У нас уже 242733 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений

 





Название СЕЛЯНСЬКА ПРАВОСВІДОМІСТЬ В ІСТОРИКО–ПРАВОВІЙ РЕАЛЬНОСТІ 1917–1921 РОКІВ (НА ПРИКЛАДІ ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ НА ЧОЛІ З НЕСТОРОМ МАХНОМ)
Количество страниц 410
ВУЗ ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА
Год сдачи 2010
Бесплатно скачать 21743.doc 
Содержание ВСТУП
Правова дійсність останніх років актуалізувала генетичну пам’ять по-колінь і, як наслідок, виступила могутнім імпульсом активізації історико-правового мислення як у масовій свідомості, так і в наукових колах. Дер-жавно-правовий проґрес спирається на важливі зрушення у сфері реґулювання відносин між верствами й групами населення, які несуть у правосвідомості пласти традицій, що йдуть корінням у минуле народу і країни. Зміни праворозуміння й поведінки населення стосовно власності, влади, гро-мадянських свобод не є лише відображенням змін у законодавстві. Будуючи базові стратегії державно-правових перетворень, необхідно враховувати особливості соціально-групової правосвідомості, особливо корінних груп, оскільки "право, виходячи від державних органів, може замкнутися на коло державних осіб".
Спрадавна конфліктують народ і влада, у подіях породжуючи історію. Одвіку напругою їх відносин змінюється доля народна. У соціумі формується дедалі стійкіша сума традицій взаємодії та протиборства спільнот народу й ін-ститутів влади. Україна перебуває на рубежі цивілізацій, вибір і відмова, чер-гуючись, змінюють ідентичності країни й народу. Напруження вибору і відмови властиве й нам: що залишити після критики, а від чого твердо відмовитися? З глибини віків закликає державність до сили й договору, а за ними криються насильство і звичка до покори. Де ресурс і воля до оновлення? Апелює до права й справедливості інша сторона, маючи на увазі можливості свободи та прав для всіх. Як поєднати сучасну правову динаміку і народний ідеал, вистражданий мільйонами, що зберігається в колективному несвідомому?
Маси й еліти пильно вдивляються в минуле, намагаючись розрахувати шанси в сьогоденні та зберегти себе в майбутньому. Особи й спільноти зу-стрічаються як суб’єкти соціально-правової дії на просторах історичних утворень. Держави та імперії, союзи та об’єднання, колонії та метрополії зникають, залишаючи глибокі сліди в пам’яті поколінь або тільки припущення в головах дослідників, а люди й спільноти продовжують перебувати в конкретно-історичному просторі-часі. Триває історія, її розповідають знов і знов, розшукуючи сенси й підстави подій.
Причиною найважливіших змін у світовій історії останніх трьох століть були революції, що відбулися в багатьох країнах світу. Ідеали свободи, громадянських прав і рівності, в ім’я яких вони здійснювалися, стали фун-даментальними цінностями сучасного життя, закріпленими в правосвідомості більшості. Проте проголошення цих цінностей як цілей і колективна боротьба за них свого часу були новиною. Не так вже й давно, коли за феодалізму (Російська імперія до 1861 р.) і навіть за капіталізму (США до Громадянської війни 1861 – 1865 рр.) існував інститут рабства і право власності на людей було закріплено законодавчо, лише непохитні ідеалісти вважали, що людство коли-небудь установить соціальний порядок, за якого кожен зможе брати участь в житті держави. Революціям присвячено безліч наукових концепцій, що не дивно, якщо врахувати їх найважливішу роль у зміні соціально-правової реальності за останні триста років.
Чи можливо зрозуміти державно-правову історію тільки з позицій офі-ційної правосвідомості влади й еліти, іґноруючи масову, буденну, соціально-групову правосвідомість корінних неелітарних спільнот?
Сказати, що на початку ХХ століття правосвідомість багатомільйонного селянства не мала відношення до зміни правової реальності, – означає заявити ситуацію неможливості. "Життя права є боротьба, боротьба народів, державної влади, станів, індивідуумів. Усі великі надбання, на які може вказати історія права: відміна рабства, кріпосного стану, свобода земельної власності, промислів, віросповідання й ін., – усе це довелося добувати лише таким жорстоким шляхом запеклої боротьби, боротьби, що тривала цілі століття, і шлях, яким ішло при цьому право, нерідко був відмічений потоками крові, завжди ж зневаженими правами", – писав Рудольф Ієринг [1, c. 5, 9].
Народні рухи, об’єднані сплеском масової правосвідомості й колектив-ною волею до зміни правової реальності, що відіграли найважливішу роль у цьому процесі, – тема, яка заслуговує на науково-правову рефлексію. Довгий час вважали, що селянство є виключно консервативною силою, не здатною брати участь у радикальних змінах, але припущення виявилося помилковим: у більшості революцій ХХ століття селянство виконало важливу й особливу роль. Для вітчизняної історії права селянська правосвідомість революційного періоду – сюжет одночасно відомий і невідомий. Конфлікт корінної спільноти українського етносу – селянства – з державними владами (1917 – 1921 рр.) сприяв краху політичного проекту національно-демократичних сил, які не змогли пов’язати національне визволення із визволенням соціальним. Правосвідомість і поведінка українського селянства стосовно еліти (на-ціональної, політичної, господарської та ін.), а так само й ставлення еліти до селянства зумовили складність визрівання історичних передумов нових форм державно-правового устрою. Селянські українські повстанці й несподівана поява над степом анархістських прапорів не можуть розглядатися лише як акциденція історичної пам’яті, як щось випадкове. Навпаки, тут мова про субстанціональне начало. У ситуації множинного суверенітету, в умовах перманентної зміни влад, хаотичних і дискретних спроб правового реґулювання, в Україні розвивалися спонтанні, потужні колективні дії. Інтенсивна політизація правосвідомості, наявність традиційної групової солідарності перетворили селян на соціальну силу, куди могутнішу, ніж могли передбачити влади (як національні, так і радянські).
Соціальний рух є колективною спробою здійснити спільні інтереси за допомогою спільної дії в обхід сфери офіційних інститутів. Він починає розвиватися як засіб мобілізації групових ресурсів у тому випадку, коли в лю-дей відсутні інституційні форми захисту своїх інтересів, виразу своєї думки або коли влади розпочинають прямі репресії [2, c. 44]. Сьогодні соціальні рухи – такий самий невід’ємний атрибут сучасного світу, як і формальні бюрократичні організації, яким вони часто протистоять, деякі з них мають довгу історію, інші з’явилися недавно. Найбільшим соціальним рухом часів громадянської війни був повстанський рух під керівництвом Нестора Махна, що увійшов до історії під назвою "махновщина". Під махновщиною я розумію спосіб самовизначення українських селян у граничній ситуації конкретно-історичних подій П’ятої селянської війни 1917 – 1921 рр. під прапорами анархо-комунізму, що створив неосновний лівий, народний, радянський рух, який боровся за землю, волю, самоврядування та соціальну справедливість.
