шляхом встановлення: 1) передумов законної участі суб’єктів в договорах (державна реєстрація; ліцензування; додаткові імперативні вимоги до учасників виробничого ринку, наприклад, вимоги щодо укладання договорів купівлі-продажу електроенергії учасниками оптового ринку тільки з державним підприємством «Енергоринок»; вимоги щодо купівлі цукру роздрібними торговцями тільки у оптових торговців, спирту-сирцю суб’єктом господарювання, який займається виробництвом спирту, тільки у його безпосереднього виробника і та ін.; 2) змісту договорів (типові та примірні договори, нормативне закріплення переліку істотних умов, зокрема з визначенням їх змісту, механізм регулювання цін і тарифів); 3) обов’язків суб’єктів, які здійснюють відповідну діяльність, щодо укладання окремих договорів (страхування відповідальності, проведення екологічного аудиту, відкриття спеціальних рахунків в фінансових установах, договорів на реалізацію інвестиційного проекту в спеціальних економічних зонах, угод про умови користування нафтогазоносними надрами тощо); 4) порядку укладання окремих різновидів господарських договорів (механізм нетрадиційної конкуренції, узгодження змісту певних договорів з відповідними органами державної влади, місцевого самоврядування); 5) якісних характеристик об’єктів, які набувають товарної форми (стандартизація, сертифікація, державні випробування та ін.); 6) загальних обсягів реалізації певних товарів (квотування) тощо.
Комерційний договір, може бути ефективним засобом реалізації правової політики у сфері господарювання тільки за умови, якщо він буде органічно «входити» до системи господарсько-правового регулювання, а не навпаки – існувати в «іншій площині» ізольовано від інших господарсько-правових засобів. Отже, уся система засобів правового регулювання господарських відносин зумовлює становлення та розвиток самостійного галузевого правового засобу – господарського договору як у цілому, так і його окремих різновидів. Комерційний договір як один із засобів реалізації правової політики у сфері господарювання, є не тільки актом згоди сторін щодо встановлення (змінення, припинення) їхніх взаємних прав та обов’язків, а й актом згоди з висунутими законодавцем імперативними вимогами, спрямованими на підтримку публічного господарського порядку.

14. Форми та межі правомірної участі суб’єкта господарського права у сфері господарського обороту пов’язані з його загальним господарсько-правовим статусом як першою сходинкою конкретизації його господарської правосуб’єктності. Вважаємо, що факт набуття юридичною особою того чи іншого загального господарсько-правового статусу (суб’єкта підприємницької діяльності, суб’єкта некомерційного господарювання, негосподарюючого суб’єкта) має засвідчувати її державна реєстрація. Це дозволить: 1) окреслити межі та форми її правомірної участі у сфері господарювання; 2) забезпечити дійовий контроль за її діяльністю (виконанням режимних вимог щодо здійснення такої діяльності) та за розпорядженням отриманих нею доходів від провадження окремих господарських операцій (на діяльність негосподарюючих суб’єктів, та суб’єктів некомерційного господарювання не поширюватися дія принципу вільного розпорядження прибутку); 3) визначити характер та межі її відповідальності у сфері господарювання; 4) визначити режим оподаткування.

