Заходи щодо формування та реалізації стратегічного потенціалу рекреаційної системи регіону

     

      Обґрунтоване вирішення проблем власності на рекреаційні ресурси, тобто комплексу правовідносин, пов’язаних з реалізацією функції володіння, користування і розпорядження ними між рівнями та різними органами державного управління, а також суб’єктами підприємництва, є однією з основних передумов удосконалення управління рекреаційним природокористування і підвищення на цій основі ефективності рекреаційної системи регіону [62, с. 32].

      Ще актуальнішим це завдання стає в умовах ринкової економіки, оскільки вимагає, перш за все, щоб на ринку рекреаційних послуг існували вільні умови вступу нових суб’єктів природокористування, що нерозривно пов’язано із реформуванням та удосконаленням форм власності.

      Саме форми власності на землю лежать в основі визначення таких положень відносно рекреаційних ресурсів, оскільки рекреаційні ресурси – це завжди певна земельна ділянка, яка має спеціальні властивості. Звідси, рішення питання про удосконалення форм власності у сфері рекреаційного природокористування нерозривно пов’язано з проблемами розвитку відносин власності на землю.

      Крім того, проаналізувавши ситуацію, яка склалася в Україні на ринку землі, видно, що більшість рекреаційних земель перебуває у власності держави. Хоча необхідною умовою ефективного функціонування рекреаційної системи є плюралізм форм власності. Все це обумовлює необхідність вирішення проблем власності на рекреаційні ресурси.

      Вагомим кроком на шляху реалізації цього завдання є затверджений у Земельному кодексі поділ земель, де було виділено землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного значення. Крім того, стаття 45, п.1, стаття 49, п.1, стаття 52, п.1., стаття 54, п.1. цього Закону говорять про те, що землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності [128].

      Та, на думку А. Бобкової положення Закону про виділення державної, комунальної та приватної власності на землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення в наш час є недоцільними, оскільки, при їх затверджені не було враховано засад, викладених у ст.13 Конституції України, де зазначено, що рекреаційні ресурси в нашій державі є всенародною власністю [129, с. 81; 130].

      Вся работа доступна по ССЫЛКЕ