Чи є правосвідомість у повстанців? Парадоксальність і складність ви-значення цього феномена не зменшують його значення. Через масові дії українського селянського повстанства і соціальний бандитизм виразився конфлікт правосвідомостей (масової й офіційної, егалітарної й елітарної, соціальної й національної, колективної й індивідуальної). У цей період тра-диційно пасивно-консервативна селянська правосвідомість стала вкрай по-літизованою і проявляла в принципі невластиві їй якості. Але у своєму по-ходженні, відношенні до "великих традицій", потенціалі для політичної дії та для заколоту правосвідомість українських повстанців відрізнялася від селянської правосвідомості в цілому. Це урок специфічності – один із тих, які варто осмислити. Зрозуміти справжню значущість настільки велико-масштабних, різноспрямованих і неоднозначних подій, їх роль у зміні пра-вової реальності можливо лише через певний історичний час. Вважаю, зараз цей час настав.
Актуальність теми зумовлена рядом обставин, серед яких найважливіші:
1. необхідність звільнення від монологічного трактування "правильної" та "неправильної" правосвідомості й дослідження її поліваріантності, оскільки різноманітність носіїв визначає різноманітність форм, видів і типів правосвідомості;
2. потреба осмислити інваріанти правосвідомості і досвід вітчизняних соціальних рухів у боротьбі за право, зокрема селянських повстанських рухів 1917–1921 рр.; поглянути на право як на єдиний феномен, що існує у різних соціальних просторах – державному і недержавному;
3. потреба в дослідженні ірраціональності, інтуїтивності та потенцій-ності народної правосвідомості, оскільки після відкриття сфери колек-тивного несвідомого зведення життя індивіда/спільноти/соціуму до су-купності свідомих вчинків можна вважати методологічною помилкою;
4. потреба в осмисленні особливості селянської правосвідомості та вияв-ленні різних правових цінностей і установок, що лежать в основі конф-лікту правосвідомостей спільнот (елітарних і неелітарних, цілісних і марґінальних; мешканців центрів і периферії; влади й населення тощо);
5. потреба в осмисленні правосвідомості марґінальних суб’єктів у істо-ричному просторі суспільств, що трансформуються, оскільки саме вони є потенційною базою і джерелом радикалізму;
6. дослідження взаємовпливу правосвідомостей селянських і неселянських спільнот та взаємозумовленості їх конфлікту існуючою правовою реа-льністю;
7. соціальний інтерес до узагальнення (як фактичного, так і концептуаль-ного) багатогранного досвіду вітчизняної історико-правової реальності;
8. необхідність антропогенного виміру історико-правової реальності; до-слідження трансісторичності та недержавної природи базових цінностей і прав людини.
Науково-дослідну базу дисертації умовно можна поділити на дві частини: по-перше, юридичні роботи, у яких містяться концептуальні положення про структуру, типологію, тенденції розвитку й історичність правосвідомості. Правосвідомість опиняється у фокусі наукового осмис-лення, як правило, тоді, коли виникає потреба в обґрунтуванні ширшого методологічного бачення права. На початку ХХ ст. їй було приділено увагу в роботах видатних представників дореволюційної правової думки (П.І. Новгородцева, Л.І. Петражицького, М.М. Алексєєва, І.О. Ільїна, Б.А. Кістя-ківського, Є.В. Спекторського й ін.). Наприкінці ХХ ст. сутнісне осмислення правосвідомості міститься в концепціях філософсько-юридичного рівня: інституційній (С.С. Алексєєв), ліберальній (В.С. Нерсесянц), комунікативній (А.В. Поляков) і суто філософського рівня – трансцендентально-феноменологічній (Е.Ю. Соловйов). Окремі аспекти правосвідомості та правової реальності висвітлювалися в радянській і пострадянській юридичній літературі, серед них: методологічні та онтологічні особливості (С.С. Алексєєв, Д.А. Керимов, В.С. Нерсесянц, І.А. Ісаєв, О.Е. Лейст, А.В. Поляков, В.Г. Графський, Ю.С. Шемшученко, П.М. Рабинович, В.П. Малахов, А.А. Козловський, М.А. Дамірлі, В.П. Желтова, О.Г. Дробницький та ін.); правовий менталітет як складова правових культур і правових систем (Р.С. Байніязов, М.В. Костицький, Л.С. Мамут, І.Д. Невважай, В.О. Чефранов, А.Ю.Мордовцев, В.О. Котюк, О.В. Петришин, О.П. Семітко, Н.М. Оніщенко, В.В. Лемак, Л.А. Луць та ін.), а також розвиток правових ідей в Україні (О.Л. Копиленко, О.Ф. Скакун, В.С. Журавський О.В. Зайчук, І.Б.Усенко, С.С. Сливка, М.М. Гуренко та ін.); аксіологічні і логіко-мовні аспекти (О.А. Лукашова, В.М. Шаповал, І.М. Грязін, А.Ф. Черданцев, В.Е. Семенов); праворозуміння/правонерозуміння (Г.С. Остроумов, Л.С. Явич, Д.А. Пото-пейко, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, В.Ф. Бабкін, М.В. Цвік, Р.З. Лівшиць, Г.В. Мальцев, В.О. Четвернін, О.Д. Тихомиров та ін.); правова психологія і правомірна/неправомірна поведінка (В.В. Оксамитний, С.Д. Гусарєв, А.Р. Ратінов, В.М. Кудрявцев, В.В. Лазарів, Н.В. Щербакова, Я.Ю. Кондратьева та ін.); антропологічний вимір права та історико-правові традиції/інновації (Ю.М. Оборотов, В.А. Бачинін, А.П. Заєць, О.І. Ковлер, Л.В. Кондратюк, В.С. Бігун, А.Й. Рогожин, О.Н. Ярмиш, О.Л. Копиленко, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, П.П. Музиченко, В.Д. Гончаренко, О.М. Мироненко, О.О. Шевченко та ін.); інтеґраційне розуміння правової реальності (С.І. Максимов).