15. Єднальною ланкою між конкретною особою, яка укладає договір, і її правовим статусом є правосуб’єктність (а для владних суб’єктів - компетенція). Багатогалузевий характер правосуб’єктності зумовлений тим, що одна й та сама особа може бути суб’єктом різних галузей права. Галузева правосуб’єктність є спеціальною у тому сенсі, що передбачає здатність особи бути учасником відносин, охопленим правовим впливом конкретної галузі права.
Можливість того чи іншого суб’єкта господарського права (учасника господарських правовідносин) виступати на боці однієї зі сторін комерційного договору, пов’язана з його господарсько-правовим статусом, який окреслює зовнішні межі його господарської правосуб’єктності. Усі господарські операції, що здійснюються суб’єктами підприємницької діяльності, та зміст яких становить ринковий обмін товару, за своїм характером є комерційними, незалежно від форми отримання сторонами прибутку: прямої (у вигляді різниці між ціною реалізованої продукції та загальними витратами, пов’язаними з її виготовленням і реалізацією (повною собівартістю) чи опосередкованої (шляхом самоінвестування).
Участь суб’єктів некомерційного господарювання та негосподарюючих суб’єктів у господарських операціях з комерційною метою має розглядатись як виняток, який не змінює основну мету та зміст їхньої діяльності, й не перетворює отримання прибутку на самоціль.
Вважаємо, що господарське забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів, повинно утворюватися господарськими операціями, які мають безпосередній зв’язок з метою їх створення. Перелік господарських операцій, що може здійснювати конкретний негосподарюючий суб’єкт на боці сторони, що надає рішуче виконання, виходячи із цільової спрямованості предмету його діяльності, повинен міститься у окремій статті («джерела фінансування») Закону, яким визначено його правовий статус. Так само мають бути лімітовані межі участі суб’єктів некомерційного господарювання у комерційних операціях, за якими вони надають рішуче виконання (як це зроблено на прикладі споживчих кооперативів).

16. Господарська правосуб’єктність, як й усі інші господарсько-правові засоби, покликана забезпечити реалізацію основної мети господарського права – підтримання суспільного господарського порядку, який формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів. Методологічна основа галузевого господарсько-правового режиму передбачає залучення до процесу реалізації мети господарського права самих суб’єктів господарювання, що об’єктивно неможливо за умови виокремлення в структурі їх правосуб’єктності тільки цивільної право- та дієздатності (з якими традиційно пов’язано визначення правосуб’єктності у приватноправовому смислі). Загальний характер цивільної право- та дієздатності зумовлений тим, що саме їх наявність є необхідною передумовою набуття суб’єктами права різногалузевої правосуб’єктності, погрібної для реалізації їх інтересів у межах різних сфер суспільних відносин, які охоплено різногалузевим правовим впливом. Утім у сфері, де в значному ступені сконцентровані публічні інтереси, реалізацію приватних інтересів може бути обмежено публічними цілями, внаслідок чого господарська правосуб’єктність поряд з приватною компонентою, набуває й публічний контекст. Останній означає, що здатність до участі в тих чи інших господарських правовідносинах може перебувати в залежності від виконання режимних вимог (позитивних зобов’язувань), встановлених щодо здійснення того чи іншого виду господарської діяльності, провадження тієї чи іншої господарської операції. Публічна компонента додає господарській правосуб’єктності конкретизуючого та динамічного характеру. Це означає, що здатність до набуття господарських прав та обов’язків завжди визначається: 1) щодо конкретного суб’єкта (а не фізичних чи юридичних осіб взагалі); 2) щодо конкретних господарських правовідносин; 3) на момент вступу суб’єкта у ці правовідносини.
Господарська правосуб’єктність суб’єкта господарювання може піддаватись певним обмеженням, які можуть бути пов’язані з застосуванням до суб’єкта господарювання адміністративно-господарських санкцій у вигляді обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання, зупинення дії ліцензії на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності або анулювання ліцензії, чи бути наслідком обмежень повноважень органів управління юридичної особи, що формують та проявляють зовні її волю (наприклад, під час процедури банкрутства) тощо.

