ПОКАЗАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ Бесплатно скачать, заказать диплом, курсовую, диссертацию

У нас уже 242733 рефератов, курсовых и дипломных работ

Сделать закладку на сайт

Заказать диплом, курсовую, диссертацию

Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Книга жалоб
и предложений

Название	ПОКАЗАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Количество страниц	221

ВУЗ	КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Год сдачи	2006

Содержание	ВСТУП ................................................................................................... 4-10 РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО І ПОКАЗАНЬ ОБВИНУВАЧЕНОГО У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ............................................................ 11-67 1.1. Поняття обвинуваченого і його правовий статус у кримінальному процесі.......................................................... 11-43 1.2. Поняття, процесуальна природа і доказове значення показань обвинуваченого у кримінальному процесі........... 43-59 1.2.1. Поняття і процесуальна природа показань обвинуваченого........................................................................ 43-48 1.2.2. Види показань обвинуваченого............................................. 48-59 1.3. Показання обвинуваченого в історії кримінального процесу...................................................................................... 59-67 РОЗДІЛ 2 ОТРИМАННЯ, ПЕРЕВІРКА ТА ОЦІНКА ПОКАЗАНЬ ОБВИНУВАЧЕНОГО НА ДОСУДОВОМУ СЛІДСТВІ................................................ 68-106 2.1. Порядок отримання показань обвинуваченого на досудовому слідстві................................................................. 68-95 2.2. Перевірка та оцінка показань обвинуваченого..................... 95-106 РОЗДІЛ 3 ОСОБЛИВОСТІ ОТРИМАННЯ, ПЕРЕВІРКИ ТА ОЦІНКИ ПОКАЗАНЬ ОБВИНУВАЧЕНОГО (ПІДСУДНОГО) В СУДІ...................................................... 107-148 3.1. Отримання, перевірка і оцінка показань обвинуваченого (підсудного) у суді першої інстанції...................................... 107-140 3.2. Отримання, перевірка і оцінка показань підсудного (засудженого) в суді апеляційної інстанції........................... 140-148 РОЗДІЛ 4 ОСОБЛИВОСТІ ОТРИМАННЯ, ПЕРЕВІРКИ ТА ОЦІНКИ ПОКАЗАНЬ ОБВИНУВАЧЕНОГО (ПІДСУДНОГО) В ОКРЕМИХ КАТЕГОРІЯХ СПРАВ (ОКРЕМИХ ПРОВАДЖЕННЯХ)....................................... 149-176 4.1. Отримання, перевірка і оцінка показань неповнолітнього обвинуваченого (підсудного)................................................. 149-158 4.2. Отримання, перевірка і оцінка показань обвинуваченого у справах приватного обвинувачення...................................... 158-163 4.3. Роль показань обвинуваченого при вирішенні питання про застосування взяття під варту як запобіжного заходу.. 163-176 ВИСНОВКИ ................................................................................................ 177-182 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................ 183-202 ДОДАТКИ ................................................................................................... 203-222 ВСТУП Актуальність теми. Україна вже на початку своєї незалежності в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990р. [151,с.7] визнала необхідність побудови правової держави. У 1995р. Україна вступила до Ради Європи, а в Конституції України 1996р. [104] проголосила себе правовою державою, для якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є її головним обов’язком (ст. 1, 3 Конституції). Прагнучи до утвердження загальнолюдських цінностей, європейських стандартів у галузі прав людини, Україна ратифікувала 17 липня 1997р. Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950р. [178; 190]. Прагнення України увійти до європейської спільноти ставить перед нею ряд завдань, без вирішення яких неможлива повноцінна інтеграція у європейське співтовариство. Одним з таких найважливіших завдань є переорієнтація діяльності державних органів із забезпечення публічного на забезпечення приватного інтересу, тобто визнання людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Однією із сфер державної діяльності, за якою можна судити про стан дотримання прав людини в країні, є кримінальний процес, де на законних підставах можливі істотні обмеження прав і свобод особи. Саме в кримінальному процесі найбільш рельєфно проявляються взаємовідносини особи і держави, оскільки зачіпається питання про свободу та гідність людини. Отже, головним завданням реформи кримінального процесу як складової судово-правової реформи є відшукання розумного балансу між інтересами держави і суспільства, з одного боку, і особи, що залучається до провадження у кримінальній справі як підозрюваний, обвинувачений, підсудний, – з іншого, з тим, щоб забезпечити максимально швидке, повне і справедливе вирішення кримінальних справ з одночасним дотриманням прав людини. Значення показань обвинуваченого в теорії і практиці кримінального процесу визначається тим, що основним питанням кожної кримінальної справи є питання щодо винності обвинуваченого (підсудного), а також його покарання. Показання обвинуваченого – це правовий інститут, що має подвійну природу. Він є засобом доказування, активно застосовується органами кримінального судочинства, але, водночас, і засобом захисту особи від пред’явленого їй обвинувачення. Вагомий внесок у розробку проблем, пов’язаних з показаннями обвинуваченого зробили українські науковці, а також вчені-правники колишнього СРСР та країн СНД: Н.Акинча, Ю.Алєнін, В.Арсеньев, Я.Береський, В.Берназ, П.Біленчук, А.Бойков, В.Васильев, В.Весельський, В.Власіхін, В.Галаган, П.Глазирін, В.Гончаренко, Г.Горский, Ю.Грошевий, К.Гуценко, М.Джига, А.Дубинський, В.Зеленецький, В.Камінська, Л.Карнєєва, І.Карпець, В.Коновалова, Ф.Кудін, В.Кузьмічов, О.Ларін, Ю.Лівшиць, В.Лукашевич, В.Маляренко, О.Михайленко, М.Михеєнко, Я.Мотовиловкер, В.Нор, І.Перлов, І.Петрухін, М.Полянский, В.Попелюшко, Р.Рахунов, В.Савицький, С.Стахівський, М.Строгович, В.Тертишник, М.Чельцов-Бебутов, З.Черніловський, М.Шаламов, С.Шейфер, В.Шибіко, В.Шпільов, М.Шумило, М.Якуб та інші. Проте в науці кримінально-процесуального права України відсутні новітні комплексні дослідження показань обвинуваченого, а напрацювання, зроблені ще у радянські часи, не відповідають існуючим реаліям. Адже показання обвинуваченого потребують ґрунтовного наукового дослідження з урахуванням, зокрема, положень Конституції України 1996р., ратифікованих Україною Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, та низки інших міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, які стали частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9 Конституції України), істотних змін і доповнень, внесених до Кримінально-процесуального кодексу України [113] (далі – КПК) в ході проведення так званої “малої судової реформи” Законом України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001р. [179] та Законом України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 12 липня 2001р. [180] (допит обвинуваченого суддею при вирішенні питання про його взяття під варту, скорочений порядок судового розгляду, допит підсудного в суді апеляційної інстанції), положень КПК та інших Законів України щодо забезпечення безпеки обвинуваченого та інших учасників процесу. