Аналіз методів та моделей вимірювання інтелектуального капіталу на підприємстві
Поняття «інтелектуального капіталу» сформувалось наприкінці 90-х років ХХ століття у країнах Заходу як наслідок процесів інформатизації виробництва та інтелектуалізації продукції, де основним товаром стають знання та інформація. Визначення «інтелектуального капіталу» має досить загальний характер і звичайно трактується як сума всіх тих знань працівників підприємства, які забезпечують конкурентоспроможність його продукції. Основною функцією інтелектуального капіталу є отримання технологічних та організаційних переваг над конкурентами.
Інтелектуальний капітал підприємства формується на базі наявного обсягу знань, вмінь та навичок працівників, тобто людського капіталу. Людський капітал здебільшого трактується як наявні у кожної особи запаси знань, кваліфікації, навичок, накопичений виробничий досвід, особисті якості (здатності, різносторонній розвиток, активність, відповідальність, характер) та мотивацій [102, с.15]. Інвестиціями у нього є освіта, нагромадження виробничого досвіду, охорона здоров’я, географічна мобільність, пошук інформації [86, 129].
Теорія людського капіталу виникла у 1960 роках пов’язана з іменами Г. Беккера [12, 13], Т. Шульца, Я. Мінцера [131]. Вони звернули увагу на роль, яку знання і вмінні працівників відіграють в процесі виробництва. Вперше термін «людський капітал» з’явився у роботах економіста Теодора Шульца, який цікавився складним становищем слаборозвинених країн. Т. Шульц заявив, що покращення стану життя бідних країн залежить не від землі, техніки чи їх зусиль, а скоріше від знань, тобто від людського капіталу. Т. Шульц одержав Нобелівську премію у 1979 р., запропонувавши наступне визначення: «Всі людські здібності є або вродженими, або набутими. Кожна людина народжується з індивідуальним комплексом генів, що визначають його вроджені здібності. Набуті людиною цінні якості, які можуть бути посилені відповідними вкладеннями, ми називаємо людським капіталом» [112, 114, 153, 171].
Сучасна неокласична теорія людського капіталу отримала розвиток у працях Б. Вейсброда, Б. Л. Хансена і багатьох інших економістів у 1950-1980-х роках. Більшість західних економістів під людським капіталом розуміють придбані знання, навички, мотивації та енергії, якими наділене працездатне населення і які можуть бути використані на протязі визначеного періоду часу з метою виробництва товарів та послуг [139, 162]. Згідно з [98, с.100] людський капітал розглядається як сукупність людських здібностей, що дають можливість їх носію отримувати доход. Здатність приносити прибуток ставить людський капітал на один рівень з іншими формами капіталу, що функціонують в суспільному виробництві. Таким чином, він є формою капіталу, тому що є джерелом майбутніх доходів, а людський, тому що є складовою частиною людини [88, с.13; 112, с.22].
Людський капітал часто порівнюють з фізичним, але вони відрізняється наступними властивостями: по-перше, людський капітал невід’ємний від індивіда (людської істоти): його не можна купити, придбати у власність, але можна на певних умовах взяти або надати в користування (оренду, наймання); по-друге, знання й навички іноді здобуваються й без додаткових інвестицій – наприклад, на практиці, шляхом навчання на робочому місці. Разом з тим людський капітал також піддається фізичному й моральному зношуванню, оскільки здатності (фізичні, розумові, психологічні) можуть згодом знижуватися, пізнання – бідніти й застарівати. Та головною відмінністю людського капіталу від фізичного є те, що людський капітал втілений у людині і не може продаватись, чи залишатись у спадок за заповітом, як грошові та матеріальні цінності. Він може використовуватись у родинному виробництві людського капіталу наступних поколінь [61].
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
