У нас уже
242733
рефератов, курсовых и дипломных работ
Сделать закладку на сайт
Главная
Сделать заказ
Готовые работы
Почему именно мы?
Ценовая политика
Как оплатить?
Подбор персонала
О нас
Творчество авторов
Быстрый переход к готовым работам
Контрольные
Рефераты
Отчеты
Курсовые
Дипломы
Диссертации
Мнение посетителей:
Понравилось
Не понравилось
Книга жалоб
и предложений
Название
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС УРЯДУ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ
Количество страниц
197
ВУЗ
Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого
Год сдачи
2006
Содержание
ЗМІСТ
ВСТУП ................................................................................................................3
РОЗДІЛ І. Місце і роль уряду в державному механізмі зарубіжних країн
1.1. Поняття виконавчої влади і уряд у механізмі її реалізації ...................11
1.2. Поняття та структура конституційно-правового статусу уряду......................................................................................................................27
1.3. Фактори, що впливають на конституційно-правовий статус уряду ................................................................................................................................38
1.4. Взаємовідносини уряду з главою держави .............................................48
1.5. Взаємовідносини уряду з парламентом ..................................................63
Висновки до Розділу I .........................................................................................81
РОЗДІЛ ІІ. Структура конституційно-правового статусу уряду в зарубіжних країнах: тенденції розвитку
2.1. Порядок формування та припинення діяльності уряду ........................85
2.2. Принципи діяльності уряду та їх конституційно-правове закріплення ..........................................................................................................114
2.3. Загальна характеристика складу уряду...................................................126
2.4. Повноваження уряду зарубіжних країн на сучасному етапі державотворення.................................................................................................148
Висновки до Розділу П ......................................................................................163
ВИСНОВКИ ......................................................................................................169
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ...... ..............................................179
ВСТУП
Актуальність теми дисертаційного дослідження. Сучасний етап державотворення ставить перед наукою конституційного права значну кількість питань, пов’язаних із необхідністю законодавчого закріплення статусу вищого колегіального органу виконавчої влади – уряду. Радянська наука державного (конституційного) права не приділяла належної уваги питанням урядової діяльності. Причинами цьому було зосередження основної уваги на розробці теорії повновладдя рад народних депутатів та провідної ролі у здійсненні управлінських процесів партійних органів.
В умовах становлення незалежності держави виникла ситуація, коли практично були відсутні серйозні теоретичні дослідження правового статусу уряду, що могли бути покладені в основу майбутнього законодавства щодо правового регулювання цієї державної інституції.
Законодавча база не може бути створена виключно з урахуванням теоретичних наробок. Ставлячи за мету побудувати в Україні демократичну, правову державу, необхідно враховувати досвід країн, що тривалий час функціонують на засадах народовладдя, поділу влади, політичного та ідеологічного плюралізму, тобто тих вихідних конституційних цінностей, які дають змогу стверджувати про існування в певній країні демократичного ладу. Йдеться про країни західної демократії.
Разом з тим у процесі державного будівництва важливим є врахування не тільки позитивного досвіду демократичних країн, а й практики урядування в державах з тоталітарним режимом. Це є важливим і з тих міркувань, що не так давно в державному управлінні України використовувались недемократичні методи. Тому важливим також є виявлення тих тенденцій в урядовій діяльності, що, хоча і впливають на ефективність управлінських процесів, однак не відповідають демократичному спрямуванню розвитку країни.
У юридичній літературі є фахові роботи, в яких висвітлюються окремі аспекти організації та діяльності уряду, розкриваються деякі елементи його статусу. Насамперед, йдеться про порядок формування уряду, його повноваження в окремих сферах (фінансовій, захисту національної безпеки), конституційно-правову відповідальність уряду тощо. Але узагальнюючих робіт щодо правового статусу уряду, тим більше виконаних у порівняльно-правовому аспекті, немає. Компаративіський підхід до дослідження статусу уряду сприятиме заповненню теоретичних прогалин, а також вдосконаленню законодавства щодо конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах та відповідно до цільової комплексної програми “Права людини і проблеми становлення, організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування” № 0186.0.070865.
Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає у здійсненні комплексної розробки теорії конституційно-правового статусу уряду, правового регулювання його діяльності в зарубіжних країнах та формулювання рекомендацій щодо вдосконалення законодавства щодо конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України.
Відповідно до поставленої мети в дисертації передбачено вирішити наступні наукові завдання:
встановити правову природу виконавчої влади та визначити місце та роль уряду у її здійсненні;
дати поняття конституційно-правового статусу уряду та дослідити його структурні елементи;
виявити фактори, що впливають на конституційно-правовий статус уряду в зарубіжних країнах на сучасному етапі державотворення;
здійснити аналіз форм та напрямів взаємовідносин уряду з парламентом;
дослідити взаємовідносини уряду з главою держави;
висвітлити порядок формування та припинення діяльності уряду в зарубіжних країнах;
з’ясувати принципи, на яких побудована діяльність уряду в зарубіжних країнах;
проаналізувати склад уряду, роль та значення його складових у здійсненні урядової діяльності;
дослідити повноваження уряду в зарубіжних країнах та виявити тенденції розвитку урядової компетенції.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в сфері організації та функціонування уряду в зарубіжних країнах.
Предметом дослідження є законодавство, правові звичаї та інші правові джерела в сфері організації та діяльності уряду, питання його реалізації та вдосконалення.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складає загальнонауковий діалектичний метод, який дає можливість проаналізувати конституційно-правовий інститут уряду у динаміці його становлення і розвитку. Використання системного методу дозволило визначити роль і місце уряду в механізмі державної влади взагалі, і у виконавчій владі, зокрема; системно-структурного і формально-логічного – виділити та дослідити чинники, які впливають на становлення і розвиток законодавства у сфері діяльності уряду та його реалізацію; порівняльно-правового – порівняти нормативно-правове регулювання діяльності уряду зарубіжних країн; історичного – проаналізувати етапи розвитку законодавства у сфері діяльності уряду та надати його загальну характеристику; соціологічного – визначити тенденції у збільшенні сфер владного впливу з боку уряду; статистичного – дослідити рівень активності уряду та його членів у реалізації наданих повноважень; методу тлумачення норм конституційного права – з’ясувати та роз’яснити зміст правових норм, що регулюють діяльність уряду в зарубіжних країнах.
Теоретична і практична основа дисертаційного дослідження. Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці українських учених-юристів: В.Б. Авер’янова, Ю.П. Битяка, А.З. Ґеорґіци, В.П. Колісника, Л.Т. Кривенко, О.Д. Крупчана, Н.Р. Нижник, В.Ф. Погорілка, В.О. Серьогіна, С.Г. Серьогіної, Ю.М. Тодики, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала; російських дослідників: М.В. Баглая, І.Л. Бачило, Н.О. Богданової, Б.М. Габричидзе, І.М. Гомерова, Л.М. Ентіна, Д.Л. Златопольсткого, Д.Б. Каткова, Ю.М. Козлова, О.О. Кутафіна, Б.М. Лазарєва, М.Н. Марченка, М.І. Матузова, О.О. Мішина, Н.О. Михальової, М.О. Могунової, М.О. Сапронової, Б.О. Страшуна, Ю.О. Тихомирова, В.Є. Чиркіна; західних учених – Ф. Ардана, Д.Д. Басу, П. Бромхеда, А. Демішеля, Ф. Демішеля, Ч. Едрейна, Ж.-П. Жакке, К. Хессе та ін.