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах теми Центру дослідження прав людини юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Формування механізму реалізації та захисту прав і свобод громадян в Україні” № 01 БФ042-01 за третім науковим підрозділом “Спеціально-правові способи захисту прав і свобод громадян України”. Мета та завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне дослідження теоретичних і практичних проблемних питань, що пов’язані з особливостями, способами отримання і доказовим значенням показань обвинуваченого, і формулювання на цій основі пропозицій по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України і підвищенню його ефективності. Для досягнення поставленої мети у дисертації вирішувались наступні завдання: • визначити зміст поняття обвинуваченого та його правового статусу; • визначити зміст і значення показань обвинуваченого, розглянути їх види; • дослідити показання обвинуваченого в історії кримінального процесу; • дослідити процес формування показань обвинуваченого; • дослідити особливості показань обвинуваченого на різних стадіях кримінального процесу і в окремих категоріях справ; • проаналізувати процес перевірки та оцінки показань обвинуваченого; • сформулювати пропозиції по удосконаленню норм кримінально-процесуального законодавства, пов’язаних з отриманням, перевіркою і оцінкою показань обвинуваченого, і практики їх застосування. Об'єктом дослідження є інститут показань обвинуваченого в кримінальному процесі України. Предметом дослідження є історичний аспект і проблемні питання формування, отримання, перевірки та оцінки показань обвинуваченого (підсудного), відповідні наукові джерела, кримінально-процесуальне законодавство України і інших країн, слідча і судова практика. Методами дослідження є діалектичний метод пізнання соціальних явищ і процесів, інші методи наукового дослідження. Застосування системно-структурного методу дослідження дозволило комплексно розглянути показання обвинуваченого в системі інших процесуальних джерел доказів та інших прав обвинуваченого, сформулювати визначення показань обвинуваченого і дослідити їх зв’язок з іншими інститутами кримінального процесу. Історично-порівняльний метод дав змогу визначити роль показань обвинуваченого на різних історичних етапах кримінального процесу. Формально-юридичний метод застосовувався при оцінці та аналізі різних поглядів на показання обвинуваченого, при визначенні змісту норм кримінально-процесуального закону, формулюванні авторських визначень і пропозицій щодо цих норм. Конкретно-соціологічний метод дозволив шляхом вивчення практики виявити конкретні помилки, виробити пропозиції по їх усуненню. Аналітичний метод застосовувався при доведенні чи спростуванні теоретичних положень. Теоретичну основу дисертації складають наукові праці з теорії і історії держави і права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального права, судоустрою, криміналістики, юридичної психології. Емпіричну базу дослідження становлять: а)статистичні дані та матеріали узагальнень практики Верховного Суду України за 2003-2006 рр.; б)результати вивчення автором 211 кримінальних справ, розглянутих місцевими та апеляційними судами Вінницької і Київської областей у 2003-2006 рр. Нормативно-правовою базою дослідження є Конституція України, ратифіковані Україною міжнародно-правові акти, КПК України, інші кодекси та закони України, історичні пам’ятки права України, постанови Пленуму Верховного Суду України, підзаконні нормативно-правові акти, законодавство зарубіжних країн: Російської Федерації, Сполучених Штатів Америки та ін. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в роботі вперше у науці кримінального процесу України на основі положень Конституції України 1996р., міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, змін, внесених у 2001р. у межах “малої судової реформи” до чинного кримінально-процесуального законодавства, відповідних рішень Конституційного Суду України, постанов Пленуму Верховного Суду України з питань кримінального судочинства здійснено комплексний аналіз суті, значення, змісту, проблемних теоретичних і практичних питань отримання, перевірки й оцінки показань обвинуваченого у кримінальному процесі України і сформульовано пропозиції щодо удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства про показання обвинуваченого та практики його застосування. У результаті проведеного дослідження сформульовано і винесено на захист такі положення, які відповідають вимогам наукової новизни: - З урахуванням особливостей, що є в окремих категоріях справ, вдосконалено поняття обвинуваченого – це фізична осудна особа, яка на час вчинення діяння, передбаченого кримінальним законом, досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність за це діяння, і щодо якої слідчим винесено постанову про притягнення як обвинуваченого або прокурором складено обвинувальний висновок у справі з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, або суддею винесено постанову про порушення за скаргою потерпілого справи приватного обвинувачення і призначення її до судового розгляду. - Вперше обґрунтовано висновок, що обвинувачений в широкому розумінні – як учасник процесу і суб’єкт права давати показання, – існує в певних часових параметрах – з моменту винесення зазначених вище процесуальних рішень слідчим, прокурором чи суддею і до моменту набрання законної сили постановленим щодо неї судом першої чи апеляційної інстанції вироком (якщо особа не припинила перебувати у процесуальному становищі обвинуваченого раніше – наприклад, через закриття справи внаслідок акту амністії). - З урахуванням всіх особливостей показань обвинуваченого вдосконалено поняття цього джерела доказів: показання обвинуваченого (підсудного) – це джерело фактичних даних (доказів), які повідомлені обвинуваченим (підсудним) на допиті чи очній ставці, проведених в ході досудового розслідування або в суді першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог кримінально-процесуального закону. - З урахуванням змін у КПК України вдосконалено класифікацію показань обвинуваченого. - Систематизовано об’єктивні та суб’єктивні чинники, що впливають на формування показань обвинуваченого. - Обґрунтовано висновок про те, що законодавець, на порушення комплексного підходу до внесення змін до КПК України, при регламентації скороченого судового слідства з обмеженням його лише допитом підсудного допустив відступ від загальних правил оцінки доказів, – зокрема про те, що ніякі докази для суду не мають наперед встановленої сили. - Уточнено особливості показань неповнолітнього обвинуваченого. - Вперше досліджено особливості показань обвинуваченого (підсудного) в справах приватного обвинувачення. З’ясовано, що у справах приватного обвинувачення із зустрічними обвинуваченнями показання обвинувачених (підсудних) є одночасно засобом доказування (як джерело доказів), засобом захисту від обвинувачення іншої сторони, і засобом обвинувачення, спрямованим на доведення вини іншої сторони. - Вперше з’ясовано значення показань обвинуваченого та їх особливості при вирішенні питання про обрання суддею щодо обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. - Сформульовано конкретні пропозиції з удосконалення процесуального закону щодо показань обвинуваченого в кримінальному процесі України. Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Положення та висновки дисертації поглиблюють знання правової науки щодо поняття, процесуальної природи, видів і доказового значення показань обвинуваченого і можуть бути використані у подальших дослідженнях проблемних питань доказового права і принципів кримінального процесу. Результати дослідження можуть бути використані у навчальному процесі: лекціях і практичних заняттях з курсів “Кримінально-процесуальне право України”, “Порівняльне кримінально-процесуальне право”, “Теорія судових доказів”, а також для підготовки підручників і посібників (окремих розділів). Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у правозастосовчій діяльності суддів, прокурорів, слідчих, інших учасників кримінального процесу, а також у законотворчій діяльності. Пропозиції автора до проекту Кримінально-процесуального кодексу (реєстр.0952 від 25.05.06р.) отримали позитивну оцінку Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (Акт впровадження № 06-26/18-587 від 15.11.06р.) Апробація результатів дослідження. Результати дослідження обговорювались на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, використовувались автором під час проведення практичних занять на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка з курсу “Кримінально-процесуальне право України”, доповідалися і обговорювалися на науково-практичних конференціях студентів і аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (м. Київ, 2004р.; 2005р.; 2006р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 2005 р). Публікації. Основні результати дослідження опубліковано у 3 наукових статтях у фахових виданнях ВАК України і тезах виступу на науковій конференції. Структура дисертації обумовлена предметом, метою та завданнями дослідження і складається із вступу, чотирьох розділів, що містять десять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації – 222 сторінки: основний текст – 181 сторінка, список використаних джерел – 21 сторінок (281 найменування), додатки – 20 сторінок.