По-друге, історичні, історико-правові й аналітичні роботи, які міс-тять різні аспекти рефлексії історико-правової реальності 1917 – 1921 рр. (П.А. Столипін, С.Ю. Вітте, П.О. Кропоткін, В.К. Винниченко, М.С. Грушевський, П.Д. Дорошенко, Х.Г. Раковський, Г.Л. П’ятаков, Є.Г. Бош, А.Г. Шліхтер, В.І. Ленін, Л.Д. Троцький, А.І. Денікін, Г.Н. Лейхтенбергський та ін.), концептуальні положення щодо селянства (М. Вебер, О.В. Чаянов, А.Н. Челінцев, Т. Шанін, Е. Вольф, Дж. Вомак, Ч. Тілі, Ф. Фанон, Р. Редфілд, В.П. Данилов, С.В. Кульчицький та ін.), щодо повстанських рухів (М.Н. Покровський, М.А. Рубач, Г.А. Ігренєв, І.Я. Чериковер, І. Премислер, С.О. Щаденко, Е. Хобсбаум, А. Граціозі, М. Френкін та ін.) і щодо махновщини зокрема (Н.І. Махно, П.А. Аршинов, В.Ф. Бєлаш, Р.Р. Ейдеман, Д.І. Новомирський, М.А. Кубанін, А.Я. Горелік, В.М. Волін, Я.О. Слащов, О.В. Тимощук, С.М. Семанов, В.М. Волковінський, А.О. Шубін та ін.).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до Плану проведення науково-дослідницької роботи Луганського державного університету внутрішніх справ на 2006 рік, схва-леного вченою радою ЛДУВС (протокол № 3 від 14 грудня 2005 р.), у рамках цільової комплексної програми "Проблеми права і влади в суспільствах, що трансформуються: міждисциплінарний аналіз" (державний реєстровий номер 0102U000427). Тематичний зв’язок визначався методологічним синтезом ряду дисциплін: історії права, теорії держави і права, філософії права, теорії політичних і правових учень, історико-правової конфліктології.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні фе-номена правосвідомості селян в історико-правовій реальності (1917 – 1921 рр.), в єдності аксіолого-антропологічних і праксіологічних аспектів. Ви-значена мета зумовила поставлення та розв’язання таких завдань:
• дослідити селянську правосвідомість у всій різноманітності та складності її проявів;
• вийти з системи координат, зорієнтованої на апріорну відповідність державно-правових інститутів (імперських, національних, радянських) економічним, політичним та іншим соціальним інтересам, і поглянути на правосвідомість більшості як на колективне віддзеркалення навколишньої правової реальності;
• дослідити співвідношення аксіологічних коренів, конфліктного потенціалу і праксіологічної проявленості різних суб’єктів правосвідомості, які брали участь у соціальному та національному визволенні;
• провести феноменологічний аналіз селянської правосвідомості; з’ясувати значущість землі в ціннісній картині селянського світу як основи, що зумовила характер селянської боротьби й гіпертрофію насильства;
• виявити причини, що активізували селянську волю й зумовили виник-нення, спрямованість і результати повстанських рухів;
• дослідити співвідношення селянської правосвідомості й соціального бандитизму;
• виявити територіальну специфіку повстанських рухів Центральної, Східної, Південної та Західної України;
• дослідити суб’єктивне, несистематизоване й нераціоналізоване сприйняття селянами правової дійсності у вигляді правових почуттів, емоцій і переживань, оскільки саме на рівні правової психології відбувається ціннісна леґітимація права, яка згодом може отримати (або не отримати) ідеологічне виправдання й обґрунтування;
• дослідити роль ірраціонального в колективних діях селян; інтуїтивні джерела правових традицій, народного почину, самоорганізації та са-моврядування;
• дослідити рухливість соціально нормальних і марґінальних характеристик залежно від правової ситуації й типу виконуваних соціально-правових зав-дань;
• поглянути на революцію як на досвід, що створює нові правові парадигми, змінює якість соціальних відносин і "виштовхує" колективну пра-восвідомість в інший історико-правовий простір;
• важливим завданням є побудова трансісторичної моделі – динамічної сукупності передумов і наслідків, які взаємодіють в історико-правовому просторі одночасно й паралельно. Це дозволить зв’язати воєдино дослі-джуване минуле, актуальне сьогодення і потенційне майбутнє й побачити історико-правову реальність цілісним чином.
Об’єкт дослідження – трансформація правосвідомості селян (кореневої та найчисленнішої спільноти українського етносу), яка була зумовлена складним і різноспрямованим потоком перетворення правової реальності в період цивілізаційного розлому – розпаду станово-феодального суспільства і відсутності суспільства громадянського. Зрозуміти специфіку правосвідомості такого складного колективного суб'єкта можливо лише через конкретне явище, яке (у тому чи іншому вимірі) захопило більшість, і привело пра-восвідомість до деякого спільного знаменника в контексті конкретної історико-правової реальності, яка зумовила цей феномен.
Предметом дослідження є феномен селянської правосвідомості в істо-рико–правовій реальності 1917 – 1921 років, специфіка правосвідомості українських інсурґентів на чолі з Нестором Махном, які виявили колективну волю до захисту своїх цінностей, використовуючи при цьому правові й антиправові методи в умовах неправового простору.
Теоретико-методологічна основа і методи дослідження. Специфіка й складність об’єкта і предмета цього дисертаційного дослідження потребує міждисциплінарного та методологічного синтезу. Правосвідомість є пре-дметом наукового осмислення теорії права, проте будь-яка соціально-правова рефлексія неминуче викликає за собою філософію та історію права. У дисертації використано соціокультурний підхід, що ґрунтується на системному розгляді соціуму як ціннісно-смислової сфери суспільного життя. Суспільне буття і суспільна свідомість беруться в єдності, без апріорних припущень того, що з них "головніше" (будучи інституцією, право вкорінене в обидві сфери). До сфери культури відносяться усвідомлення права, його авторитетність, офіційне проголошення правових норм, узгодженість і точність їх формулювань, правосвідомість, зв’язки права з мораллю, релігією, ідеологією суспільства тощо. Органічною частиною соціуму є реалізація права в правовідносинах, правопорядку, правових установах і їх практичній діяльності. Здійснення права розглядається як його результуюча характери-стика, що є найбільш конкретним виразом його змісту. При дослідженні суспільної правосвідомості акцент зроблено на взаємодії духу і матерії, ідей і досвіду.
У дослідженні взаємозумовленості правосвідомості та історико-правової реальності застосовано метод системно-структурного аналізу. Суспільна свідомість є середовищем, у якому виявляється право. Зрозуміти міжцивілізаційну значущість подій, у яких було задіяне все суспільство, можна, тільки відсторонившись в часі-просторі. Суспільство – складова ча-стина живої матерії, і вона має її характерні риси (наявність руху, самоор-ганізація, розміреність у просторі-часі, здатність до відображення). Структурні рівні суспільства (від індивіда і сім’ї до найбільших спільнот – етносів, націй і людства в цілому) можуть розглядатись як етапи глобальної еволюції. Кожному рівневі притаманний свій рівень свідомості й правосвідомості, властивості якої не зводяться до суми властивостей елементів, що її складають. Так, селянська правосвідомість не є сумою правосвідомостей окремих селян, а національна правосвідомість – представників однієї наці-ональності, це щось більше і якісно інше. Ціле більше, ніж сума часток. Правосвідомість суб’єкта – це ціле/частина, що існує в природній ієрархії або в порядку зростання цілісності.