Нормативною основою дослідження є конституції (основні закони) зарубіжних країн, спеціальні закони в сфері правового статусу уряду в зарубіжних країнах та ін.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження. У дисертації обґрунтовано низку концептуальних понять, теоретичних положень і висновків, практичних рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства щодо правового статусу уряду, до яких належать:
1. По-новому визначається поняття виконавчої влади, яка розглядається як одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізація зовнішньої та внутрішньої політики держави, охорона прав і свобод людини й громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів.
2. Уперше наведено аргументи, що специфіка конституційно-правового статусу уряду визначається особливістю його правової природи як колегіального органу влади: по-перше, всередині уряду не спостерігається рівності між його членам; всю повноту відповідальності за діяльність уряду несе його голова – прем’єр-міністр. Разом з тим поряд із статусом членів колегіального органу виконавчої влади – уряду, його члени є ще, як правило, керівниками самостійних центральних органів виконавчої влади – міністерств, департаментів, відомств. При цьому розділити ці дві складники досить важко. Оскільки, з одного боку, втілення в життя урядових рішень є обов’язком члена уряду як керівника того чи іншого відомства, а з іншого – наявність можливостей у розробці та прийнятті рішень уряду є необхідною умовою виконання обов’язків міністра з управління певною сферою державної діяльності.
3. Уперше дано визначення конституційно-правового статусу уряду як складної системоутворюючої державно-правової категорії, що визначає нормативно закріплене та реально втілене на практиці положення уряду в системі владних взаємовідносин з іншими суб’єктами конституційного права, насамперед з іншими вищими державними інституціями, і становить сукупність таких основних елементів: правосуб’єктність уряду, принципи його діяльності, компетенція, склад та статус окремих членів уряду, відповідальність уряду за свою діяльність.
4. Уперше виділяються та аналізуються фактори, що впливають на конституційно-правовий статус уряду, а саме: форма правління держави, форма територіального устрою, політичний режим, національна виборча система та електоральна культура громадян, особисті якості (харизматичність) прем’єр-міністра, історичні умови формування конституційного законодавства та стан національної політичної системи.
5. Стверджується, що більш ефективнії взаємодії уряду та глави держави в країнах із змішаною формою правління сприяє наявне в деяких зарубіжних конституціях чітке розмежування повноважень президента як глави держави і як глави виконавчої влади.
6. Уперше стверджується, що тенденцією у взаємовідносинах між урядом та парламентом у зарубіжних країнах є поступове перебирання урядом на себе провідної ролі в законотворчості. Причиною цьому є вплив теорії «раціоналізованого парламентаризму» на законотворчий процес. Зазначається, що практична втрата парламентом самостійності і передачі багатьох повноважень в законодавчій сфері уряду прямо суперечить принципу народовладдя, який є вихідною засадою конституційного ладу сучасної демократичної держави.
7. Детального дослідження отримав процес та процедура створення уряду в зарубіжних країнах, проаналізовані всі етапи цього процесу. Пропонується запровадити на рівні Конституції України процедуру «пробних мандатів», що дозволить зробити процедуру формування парламентсько-урядової коаліції більш оперативною, а дії суб’єктів процесу формування коаліції більш конструктивними та відповідальними.
8. По-новому розкрита система принципів діяльності уряду в зарубіжних країнах, до яких у країнах з усталеними демократичними традиціями відносяться принцип законності, демократизму, розподілу влади, гласності, колегіальності, професіоналізму та відповідальності.
9. Уперше робиться висновок, що попри виділення в структурі центральної урядової влади зарубіжних країн декількох рівнів (вестмінстерська системи урядування – безпосередньо уряд, кабінет міністрів і, так званий, внутрішній кабінет), ключовим органом залишається кабінет (рада) міністрів. Метою ж використання різних термінів є більш чітке розмежування сфери колективної відповідальності кабінету та сфери індивідуальної відповідальності прем’єр-міністра і членів кабінету.
11. Обґрунтовано положення про суттєвий вплив міжнародних інтеграційних процесів на сферу та зміст компетенції уряду. У зв’язку з посиленням інтеграційних процесів у межах Європейського Союзу уряди країн-членів ЄС почали відігравати більш значущу роль у зовнішньополітичній сфері. Проявом цієї тенденції стало збільшення числа урядових органів, що займаються зовнішньою політикою, та розширення сфери зовнішньоекономічної діяльності уряду (урядові займи, реалізація програм допомоги країнам, що розвиваються тощо).
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації пропозиції i висновки можуть бути використані:
- у науково-дослідницьких цілях – для подальших розробок теорії конституційно-правового статусу уряду;
- у правотворчій роботі вони можуть бути враховані як теоретичний матеріал при розробці i прийнятті законів України, що визначають конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України;
- у правозастосуванні - для оптимізації форм i методів діяльності Кабінету Міністрів України;
- у навчальному процесi – при пiдготовцi вiдповiдних роздiлiв пiдручникiв і навчальних посiбникiв з конституцiйного права України, у викладаннi курсу конституцiйного права України, у науково-дослідницькій роботi студентiв;
- у правовиховній роботі серед населення дисертація може слугувати підвищенню правової культури народних депутатів України, посадових осіб виконавчої влади та громадян України, формування у них демократичного світогляду в політико-правовій сфері відносин.
Апробація результатів дослідження. Основні положення i висновки роботи доповідалися на: науковій конференції молодих учених та здобувачів “Нове законодавство України та питання його застосування” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 26-27 груд. 2003 р.); науковій конференції молодих учених та здобувачів “Актуальні проблеми правознавства” (Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 1-2 березня 2006 р.), а також обговорювалися на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані у дисертаційному дослідженні, знайшли відображення в семи наукових працях: п’яти статтях у фахових виданнях та двох тезах доповідей на наукових конференціях.
Список литературы
ВИСНОВКИ
На підставі глибокого та всебічного аналізу законодавства України та зарубіжних країн, що регулює конституційно-правовий статус уряду, наукового осмислення і обгрунтування цілої низки теоретичних положень, які стосуються стусу уряду в зарубіжних країнах, було вирішене наукове завдання, яке виявляється у поглибленні теорії конституційно-правового статусу уряду знаннями про особливості та закономірності правового регулювання суспільних відносин у сфері функцонування вищого органу виконавчої влади, сформульовані рекомендації та наведені аргументи щодо вдосконалення правового статусу Кабінету Міністрів України. У зв’язку з цим сформульовані певні висновки, пропозиції та рекомендації. Основні з них зводяться до наступного.
1. Виконавча влада – це одна з гілок державної влади, основним призначенням якої є організація виконання законів та інших нормативно-правових актів, реалізація зовнішньої та внутрішньої політики держави, охорона прав і свобод людини і громадянина, що здійснюється через побудовану на принципі вертикальної підпорядкованості систему спеціально створюваних і наділених відповідною компетенцією органів.
2. Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що конституційно-правовий статус уряду становить собою складну системоутворюючу державно-правову категорію, що визначає нормативно закріплене та реально втілене на практиці положення уряду в системі владних взаємовідносин з іншими суб’єктами конституційного права, насамперед вищими державними інституціями, і становить собою сукупність таких основних елементів: правосуб’єктність уряду, принципи його діяльності, компетенція, склад і статус окремих членів уряду, відповідальність уряду за свою діяльність.
3. Серед факторів, що впливають на конституційно-правовий статус уряду можна виділити такі: форма правління держави, форма територіального устрою, політичний режим, національна виборча система та електоральна культура громадян, особисті якості (харизматичність) прем’єр-міністра, історичні умови формування конституційного законодавства та стан національної політичної системи.