Список литературы	ВИСНОВКИ 1. Обвинувачений – це фізична осудна особа, яка на час вчинення діяння, передбаченого кримінальним законом, досягла віку, з якого наступає кримінальна відповідальність за це діяння і щодо якої слідчим винесено постанову про притягнення як обвинуваченого або прокурором складено обвинувальний висновок у справі з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, або суддею винесено постанову про порушення за скаргою потерпілого справи приватного обвинувачення і призначення її до судового розгляду. Обвинувачений як суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності існує у певних часових межах – з моменту винесення щодо нього постанови про притягнення як обвинуваченого (складення прокурором обвинувального висновку у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, винесення суддею постанови про порушення кримінальної справи приватного обвинувачення і призначення її до судового розгляду) до моменту набрання вироком суду першої інстанції або апеляційного суду законної сили (якщо особа не припинила перебувати у процесуальному становищі обвинуваченого раніше). 2. Обвинувачений наділений найширшим обсягом процесуальних прав серед суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Ці процесуальні права (в т. ч. давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання) дають обвинуваченому можливість бути активним учасником процесу і здійснювати суттєвий вплив на його перебіг. 3. Показання обвинуваченого – це джерело фактичних даних (доказів), які повідомлені обвинуваченим (підсудним) на допиті чи очній ставці, проведених в ході досудового розслідування у кримінальній справі або в суді першої чи апеляційної інстанцій відповідно до вимог кримінально-процесуального закону. 4. Показання обвинуваченого мають подвійну природу, що відрізняє їх від інших джерел доказів. Показання обвинуваченого є одночасно і засобом доказування, і засобом захисту обвинуваченого від пред’явленого обвинувачення. 5. В історії кримінального процесу роль та значення показань обвинуваченого неодноразово змінювалися. При змагальному типі кримінального процесу головну роль відігравала ритуальний, а не інформативний аспект показань; при інквізиційному типі кримінального процесу зізнання обвинуваченого виступало в ролі “найкращого” доказу, який є безумовним свідченням вини обвинуваченого, і отримання зізнання (незалежно від його достовірності) було головним завданням органів кримінального переслідування; при змішаному типі кримінального процесу показання обвинуваченого є звичайним джерелом доказів. Історичний аналіз свідчить, що переоцінка доказового значення показань обвинуваченого орієнтує (в загальному) органи розслідування до отримання зізнання будь-якою ціною, що веде до порушення прав обвинувачених, перетворення їх з суб’єкту на об’єкт процесу і, в кінцевому підсумку утруднює встановлення істини по справі. 6. Формування показань обвинуваченого відбувається під впливом різних об’єктивних і суб’єктивних чинників, які можуть деформувати зміст показань. Тому при перевірці і оцінці показань обвинуваченого слід враховувати їх вплив. 7. На досудовому слідстві отримання показань обвинуваченого відбувається в результаті проведення допиту або очної ставки. Метою очної ставки є не усунення суперечностей у показаннях осіб, які беруть у ній участь, а визначення правдивості їх показань. Важливою умовою достовірності показань є їх добровільність. Існуюча система прав обвинуваченого та гарантій їх реалізації дає обвинуваченому можливість впливати на перебіг розслідуванні і розгляду справи, але може бути вдосконалена. Слід відмовитися від проведення допиту обвинуваченого негайно після пред’явлення йому обвинувачення, надавши йому певний час (2 год.) для того, щоб за допомогою захисника або самостійно виробити лінію захисту від пред’явленого обвинувачення. Необхідно також передбачити певні часові обмеження тривалості допиту для того, щоб не пригнічувати волю допитуваного. Критерієм допустимості методів впливу на обвинуваченого є здатність зберігати ним свободу волі. 8. Оцінка показань обвинуваченого повинна проводитися виключно в сукупності з іншими доказами, що є у справі, за правилами вільної оцінки доказів (ст. 67 КПК). Доказова сила показань обвинуваченого порівняно з іншими доказами залежить від конкретних обставин справи, і не є наперед встановленою. Відмова давати показання або давання завідомо неправдивих показань є формами правомірної поведінки обвинуваченого. Така поведінка не є доказом його вини і не повинна впливати на призначення покарання. 9. На стадії судового розгляду кримінальної справи показання обвинуваченого отримуються лише в результаті проведення допиту. Допит у суді може проводитися різними суб’єктами – суддею, прокурором, захисником, потерпілим, іншим обвинуваченим (підсудним), їх представниками, цивільним позивачем, цивільним відповідачем. Недоцільно закріплювати у КПК жорсткий порядок судового слідства, в т. ч. і момент допиту підсудного. Для удосконалення процедури допиту у суді слід заборонити суду і сторонам втручатися у процес допиту підсудного, за винятком суду – у випадку відводу неналежного чи недопустимого запитання або в зв’язку з необхідністю відновити порядок у судовому засіданні, а також ставити навідні запитання. Допит підсудного у відсутності іншого підсудного повинен допускатися за клопотанням сторін або ініціативою суду, про що виноситься мотивована постанова (ухвала), лише у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси з’ясування обставин справи або безпека підсудного. Після повернення підсудного до залу судового засідання головуючий повинен ознайомити його з показаннями, які були дані в його відсутності, і дати йому можливість поставити запитання підсудному, що був допитаний у його відсутності, а також дати пояснення з приводу цих показань. 10. При зміні обвинувачення в суді (ст. 275, 277 КПК) необхідно передбачити допит обвинуваченого за зміненим обвинуваченням. 11. Показання підсудного, які він давав раніше, можуть оголошуватися лише у наступних випадках: 1) за наявності істотних суперечностей між показаннями, які підсудний дав на суді і під час досудового слідства або дізнання; 2) в разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві; 3) коли справа розглядається у відсутності підсудного. Слід закріпити в КПК наступні вимоги, лише після виконань яких показання підсудного можна оголошувати. При наявності істотних суперечностей підсудного слід повністю допитати, спробувати з’ясувати можливі причини розбіжностей у показаннях. Оголошення раніше даних показань неприпустимо проводити з метою їх підтвердження або закріплення. Оголошення показань слід здійснювати лише за наявності істотних розбіжностей. Істотність суперечностей визначається судом в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. Ініціатива оголошення раніше даних показань повинна виходити від зацікавленої сторони і процесуально оформлятися у вигляді клопотання. Рішення про оголошення раніше даних показань підсудного повинно бути мотивоване і оформлятися, на нашу думку, у вигляді постанови (ухвали). У разі відмови підсудного давати показання суд повинен пересвідчитися, що відмова була добровільною і підсудний розуміє її наслідки. Для цього слід роз’яснити підсудному те, що його відмова давати показання потягне за собою оголошення раніше даних показань і може перешкодити збиранню доказів на його користь. 12. При скороченні обсягу доказів, що підлягають дослідженню у судовому слідстві в зв’язку з їх визнанням обома сторонами, допущено відступ від загальних правил оцінки доказів, тому що показанням підсудного, який визнає свою вину, надано більшої доказової сили порівняно з іншими доказами. Для недопущення судових помилок слід змінити регламентацію скороченого судового розгляду. Суд повинен бути зобов’язаним перевірити відповідність зізнання особи об’єктивним обставинам справи, хоча б шляхом дослідження з участю сторін матеріалів справи, в яких закріплені найважливіші докази. Доцільно було б також заборонити скорочення судового слідства при обвинуваченні у вчиненні тяжких і особливо тяжких злочинів; у справах, де матеріали щодо однієї або кількох осіб виділені в окреме провадження, і які свою вину заперечують; у справах щодо неповнолітніх підсудних та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не можуть повною мірою реалізувати свої процесуальні права, а також в інших випадках, коли у суду виникає сумнів у добровільності та істинності позиції обвинуваченого (підсудного). Суд повинен пересвідчитися, що згода була добровільною і обвинувачений (підсудний) усвідомлює її характер та можливі наслідки. У справах із спрощеним порядком судового розгляду необхідно передбачити обов’язкову участь захисника, а також обов’язкове фіксування судового процесу технічними засобами. 