У сучасній вітчизняній філософії/теорії/історії права відбувається пос-тупове усвідомлення необхідності вживання інтеґраційно-дослідницької парадигми, що об’єднує різноманітні підходи до розуміння права і правос-відомості. У дослідженні конфлікту правосвідомостей застосовано метод історико-правової конфліктології. В основу розгляду конфліктного потен-ціалу соціальних рухів, протиборчих із державними владами, покладено принцип єдності логіки й історії процесів, їх діахронічної та синхронічної композиційної єдності. Цей метод дозволив дослідити не лише співіснування правових, квазіправових і антиправових практик у поворотний момент вітчизняної історії права, але й конфлікт правосвідомостей, що лежав у їх основі. Для розкриття змісту права і проявленості правосвідомості в конкретній історико-правовій реальності було використано феноменологічний метод. Для виявлення особливостей етнонаціональних культурно-правових кодів і традицій застосовано метод герменевтики. Використання компаративістського методу визначалося необхідністю виявлення спільних рис і специфічностей різних типів правосвідомості. Трансісторичну модель взаємодії народу й еліти побудовано за допомогою методу семантичного моделювання. Пріоритетним був і антропологічний підхід, реалізований у рамках позиції інтерсуб’єктивності й при урахуванні значущості інших підхо-дів.
Історико-правове дослідження, що ґрунтується виключно на ознаках феномена, у відриві від його історичної зумовленості та проявленості навряд чи буде науково об’єктивним. Для цього необхідно виходити з нерозривної єдності структури та процесів; минулого і сьогодення багатогранної, бага-торівневої та багатоаспектної історико-правової реальності, оскільки саме вона багато в чому зумовлює той чи інший рівень правосвідомості, актуалізуючи ті чи інші його складові.
Інтеґраційний підхід до історії права, який включає галузеві досягнення і деякі знахідки суміжних галузей знання, дає можливість по-новому побачити окремі грані такого неоднозначного феномена, одночасно інші сторони предмета затвердити у звичному розумінні, що теж є наслідком наукової історико-правової рефлексії.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше проведено комплексне дослідження феномена селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917 1921 років.
Уперше:
1. Здійснено категоризацію поняття "історико-правова реальність" як об’єкта історичної та юридичної науки, сформованого історичними по-діями й еволюцією правових норм у ході взаємодії великих спільнот, чия правосвідомість здійснила вплив на конфіґурацію історичного процесу або соціального інституту.
2. Подано нову інтерпретацію селянської правосвідомості як багатовимі-рного феномена, що складається з рівнів, хвиль, потоків і станів.
3. Досліджено особливості селянської правосвідомості: домінуючу роль психології та колективного несвідомого; общинність і солідаризм, кон-серватизм і конформізм, значущість традиції та віри. Розрив традиції колективної селянської правосвідомості відбувався за відсутності традиції індивідуальної, якій ще належало формуватися. Минуле проривалося бунтом архетипів і відторгненням нових норм.
4. Досліджено цивілізаційний перехід селянської правосвідомості від без-правосвідомого стану до відносно свідомого: від стану традиційно-інфантильного до спроби надособистого соціального визволення в ситуації капіталізації, розпаду станового суспільства і глобального розсе-лянювання.
5. Подано нову інтерпретацію історико-правової реальності 1917  1921 років, у якій перехідне буття і перехідна форма суспільної свідомості реалізувалися в марґінальні типи соціальності, державності й права, які зумовлюють особливий комплекс рис марґінальної правосвідомості й розширення сфер аномії. Установлено, що українські повстанці скоріше марґіналізовані селяни, з марґіналізованою правосвідомістю, ніж особ-ливий різновид марґіналів як таких.
6. Запропоновано трансісторичну модель взаємодії народу й еліти, виявлено конфлікт правосвідомостей (громадської й індивідуальної, соціальної й національної, центральної й периферійної, елітарної й егалітарної), проаналізовано соціально-групові інваріанти правосвідомості.
7. Досліджено поліваріантність, багатоаспектність проявів селянської правосвідомості та шляхів селянського правового пошуку. Установлено, що іманентно консервативна селянська спільнота, яка століттями перебувала в неволі, виявила колективну волю до права. Поведінка селян відзначалася різноспрямованою силою, що руйнує і творить одночасно. Традиційна консервативно-правова апатія перемежалася колективними фрустраціями, сплесками аґресії, періодами нігілізму й анархізму. Доведено, що однією з головних причин селянського протесту була проблема виживання (їх спонукала не стільки величина того, що вилучалося, скільки недостатність того, що залишалося).
8. Виявлено вплив на правосвідомість селян мілітаризації суспільної сві-домості.
9. Розкрито етноісторичну специфічність національної та політичної складових селянської правосвідомості в історико-правовій реальності 1917  1921 років. Установлено, що в ситуації множинного суверенітету поглиблювався розрив між правосвідомістю влади й селян. Селянська правосвідомість відбила лідерство влад серед суб’єктів неправових дій, що порушують природні права. Соціальний бандитизм (стосовно вітчизняних подій термін вживається вперше) став відбиттям існуючої антиправової реальності, спробою досягти раціонального ірраціональ-ним чином.
10. Особливості селянської правосвідомості зумовили феномен селянської Повстанської армії, що відігравала самостійну роль у протистоянні всім видам влади в Україні. Досліджено феномен правосвідомості інсурґентів, що проявився багатьма відтінками аксіологічної та праксіологічної специфіки. Повстанці вольовим чином представляли програму більшості селян, що вимагали повернення відчужених земель і самоврядування. Це був колективний, надособистий досвід, що спирався на колективні правові й неправові уявлення та практики. "Боротьба за право" переросла у "війну за право", війну селян проти всіх, П’яту селянську війну.
11. Установлено, що жоден політичний режим не визнав за селянами пра-воздатності цілісного суб’єкта, так само як жодна з влад, що перманентно змінювалися, не закріпилася в селянській правосвідомості як леґітимна. Функціональною була харизматична влада. Виявлено, що в ситуації "загальної безурядиці" і громадянської війни спрацював недержавний ресурс правосвідомості: норми недержавного характеру, що народилися в інтуїтивності та стихії народної правосвідомості, стали реґулювати відносини, традиційно підтримувані нормами державними, впливаючи на соціально-правову дійсність свого часу.
12. Обгрунтовано, що у своєму реґіоні Нестор Махно був селянським вож-дем, безперечним харизматичним лідером із величезною владою, але вважав себе анархістом. У селянській правосвідомості він персоніфікував архетип батька, спасителя.