4. Очолювання уряду сильним, харизматичним політиком суттєвим чином впливає на його статус саме як колегіального органу, де прем’єр-міністр посідає місце першого серед рівних. У цих ситуаціях слід вести мову про провідне місце в державному управлінні не уряду, а саме прем’єра, що перебирає на себе більшість повноважень уряду. Натомість більшу вагу набувають не міністри – члени уряду, а канцелярія прем’єра, де виробляються найбільш важливі державні рішення.
5. У конституціях деяких країн наявне чітке розмежування повноважень президента як глави держави і як глави виконавчої влади. На наш погляд, слід погодитись із подібними конституційними схемами розподілу повноважень президента в залежності від того, в якій ролі він виступає в держаному механізмі. Таке чітке розділення повноважень заслуговує на увагу як приклад спроби визначити особливу політико-правову природу поста президента. Вважаємо, що схема, коли президент формально не має відношення до виконавчої гілки влади, але наділяється «номінаційними» повноваженнями в урядовій сфері, призводить до виникнення непорозумінь при здісненні державного управління. При цьому досить частим явищем є пряме втручання глави держави в урядову діяльність шляхом надання міністрам конкретних доручень з питань виконавчої діяльності.
Наявність же лише загальних формулювань у визначенні місця й ролі президента в змішаних республіках (таких як: гарант національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів, що забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також спадковість держави; символ єдності народу і державної влади, гарант Конституції, прав і свобод людини і громадянина) призводить на практиці до перебирання главою держави повноважень з керівництва як урядом, так і всією виконавчою владою.
6. У російському науковому середовищі останнім часом поширеною стала думка, що апарат президента є не органом державної влади, а державним органом. Різниця між двома поняттями полягає в тому, що «державні органи, здійснюючи владні повноваження, не наділені правом прийняття правових актів зовнішньої дії».
Такі погляди, на наше переконання, не мають під собою достатнього теоретичного обґрунтування, і їх поширення призводить до плутанини як у конституційному законодавстві, так і при реалізації приписів основного закону. Що стосується взаємовідносин уряду і апарату глави держави, то безпідставна абсолютизація і розширення повноважень останнього стає причиною виникнення дублювання функцій цих двох інституцій та зменшення ролі та значення уряду у здійсненні виконавчої влади.
7. Серед основних напрямів взаємодії між урядом та парламентом у зарубіжних країнах можна виділити їх взаємодію в законодавчому процесі. Тенденційним у даному відношенні є поступове перебирання урядом на себе провідної ролі в законотворчості, причиною чого є вплив теорії «раціоналізованого парламентаризму» на законотворчий процес.
На наше переконання, не можна применшувати значення уряду в процесі управління на сучасному етапі державотворення. Разом з тим практична втрата парламентом самостійності і передача багатьох повноважень у законодавчій сфері прямо суперечить принципу народовладдя, який є вихідною засадою конституційного ладу сучасної демократичної держави. Адже саме парламент є уособленням суверенітету народу і має виключне право виступати від його імені, ухвалюючи в тому числі й законодавчі акти. При цьому уряд за характером свого походження є похідним органом державної влади, і аж ніяк не носить представницького характеру. Тому в гонитві за більшою ефективністю державного управління та підвищенням ролі уряду в цьому процесі не слід «раціоналізувати» значення парламенту до такого рівня, коли він перетвориться з представницької інституції на складову урядової системи, що опікується законотворчими питаннями.
8. Однією з особливих форм взаємодії уряду з парламентом є постановка та розгляд питання про вотум довіри уряду. Недивлячись на велику привабливість цієї процедури для уряду, він повинен використовувати інститут вотуму довіри з великою обережністю, оскільки в разі ненабрання необхідної кількості голосів парламентарів уряду може загрожувати дострокове припинення діяльності, а у країнах з парламентською формою правління наслідком такої ситуації може стати достроковий розпуск парламенту. Як правило, для розгляду питання вотуму довіри парламент ставиться у жорсткі часові рамки. При цьому питання про вотум довіри може ставитись як окремо, так і в сукупності з іншими питаннями. В останній ситуації прем’єр-міністр, користуючись тим, що розгляд того чи іншого законопроекту зв’язаний з необхідністю вирішення питання про вотум довіри, може не тільки прискорити розгляд законопроекту, але й домогтися його прийняття навіть у випадку відсутності необхідної підтримки в парламенті. Однак сама процедура є досить громіздкою та містить, як вже наголошувалось, досить багато небезпечних моментів для уряду.
9. Спеціальне дослідження можливостей уряду по розпуску парламенту і оголошенню дострокових парламентських виборів дозволяє зробити такі висновки.
Пропозиція про розпуск не може бути представлена при розгляді резолюції осуду. При цьому встановлюється річне обмеження на застосування процедури розпуску парламенту. У багатьох випадках дострокових розпуск парламенту застосовується як своєрідний електоральний захід. Йдеться про ситуації, коли прем’єр-міністр, що є, як правило, лідером однієї із провідних політичних сил, вдається до такого кроку (самостійно чи за рішенням глави держави, але за наявності подання прем’єра), коли рівень довіри чи-то рейтинг «прем’єрської» партії є максимальним або ж навпаки, стрімко починає втрачати політичну вагу. Тоді розпуск парламенту й дострокові парламентські вибори дозволяють прем’єр-міністру зберегти цю високу посаду на термін повноважень парламенту чергового скликання.
10. Останнім часом спостерігається низка негативних тенденцій у відносинах між парламентом і урядом, насамперед, йдеться про розширення засобів впливу на законодавчий орган, перш за все, з боку прем’єр-міністра. Так, у листопаді 2005 року верхня палата парламенту Італії, Сенат, підтримала конституційну реформу, серед основних положень якої підвищення ролі прем’єр-міністра. По-перше, пропонується значно змінити процедуру «вотуму довіри». Тепер прем’єру після його призначення достатньо буде виступити з заявою про основні напрями своєї політики. Депутати ж зможуть лише висловитись із цих «загальних напрямів». Разом з тим прем’єр-міністр буде мати право з будь-якого питання запитати у парламенту вотум довіри. Однак, якщо уряд у цьому випадку не отримає довіри, то можливий розпуск парламента. У разі остаточного схвалення конституційної реформи, право розпуску парламенту перейде від президента до прем’єр-міністра.
11. Проведене дослідження дозволяє відзначити особливу роль у процесі формування уряду в парламентських республіках коаліції депутатських фракцій. Як правило, цей процес після чергових парламентських виборів може розвиватись за двома моделями.
Перша стосується, насамперед, монархічних держав і передбачає закріплення за монархом права призначати прем’єра-міністр. При цьому вимога щодо призначення на цю посаду лідера парламентської більшості на нормативному рівні не закріплюється.
Друга модель передбачає повне делегування главою держави своїх повноважень у сфері формування уряду лідеру парламентської більшості. Це передбачає наділення лідера відповідними правами у формі надання йому главою держави відповідного мандату. Подібна правова ситуація робить, на наш погляд, процедуру формування уряду більш простою та ефективною.
12. Вирішення потребують питання правого регулювання функціонування парламентської коаліції, і, насамперед, процедури її створення. Зокрема, зміни до Конституції України передбачають, що така коаліція повинна бути створена протягом одного місяця з моменту формування Верховної Ради нового скликання. Така новела має як позитивні, так і негативні моменти. Щодо позитиву нововведення, то, безперечно, наявність строкових обмежень сприятиме більш оперативному вирішенню найважливішого питання – формування уряду. Однак з іншого – надмірна інституціоналізація такого суб’єкта парламентського процесу навряд чи сприятиме посиленню демократичних засад українського парламентаризму. Безсумнівно, що вирішенню цього та подібних питань сприятиме всебічне дослідження практики діяльності парламентсько-урядових коаліцій у зарубіжних державах.