17. Господарська правосуб’єктність – це галузево-правова якість, зміст якої утворюють не тільки право- та дієздатність, а й вже наявні суб’єктивні права, які отримує особа внаслідок виконання позитивних зобов’язувань, що у своїй сукупності свідчать про спроможність особи до участі в конкретному господарському правовідношенні.
Підстави набуття господарської правосуб’єктності щодо участі у господарських виробних договорах поділяються на основні (наявність яких потрібна під час укладання більшості господарських договорів) та додаткові (наявність яких потрібна під час укладання окремих різновидів господарських договорів).
Для фізичних осіб господарсько-договірна правосуб’єктність ґрунтується передусім на їх повній загальноцивільній дієздатності та державній реєстрації в якості суб’єкта підприємницької діяльності. Загальною підставою набуття господарсько-договірної правосуб’єктності юридичною особою є державна реєстрація, яка на наше переконання, має засвідчувати не тільки факт її створення, а й факт набуття нею певного господарсько-правового статусу) В окремих випадках чинне законодавство вимагає набуття юридичною особою спеціального господарсько-правового статусу (отримання відповідних сертифікатів, свідоцтв про включення до спеціальних державних реєстрів)
Додаткові підстави набуття господарсько-договірної правосуб’єктності завжди мають варіативних характер (визначаються на конкретний проміжок часу): законодавець може закріплювати нові позитивні зобов’язування (відмінювати або змінювати чинні на певний проміжок часу позитивні зобов’язування), виконання яких є необхідною умовою законної участі суб’єктів в тих чи інших договірних відносинах. Найпоширенішою додатковою підставою набуття господарсько-договірної правосуб’єктності є виконання позитивного зобов’язувння щодо отримання ліцензії на провадження того чи іншого виду господарської діяльності. Встановлення спеціального режиму обігу відносно окремих об’єктів господарських договорів може передбачати обов’язок отримання відповідної ліцензії як від продавця такого товару, так і від його покупці.

18. З метою посилення договірної дисципліни та захисту публічних інтересів у сфері господарювання, пропонуємо визнати в ГК України (у загальних положеннях про господарські договори) істотною умовою договорів, які опосередковують господарсько-виробничі відносини, застереження про господарсько-договірну правосуб’єктність (аналогічно антидемпінговому та антиреекспортному застереженням у зовнішньоекономічних договорах). За таким застереженням, кожна зі сторін буде зобов’язаною перевірити здатність на укладення договору свого контрагента і буде нести за це відповідальність. Про виконання цього обов’язку слід буде зазначити у преамбулі кожного конкретного комерційного договору. Наявність у кожної із сторін договору на момент його укладання належної господарсько-договірної правосуб’єктність пропонуємо розглядати обов’язковою умовою його дійсності. Виняток складають випадки укладення договору під відкладальну умову набуття однією зі сторін господарсько-договірної правосуб’єктності, та подальше схвалення договорів укладених засновниками, ще до заснування ними господарської організації.

19. «Об’єкт права» є міжгалузевою правовою конструкцією. Об’єкт суб’єктивних прав набуває галузевої у відносинах, які виникають з його приводу, та є предметом правового впливу конкретної галузі права. Відповідно, об’єкти господарських прав – це об’єкти здатні задовольняти потреби суб’єктів господарського права та забезпечувати реалізацію їхніх законних інтересів, що виникають у зв’язку з організацією та здійсненням господарської діяльності, господарським забезпеченням діяльності негосподарюючих суб’єктів.
Об’єкт господарських прав набуває значення елемента структури договірних правовідносин комерційного характеру, якщо саме на нього спрямовано взаємоузгодженні дії усіх учасників цих правовідносин, виконанням яких досягається кінцевий правовий ефект, що становить предмет потреби управленої сторони (покупця товару, робіт, послуг), отриманням якого задовольняється її приватний інтерес. Реалізацією всіх інших суб’єктивних прав, що входять до структури господарсько-договірних правовідносин досягаються проміжні правові ефекти.