13. Підсудний повинен бути повноцінним і повноправним суб’єктом апеляційного провадження. Слід передбачити обов’язковий допит підсудного у суді апеляційної інстанції у наступних випадках: 1) відомості, що містяться в показаннях підсудного, які давались у суді першої інстанції чи на досудовому слідстві, істотно суперечать іншим доказам, що є у справі; 2) розгляд справи по суті проводився місцевим судом у спрощеному порядку, передбаченому ст.299 КПК; 3) у справі є кілька підсудних, показання яких не узгоджуються між собою (незалежно від того, хто подав апеляцію, допиту підлягають всі підсудні); 4) у справах про злочини, за які може бути призначене покарання у вигляді довічного позбавлення волі; 5) у справах щодо неповнолітніх підсудних та підсудних, які з певних причин не можуть повною мірою реалізувати свої процесуальні права, наприклад, не володіють мовою судочинства, тощо; 6) в апеляції ставиться питання про зміну кваліфікації діяння підсудного, причому підставою для перекваліфікації є суб’єктивна сторона злочину – ставиться питання про перекваліфікацію діяння з нанесення тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, на умисне вбивство (в зв’язку з особливою обізнаністю підсудного щодо його психічного ставлення до своїх дій та їх наслідків); 7) у поданій апеляції ставиться питання про дослідження нових доказів, які суперечать відомостям, отриманим від підсудного в суді першої інстанції; 8) в апеляції ставиться питання про погіршення становища підсудного; 9) у всіх інших випадках, коли суд визнає за необхідне допитати підсудного. 14. Показання неповнолітнього обвинуваченого мають свої особливості, зумовлені особливостями вікового стану такого обвинуваченого. Регламентацію допиту неповнолітнього обвинуавченого слід удосконалити, надавши право законним представникам, педагогам, лікарям брати участь у допиті будь-якого неповнолітнього, якщо це не зашкодить достовірності його показань. 15. Підсудний у справах приватного обвинувачення має ті ж права, що і у справах публічного обвинувачення, в т. ч. і давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання. У справах приватного обвинувачення з зустрічним обвинуваченням показання підсудного мають потрійну природу – це є засіб доказування, засіб обвинувачення і засіб захисту. У таких справах сторони перебувають в правовому становищі як підсудних, так і потерпілих. Необхідно ретельно перевіряти і критично оцінювати показання підсудних у справах з зустрічним обвинуваченням, де на одній стороні перебуває декілька підсудних-потерпілих, тому що їх показання за рахунок кількісної переваги (певні обставини підтверджують кілька осіб) створюють ілюзію більшої переконливості. 16. Присутність обвинуваченого у судовому засіданні з приводу взяття його під варту та його допит є обов’язковими. Допит проводиться за загальними правилами, обвинувачений користується тими ж процесуальними правами, що і при розгляді справи по суті, в т. ч. і правом давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання. Предмет показань обвинуваченого при вирішенні питання про взяття його під варту відрізняється від предмету показань по суті справи, і стосується обставин, вказаних у ст.148, 150 КПК. При вирішенні питання про взяття під варту суд повинен виважено оцінювати наявні докази, в т. ч. і показання обвинувачного, обгрунтовуючи своє рішення конкретними відомостями про факти, що свідчать про наявність чи відсутність передбачених у ст.148 КПК підстав застосування запобіжних заходів. Неприпустимо обгрунтовувати рішення про взяття під варту відмовою обвинуваченого давати показання, фактом давання ним неправдивих показань або відмовою співпрацювати із слідством. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Акинча Н. А. Подозреваемый и обвиняемый на предварительном следствии. – Саратов: Приволжское книжное издательство, 1964. – 80 с. 2. Александров Н. Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма. – М.: Госюриздат, 1961. – 347 с. 3. Алексеев Н. С., Даев В. Г., Кокорев Л. Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронежского государственного университета, 1980. – 251 с. 4. Аленин Ю. П. Процессуальные особенности производства следственных действий. – Кировоград: Центрально-Украинское издательство, 2002. – 264 с. 5. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004р. (за даними судової статистики). – Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 5 (57). – С. 24-37. 6. Аналіз стану здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2005р. (за даними судової статистики). – Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 6 (70). – С. 33-46. 7. Альперт С. А. Производство по уголовным делам, возбуждаемым по жалобе потерпевшего. – Харьков: Харьковский юридический институт, 1976. – 46 с. 8. Арсеньев В. Д. Основы теории доказательств в советском уголовном процессе. – Иркутск: ИГУ, 1970. – 145 с. 9. Архів Апеляційного суду Вінницької області за 2006р., справа № 11 “а”-187/06. 10. Архів Апеляційного суду Вінницької області за 2006р., справа № 11 “а”-335/06. 11. Архів Березанського міського суду Київської області за 2005р., справа № 1- 79/04. 12. Архів Білоцерківського міськрайсуда Київської області за 2004р., справа № 1-246/04. 13. Архів Замостянського районного суду м. Вінниці за 2006р., справа № 4-18/06. 14. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-29/06. 15. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-35/06. 16. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-36/06. 17. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-39/06. 18. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-41/06. 19. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-49/06. 20. Архiв Замостянського районного суду м. Вiнницi за 2006р., справа № 4-50/06. 21. Архів Замостянського районного суду м. Вінниці за 2006р., справа № 4-71/06. 22. Архів Києво-Святошинського районного суду Київської області за 2005р., справа № 1-181/05. 23. Архів Києво-Святошинського районного суду Київської області за 2005р., справа № 1-38/05. 24. Архів Києво-Святошинського районного суду Києвської області за 2005р., справа № 1-288/05. 25. Архів Києво-Святошинського районного суду Києвської області за 2005р., справа № 1-448/05. 26. Архів Обухівського районного суду Київської області за 2004р., справа № 1-103/04. 27. Архів Оратівського районного суду Вінницької області за 2006р. справа № 4-12/06. 28. Архів Піщанського районного суду Вінницької області за 2005р., справа № 1-179/05. 29. Архів Староміського районного суду м. Вінниці за 2006р., справа № 1-108/06. 30. Архів Староміського районного суду м. Вінниці за 2006р., справа № 1-144/06. 31. Архiв Старомiського районного суду м. Вiнницi за 2003р., справа № 1-213/03. 32. Архiв Старомiського районного суду м. Вiнницi за 2003р., справа № 1-214/03. 33. Архiв Старомiського районного суду м. Вiнницi за 2003р., справа № 1-151/03. 34. Архів Староміського районного суду м. Вінниці за 2006р., справа № 4-13/06. 35. Архів Староміського районного суду м. Вінниці за 2006р., справа № 4-96/06. 36. Ахпанов А. Н. Меры процессуального принуждения: социальная ценность, теория и практика применения. – Курск: МТВЗУ, 1989. – 82 с. 37. Багаутдинов Ф. Н. Обеспечение публичных и личных интересов при расследовании преступлений. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 544 с. 38. Бакакин А. О значении сознания обвиняемого (обсуждение статьи М.С.Строговича “Сознание обвиняемого как судебное доказательство”) // Советская юстиция. – 1958. – № 5. – С. 50-51. 39. Банчук М. Проблемні повноваження суддів // Вісник прокуратури. – 2002. – №4. – С. 71. 40. Бараннік Р. Зв’язок права особи на свободу від самовикриття, викриття членів сім’ї чи близьких родичів з деякими принципами кримінального процесу // Право України. – 2003. – № 7. – С. 39-41. 