13. Процедура формування уряду може налічувати декілька етапів: підготовчу стадію, стадію пробних мандатів, стадію призначення та інвеституру.
Що стосується останньої стадії, то, проаналізувавши конституційно закріплені процедури інвеститури уряду, можна зробити висновок, що запровадження цієї процедури пов’язано, насамперед, з необхідністю зміцнити урядову коаліцію шляхом офіційного затвердження стратегічних напрямів її діяльності на самому початку існування уряду. Такого висновку можна дійти, врахувавши той факт, що в переважній більшості випадків інвеститура має місце в тих країнах, де уряд носить коаліційний характер, і де відсутні дві-три домінуючі політичні сили.
14. Аналіз процедури висловлення недовіри дозволяє зробити висновок, що, чим сильнішою є влада глави держави, тим складніше парламенту відправити уряд у відставку. В інших випадках процедура вираження недовіри уряду ускладнюється тим, що питання про відставку уряду може бути поставлене лише за результатами розгляду інтерпеляції парламенту. Запровадження подібної процедури і в Конституції України сприятиме, на наш погляд, вдосконаленню процедури вираження недовіри уряду. Це пов’язано з тим, що досить часто Кабінет Міністрів відправляється у відставку внаслідок певних політичних домовленостей, незрозумілих для більшості громадян, що призводить до виникнення деструктивної реакції як в економічному, так і в політичному житті країни. Натомість, внаслідок запровадження процедури інтерпеляції можна досягнути більшої прозорості при висловленні резолюції недовіри, оскільки причини відставки будуть мати більш економічний, ніж суто політичний характер, що є значною запорукою підвищення ефективності державного управління на трансформаційному етапі розвитку.
15. У конституціях переважної більшості зарубіжних країн принципи діяльності уряду в окремій статті не виділяються, але інколи на конституційному рівні закріплюються найважливіші з таких принципів.
Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що до принципів діяльності сучасного уряду (насамперед, в країнах з усталеними демократичними традиціями) можна віднести принцип законності, демократизму, поділу влади, гласності (однак сучасною тенденцією стало все частіше проведення засідань уряду «за закритими дверима»), колегіальності, професіоналізму та відповідальності.
16. Проявом принципу колегіальності можна вважати створення так званих урядових комісій – органів у складі уряду, до складу яких, окрім урядовців, можуть входити ще й чиновники нижчого рангу, які представляють міністерства та департаменти відповідного напрямку державного управління. Разом з тим ми відмічаємо тенденцію, що почала все активніше проявлятись останнім часом і полягає в поступовому відходженні від колегіальних засад і зосередженні всієї урядової влади в руках прем’єр-міністра.
17. Важливим у принципі відповідальності є його подвійне значення відносно внутрішньої та зовнішньої діяльності уряду. Йдеться про колективну відповідальність уряду, що, як правило, персоналізується у відповідальності прем’єр-міністра.
18. Континентальна та англосаксонська системи є найбільш поширеними, але зовсім не універсальними урядовими структурами. До нетипових випадків, характерних для країн з усталеними монархічними традиціями, можна віднести входження до складу уряду монарха.
19. Традиційно до складу уряду входить прем’єр-міністр, на структуру та зміст правового статусу якого впливають різні фактори. Серед них можна виділити як основні, так і другорядні. До основних, у першу чергу, слід віднести такі, як форма правління та політичний режим. Так, характерним для країн з президентською формою правління є поєднання посад глави держави та глави уряду. По суті, в даному випадку ми спостерігаємо концентрування в одних руках стратегічних і тактичних можливостей по вибору форм і напрямів державного управління.
Однак стосовно першої тези слід зауважити, що у разі формування коаліційного уряду (що є більш розповсюдженою практикою порівняно з однопартійними урядами) прем’єр-міністр зв’язаний міжфракційними домовленостями, які полягають у розподілі міністерських портфелів як за кількістю, так і за важливістю того чи іншого відомства, враховуючи роль та значення того чи іншого учасника коаліції. А отже, в цьому випадку його влада має не тільки правові, а й відповідні політичні обмеження.
20. Аналіз зарубіжних конституцій дозволяє провести їх класифікацію залежно від закріплення в них посади віце-прем’єр-міністра. Перша група конституцій не містить жодної згадки стосовно такої посади, як віце-прем’єр. До другої групи відносяться конституції, в яких закріплено правило, згідно з яким обов’язки заступника прем’єр-міністра виконує один із міністрів. Третю групу становлять конституції, в яких знайшла своє відповідне закріплення посада віце-прем’єр-міністра.
21. У структурі центральної урядової влади досить часто виділяють декілька рівнів. Так, за умов вестмінстерської системи урядування можна вирізнити такі три рівня: безпосередньо уряд, кабінет міністрів і так званий внутрішній кабінет. Ключовим органом є кабінет міністрів. Що стосується конституційно-правого регулювання, то в деяких випадках, в основному законі та інших джерелах права поряд із терміном «уряд» використовується назва колегіального органу виконавчої влади, притаманна національній правовій системі (рада міністрів, кабінет міністрів). Однак навіть за таких умов, переважна більшість питань, що врегульовуються в конституціях у таких випадках, стосується функціонування саме кабінету (ради) міністрів. Використання ж різних термінів здійснюється лише з однією метою – більш чітко розмежувати сферу колективної відповідальності кабінету та сферу індивідуальної відповідальності прем’єр-міністра і членів кабінету.
22. Потребує свого вирішення питання про віднесення посад членів уряду до „політичних посад”. Вважаємо за необхідне започаткувати досвід тих західних країн, де до категорії політичних відноситься лише незначна кількість посад, а саме найвищі урядові посади (не більше 100 вищих посадовців). Саме такий підхід є більш виваженим з точки зору спадковості державного управління. Адже в державному управлінні, як і в будь-якій іншій суспільній діяльності, слід виділяти стратегічний і тактичний напрямки. А це означає, що чергові вибори повинні впливати на стратегію державного управління, а отже, повинні замінятись лише посади, обіймання яких дозволяє визначати цю стратегію, тобто вищі урядові посади.
Натомість щоденну бюрократичну справу повинні здійснювати професійні менеджери в сфері державного управління, що мають значний досвід виконання подібної роботи, тобто державні службовці середньої та нижчої ланок повинні бути убезпечені від ротацій після чергових виборів.
23. Провівши дослідження конституційних вимог до кандидатів на посаду члену уряду, вважаємо найбільш виваженим та таким, що відповідає сучасним демократичним вимогам та завданням професійного державного управління, правило, яке передбачає, що міністром може бути лише особа, що відповідає таким самим вимогам, які ставляться до членів парламенту.
24. Серед останніх тенденцій у сфері зовнішньополітичної діяльності уряду можна відмітити такі.
У зв’язку з посиленням інтеграційних процесів у межах Європейського Союзу, уряди країн – членів ЄС почали відігравати більш значущу роль у цій сфері діяльності. Іншою, тісно пов’язаною з попередньою тенденцією, є збільшення числа урядових органів, які займаються зовнішньою політикою, та розширення сфери зовнішньоекономічної діяльності уряду (урядові займи, реалізація програм допомоги країнам, що розвиваються тощо) в зв’язку з процесами інтернаціоналізації та глобалізації.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Авер’янов В.Б. Виконавча влада в Україні: організація та розвиток інститутів // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького, 2001. – 656 с.