20. Загальну формулу предмету комерційних договорів (збутових, договорів про передання майна в оплатне користування, про виконання робіт) утворюють два елементи: 1) певна юридично значуща дія (дії), яку зобов’язується виконати продавець товару, і 2) об’єкт договору. Якщо об’єкта договору на момент укладання договору ще не існує, юридично значущі дії полягають в його створенні та переданні контрагентові.
Відносно договорів на надання послуг зазначена формула у більшості випадків не витримується. У випадках, коли належним виконанням послуги безумовно (за винятком обставин непереборної сили, форс-мажорних обставин) досягається корисний результат, який «розщеплюється» в ній, об’єктом договору на надання послуг є послуга як діалектична єдність дій виконавця та їх корисного результату. Якщо ж досягнення такого результату перебуває у прямому причинно-наслідковому зв’язку не тільки з проведеними належним чином діями, що становлять зміст послуги, а й з цілою низкою обставин, незалежних від дій виконавця послуги, об’єктом договору на надання послуг є послуга як дія. У такому разі сама послуга як дія, незалежно від фактичного настання результатів, які очікує він неї замовник, набуває споживчої та мінової вартості. У зв’язку з відсутністю уречевленого результату об’єкт договору на надання послуг, у тому числі комерційного характеру, як правило, повністю збігається з предметом такого договору. Виняток становлять договори на надання інформаційних послуг (до яких також належать консалтингові, маркетингові послуги, послуг з проведення оцінювання майна, екологічного аудиту і т.п.), предметом яких охоплено як дії виконавця, спрямовані на збір, систематизацію, аналіз інформації тощо, так і інформаційний продукт, що створюється в результаті таких дій, та втілюється у певну документальну форму.
Висновки про неоднорідність послуги як об’єкта/предмета договору про їх надання, дають підстави вважати, що відсутність потрібного замовнику послуги результату не завжди пов’язані з неякісним наданням послуги.

21. Основним критерієм, за яким визначається можливість утягнення в господарсько-договірні правовідносини майна (у широкому смислі слова) як об’єкта договору, є його оборотоздатність як спроможність такого об’єкта «рухатися» в межах цивільного, господарського обороту (відчужуватися від однієї особи до іншої). Однак, не всі об’єкти ринкового обміну є об’єктами обігу (тобто оцінюються за критерієм оборотоздатності. Так, не є об’єктами обігу наступні об’єкти комерційних договорів: 1) послуги як дії, або діалектична єдність дій та їх результату; 2) інформація як результат надання інформаційних послуг, та об’єкт комерційного договору (за винятком інформації, що є об’єктом права інтелектуальної власності); 3) результати робіт, які втілено у форму речового результату (покращання, вдосконалення певної речі), а не речі як такої.
Спільною властивістю усіх об’єктів комерційних договорів (як здатних, так і не здатних до обігу) є їх спроможність до ринкового обміну в товарній формі – товароздатність. Структура товароздатністі, так само як і структура правосуб’єктності, утворюється за допомогою як «приватної компоненти» так і «публічної компоненти». Приватна компонента товароздатності об’єктів комерційних договорів має прояв в їх товарній природі - наявності споживчої (загальної або спеціальної) та мінової вартості. Публічна компонента товароздатності об’єктів комерційних договорів має прояв у встановленні щодо них певного правового режиму, як сукупності нормативно закріплених вимог до їх виробництва (йдеться як про матеріальне, так і нематеріальне виробництво), якісних характеристик, порядку вчинення щодо них юридично значущих дій у межах господарського обороту.

22. Функції комерційного договору – це основні напрямки його впливу на відносини між суб’єктами господарської діяльності, що створюють можливість у сфері виробничого ринку досягти потрібних та корисних як для самих сторін, так і для суспільства в цілому економічних та соціальних результатів.
Специфіка функціонального навантаження комерційного договору об’єктивно зумовлена тим, що він водночас є формою виявлення ініціативи (самостійності) сторін, засобом реалізації правової політики в ринковій царині, а також у ньому об’єктивуються економічні закони та як наслідок сучасні тенденції розвитку виробничого ринку. У ринковій царині договір виконує ініціативно-інтеграційну, регулювальну (програмно-координаційну), інформаційну та захисну функції, кожна з яких водночас має як приватний, так і публічний контекст.