41. Береский Я. О. Признание обвиняемым своей вины в совершении преступления (процесуальные, тактические, психологические вопросы): Автореф. дис. … канд юрид. наук: 12.00.09. – Львов, 1991. – 24 с. 42. Берназ В. Д., Смоков С. М. Рішення слідчого (криміналістичний, процесуальний та психологічний аспекти) – Одеса: вид-во Одеського юридичного інституту НУВС, 2005. – 151 с. 43. Бишевець О. В. До проблеми застосування психологічного впливу на досудовому слідстві // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – № 10. – С. 104-111. 44. Біленчук П. Д. Процесуальні та криміналістичні проблеми дослідження обвинуваченого. К.:“Атіка”, 1999. – 352 с. 45. Богданов Б. О значении сознания обвиняемого (отклик на статью М. С. Строговича “Сознание обвиняемого как судебное доказательство”) // Советская юстиция. – 1958. – № 5. – С. 52-53. 46. Борисов В. І., Глинська Н. В., Зеленецький В. С., Шило О. Г. Проблеми затримання та взяття під варту на досудовому слідстві по кримінальній справі. – Харків: Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2005. – 352 с. 47. Бородовська Н. О. Забезпечення кримінально-процесуального статусу особи, засудженої судами України до позбавлення волі: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К, 2006.—20 с. 48. Бочаров Д. Поняття “фактичні дані” у теорії доказування: проблеми тлумачення//Вісник прокуратури. – 2002. – № 2 (14). – С.29-32; 49. Бочарова С. П. Память в процессах обучения и профессиональной деятельности. – Тернопіль: Книжкова полиця, 1997. – 56 с. 50. Бурсакова М. С. Показания подсудимого в судебном следствии//Пятьдесят лет кафедре уголовного процесса УрГЮА (СЮИ): Материалы Международ. науч.-практ. конф., г. Екатеринбург, 27-28 янв. 2005 г.: В 2 ч. – Е.:изд-во Уральского ун-та, 2005. – Ч. 1. – С. 124-130. 51. Васильев А. Н., Карнеева Л. М. Тактика допроса при расследовании преступлений – М.: Юрид. лит., 1970. – 208 с. 52. Васильев В. Л. Юридическая психология. – СПб.: Питер, – 2002. – 656 с. 53. Весельський В. К., Кузьмічов В. С., Мацинишин В. С,, Старушкевич А. В. Особливості проведення допиту підозрюваного (обвинуваченого) з метою недопущення тортур та інших порушень прав людини. – К.: НАВСУ, 2003. – с. 148. 54. Виппер В. Ю. Происхождение мировых религий. – М.: МГУ, 1959. – 118 с. 55. Власихин В. А. Служба обвинения в США: закон и политика. – М.: Политиздат, 1981. – 235 с. 56. Вышинский А. Я. Теория судебных доказательств в советском праве – М.: Госюриздат, 1950. – 308 с 57. Гаврилов А. К. Историческое развитие публичного права..—М.: ОЛМА-ПРЕСС, 1994. – 378 с. 58. Гаврилов А. К., Закатов А. А. Очная ставка – В.: НИиРИО ВСШ МВД СССР, 1978. – 64 с. 59. Гаврилов А. К., Глазырин Ф. В., Ефимичев С. П., Закатов А. А. и др. – Следственные действия (процессуальная характеристика, тактические и психологические особенности). – В.: НИиРИО ВСШ МВД СССР, 1984. – 240 с. 60. Галаган В. І. Проблеми вдосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів внутрішніх справ України.—К.: НАВСУ, 2002. – 300 с. 61. Глазырин Ф. В. Изучение личности обвиняемого и тактика следственных действий. – Свердловск: СГУ, 1973. – 180 с. 62. Гмирко В. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. Конспект проблемної лекції. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2002. – 63 с. 63. Голубева Л. М. Судебное рассмотрение дел о преступлениях несовершеннолетних. – Фрунзе: Илим, 1981. – 332 с. 64. Голубов А. С. Процесуальне становище в кримінальному судочинстві України неповнолітнього, який скоїв злочинне або суспільно небезпечне діяння: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – Харків, 2005. – 20 с. 65. Голунский С.А. Допрос на предварительном следствии. – Л.:ЛГУ,1970. – 234 с. 66. Гончаренко В. Г., Сокиран Ф. М. Тактика психологічного впливу на попередньому слідстві. – К.: УАВС, 1994. – 48 с. 67. Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Элькинд П. С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1978. – 304 с. 68. Гришина Е. П. Актуальные вопросы допустимости доказательств в уголовном процессе // Российский следователь. – 2000. – № 11 – С. 36-37. 69. Гродзинский М. М. Обвиняемый, его обязанности и права. – М.: Право и жизнь, 1926. – 124 с. 70. Громов Н. А., Зайцева С. А. Оценка доказательств в уголовном процессе. – М.: ПРИОР, 2002. – 128 с. 71. Грузд Б., Сайкин Л. При решении вопроса об аресте должно быть гарантировано “равенство возможностей”. – Российская юстиция – 2003 – № 6 – С. 59-60. 72. Гуценко К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств. – М.: Зерцало, 2001. 73. Джига М. В. Забезпечення правового статусу обвинуваченого у процесі досудового розслідування: проблеми законності та доцільності. – К.: Вид. ПАЛИВОДА, 2005. –168 с. 74. Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность / Под ред. В. А, Власихина. – М.: Юристъ, 2000. – 272 с. 75. Дороніна В. П., Шумило М. Є. Про підстави реабілітації та відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, в кримінальному процесі // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 1 (23). – С. 48-50 . 76. Дубинский А. Я., Сербулов В. А. Привлечение в качестве обвиняемого. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР им. Ф. Э. Дзержинского, 1989. – 56 с. 77. Есоян Е. А. Особенности судебного следствия по групповым и/или многоэпизодным уголовным делам. // Пятьдесят лет кафедре уголовного процесса УрГЮА (СЮИ): Материалы Международ. науч.-практ. конф., г. Екатеринбург, 27-28 янв. 2005 г.: В 2 ч. – Е.:изд-во Уральского ун-та, 2005. – Ч. 1. – С.283-287. 78. Жеребкін В. С. Логіка: Підручник для юридичних вузів та факультетів. – К.: Знання, 1998. – 265 с. 79. Зайцев О. А. Государственная защита учасников уголовного процесса. – М.: Экзамен, 2001. – 512 с. 80. Зайцева Л. Л. Опыт применения новых институтов УПК Республики Беларусь // Пятьдесят лет кафедре уголовного процесса УрГЮА (СЮИ): Материалы Международ. науч.-практ. конф., г. Екатеринбург, 27-28 янв. 2005 г.: В 2 ч. – Е.: изд-во Уральского ун-та, 2005. – Ч. 1. – 321-325 81. Законность и этика. / Под ред. В. Ф. Молевой. – М.: ИПиИЛЧ при РАН, 2000. – 46 с. 82. Заросинський О. Вивчення особистості неповнолітнього обвинуваченого на досудовому слідстві // Право України. – 2005. – № 8. – С. 67-71. 83. Заяць Д. Перевірка показань на місці // Вісник прокуратури. – 2003. – № 8 (26). – С. 69-74. 84. Зеленецкий В. С., Куркин Н. В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. – Харьков: КримАрт, 2000. – 404 с. 85. Игнатьев М. Е. Фактор внезапности, его процесуальное и криминалистическое значение для расследования преступлений. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 144 с. 86. История государства и права Украинской ССР: в 3 т. – К.: Наукова думка, 1987. – Т. 1. – 376 с. 87. История государства и права/отв. ред. Макарова С. М. – Н.: НГУ, 2003. – 578 с. 88. Каз Ц. О значении сознания обвиняемого (отклик на статью М. С. Строговича “Сознание обвиняемого как судебное доказательство”) // Советская юстиция. – 1958. – № 6. – С. 60 89. Калиновский К. Б. Основные виды уголовного судопроизводства. – СПб.: Изд-во Санкт-Петербургского юридического института, 2002. – 85 с. 90. Калиновский К.Б. Основные черты уголовного процесса зарубежных государств // Уголовный процесс: Сборник учебных пособий. Особенная часть. –М.: ИМЦ ГУК МВД России, 2003. – Вып. 3. – С. 346-387. 91. Каминская В. И. Показания обвиняемого в советском уголовном процессе. – М.: Наука, 1960. – 144 с. 92. Карнеева Л. М., Ордынский С. С., Розенблит С. Я. Тактика допроса на предварительном следствии. – М.: Госюриздат, 1958. – 208 с. 93. Карнеева Л. М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и обоснованость. – М.: Юрид. лит., 1971. – 136 с. 94. Карнеева Л. М. Судебная этика и тактика допроса // Этика предварительного следствия. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1976 – С. 21-27. 95. Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1988. – 68 с. 96. Карпачова Н. Для подолання катувань потрібна негайна мобілізація всього українського суспільства // Адвокат. – 2006. – №3. – С. 46. 97. Карпенко М. О. Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – Харків, 2004. – 20 с. 98. Катькало С.И., Лукашевич В.