2. Авер’янов В.Б. Відповідальність уряду перед парламентом у системі “стримувань” і “противаг” // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – № 2 (40). – С. 5-15.
3. Авер’янов В.Б. Інститут державних секретарів міністерств як новела у реформуванні виконавчої влади в Україні // Вісник Академії правових наук України. – 2002 – № 2. – С. 59-71.
4. Авер’янов В.Б. Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади // Конституція України: Науково-практичний коментар / Ред. кол. В.Я. Тацій, Ю.П. Битяк та ін. – Х.: Вид-во “Право”, К.: Видавничий дім “Ін Юре”, 2003. – С. 546-584.
5. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997. – 48 с.
6. Авер’янов В. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог // Право України. – 2003. – № 9. – С. 24-30.
7. Авер'янов В.Б., Андрійко О.Ф., Нагребельний В.П., Коваленко В.Л. Проблеми реформування державного управління та адміністративного права // Правова держава. Вип. 10. – К., 1999. – С. 47-71.
8. Австрийская Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1985. – 428 с.
9. Административное право: Учебник для вузов / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 2000. – 726 с.
10. Административное право Великобритании // Административное право зарубежных стран: Учеб. пособие / Отв. ред. А.Н. Козырин. – М.: Спарк, 1996. – С. 51-72.
11. Алебастрова И.А. Основы американского конституционализма. – М.: Юриспруденция, 2001. – 160 с.
12. Алебастрова И.А., Осавелюк А.М. Основы конституционного права Великобритании // Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4-х т. Т. 3 / Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: Изд-во БЕК, 1998. – С. 1-95.
13. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Уч. для вузов. – М.: Зерцало, 1998. – 672 с.
14. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учеб. пособие. – М.: Изд. группа «Форум» - «Инфра-М», 1999. – 488 с.
15. Ардан Ф. Франция: государственная система / Пер. с фр. – М.: Юрид. лит., 1994. – 176 с.
16. Арефина С.И. Конституционные основы делегированного законодательства: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2003. – 24 с.
17. Арефина С.И. Проблема делегированного законодательства в зарубежных странах // Реферативный Журнал Государство и право. – 2002. – № 3. – С. 44-58.
18. Ашаев Д.С. Роль Президента и Правительства Российской Федерации в осуществлении исполнительной власти: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2003. – 26 с.
19. Баглай М.В. Конституционное право Российской Федерации: Учебник. – М.: Норма, 2001. – 800 с.
20. Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект). – Х.: Легас, 2004. – 192 с.
21. Басу Д.Д. Основы конституционного права Индии. – М.: Прогресс, 1986. – 664 с.
22. Бахрах Д.Н. Административное право. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 368 с.
23. Бетмакаев А.М., Юдина И.Н. Национальное правительство в эпоху глобальной экономики // Исследования по всеобщей истории и международным отношениям: Межвуз. сб. науч. статей. – Барнаул: Изд-во Алт. гос. ун-та, 1997. – С. 192-204.
24. Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України (загальна частина): Навч. посібник. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1996. – 158 с.
25. Богданова Н.А. Категория статуса в конституционном праве // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1998. – №3. – С. 3-20.
26. Богданова Н.А. Система науки конституционного права. – М.: Юристъ, 2001. – 256 с.
27. Бодак А.Л. Конституционно-правовые проблемы нормотворческой деятельности органов исполнительной власти Республики Беларусь: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Минск, 2005. – 22 с.
28. Большой словарь иностранных слов / Сост. А.Ю. Москвин. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2005. – 816 с.
29. Борденюк В. Механізм (апарат) державного управління як система органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування // Право України. – 2005. – № 6. – С. 16-21.
30. Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. – Запоріжжя: Юрид. інститут, 2005. – 540 с.
31. Бромхед. П. Эволюция британской конституции. – М.: Юрид. лит., 1978. – 336 с.
32. Васильев А.С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие. – Х.: Одиссей, 2001. – 288 с.
33. Веніславський Ф.В. Конституційні основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади в Україні: Дис. … канд. юрид. наук: Спеціальність 12.00.02 – конституційне право. – Х., 2000. – 240 с.
34. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР. – М.: Юрид. лит., 1985. – 176 с.
35. Волкова Н.С., Хабриева Т.Я. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации и парламент. – М.: Норма, 2005. – 176 с.
36. Вступительная статья к Конституции Армении // Конституции стран СНГ и Балтии: Учеб. пособие / Сост. Г.Н. Андреева. – М.: Юристъ, 1999. – С. 84.
37. Вступительная статья к Конституции Индии // Конституции зарубежных государств / Сост. В.В. Маклаков. – 4-е изд-е, перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – С. 433-443.
38. Габричидзе Б.Н. Конституционный статус органов Советского государства. – М.: Юрид. лит., 1982. – 184 с.
39. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики. – Чернівці: Рута, 1998. – 484 с.
40. Гетьманчук А. Пятая женщина в жизни канцлера Шредера // Зеркало недели. – 2005. – № 21 (549).
41. Голль Ш. де Мемуары надежд. Обновление. 1958-1962. – М.: Прогресс, 1971. – 215 с.
42. Гомеров И.Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. – М.: Изд-во ЮКЭА, 2002. – 832 с.
43. Государственное право Германии: Сокращ. пер. с нем. семитомного издания. – Т. 1. – М.: Ин-т гос-ва и права РАН, 1994. – 312 с.
44. Градовский А.Д. Государственное право важнейших европейских держав. – С.-Пб.: Изд. Л.Ф. Пантелеева, 1895. – 528 с.
45. Григонис Э.П., Григонис В.П. Конституционное право зарубежных стран. – С.-Пб.: Питер, 2002. – 416 с.
46. Дахова І.І. Відносини Кабінету Міністрів України з Президентом України щодо розподілу повноважень // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2004. – Вип. 69. – С. 25-31.
47. Дахова І.І. Кабінет Міністрів – вищий орган у системі виконавчої влади України // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2003. – Вип. 61. – С. 39-44.
48. Дахова І.І. Конституційно-правовоий статус глави уряду в зарубіжних країнах // Актуальні проблеми правознавства: Тези доп. І наук. повідом. Учасників наук. конф. Молодих учених та здобувачів / За заг. ред. М.І. Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. – С. 34-36.
49. Дахова І.І. Поняття виконавчої влади та її місце в державному механізмі України (конституційний аспект) // Право України. – 2002. – № 12. – С. 23-27.
50. Дахова І.І. Поняття компетенції Кабінету Міністрів України // Право і безпека. – 2003. – Т. 2. – № 1. – С. 16-19.
51. Дахова І.І. Проблеми законодавчого регулювання конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України // Нове законодавство України та питання його застосування: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів (м. Харків, 26-27 грудня 2003 р.) / За ред. М.І.Панова. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2004. – С. 33-35.
52. Дахова І.І. Чинники, що впливають на діяльність уряду в зарубіжних країнах // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я.Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2006. – Вип. 80. – С. 9-15.
53. Демишель А., Демишель Ф., Пикемаль М. Институты и власть во Франции. – М.: Прогресс, 1977. – 228 с.
54. Державне управління та адміністративне право в сучасній Україні: актуальні проблеми реформування / За ред. В.Б. Авер’янова, І.Б. Коліушко. – К., 1999. – 49 с.
55. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.
56. Дуда А.В. Кабінет Міністрів України – вищий органи виконавчої влади в Україні // Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування.: Зб. наук. праць. – Ч. 1. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 81-94.