13. Виявлено специфіку та сутність махновщини – найбільшого соціального руху, у центрі якого була проблема розподілу, збереження та захисту отриманої та/або захопленої землі; руху, що поєднував різні типи соціальності, зумовленого могутнім сплеском селянської правосвідомості й захистом споконвічних селянських цінностей. Сформульовано висновок про те, що махновщина була просторово-часовою утопією.
14. Доведено, що історія селянської правосвідомості цього періоду – це хроніка вибухового і стрибкоподібного зростання, що включало як ін-туїтивні прозріння, так і патологічні викривлення. Показником розвитку було отримання досвіду усвідомлення своїх правових інтересів, ак-тивізація колективної волі та підвищення здатності до вирішення правових проблем. Цей колективний досвід був вротами до побудови гро-мадянського суспільства. Але спроба його побудови методами грома-дянської війни не могла бути вдалою.
З нових методологічних позицій
15. Проаналізовано правову ідеологію селян, та виявлено що вона містить константний набір споконвічних селянських цінностей і антицінностей. Привнесені ззовні правові ідеї накладалися на традиційні переконання і, трансформуючись іноді до невпізнання, створювали еклектичний синтез.
16. Установлено, що глибинні селянські цінності відзначалися стійкістю і при детальному розгляді виявляли патерни свідомості, які забезпечували трансцендентну життєздатність поза межами тієї чи іншої влади або державності. Видозмінюючись, селянська правосвідомість зберігала самість, і саме завдяки цій особливості свідомості український етнос зберігся як цілісність у складі різних держав.
Практичне значення отриманих результатів полягає передусім у тому, що вони розширюють наукові уявлення про багатогранність історико-правової реальності, про глибину, особливості й різноманітність проявів різних суб’єктів правосвідомості, сприяють розвитку юридичної науки в цілому. Переосмислення й обґрунтування основ взаємодії еліти та народу демонструє не тільки втрачені альтернативи, але й присутність у правовій реальності неврахованих можливостей взаємодії, збагачує уявлення про різноманітність цінностей і традицій різних суб’єктів правосвідомості, актуалізуючи необхід-ність правового полілогу всіх верств суспільства. Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані для розроблення поглиблених курсів з історії права і держави України, історії права і держави зарубіжних країн, юридичної конфліктології та спецкурсів для студентів вищих навчальних закладів, у роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною на-уковою працею здобувача. Сформульовані положення та висновки обґрун-товано на основі особистих досліджень автора, яка займається цією темою понад двадцять років.
Особистий внесок в розроблення теми представлено в публікаціях [3-36], де основні результати дослідження викладено ширше, ніж у дисертації, у якій задано певні кваліфікаційні рамки. Усі маршрути руху думки не тільки неможливо, але й недоцільно репрезентувати у вигляді підсумку, тим більше що дослідження групи проблем триває.
Апробація результатів дослідження. У порядку апробації основні ідеї, положення та висновки дослідження були представлені на наукових і науково-практичних конференціях: "Загальна декларація прав людини як міжнародний стандарт правового становища особистості в Україні" (Луганськ, квітень 1999 р., ЛІВС); Другій регіональній конференції "Історична наука: спадщина і сучасність" (Луганськ, травень 2001 р., Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля); Других Новгородцевських читаннях (Луганськ, листопад 2001 р., ЛІВС); Міжнародній науковій конференції "Історична наука: проблеми розвитку" (Луганськ, травень 2002 р., Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля); VIII Міжнародній конференції істориків права "Юридична біографістика: історія, сучасність і перспективи" (Феодосія, вересень 2002 р.); Третіх Новгородцевських читаннях "Ідея правової держави: історія і сучасність" (Луганськ, квітень 2003 р., ЛАВС); Х Міжнародній конференції істориків права "Історико-правові проблеми автономізму і федералізму" (Севастополь, вересень 2003 р.); ХІ Міжнародній конференції істориків права "Місцеві органи влади і самоуправління: історико-правовий аспект (Суми, квітень 2004 р.); ХІІ Міжнародній конференції істориків права "Етносоціальні чинники в історії державно-правового будівництва" (Бахчисарай, вересень 2004 р.); ХІІІ Міжнародній історико-правовій конференції "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти" (Чернівці, травень 2005 р.); ХVII Міжнародній історико-правовій конференції "Регіональні аспекти історико-правових досліджень" (Донецьк, червень 2007 р.).
Дослідити еволюцію правосвідомості найчисленнішої спільноти украї-нського соціуму в історико-правовій реальності революційного часу, знайти у минулому коріння поточних подій, а головне, "єдину і цілісну сутність" – таким є намір історика права. Чи не утопічний він? Минуле є не тільки надбанням історії, воно утримується в колективному несвідомому, у пам’яті поколінь, а тому лише частково є плодом теоретичних реконструкцій учених.
Список литературы ВИСНОВКИ
Кажучи про результати дослідження, слід акцентувати принципові мо-менти:
1. Селянська правосвідомість багатовимірна, і набагато складніша, ніж здається на перший погляд – ми маємо справу з рівнями, хвилями, по-токами, станами. Правову реальність селяни сприймали через досвід, а не через призму науково-правових концепцій, не стільки раціонально, скільки ірраціонально.
2. Історико-права реальність – це реалізована в просторі-часі сума подій, закріплених наслідками в нормах поведінки мільйонів людей, яка знайшла відгук у правових фактах, явищах і оцінках історії.
3. Правосвідомість селян – феномен, похідний від буденної соціально-групової психології (емоційного, стихійного, психічного відбиття дійс-ності, результату освоєння як особистого досвіду, так і сукупного досвіду спільноти). Вона мала ряд особливостей: домінуюче значення коле-ктивного несвідомого, громадськість і солідаризм, консерватизм і кон-формізм. Традиція була важливою складовою селянської правосвідомості, його ресурсом. Правосвідомість селян століттями перебувала у від-носному (феодальному) спокої, не виходячи за межі традиційно-общин-ного юридичного побуту і довколишнього правового простору. Це була протоправосвідомість спільноти, якої належало вийти на більш високий рівень правової реальності.
4. В історико-правовій реальності кінця ХIХ – початку ХХ ст. відбувався процес глибинної трансформації кореневої, найчисленнішої спільноти, що супроводжувався трансформацією її правосвідомості. Здійснювався пороговий цивілізаційний перехід від безправосвідомого стану до відносно свідомого: від стану традиційно-інфантильного до спроби на-дособистого соціального визволення. Зі звичного стану селянство було виштовхнуте капіталізацією та розпадом станового суспільства. Ка-піталізм руйнував звичні для селян норми й цінності, закріплені на рівні колективного несвідомого. Спроби в ході столипінських реформ зруй-нувати общину зустріли опір. Розрив традиції колективної правосвідо-мості відбувався за відсутності традиції правосвідомості індивідуальної, якій ще належало сформуватися.