23. Становлення і розвиток комерційного договору як одного із різновидів господарського зумовлено:
- впливом ринку як системи економічних відносин (рівнем розвитку ринкових відносин як таких);
- особливим суб’єктним складом (його сторонами, як правило, є суб’єкти підприємницької діяльності) та комерційною спрямованістю приватних інтересів його сторін;
- одночасною реалізацією у сфері комерційного обороту приватних та публічних інтересів з метою затвердження та підтримання суспільного господарського порядку в економічній системі України, та особливим функціональним призначенням договору, передусім його спрямованістю на подолання конфліктів між публічними і приватними інтересами, що виникають під час здійснення підприємницької діяльності;
- впливом усієї системи засобів державного регулювання підприємницької діяльності, покликаних забезпечити захист публічних інтересів;
- тісною взаємодією договору з усіма іншими засобами правового регулювання підприємницької діяльності у межах правових режимів її здійснення;
Усі зазначені обставини спричиняють потребу проведення спеціалізації господарського законодавства в частині регулювання договірних господарсько-виробничих відносин між суб’єктами підприємницької діяльності.

24. Комерційний договір входить до механізму правового регулювання в таких основних правових іпостасях (що додатково підтверджує багатогранність цього правового феномену): а) на рівні нормативно-правового регулювання – як субінститут правового інституту господарського договору (сукупність юридичних норм, призначених для врегулювання відносин, що виникають під час укладення та виконання комерційних договорів); б) на рівні автономного (індивідуального) регулювання) – як акт автономного індивідуального) регулювання суб’єктів господарського права щодо умов і порядку здійснення ринкового обміну; в) на рівні реалізації права – як юридичний факт, що породжує правовідносини;


25. Пропонуємо на нормативному рівні розмежувати поняття «чинності» та «дійсність» господарського, у тому числі комерційного, договору. Чинність є показником юридичної сили договору (або акт згоди між сторонами може ще не набути юридичної сили договору, або раніше чинний договір може її втратити), а дійсність – показником його правомірної природи договору та обов’язковою умовою його чинності. Про нечинність договору свідчать наступні обставини: 1) ненастання часу, з якого договір вступає у юридичну силу (сторони можуть відстрочити початок дії договору від моменту його укладення); 2) сплив терміну дії (чинності) договору; 3) дострокове виконання договору, проведене належним чином і прийняте управленою стороною (зобов’язана сторона має право виконати зобов’язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актом або договором, або не випливає із змісту зобов’язання); 4) розірвання договору або за взаємною згодою сторін, або в односторонньому порядку (якщо така можливість передбачена щодо певного виду договору законом чи умовами самого договору), або за рішенням суду; 5) настання обставин непереборної сили, форс-мажорних обставин; 6) недосягнення у передбаченому законом порядку у належній формі згоди щодо всіх істотних умов договору (неукладений договір); 7) для договору, укладеного під скасувальну умову – наступ скасувальної умови; 8) для договорів, що потребують обов’язкового нотаріального посвідчення – недотримання вимог про нотаріальне посвідчення; 9) для договорів, що потребують державної реєстрації – недодержання вимог щодо державної реєстрації (наприклад, підлягає державній реєстрації договір комерційної концесії, договір оренди землі та ін.) 10) для субдоговору - нечинність основного договору, на підставі якого його укладено; 11) для окремих різновидів договорів, відносно яких закон встановлює особливі умови набуття саме ними чинності – невиконання таких умов (так, договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового внеску, якщо інше не передбачено в ньому);12) недійсність договору.