57. Дэниелс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: Внешняя среда и деловые операции /Пер. с англ. / Общ. ред. и вступит. статья Л.И. Евенко. – М.: Дело, 1994. – 746 с.
58. Енгибарян Р.В., Тадевосян Э.В. Конституционное право: Учебник. – М.: Юристъ, 2000. – 492 с.
59. Єрмолін В. До питання про співвіднесеність понять виконавчої влади і державного управління // Право України. – 2002. – № 9. – С. 29-33.
60. Єрмолін В.П. Конституційні засади виконавчої влади в Україні (проблеми теорії і практики): Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2002. – 15 с.
61. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты. – М.: Юристъ, 2002. – 365 с.
62. Жискар д’Эстен Валери Власть и жизнь (воспоминания бывшего президента Франции). – М.: Международные отношения, 1990. – 320 с.
63. Загоруйко Ю. Блэризм vs Тэтчеризм. Выборы в Британии – на финишной прямой //Зеркало недели. – 2005. – № 14 (542).
64. Златопольский Д.Л. Государственное право зарубежных стран: Восточной Европы и Азии. – М.: Зерцало, 2000. – 320 с.
65. Зонтхаймер К. Федеративная Республика Германия сегодня: основные черты политической системы / Пер. с нем. – М.: Памятники исторической мысли, 1996. – 320 с
66. Ильинский И.П., Страшун Б.А., Ястребов В.И. Государственное право зарубежных социалистических стран /Отв. ред. И.П. Ильинский. – М.: Международные отношения, 1985. – 464 с.
67. Исаев М.А. Основы конституционного строя Дании. – М.: Муравей, 2002.
68. Исаков В.Б. Федеральное законотворчество: некоторые тенденции развития // Журнал российского права. – 2000. – № 3. – С. 18-27.
69. Исполнительная власть в Российской Федерации: Научно-практ. пособие / Отв. ред. А.Ф. Ноздрачев, Ю.А. Тихомиров. – М.: Изд-во БЕК, 1996. – 258 с.
70. Исполнительная власть в Российской Федерации. Проблемы развития /Отв. ред. И.Л. Бачило. – М.: Юристъ, 1998. – 431 с.
71. Италия: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1988. – 392 с.
72. Катков Д.Б., Корчиго Е.В. Конституционное право России. – М.: Юриспруденция, 1999. – 288 с.
73. Кашкин С.Ю. Правительство // Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4-х т.: Т. 2 /Отв. ред. Б.А. Страшун. – М.: Изд-во БЕК. – С. 278-295.
74. Керимов А.Д. О своеобразии государственной системы современной Франции // Государство и право. – 2001. – № 1. – С. 71-74.
75. Китайская Народная Республика: Конституция и законодательные акты. – М.: Прогресс, 1984. – 371 с.
76. Князєв В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні // Право України. – 1998. – № 12. – С. 24-28.
77. Козлова Е.И., Кутафин О.Е. Конституционное право России: Учебник. – 2-е изд. – М.: Юристъ, 2001. – 519 с.
78. Кокошкин Ф.Ф. Лекции по общему государственному праву. – Изд. 2-е. – М.: Изд. Бр. Башмаковых, 1912. – 306 с.
79. Колісник В.П. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні // Конституційне право України: Підручник /За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2000. – С. 175-184.
80. Колісник В.П. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти. – Х.: Фоліо, 2003. – 240 с.
81. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
82. Конституции государств Европейского Союза / Под общ. ред. Л.А. Окунькова. – М.: Изд. Группа „НОРМА”-„Инфра-М”, 1999. – 816 с.
83. Конституции зарубежных государств: Учеб. Пособие / Сост. проф. В.В. Маклаков. – 2-е изд. – М.: Изд-во БЕК, 1997. – 586 с.
84. Конституции зарубежных государств: Учебное пособие / Сост. проф. В.В. Маклаков. – 3-е изд. – М.: БЕК, 2002. – 592 с.
85. Конституции стран СНГ и Балтии: Учеб. пособие / Сост. Г.Н. Андреева. – М.: Юристъ, 1999. – 640 с.
86. Конституционно-правовой механизм внешней политики: Учеб. пособие / Е.Я. Павлов, А.А. Мишин, Д.В. Луканин; Моск. гос. ин-т междунар. отнош-й. – М.: РОССПЭН, 2004. – 419 с.
87. Конституционное право: Словарь / Отв ред. В.В. Маклаков. – М.: Юристъ, 2001. – 560 с.
88. Конституционное право зарубежных стран: Учеб. для вузов / Н.П. Гуреева, В.Н. Даниленко и др. /Под. ред. М.В. Баглай; Моск. гос. инст. междунар. отнош. МИД РФ – М.: Изд. группа «НОРМА»-«Инфра-М», 2000. – 819 с.
89. Конституционное право. Энциклопедический словарь / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: Изд. гр. «НОРМА»-«Инфра-М», 2000. – 688 с.
90. Конституция Республики Кипр от 16.08.1960 г. // http: //clin.iatp.by/constitution/zapad-europe/cyprus-r.htm
91. Конституция Турции (Турецкой Республики) от 7.11.1982 г. // http: //clin.iatp.by/constitution/drugi/turcia-r.htm
92. Конституция Финляндии. – Ваммала: АО «Ваммалан Кирьяпайно», 2001. – 188 с.
93. Конституції нових держав Європи та Азії / Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во „Право”, 1996. – 544 с.
94. Конституція незалежної України: Навч. посібник / За ред. В.Ф. Погорілка, Ю.С. Шемшученка, В.О. Євдокимова. – К.: ІДП ім. В.М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2000. – 428 с.
95. Концепція адміністративної реформи в Україні // Український правовий часопис. – Вип. 4. – К., 1999. – С. 8-33.
96. Кравченко В.В. Конституцйне право України: Навч. посібник. – 2-е вид. – К.: Атіка, 2002. – 480 с.
97. Кривенко Л. Інститут президентства. Глава держави: проблеми конституційного й фактичного статусу // Зб. наук. праць УАДУ. – Вип. 2. – Ч. 1. – К., 1999. – C. 34-41.
98. Кривенко Л.Т. Президент України в контексті виконавчої влади //Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування. Ч. 1: Зб. наук. праць – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 23-63.
99. Крупчан О.Д. Компетенція центральних органів виконавчої влади //Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 2. – С. 47-59.
100. Крупчан О.Д. Організація виконавчої влади. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 132 с.
101. Крутоголов М.А. Президент Французской Республики: правовое положение. – М.: Наука, 1980. – 336 с.
102. Крылова Н.С. Английское государство. – М.: Наука, 1981. – 301 с.
103. Крылова Н.С. Центральные органы Великобритании. – М.: Юрид. лит., 1965. – 231с.
104. Кудрявцев В.Д. Компетенция Международного Суда ООН: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1970. – 21 с.
105. Кузнецов И.Н. Компетенция высших органов власти и управления в СССР. – М.: Юрид. лит., 1969. – 246 с.
106. Кутафин О.Е., Шеремет К.Ф. Компетенция местных Советов: Учеб. пособие. – М.: Юрид. лит., 1982. – 232 с.
107. Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М.: Юрид. лит., 1972. – 280 с.
108. Лафитский В.И. Законодательный процесс // Очерки конституционного права иностранных государств / Отв. ред. Д.А. Ковачев. – М.: Спарк, 1999. – С. 145-162.