5. Зайнятість селян основною діяльністю і специфіка їх свідомості не сприяли високим теоретико-правовим узагальненням (у них в соціумі інша функція). Селянська правова ідеологія демонструвала набір споконвічних селянських цінностей і антицінностей і визначалася виживанням. Константний набір правових сенсів, що лежав в основі їх правовідносин, був закріплений досвідом. Привнесені ззовні правові ідеї (як прогресивні, так і реакційні) накладалися на звичайні переконання і, трансформуючись іноді до невпізнання, створювали еклектичний синтез. Селянська правова психологія була близька до релігійного коріння буття і містила у своїх не-свідомих структурах нераціональне прийняття або відторгнення цінностей права. Елемент алогічної віри об’єднував її з почуттям права, примушуючи більше приймати, ніж розуміти.
6. У правовій реальності 1917 – 1921 років перехідне буття (що поєднувало елементи старого й нового) і перехідна форма суспільної свідомості вті-лювалися в марґінальні типи соціальності, державності й права, зумовлюючи марґінальність правосвідомості.
• Суспільство диференціювалося, розпадалися патріархально-общинні зв’язки, з’являлася безліч локальних спільнот і марґінальних груп, які не могли інтеґруватися в референтне співтовариство і ставали джерелом радикалізму. Поляризація села і селянства сприяла зростанню ге-терогенності селянської правосвідомості. Селянин, як будь-який мар-ґінальний суб’єкт, бажав заповнення дефіциту своєї соціальності, повноправності в суспільстві.
• Єдина державність була відсутня. Існувала ситуація множинного суверенітету: національно-демократичні, монархічні, військово-комуністичні влади, перебуваючи в стані збройного протиборства, поперемінно змінювали одна одну. В умовах державного лихоліття народжувалися різні форми народної самоорганізації. За широкого діапазону ідеологічних і правових розбіжностей пряме зіткнення ін-тересів розв’язувалося правом сили, а не силою права. Тенденція непо-кори і/або протистояння периферії центральним владам постійно по-силювалася, поглиблювався розрив між правосвідомістю влад і селян.
• Марґіналізація права була неминучим наслідком зміни функціонування правових відносин у напрямі моделі демократичної держави, що й викликало порушення трансляції правового досвіду й інтерференцію правових норм. При переході до нової правової системи (яка в тій історичній ситуації за визначенням не могла бути простим продо-вженням колишньої) неминуче з’являлися змішані, перехідні форми юридичних відносин, що діяли як реальна практика і як чинник право-свідомості.
Змішання влад, ідеологій, юридичних устроїв і норм будоражило пра-восвідомість селян і сприяло розширенню сфер аномії (безнормності). Перебування за гранню правового простору приводило до нехтування нормами й готовності до досягнення необхідного/бажаного будь-якими засобами, у тому числі й насильством. Конфлікт між суб’єктом і но-рмою завершувався іґноруванням норми. Правовому хаосу став про-тистояти правовий нігілізм. Україну охоплювала така анархія, яку не могли організувати ніякі анархісти.
7. В історико-правовому просторі революційного часу чітко простежується конфлікт правосвідомостей (громадської та індивідуальної, соціальної та національної, центральної та периферійної, елітарної та егалітарної) в основі якого – конфлікт цінностей. З цінностей, що по-різному розуміються різними суб’єктами права, виростала система очікувань, яка зумовлювала поведінку. Проблеми багато в чому породжувалися тим, що свої цінності сприймалися як єдино можливі. Дослідити конфлікт допомогла трансісторична модель взаємодії народу й еліти. Самоорганізація населення сприймалася елітами як форма політичного бандитизму.
8. Соціально-групові інваріанти правосвідомості багато в чому зумов-лювалися провідною діяльністю. Багато що залежало від здатності групи та її еліти до соціально-правової рефлексії. Правосвідомість селян було активізовано переділом власності та влади. Виявилися особливості правосвідомості: селяни вірили у своє право захоплення/розділу поміщицьких земель та інвентарю, вважаючи, що намагаються повернути те, що "належить їм по праву", а зовсім не підривають основи суспільства. Минуле постійно було присутнє в їх правосвідомості (і навіть за майбутнє вони інколи боролися методами минулого). Правовий пошук селян був зовсім не ідеалістичний. Не в змозі протистояти меншим, але краще організованим спільнотам у захисті своїх інтересів і прав, селянство ставало об’єктом маніпуляцій і примусу.
9. На селянську правосвідомість впливало не стільки суперечливе і недо-ступне їм законодавство, скільки реальні дії влад. Іґнорування базових потреб активізувало захисно-протестний потенціал. Найважливішою причиною була проблема виживання, до протесту селян спонукала не стільки величина того, що вилучалося, скільки недостатність того, що залишалося.
Поява в Україні військового континґенту германсько-австрійського блоку, леґітимна з погляду офіційної правосвідомості влад і міжнарод-ного права, але нелеґітимна з погляду селянської правосвідомості, стала каталізатором загальноселянського опору. Національні влади вчинили так тому, що вчинити інакше (судячи з усього) в тих обставинах не могли, та факт залишається фактом: значну частину ухвалених ними рішень було відкинуто народною правосвідомістю. Національна складова правосвідомості в роки революції та громадянської війни сприймалася як момент громадянської самоідентифікації, з одного боку, і соціального самовизначення – з іншого. Одну й ту ж саму правову реальність селянство і національні влади сприймали по-різному. Національна правосвідомість не була однорідною та однозначною. Територіальні й національно-культурні особливості сприяли невизначеності українського національного руху, розвитку в ньому протилежних течій. У селянській правосвідомості соціально-правові цінності переважали над націо-нальними. Національна еліта не змогла спрямувати зусилля селян на цілі, які не здавалися їм першочерговими. Народ показав свою соціальну зрілість як готовність іти в боротьбі за право далі, не зупинившись на виконанні національно-демократичних завдань.
10. Правосвідомість селян виявляла себе поліваріантно. Їх поведінка від-значалася різноспрямованою силою, що руйнує і творить одночасно. Це була комбінація стихійних пристрастей. У стані емоційно-вольової про-явленості селянська правосвідомість демонструвала ефекти парадоксу, поєднуючи інтуїтивність, чистоту, здоровий глузд, а так само й гнів безсилля, жадання вендети й жакерії, жорстокість, лютість. Традиційна консервативно-правова апатія перемежалася колективними фрустраціями, сплесками аґресії, періодами нігілізму й анархізму. У селянському середовищі панувала смута й неослабна напруга. Ірраціональний і раці-ональний хаос. На певному етапі колективні дії були спрямовані скоріше проти чогось, ніж за щось.