25. Пропонуємо в якості підстав визнання господарського договору неукладеним на нормативному рівні закріпити: 1) відсутність домовленості сторін щодо всіх істотних умов договору; 2) недотримання письмової форми договору, якщо із фактичних обставин справи неможливо встановити зміст його істотних умов; 3) порушення встановленого чинним законодавством обов’язкового для відповідного договору порядку його укладення договору.
Під поняттям «порядок укладення договору» пропонуємо розуміти певну послідовність дій майбутніх сторін договору, виконання яких спрямовано на досягнення згоди щодо всіх істотних умов, та встановлені чинним законодавством етапи (процедури), проходження яких є обов’язковою передумовою набуття ними чинності (вступу у юридичну силу). Відповідно, до порушень порядку укладення договору вважаємо, слід визнавати відсутність обов’язкового для даного різновиду договору: а) нотаріального посвідчення; б) державної реєстрації, за винятком коли сторони домовилися щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне чи часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення або державної реєстрації (у такому випадку суд може визнати договір укладеним); в) погодження його змісту (або отримання згоди на його укладення) з відповідним суб’єктом (від відповідного суб’єкта).

26. Необхідність участі у процесах міжнародної гармонізації правового регулювання договірних відносин, зумовлених глобалізацією економіко-правового простору, уніфікації міжгалузевого правового інструментарію та забезпечення належної правової регламентації господарсько-договірних відносин, вимагає розмежування ГК України дефектних господарських договорів на нікчемні та оспорювані. Найбільш виправданим, на наше переконання, є наявний у правовій доктрині погляд, за яким критерієм розмежування нікчемних та оспорюваних угод/правочинів (відповідно й договорів) визнається природа інтересів, що порушуються ними. У контексті нашого дослідження це означає, що комерційні договори, укладання та/або виконання яких має своїм наслідком порушення публічних інтересів, повинні кваліфікуватись як нікчемні; а комерційні договори, укладання та/або виконання яких має своїм наслідком порушення приватних інтересів - як оспорювані. Це пов’язано з тим, що порушення публічного інтересу деформує усю юридичну конструкцію договору, яку неможливо відновити шляхом видозміни окремих договірних умов. Надання виконання за таким договором завжди буде утворювати склад правопорушення, недопущення здійснення якого вимагає наділення його статусом «нікчемного». До оспорюваності господарського договору призводить порушення приватного інтересу однієї зі сторін, запобігти якому у багатьох випадках можна шляхом визнання недійсними (чи змінення) тільки окремих договірних умов, а не договору в цілому. Якщо ж цього зробити неможливо, оспорюваний договір має бути визнаний недійсним в цілому.
Наявність обставин, які за чинним законодавством, є підставами як оспорюваності, так і нікчемності договорів, суд повинен установлювати у кожному окремому випадку, адже вони не належать до категорії фактів, що не потребують доведення. Однак, якщо за наявності підстав оспорюваності договору суд може визнати договір недійсним, за наявності підстав нікчемності – він має констатувати (встановити) факт його недійсності. Закріплення такого положення потребує реформації господарсько-процесуального права, яке в теперішній час обмежується тільки позовним провадженням.
Підставою нікчемності комерційного договору пропонуємо визнати порушення його укладанням та/або виконанням суспільного господарського порядку, що може мати вияв у: а) порушенні загальних засад господарювання, загальних принципів здійснення того чи іншого різновиду господарської діяльності; б) невиконанні режимних вимог встановленних щодо об’єкта договору, а також включення до комерційного товарообігу об’єктів або вилучених з обігу, або товарообіг яких заборонено; в) фіктивність договору, що несе у собі загрозу публічним інтересам; г) відсутність належної господарсько-договірної правосуб’єктності, за винятком випадків, коли договір укладено під відкладальну умову набуття однією зі сторін господарсько-договірної правосуб’єктності, або коли відбулося подальше схвалення угод, укладених засновниками до заснування господарської організації.
Підставами оспорюваності комерційного договору пропонуємо визнати обман та насильство як вияви деформації волі однієї зі сторін, які призвели її: а) до значного звуження прав за рахунок розширення прав її контрагенту, або навпаки, значного розширення кола її обов’язків, нетипового для таких різновидів договорів; б) до несправедливого розподілу ризиків, якщо тільки вона добровільно їх не прийняла за додаткову винагороду (застереження про спеціальні ризики); в) до несення додаткових зобов’язань, що взагалі не стосується предмета договору (купівлю товару з примусовим асортиментом) тощо.