109. Лафонтен О. Общество будущего: Политика реформ в изменившемся мире / Пер. с нем. – М.: Международные отношения, 1990. – 165 с.
110. Матузов Н.И. Юридические обязанности и ответственность как элементы правового статуса личности // Конституция СССР и правовое положение личности . – М.: Ин-т гос-ва и права АН СССР, 1979. – С. 81-88.
111. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія та практика. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2004. – 450 с.
112. Марченко М.Н. Соотношение законодательной и исполнительной властей в современной России // Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 2002. – № 6. – С. 3-14.
113. Мельниченко В.І. Виконавча та законодавча влада: проблеми взаємовідносин // Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування: Зб. наук. праць. Ч. 1 – К.: вид-во УАДУ, 2000. – С. 110-131.
114. Мельниченко В. Делеговане законодавство – правило чи виняток? // Віче. – 1994. – № 6. – С. 13-23.
115. Мельниченко В. Політична відповідальність у державному управлінні // Віче. – 2003. – № 1. – С. 19-24.
116. Михалева Н.А. Конституционное право зарубежных стран СНГ: Учеб. пособие. – М.: Юристъ, 1998. – 352 с.
117. Михальчук Н. Подарок Бундестага: женщина-премьер // Киевские ведомости. – 2005. – 23 ноября.
118. Мишин А.А. Высшие органы власти буржуазного государства (политико-правовой анализ структуры, полномочий и функций): Автореф. дисс. … доктор юрид. наук. – М., 1963. – 32 с.
119. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые Альвы, 1996. – 400 с.
120. Могунова М.А. Скандинавский парламентаризм: теория и практика. – М.: РГГУ, 2001. – 348 с.
121. Назаров І.В. Правовий статус Вищої Ради юстиції: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с.
122. Нижник Н.Р. Виконавча влада: поняття, сутність // Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування. Ч. 1: Зб. наук. праць. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 5-15.
123. Нижник Н.Р. Україна – державне управління, шляхи реформування. – К., 1997. – 72 с.
124. Нижник Н.Р., Дуда А.В. Конституційно-правова основа діяльності та повноваження Уряду України // Державна виконавча влада в Україні: формування та функціонування: Зб. наук. праць. – Ч. 1. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 94-110.
125. Нижняя палата парламента Японии отклонила вотум недоверия премьер-министру // http: //news0301.fxeuroclub.ru/news_126734.php
126. Німченко В. Правовий статус особи за Конституцією України // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. – № 3. – С. 35-45.
127. Ноздрачев А.Ф. Основные характеристики исполнительной власти по Конституции Российской Федерации 1993 г. // Государство и право. – 1996. – №1. – С. 12-23.
128. О Правительстве Республики Казахстан: Конституционный закон Республики Казахстан от 18.12.1995 г. № 2688 // http:// www.base.spinform.ru/show.fwx?Regnom=1180
129. О Правительстве Республики Молдова: Конституционный закон Республики Молдова от 31.05.1990 г. № 64-XII // http:// www.base.spinform.ru/show.fwx?Regnom=1180
130. О Правительстве Российской Федерации: Федеральный конституционный закон от 17.12.1997 г. № 2-ФКЗ // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1997. – № 51. – Ст. 5712.
131. Общая теория прав человека / Отв. ред. Е.А. Лукашева; В.А. Карташкин, Н.С. Колесов, А.М. Ларин и др.; Ин-т гос-ва и права РАН. – М.: Норма, 1996. – 510 с.
132. Омельченко С. Король ушел… Да здравствует королева?! //Зеркало недели. – 2005. – № 40 (568).
133. Определение Конституционного Суда Российской Федерации от 29.05.97 г. № 55-О «О прекращении производства по делу о проверке конституционности Указа Президента Российской Федерации от 2.10. 1996 г. № 1412 «Об утверждении Положения об Администрации Президента Российской Федерации» // http://www.ksrf.ru:8081/SESSION/S_4gX6nili/PILOT/main.htm
134. Охотский Е.В. Государственная служба в парламенте: отечественный и зарубежный опыт. – М.: РОССПЭН, 2002. – 217 с.
135. Парламент Греции вынес вотум доверия правительству // URL: http: //www.russiangreece.gr /content /view /791/76
136. Перестановки в составе французского правительства // Деловая неделя. – 2004. – 29 ноября.
137. Политология: Учеб. пособие / Научн. ред. А.А. Радугин. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Центр, 2001. – 336 с.
138. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна. – К.: Генеза, 1997. – 397 с.
139. Полянский И.А. Правовая природа исполнительной власти и ее место в организации государственной власти // Правоведение. – 1999. – № 4. – с. 18-26.
140. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 11.12.98 г. № 28-П (Дело о толковании положений ч. 4 ст. 111 Конституции Российской Федерации) // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1998. – № 52. – Ст. 6442.
141. Правовой статус Президента Российской Федерации /Под ред. Ю.А. Дмитриева. – М., 1997.
142. Президент – правительство – исполнительная власть: российская модель /Под ред. И. Шаблинского. – М., 1997. – 68 с.
143. Пронкин С.В., Петрункина О.Е. Государственное управление зарубежных стран. – М.: Аспект Пресс, 2001. – 416 с.
144. Пронська Г.В. Компетенція господарських міністерств Української РСР. – К.: Наукова думка, 1973. – 126 с.
145. Радченко О.І. Статус народного депутата України: проблеми теорії і правового регулювання: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2005. – 19 с.
146. Реакция Израиля на последние теракты будет «более жесткой, чем прежде» // http: //www. strana. ru/stories/01/12/02/2139/89714. html
147. Робінсон Вільям Україні важливо вдосконалювати природу діалогу між виконавчою і законодавчою владою // Віче. – 1994. – № 7. – С. 43-55.
148. Рябов С.Г. Державна влада: проблема авторитету й легітимності. – К., 1996. – 124 с.
149. Рябов С.Г. Політологічна теорія держави. – К.: “Тандем”, 1996. – 239 с.
150. Савицкий П.И. Правительственный аппарат Пятой Республики во Франции: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1980. – 31 с.
151. Савицкий П.И. Правовое и фактическое положение членов правительства во Франции. – 1983. – № 4. – С. 91-95.
152. Савицкий П.И. Система высших органов государства и органов субъектов федерации в Бельгии / /Известия Вузов. Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 74-88.
153. Саидов А.Х. Национальные парламенты мира. – М.: Wolters Kluwer, 2005. – 720 с.
154. Сапронова М.А. Государственный строй и конституции арабских республик. – М.: Муравей, 2003. – 328 с.
155. Сахаров Н. Соотношение полномочий между Президентом Российской Федерации и Правительством Российской Федерации: правовые нормы и практика российской государственности // Президент – Правительство – Исполнительная власть: российская модель / Под ред. И. Шаблинского. – М., 1997. – 68 с.
156. Селиванов В.Н. Государственный механизм управления США в условиях углубления общего кризиса капитализма. – К.: Наукова думка, 1983. – 190 с.
157. Серьогін В.О. Конституційний принцип гласності у діяльності органів державної влади України: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1999. – 20 с.
158. Серьогіна С.Г. Відповідальність уряду як елемент форми правління // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. Укр. 2004. – Вип. 66. – С. 21-31.
159. Серьогіна С.Г. Компетенція Президента України: теоретично-правові засади: Дис. … канд. юрид. наук: Спеціальність 12.00.02 – конституційне право. – Х., 1998. – 192 с.
160. Серьогіна С.Г. Порядок формування уряду за різних форм правління // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Х.: Нац. юрид. акад. України. 2004. – Вип. 65. – С. 37-47.