11. У глибинці відбувалася політизація селянської правосвідомості. Зага-льноселянські повстання і партизанські дії велися без якої б то не було політичної організації, але за високого рівня політизації правосвідомості селян. Актуалізована політична складова переміщалася з периферії в центр усвідомлення. Політизувавшись, селянська правосвідомість проявляла в принципі невластиві їй якості, але боролися селяни не за владу (як така вона їх не цікавила), а за свої права. Селяни виявляли волю до права, а не до влади. Емоційна сила селянського колективного обурення перманентно зростала.
12. Радикалізація умов буття сприяла радикалізації правосвідомості. Се-лянська правосвідомість відбила лідерство влад серед суб’єктів непра-вових дій, що порушують природні права, і відрефлексувала антиправову ситуацію через повстанський опір і соціальний бандитизм. Будучи не теоретиками, а практиками, селяни діяли відповідно до своєї сутності – не словами, а діями, не раціонально, а ірраціонально. Це був захисно-протестний спосіб відстояти своє право. Чи може селянство боротися за свої права, було питанням не абстрактної теорії, а предметом повсякденної практики. Іманентно консервативна селянська спільнота, що століттями перебувала в неволі, виявляла колективну волю до права. Соціальний бандитизм став віддзеркаленням існуючої правової реальності, спробою досягти раціонального ірраціональним чином.
13. На селянську правосвідомість сильний вплив справила мілітаризація суспільної свідомості. У боях Першої світової та громадянської воєн брала участь значна частина дорослого чоловічого населення. Ті, хто пройшов крізь війну, мали правосвідомість "людини з рушницею". По-літика, економіка, право дедалі більше набиралися "духом війни", ви-живання влади/держави/спільноти ставало вищим за цінність людського життя. Відбувалося повернення до пластів архаїчного досвіду та принципів кровної помсти. Варваризація індивідуальної та колективної правосвідомості виявлялася в тому, що порушувати табу (і головне з них "не убий") було не соромно. Табу зникло. На різних рівнях право-свідомості відбувалася моральна леґітимізація насильства. Держава втрачала "монополію насильства", її підхоплювали окремі спільноти й індивіди. Війна громадян ставала повсякденною реальністю. З’являлося все більше способів зняття моральних табу на участь в акціях насильства і діях погромного характеру.
14. Особливості селянської правосвідомості зумовили феномен селянської Повстанської армії, що відігравала самостійну роль в протистоянні всім видам влади в Україні. Вольовим чином повстанці представляли програму більшості селян, що вимагали повернення відчужених земель і самоврядування. Феномен правосвідомості інсурґентів виявлявся численними відтінками аксіологічної та праксіогічної специфіки. Навряд чи ми можемо говорити про об’єктивність повстанців, вони проявляли себе відчайдушно й аґресивно, емоційно та пристрасно, а отже, упереджено. Це був колективний надособистий досвід, що спирався на колективні правові/квазіправові/антиправові установки. "Боротьба за право" переросла у "війну за право", війну селян проти всіх, П’яту селянську війну. Визнання факту, що селянська нація, перебуваючи в конфлікті з державністю, вела війну ради збереження себе як цілого, війну проти всіх еліт – національно-демократичних, монархічних, військово-комуністичних, допомагає зрозуміти, чому була знехтувана національна державність, а радянська перемогла в урізаному вигляді більшовицької диктатури.
15. Жоден політичний режим не визнав за селянами правоздатності цілісного суб’єкта, так само як жодна з влад, що перманентно мінялися, не закріпилася в селянській правосвідомості як леґітимна (леґітимізація відбувається на рівні психології). Функціональною була тільки хариз-матична влада. Селянська правосвідомість, що традиційно відторгала чужаків, не сприймала національних і пролетарських лідерів як захисників своїх інтересів. Влада маси потребувала персоніфікації у вожді. Селянська спільнота зі свого середовища стала "виділяти" харизматичних лідерів, свою контреліту. Одним з них був Нестор Махно, який, безсумнівно, мав харизму, ту особливу форму особистої привабливості, що поширювала ауру леґітимності на його дії. Ставши селянським вождем, він отримав величезну владу, але вважав себе анархістом.
У селянській правосвідомості Махно персоніфікував архетип батька, спасителя. Непоясненна, ірраціональна віра змушувала селян переносити свої очікування на вождя, приписуючи йому надзвичайні здібності й віддаючи владу над собою. Його авторитет визначався силою, відповідальністю, заступництвом, щедрістю. Від батька чекали захисту якщо не всіх, то хоч би своїх. Однак ідея служіння з позицій упо-корювання та безкорисливої підтримки тут була відсутня, усередині спільноти суворо стежили за тим, як вожак виконував свою частку зо-бов’язань, і лише тоді підтримували.
16. Історико-правовий досвід махновщини унікальний тим, що в ситуації "за-гальної безурядиці" і громадянської війни спрацював недержавний ресурс правосвідомості: норми недержавного характеру, що народилися в інтуїтивності та стихії народної правосвідомості, стали реґулювати відно-сини, традиційно підтримувані нормами державними, впливаючи на соціально-правову дійсність свого часу. Мільйони ледве грамотних людей, виховані батьками, що виросли за кріпацтва, виявили волю до права як до справедливого вирішення проблем землі та самоврядування.
17. Специфіка і сутність махновщини полягає в тому, що вона була: рухом переважно соціальним, а не національним або воєнно-політичним, оскільки боротьба за землю, волю, самоврядування та справедливість не розглядалася лідерами й учасниками як боротьба за нову державу, а лише як боротьба за нове, справедливіше суспільство і право; рухом найбільш аґрарним, у центрі якого  проблема розподілу, збереження та захисту отриманої або захопленої землі; рухом, зумовленим сплеском селянської правосвідомості й захистом споконвічних селянських цінностей; рухом, що поєднував у собі різні типи соціальності – селян, напівпролетарів і марґіналів; рухом революційним, а не контрреволюційним, реакційним, ретроградним, куркульським або отамансько-міщанським; рухом, організаційно та ідеологічно самостійним, а не керованим ззовні; рухом збройним і повстанським; рухом анархо-комуністичним, стихійно-зрівняльним (егалітарним); рухом лівим, спрямованим на зміну соціального порядку новим, справедливішим ладом; рухом неосновних сил, оскільки ні капіталізація, ні перехід до соціалізму не передбачають, на відміну від феодалізму або азійського способу виробництва, щоб селянство відігравало роль основної спільноти або основного класу; рухом радянським, низовим і масовим, таким, що представляє суб’єктів народної правосвідомості.