27. Проведене дисертаційне дослідження свідчить про потребу модернізації господарського законодавства в частині нормування господарсько-договірних відносин з урахуванням основних тенденцій правового, економічного та соціального розвитку для більш гармонічного врахування приватних і публічних інтересів. Повне та якісне законодавче забезпечення функціонування господарського обороту, значну частину якого репрезентовано господарсько-договірними відносинами, має два взаємопов’язаних боки: змістовний (подальший розвиток господарсько-правових норм) та технічний (раціональне викладення правових інститутів та норм у господарсько-правових актах та досягнення узгодженості між ними).
У межах загального процесу модернізації господарського законодавства в цілому, так і в частині регулювання господарсько-договірних відносин зокрема, мають бути здійснені наступні кроки:
І. Розширення досить стислого нормативного переліку принципів господарсько-правового регулювання господарських відносин (у ст. 6 ГК України ці принципи названо загальними принципами господарювання, проте їх дія поширюється як на етап правовстановлення, так і на етап правореалізації); деінституціоналізація принципу «обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки».
ІІ. Чітке окреслення предмету (сфери відносин) господарсько-правового впливу, якими в контексті ст. 3 ГК України, вважаємо на наше переконання, слід визнати господарсько-виробничі, господарсько-споживчі, організаційно-господарські, господарські організаційно-управлінські, а також внутрішньогосподарські відносини, що спричинить потребу коригування змісту означеної статті таким чином:
„Господарсько-виробничими є майнові відносини, що виникають між суб’єктами господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності.
Господарсько-споживчими є відносини, які виникають з приводу реалізації суб’єктами господарювання результатів їх виробничої діяльності споживачам.
Організаційно-господарськими є відносини, які виникають з приводу заснування господарських організацій (об’єднань), а також у зв’язку зі встановленням інших організаційних зв’язків у сфері господарювання.
Господарськими організаційно-управлінськими є відносини, які виникають між учасниками відносин у сфері господарювання та органами державної влади, місцевого самоврядування у процесі управління господарською діяльністю.
Внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами, а також відносини, що складаються між учасниками господарського об’єднання в межах реалізації спільних господарських цілей цього об’єднання”.
ІІI. Визнання державної реєстрації юридичних осіб як факту набуття ними відповідного загального господарсько-правового статусу (суб’єкта підприємницької діяльності, суб’єкта некомерційного господарювання, негосподарюючого суб’єкта).
IV. Офіційне визнання регулювального впливу несанкціонованих звичаїв, узвичаєнь, «формулярного права», заведеного порядку та перейменування ст. 7 ГК України «Нормативно-правове регулювання господарської діяльності» на «Регулювання господарської діяльності»; закріплення в означеній статті, по-перше, норм-дефініцій, які розкривають зміст понять «звичай», «узвичаєння», «формулярне право», «заведений порядок», по-друге, умов їх застосування в господарській практиці.
V. Заповнення прогалин у господарсько-законодавчому понятійному апараті шляхом нормативного закріплення визначень таких категорій: «суб’єкт некомерційного господарювання», «негосподарюючий суб’єкт», «споживач», «об’єкти господарських прав», «об’єкти господарських правовідносин», «господарсько-договірна правосуб’єктність»; «об’єкт» та «предмет» договору (шляхом визначення складників предметів договорів, що належать до певного договірного виду, різновиду); «оборотоздатність» і «товароздатністі» об’єктів господарських прав; «чинність» та «дійсність» господарського договору тощо.
VI. Подальший розвиток глави 20 ГК України «Господарські договори», яка має відбивати основи правового регулювання господарсько-договірних відносин і яку у зв’язку із цим пропонуємо перейменувати на «Загальні положення про господарські договори». У межа
Стоимость доставки работы, в гривнах:

(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)
50
Скачать бесплатно 21782.doc 





Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:


© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.