161. Серегина С.Г. Проблемы определения полномочий Президента Украины // Бизнес-информ. – 1998. – № 15. – с. 12-14.
162. Серьогіна С.Г. Теоретично-правові та організаційні засади функціонування інституту президентства в Україні. – Х.: Ксилон, 2001. – 280 с.
163. Скрипнюк В. Державна влада в Україні: проблеми взаємодії політики і управління // Право України. – 2003. – № 3. – С. 14-21.
164. Скрипнюк В.М. Питання правового забезпечення взаємодії виконавчої та законодавчої гілок державної влади // Держава і право. – К., 2002. – Вип. 18. – С. 118-126.
165. Скрыпников Н.Н. Конституционно-правовые основы деятельности Администрации Президента Российской Федерации: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Челябинск, 2005. – 26 с.
166. Суворов В.Н. Президент и Правительство Российской Федерации: конституционные проблемы взаимоотношений // Труды Моск. юрид. академии: Сб. статей. – М.: Юристъ, 1999. – № 4. – С. 3-26.
167. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд. – М.: Юристъ, 2001. – 776 с.
168. Тихомиров С.В. Государственное управление как юридическая категория // Право и управление: ХХ1 век. – № 1 (1). – 2005. – С. 101-109.
169. Тихомиров Ю.А. Публичное право. – М.: Изд-во БЕК, 1995. – 496 с.
170. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. – М.: Юринформцентр, 2001. – 355 с.
171. Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины. – Х.: Факт, 2000. – 176 с.
172. Тодыка Ю.Н., Яворский В.Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Х.: Факт, 1999. – 256 с.
173. Топорнин Б.Н. Европейское право: Учебник / Ин-т гос-ва и права РАН. – М.: Юристъ, 1999. – 455 с.
174. Трещетенкова Н.Ю. Правовой статус счетных палат (опыт иностранных государств) // Очерки конституционного права иностранных государств. – М.: Спарк, 1999. – С. 236-248.
175. Тюркин М.Л. Место и роль Правительства Российской Федерации в обеспечении обороны // Основы государства и права. – 2000. – № 2. – С. 76-85.
176. Удар по конституции // Российская газета. – 2005. – 18 ноября.
177. Уилсон Дж. Американское правительство. – М.: «Прогресс» – «Универс», 1995. – 512 с.
178. Федеральная миграционная программа на 1998-2000 гг. // Собрание законодательства Российской Федерации. – 1997. – № 47. – Ст. 5406.
179. Федеральный конституционный закон «О Правительстве Российской Федерации»: Комментарий / Ин-т законодательства и сравн. правоведения при Правительстве Рос. Федерации / Отв. ред. Л.А. Окуньков. – М.: Юрид. лит., 1999. – 396 с.
180. Фонбланк А. Правление Англии: Моногр. научн. изд-е / Пер. Ю. Гамбарова. – С.-Пб.: Изд. картографич. заведения А. Ильина, 1903. – 216 с.
181. Фрицький О.Ф. Виконавча влада в Україні // Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: “Наукова думка”, 2002. – С. 496-549 с.
182. Фрицький О.Ф. Конституційне право Украни: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.
183. Хабриева Т.Я., Сивицкий В.А. Федеральное Собрание в 2003 году: вклад законодателей в развитие федерализма и местного самоуправления // Журнал российского права. – 2003. – № 12. – С. 12-24.
184. Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М.: Юриздат, 1974. – 352 с.
185. Хаманева Н.Ю. Административно-правовой статус гражданина Российской Федерации. – М.: ИгиП РАН, 2000. – 235 с.
186. Хессе К. Основы конституционного права ФРГ. – М.: Юрид. лит., 1981. – 368 с.
187. Хоменко О.В. Виконавча влада: соціально-правова природа, особливості: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Х., 2005. – 20 с.
188. Хорватия: вотум доверия кабинету // http. news.bbc.co.uk/hi/russian/news/newsid_1440000/1440758.stm
189. Цвік М.В., Дашковська О.Р. Про сучасне трактування теорії розподілу влад // Проблеми законності. – Х.: Основа, 1993. – С. 10-16.
190. Черкасов А.И. Конституционноые модели исполнительной власти // Сравнительное конституционное право: Учеб. пособие / Отв. ред В.Е. Чиркин. – М.: Международные отношения, 2002. – С. 347-386.
191. Чиркин В.Е. Государственная власть в развивающихся странах. – М.: Наука, 1990. – 237 с.
192. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Учебник. – 3-е изд. – М.: Юристъ, 2001. – 622 с.
193. Чиркин В.Е. Нетипичные формы правления в современном государстве // Государство и право. – 1994. – № 1. – С. 110-119.
194. Чиркин В.Е. Современное государство. – М.: Международные отношения, 2001. – 416 с.
195. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – Київ: Програма Л, 1995. – 136 с.
196. Шаповал В. Державний лад країн світу. – К.: Укр. Центр Правничих студій, 1999. – 320 с.
197. Шаповал В.М. Ісландія // Юридична енциклопедія. В 6 т. – Т. 2: Д-Й. – К.: Укр. енцикл., 1998. – С. 725-726.
198. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – 4-е стереотипне видання. – К.: АртЕК, 2001. – 264 с.
199. Шаповал В.М. Конституція і виконавча влада. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 80 с.
200. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм. – К.: Юридична фірма „Салком”; Юрінком Інтер, 2005. – 560 с.
201. Шашкова А.В. Правительство Испании (организационно-правовые проблемы): Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 2001. – 31 с.
202. Шевчук С. Министерское законодательство // Бизнес-информ. – 1997. – № 1. – С. 20-23.
203. Шемшученко Ю.С. Теоретичні проблеми формування правової держави // Право України. – 1995. – № 12. – С. 7-10.
204. Шемшученко Ю.С., Бобровник С.В. Законність // Юридична енциклопедія. В 6 т.: Т. 2. – Д-Й. – К.: Укр. енцикл., 1999. – С. 498-499.
205. Шувалов И.И. Правительство Российской Федерации в законотворческом процессе. – М.: Норма, 2004. – 144 с.
206. Эдрейн Чарльз Ф. Сравнительный анализ политических систем. – М.: Инфра-М, Весь Мир, 2000. – 320 с.
207. Энтин Л.М. Правительство в зарубежных странах // Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. М.В. Баглая, Ю.И. Лейбо, Л.М. Энтина. – М.: Изд-во НОРМА, 2000. – 832 с.
208. Эремадзе К. Проблемы взаимоотношений законодательной и исполнительной властей в Грузии: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Тбилиси, 2003. – 97 с.
209. Barnet R., Muller R. Global Reach. The Power of MNC. – NY., 1974. – 358 р.
210. Cartsler F. Policy innovation and Constitutional Stabiliti in Sweden // British of politic science. – 1976. – Vol. 6. – № 2. – P. 203-216.
211. Encyclopedia Francaice. – T.X. – Paris: L’Etat. – 453 р.
212. Rose R. Politics in England. – Boston: Little, Brown, 1986. – 563 p.
Стоимость доставки работы, в гривнах:
(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)
50
Найти готовую работу
ЗАКАЗАТЬ
Обратная
связь:
Связаться
Вход для партнеров
Регистрация
Восстановить доступ
Материал для курсовых и дипломных работ
25.03.24
Іміджування в процесі функціонування державної влади
25.03.24
Політичний імідж як складова публічної взаємодії
25.03.24
Методологія сучасних іміджевих досліджень
Архив материала для курсовых и дипломных работ
Ссылки:
Счетчики:
© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.