З. Судопроизводство по делам частного обвинения. – Л.: ЛГУ, 1972. – 208 с. 99. Коваленко Є.Г. Кримінальний процес України. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 576 с. 100. Комиссаров В.И. Использование полиграфа в борьбе с преступностью // Законность. – 1995. –№11. – С. 43-47. 101. Коновалова В. Е. Тактика допроса свидетелей и обвиняемых. – Харьков: Изд-во ХГУ, 1956 – 136 с. 102. Коновалова В. Е. Допрос: тактика и психология. – Х.: Консум, 1999. – 157 с. 103. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997-2001/ Відповід. ред. П. Б. Євграфов. – К.: Юрінком Інтер, 2001. 104. Конституція України від 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст.141. 105. Корнуков В. М. Конституционные основы положения личности в уголовном судопроизводстве. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 147 с. 106. Костін М. Допустимість способів захисту обвинуваченого для забезпечення його публічних та особистих інтересів. // Право України. – 2006. – №8. – С. 99-102. 107. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права. – К.: Атіка, 2005. – 592 с. 108. Кощинець В. В. Використання спеціальних психологічних знань судом при розгляді кримінальної справи про злочини проти життя, здоров’я та гідності особи. – Ів.-Фр.: Фоліант, 2005. – 180 с. 109. Криміналістика. / За ред. П. Д. Біленчука. – К.: Атіка, 2001. – 544 с. 110. Кримінальне право України: Загальна частина./ За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с. 111. Кримінальний кодекс України: офіційне видання. Текст зі змінами та доповненнями станом на 5 листопада 2005р. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2005. – 432 с. 112. Кримінальний процес України./ за ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. – Харків.: Право, 2000. – 436 с. 113. Кримінально-процесуальний кодекс України: офіційне видання. Текст зі змінами та доповненнями станом на 10 березня 2006р. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2006 – 280 с. 114. Кудин Ф.М. Принуждение в уголовном судопроизводстве. – К.: КГУ, 1985. – 87 с 115. Кудин Ф. М., Костенко Р. В. Достаточность доказательств в уголовном процессе. – Краснодар: Изд-во Краснодарского аграрного университета, 2000. – 119 с. 116. Кузнецов П. Установление порядка исследования доказательств по уголовным делам. // Российская юстиция. – 2003. – № 8. – С. 17-21. 117. Курс советского уголовного процесса. Общая часть. Под ред. Бойкова А. Д., Карпеца И. И. – М.: Изд-во “Юридическая литература”. 1989. – 640 с. 118. Куссмауль Р. Исключить показания обвиняемого из числа доказательств // Российская юстиция. – 2001. – №7. – С. 52-53. 119. Куцова Э. Ф. Гарантии прав личности в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1973. – 172 с. 120. Кучинский В. А. Личность. Свобода. Право. – Москва: Юрид. лит., 1978. – 248 с. 121. Кучинська О. П., Кучинська О. А. Кримінальний процес України – К.: Прецедент. – 2005. – 202 с. 122. Левендеренко О. О. Особливості процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 – К., 2003. – 20 с. 123. Леоненко В. В. Судебное производство по делам о преступлениях несовершеннолетних. – К.: Знання, 1987. – 144 с. 124. Леоненко М. І. Принцип національної мови в кримінальному судочинстві України: Автореф. дис. ... к-та юрид. наук: 12.00.09. – К, 2001. – 21 с. 125. Лобойко Л. М. Кримінально-процесуальне право – К.: Істина, 2005. – 456 с. 126. Лукашевич В. З. К вопросу о привлечении к уголовной ответственности в советском уголовном процессе. // “Ученые записки ЛГУ”, серия юридических наук, вып. 6, – 1955. – № 187 – С. 233-238. 127. Лукашевич В. З. Гарантии прав обвиняемого в советском уголовном процессе. – Ленинград: Изд-во ЛГУ, 1959. – 168 с. 128. Лукашевич В. З. Установление уголовной ответственности в советском уголовном процессе. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. – 272 с. 129. Лупинская П. Доказательства и доказывание в новом уголовном процессе. // Российская юстиция. – 2002. – № 7. – С. 5-8. 130. Ляш А. О., Стахівський С. М. Докази і доказування у кримінальному судочинстві. – К.: Університет “Україна”, 2006. – 185 с. 131. Макаренко И. А. Система тактических приемов допроса несовершеннолетнего обвиняемого. // Актуальні проблеми криміналістики. – Харків: Гриф, 2003. – С. 100-102. 132. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с. 133. Маляренко В. Т. Про розгляд кримінальної справи в апеляційному порядку // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 2 (30). – С. 48-55. 134. Маляренко В. Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика. – К.: Ін Юре, 2004. – 544 с. 135. Мартынчик Е. Г. Гарантии прав обвиняемого в суде первой инстанции. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 220 с. 136. Материалы “круглого стола”, посвященного обсуждению проекта нового УПК Российской Федерации // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 2001. – № 6. – C. 94-114 137. Марітчак Т. М. Проблеми визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 5 (45). – С. 40-44. 138. Матузов Н. И. Субъективные права граждан СССР. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1987. – 172 с. 139. Международные акты о правах человека:Сб. док. – М.: изд-во МГУ, 2000. – 508 с. 140. Миньковский Г. М. Окончание предварительного следствия и осуществление права обвиняемого на защиту. – М., Госюриздат, 1957. – 264 с. 141. Миражов С. С. Библия как исторический документ. // Вопросы истории. – 1987. – № 2. – С. 8-15. 142. Михайленко А. Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. – К.: Юринком Интер, 1999. – 448 с. 143. Михайленко О., Юрчишин В. Обвинувачення. Його види і значення в кримінальному судочинстві України // Вісник прокуратури. – 2003. – № 5 (23). 144. Михайловская И. Права личности – новый приоритет уголовно-процесуального Кодекса Росийской Федерации // Российская юстиция. – 2002. – № 7. – С. 22-28. 145. Михеєнко М. М. Доказывание в советском уголовном процессе. К.: Выща школа, 1984. – 134 с. 146. Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. – К.: Либідь, 1999. – 536 с. 147. Михеєнко М. М. Поняття доказів та їх джерел у радянському кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в України: вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 109-116. 148. Михеєнко М. М. Принцип вільної оцінки доказів у радянському кримінальному процесі // Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 141-146. 149. Михеєнко М. М. Історичні форми кримінального процесу // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – С. 162-170. 150. Михеєнко М. М. Про предмет і засоби доказування в кримінальному процесі // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: вибрані твори. – К.: Юрінком Інтер, 1999. С. 196-198. 151. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упорядник Ю. К. Качуренко. – К.: Юрінформ, 1992. – 370 c. 152. Мірошников І. Реалізація принципу змагальності на судовому слідстві в апеляційному суді // Вісник прокуратури. – 2003. – № 8 (26). – С. 62-64. 153. Мірошников І. Ю. Судове слідство в апеляційній інстанції: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – Харків, 2006. – 20 с. 154. Мотовиловкер Я. О. Показания и объяснения обвиняемого как средство защиты в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат, 1956. – 180 с. 155. Настільна книга слідчого / Панов М.І., Шепітько В. Ю., Коновалова В. О. та ін. – К.: Ін Юре, 2003. – 720 с. 156. Образцов В. В. Основы криминалистики. – М.: Зерцало, 1996. – 402 с. 157. Озерський І. В. Забезпечення правових гарантій підозрюваного та обвинуваченого на досудовому слідстві. – Чернівці: Прут, 2001. – 152 с. 158. Омельяненко Г. М. Провадження у справах неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми. – К.: Атіка, 2002. – 128 с. 159. Очередин В.Г. Юридическая природа мер пресечения в уголовном процессе//Уголовно-процессуальное принуждение и ответственность, их место в решении задач предварительного расследования. – Волгоград:, ВИИН, 1987. 160. Переверза. О. Особливості тактики допиту особи, яка дає завідомо неправдиві показання, з участю захисника у процесі з моменту затримання. // Право України. – 2002. – № 10 – С. 50-55. 161. Перлов И. Д. Судебное разбирательство в советском уголовном процессе. Ч. 2: Судебное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Госюриздат. –– 1955. – 248 с. 162. Петрухин И. Имеют ли доказательственное значение дожные показания обвиняемого // Советская юстиция. – 1965. – № 7 – С. 15-17. 163. Петрухин И. Л. Правосудие: время реформ. – М.: Наука, 1991. – 208 с. 164. Пешехонова С., Соловьев А. Психологические особенности допроса подсудимого в суде. // Советская юстиция. – 1969. – № 13 165. Піцхелаурі Ш. О. Поліграф у розслідуванні злочинів // Адвокат. – 2002. – № 1. – С. 24-25. 166. Пичкалева Г. И. Роль морали в следственной деятельности: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – М., 1980. – 19 с. 167. Полянский Н. Н. Вопросы теории советского уголовного процесса. – М.: Изд-во МГУ, 1956. – 272 с. 168. Попелюшко В. О. Судовий розгляд кримінальної справи. – Острог: Острозька академія, 2003. – 196 с. 169. Попелюшко В. О. “Мала” судова реформа в Україні та захист прав громадян. – Острог.: Острозька академія, 2003. – 123 с. 170. Популярна юридична енциклопедія / В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, Е. Ф. Демський,с.Е. Демський та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528 с. 171. Порубов Н. И. Допрос в советском уголовном судопроизводстве. – Минск: Выш. школа, 1973. – 368 с. 172. Порубов Н. И Научные основы допроса на предварительном следствии. –Минск: Выш. школа, 1978. – 176 с. 173. Постанови Пленуму Верховного суду України в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 11-16. 174. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. / Верховний Суд України; За заг. ред. В. Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2005. 175. Про внесення змін до деяких законів України: Закон України від 9 лютого 2006р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 26. – ст.216. 176. Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку: Постанова Пленуму Верховного Суду України // Постанови Пленуму Верховного суду України в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С. 11-16. 177. Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду: Закон України від 01.12.1994р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – ст.1. 178. Про внесення змін до деяких законів України: Закон України від 9 лютого 2006р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 26. – ст.216. 179. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України: Закон України від 21 червня 2001р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 34-35. – ст.187. 180. Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України: Закон України від 21 липня 2001р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 44. – ст.234. 181. Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ: Постанова Пленуму Верховного Суду України // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2006. – С. 43-50. 182. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23.12.1993р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – ст.51. 183. Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2006. – С. 9-15. 184. Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання: Закон України – Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 50-51. – ст.314. 185. Про мови в Українській РСР: Закон УРСР від 28 листопада 1989р. // Відомості Верховної Ради – 1989. – № 45 – ст.361. 186. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві:: Постанова Пленуму Верховного Суду України. // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2006. – С. 196-204. 187. Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх: Постанова Пленуму Верховного Суду України. // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2006. – С. 296-305. 188. Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів: Постанова Пленуму Верховного Суду України. // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2006. – С. 381-390. 189. Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства: Постанова Пленуму Верховного Суду України. // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – К.: Видавничий дім “Скіф”, 2006. – С. 21-31. 190. Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції: Закон України від 17 липня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 40. – ст.263. 191. Про судову експертизу: Закон України від 25 лютого 1994р. //Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 28. – ст.232. 192. Про судоустрій України: Закон України від 07.02.2002р. // Відомості Верховної Ради – 2002. – № 27-28. – ст.180. 193. Пушкар П. В. Угода про визнання вини у сучасному кримінальному процесі: порівняльно-правове дослідження:Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К.,2005. – 23 с. 194. Рабцевич О. И. Право на справедливое судебное разбирательство: международное и внутригосударственное правовое регулирование. – М.: Лекс-Книга, 2005 – 318 с. 195. Рахунов Р. Д. Доказательственное значение признания обвиняемого по советскому уголовному процессу // Советское государство и право – 1956. – №. 8 – С. 34-43 196. Рахунов Р. Д. Учасники уголовно-процесуальной деятельности. – М.: Госюриздат. – 1961. – 521 с. 197. Резник Г. М. Право на защиту. – М.: Московский рабочий, 1976. – 120 с. 198. Резник Г. М. Конституционное право на защиту. – М.: Московский рабочий, 1980. – 112 с. 199. Репешко П. И. Принципы уголовного процесса в стадии судебного разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины. – Николаев: Атолл, 2001. – 258 с. 200. Рыбалов К. А. Особый порядок судебного разбирательства в Росийской Федерации и пределы его реализации. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 152 с. 201. Рожнова В., Ліпкан В. Концептуальні засади побудови системи запобіжних заходів // Право України. – 2002. – № 5. 202. Российское законодательство Х-ХХ веков: в 9 т. – М.: Юрид. лит., 1984. – Т. 1: Законодательство Древней Руси. – 402 с. 203. Российское законодательство Х-ХХ веков: в 9 т. – М.: Юрид. лит., 1984. – Т. 8: Судебная реформа. – 398 с. 204. Рощинский Б. В. Допрос как средство разоблачения сговора // Актуальні проблеми криміналістики. – Харків: Гриф, 2003. – С. 123-126 205. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – М.: Госполитиздат, 1946. 206. Савицкий В. М. Право на защиту и нормативное выражение презумпции невиновности // Адвокатура и современность. – М.: МГУ,1987. 207. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному викладі). – К.: Кондор, 2005 – 588 с. 208. Саркисянц Г. П. Участие защитника в суде первой инстанции в советском уголовном процессе. – Ташкент: Наука, 1965. – 160 с. 209. Саркисянц Г. П. Переводчик в советском уголовном процессе. – Ташкент: Фан, 1974. – 94 с. 210. Саркисянц Г. П. Законный представитель несовершеннолетнего обвиняемого в суде. – Ташкент: Фан. 1985. – 152 с. 211. Сас В. А. Організація і тактика слідчих дій при розслідуванні злочинів, вчинених засудженими до позбавлення волі. – К.: Правник, 2004. – 240 с. 212. Селиванов Н. А. Этическо-тактические вопросы расследования. – М.: Прогресс, 1981 – 48 с. 213. Семенов В. В. Психологические возможности распознавания ложности показаний // Российский следователь. – 2002. – № 4. – С. 8-11. 214. Сибилева Н. В. Допустимость доказательств в советском уголовном процессе – К.: УМК ВО, 1990. – 68 с. 215. Сівочек С. М. Деякі особливості формування показань неповнолітніх обвинувачених // Сучасні правові пробеми профілактики та розкриття злочинів, які скоюються неповнолітніми. Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк: ДІВС, 2002. – С. 2220-223. 216. Сиза Н. Суди і кримінальне судочинство України в добу Гетьманщини. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2000. – 120 с. 217. Сокира Л. Скорочений порядок розгляду кримінальних справ // Вісник прокуратури. – 2002. – № 4. – С. 35-38. 218. Соловьев А. Б. Следственные действия как процесуальное средство получения и проверки доказательств. // Актуальные проблемы совершенствования произаводства следственных действий. – Ташкент: Фан, 1982. – С. 44-50. 219. Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказуваня. – К.:НАВСУ, 2005. – 272 с. 220. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе. – М.: Изд-во АН СССР, 1955. 221. Строгович М. С. Сознание обвиняемого как судебное доказательство // Советская юстиция. – 1957. – № 8. – С. 16-21 222. Строгович М. С. Основные вопросы социалистической законности. – М.: Госюриздат, 1966 223. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса – М.: Наука – Т. 1, 1968. – 408 с. 224. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса – М.: Наука – Т. 2, 1970. – 388 с. 225. Строгович М. С. Избранные труды. В 3-х т. // Т.3 “Теория судебных доказательсв” – М.: Наука, 1991 – 300 с. 226. Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности – М.: Наука, 1984 – 144 с. 227. Строков І. В. Проблеми забезпечення прав обвинуваченого в кримінальному судочинстві // Процесуальні гарантії дотримання конституційних прав громадян у кримінальному суддочинстві: матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Д.: ДЮІ МВС при ВНУ, 2005. С. 44-48. 228. Теорія держави і права. / За заг. ред. Копєйчикова В. В., Лисенкова С. Л. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 368 с. 229. Теория доказательств в советском уголовном процессе / отв. ред Жогин Н. В. – М.: Юрид. лит., 1978. – 736 с. 230. Тертышнык В. М. Нетрадиционные способы получения и исследования доказательств при выявлении и расследовании преступлений. – Х.: Гриф, 1997. – 44 с. 231. Тертишник В. Компроміс в кримінальному процесі // Вісник прокуратури – 2002. – № 4. – С. 39-47. 232. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. – К.: А.С.К, 2002. – 1120 с. 233. Тихонов А. К. Уголовно-процессуальные меры обеспечения чести, достоинства и личной безопасности потерпевшего и свидетеля: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – М, 1995 234. Толочко А. Н. Судебный приговор и его мотивировка. – К.: УМКВО, 1991. – 88 с. 235. Трагнюк Р. Р. Прокурорський нагляд за додержанням законів, що регулюють права обвинуваченого. – Харків: Факт, 2004. – 200 с. 236. Трофименко В. Забезпечення права підсудного на захист. Проблемні питання. // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 2. – С. 73-77. 237. Уголовно-процессуальный кодекс ФРГ. Рабочий перевод Германского Фонда международного сотрудничества и Организации безопасности и сотрудничества в Европе. – Berlin: Stand Dezember, 2003. – 188 с. 238. Уголовный процесс / ред. Чельцов М. А. – М.: Юрид. лит., 1969. – 484 с. 239. Уголовный процесс / под ред. Алексеева Н. С., Элькинд Л. С., Лукашевича В. З. – М.: Юрид. лит., 1972 240. Уголовный процесс: Учебник для вузов / Под ред. В. П. Божьева. – М.: Спарк, 1998. – 628 с. 241. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь // Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь – 2005. – № 175. – 2/1144. 242. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан // Ведомости Парламента Республики Казахстан. – 1997 г. – N 23. – ст.335. 243. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Молдова // Monitorul Oficial – 104-110/447 – 07.06.2003. 244. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации // Российская газета. – 2005. – N 120. 245. Узагальнення практики застосування органами досудового слідства, районними судами м. Києва та Апеляційним судом м. Києва законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному та засудженому право на захист // Адвокат. – 2003. – № 2. 246. Узагальнення практики застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту // Вісник Верховного Суду України. – 2005. – № 6 (58). – С. 22-29. 247. Фомин М. А. Сторона защиты в уголовном процессе (досудебное производство). – М.: Юрлитинформ, 2004 – 536 с. 248. Холод Р. С. Процесуальні проблеми розслідування злочинів, скоєних неповнолітніми // Сучасні правові проблеми профілактики та розкриття злочинів, скоєних неповнолітніми. Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк: ДІВС, 2002. – С. 191-194. 249. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под. ред. З. М. Черниловского. – М.: Юрид. лит., 1984. 250. Хрестоматія з історії держави і права України/ упорядник Вершигора П. А. – К.: Вентурі, 1995. 251. Цветков П. П. Исследование личности обвиняемого. – Л., Изд-во ЛГУ, 1973. 252. Цивільний кодекс України: офіційне видання (з постатейним змістом) – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 464 с. 253. Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. – С.: Изд-во Саратовского ун-та, 1959. – 387 с. 254. Чангули Г. О значении сознания обвиняемого (отклик на статью М. С. Строговича “Сознание обвиняемого как судебное доказательство”) // Советская юстиция. – 1958. – № 6. – С. 61 255. Чаплинський К. О. Особливості тактики допиту неповнолітніх членів організованих злочинних угрупувань // Сучасні правові проблеми профілактики та розкриття злочинів, скоєних неповнолітніми. Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції. – Донецьк: ДІВС, 2002. – С. 198-208. 256. Чверткин М. И. Право на защиту: процесуальный порядок реализации. – Луганск: РИО ЛИВД. 1998. – 120 с. 257. Чельцов М. А. Доказательства в иностранном уголовном процессе. – М.: Юрид. лит, 1947 258. Чельцов М. А. Уголовный процесс – М.: Юрид. лит., 1948. 259. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1951. 260. Чельцов М. А. Советский уголовный процесс. – М.: Госюриздат, 1962. – 504 с. 261. Чельцов-Бебутов М. А. Обвиняемый и его показания в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит. 1947. 262. Черниловский З. М. Всеобщая история государства и права. – М.: Юристъ, 2000. – 576 с. 263. Чеджемов Т. Б. Судебное следствие. – М.: Юрид. лит., 1979. – 96 с. 264. Чувилев Н., Лобанов А. “Плоды отравленного дерева” // Российская юстиция. – 1996. – № 11. – С. 47-49. 265. Шаламов М. П. К вопросу об оценке сознания обвиняемого // Советское государство и право. – 1956. – № 8 – С. 45-50. 266. Шевченко В. Співвідношення понять “факту”, “фактичних даних”, “відомостей про факти” та “доказової інформації”//Право України.– 2003. – № 2. – С. 102-105. 267. Шейфер С. А, Собирание доказательств в советском уголовном процессе: методологические и правовые проблемы. – С.: Изд-во Саратовского ун-та, 1986. – 172 с. 268. Шейфер С. А. Следственные действия. Основания, процессуальный порядок и доказательственное значение. – М.: Юрлитинформ, 2004. – 184 с. 269. Шейфер С.А., Петрова Н.Е. Проблемы реформирования производства по делам частного обвинения в духе расширения частных начал в уголовном процессе РФ // Государство и право. – 1999. – №6. – С. 56-58. 270. Шибико В. П. Правовой статус обвиняемого в уголовном процессе Германской Демократической Республики: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 1983. – 23 с. 271. Шмаленя С. Негативне в скороченні судового слідства //Вісник прокуратури.– 2003. – № 6. – С 39-42. 272. Шпилёв В. Н. Участники уголовного процесса. – Минск: Изд-во БГУ, 1970. – 176 с. 273. Щадрин В. С. Обеспечение прав личности при расследовании преступлений. – Волгоград.: ВУМВД, 1999. – 159 с. 274. Щолкін В., Стулов О. Визнання вини підсудним як спосіб спрощення кримінального процесу: “за” і “проти” // Вісник прокуратури. – 2002. – № 1. – С. 66-69. 275. Юридичні терміни. Тлумачний словник / В. Г. Гончаренко, П. П. Андрушко, Т. П. Базова, Н. В. Безсмертна.та ін. – К.: Либідь, 2004 – 320 с. 276. Юсупов В. В. Організація і тактика перевірки алібі у досудовому слідстві: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2005. – 17 с. 277. Якуб М. Л. Показания обвиняемого как источник доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Изд-во МГУ, 1963. – 62 с. 278. Якуб М. Л. Показания свидетелей и потерпевших. – М.: Изд-во МГУ, 1968 – 120 с. 279. Ямпольская Ц. А. О субъективных правах советских граждан и их гарантии // Вопросы советского государственного права. – М.: Изд-во МГУ, 1959. – С. 161-166. 280. Ян Гус. Мартин Лютер. Жан Кальвин. Торквемада. Лойола: биографические очерки. – М.: Республика, 1995. – 458 с. 281. http://www.rada.gov.ua – інтернет-сайт Верховної Ради України.

Стоимость доставки работы, в гривнах: (при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)	50

Найти готовую работу

ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:

Связаться

Вход для партнеров

Регистрация

Восстановить доступ

Материал для курсовых и дипломных работ

25.03.24 Іміджування в процесі функціонування державної влади

25.03.24 Політичний імідж як складова публічної взаємодії

25.03.24 Методологія сучасних іміджевих досліджень

Архив материала для курсовых и дипломных работ

Ссылки:

Счетчики:

© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.