Махновщина була просторово-часовою утопією, однак у тій право-вій/квазіправовій/антиправовій реальності вона була настільки сильною, що змусила влади змінити курс. Через соціальний рух і колективну волю реалізовувалося бажання змінити свою долю і долю країни, що виходить за межі історичної ситуації.
18. Основна когнітивна складність дисертаційного дослідження визначалася складністю об’єкта і предмета:
• по-перше, правосвідомість містить еволюційні та інволюційні потоки і не може бути константною і статичною;
• по-друге, досліджувалася правосвідомість колективного суб’єкта: ба-гатомільйонної неоднорідної (реґіонально, соціально, ментально тощо) соціальної спільності. Гетерогенність суб’єкта зумовлювала інваріанти правосвідомості, гетерогенність форм і проявів;
• по-третє, правосвідомість гетерогенного суб’єкта розглядалася в період міжцивілізаційних змін, у ситуації багаторівневих, багатогранних, дис-кретних змін правової реальності (соціальних, економічних, політич-них, державних, системно-правових та ін.). Перманентні зміни правової дійсності зумовлювали такі ж перманентні зміни станів суб’єктів правосвідомості. А оскільки суб’єкт колективний, та ще й марґінальний, нестатичність, неоднорідність і неоднозначність множилася в геометричній прогресії. Нестабільна правова реальність зумовлювала нестабільність правосвідомості;
• по-четверте, феномен правосвідомості інсурґентів досліджувався через конкретний соціальний рух, який упродовж свого недовгого існування також постійно змінювався.
У фокусі усвідомлення перебував неоднорідний і нестатичний суб’єкт колективної правосвідомості, який, перебуваючи в правовій реальності, що постійно змінюється, постійно видозмінювався сам, видозмінюючи навколишню реальність.
19. В історико-правовій реальності 1917 – 1921 років усе відбувалося так, як могло відбуватися, усе залежало від усього іншого. І якби селяни були іншими й влади були іншими, їх правосвідомість була б іншою – усе було б іншим. Трансформація селянської правосвідомості в напрямі правового суспільства і держави була не ґарантована, але можлива. Історія селянсь-кої правосвідомості цього періоду – це хроніка вибухового і стрибкоподібного зростання, що включало як інтуїтивні прозріння, так і патологічні викривлення. Показником розвитку було отримання досвіду усвідомлення своїх правових інтересів, активізація колективної волі та підвищення здатності до вирішення проблем, пов’яза-них із правом. Цей колективний досвід був вротами до побудови грома-дянського суспільства. Але спроба побудови громадянського суспільства методами громадянської війни не могла бути вдалою.
Інтуїція виявлялася не тільки в ірраціональних почуттях і діях, але й у можливості трансцендувати цінності (людина несвідомо відчуває вплив цінностей, засвоєних більшістю). Глибинні селянські цінності були стій-кими й при детальному розгляді виявляли патерни свідомості, що забезпечували трансцендентну життєздатність за межами тієї чи іншої влади або державності. Видозмінюючись, селянська правос-відомість зберігала самість. І саме завдяки цій особливості колективної селянської свідомості український етнос зберігся як цілісність у складі різних держав.
20. Махновщина і соціальний бандитизм (незважаючи на крапковість цих подій з погляду еволюції) не лише дають історикові права величезний емпіричний матеріал для дослідження "збоїв" і "особливих проявів" правосвідомості в історико-правовій реальності 1917  1921 років, але й дозволяють побачити трансісторичність її складових і краще зрозуміти функціонування в цілому. Право історичне, феномени волі до права трансісторичні.
Змінюється правова реальність, змінюється і правосвідомість. Право-свідомість різних спільнот і правосвідомість різних епох незводима одна до одної. Її сучасний рівень незводимий до рівня часів кріпацтва або П’ятої селянської війни. У кожної епохи свої істини і свої спотворення, але колективне несвідоме (де, як у земній корі, шарами укладена пам’ять поколінь) зберігає свої "документи" – міфи, образи, символи минулого і може активізувати їх у будь-який момент.
Історична усуненість дозволяє побачити правосвідомість як еволюцію розгортання свідомості в цілому й усвідомити механізм цієї еволюції як самореалізацію через самотрансценденцію. Правова реальність усклад-нюється з універсальною неминучістю, ускладнюючи види та форми пра-восвідомості й вимагаючи освоєння її нових пластів і якостей. Право-свідомість – пластичний механізм соціально-правової еволюції, еволю-ціонуючий потік, результат тривалого розвитку, в основі якого лежить все та ж динаміка виживання і саморозвитку. З погляду еволюції найви-щий пріоритет мають гнучкість, спонтанність і функціональність свідо-мості.
Пам'ятаючи принцип герменевтики: поганий той дослідник, який уявляє, що може і повинен залишити за собою останнє слово [503, c. 64], я не ставила на меті дати остаточний варіант вирішення поставлених проблем.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Иеринг Р. Борьба за право. – М., 1991.
2. Tilly C. From mobilization to revolution. Addison Wesley. 1978.
3. Атоян О.Н. Социальный бандитизм в Украине начала 20-х годов //Сбор-ник материалов межвузовской научно-практической конференции. – Лу-ганск. ЛСХИ. – 1995.
4. Атоян О.Н. Идеография социального бандитизма в Украине начала 20-х годов: историографические аспекты //Межвузовский сборник научных статей. Посвящен. 75–летию ЛСХИ. – Луганск. ЛСХИ. – 1996.
5. Атоян О.Н. П.И. Новгородцев и идеографический метод в истории госу-дарства и права //Сборник материалов научно-практической конференции "Творческое наследие П.И. Новгородцева и современные проблемы построения правового государства в Украине. – Луганск. ЛИВД. – 1996.
6. Атоян О.Н. Историография социального бандитизма в Украине револю-ционного периода (1918–1921 гг.) //Вестник ЛИВД – 1998. – № 3. – С. 179–209.
7. Атоян О.Н. Правовые аспекты исторической оценки массовых наруше-ний прав человека в советском обществе 20-40 годов //Всеобщая декла-рация прав человека как международный стандарт правового положения личности в Украине. – Луганск РИО ЛИВД. 1999 г. – С. 87–97.
8. Атоян О.Н. Исторические предпосылки региональной культуры управ-ления в Украине //Вестник ЛИВД – 2001. – № 2. – С. 3–19.
9. Атоян О.Н. История государства и права Украины. Учебник. – Луганск РИО ЛИВД. 2001 г. (27,87 п. л.).
10. Атоян О.Н. Элементы самоуправления в отечественной правовой тради-ции //Вестник ЛИВД – 2001. Спецвыпуск "Вторые Новгородцевские чтения". – С. 144–151.
11. Атоян А. И., Атоян О.Н. Ультралевые. Опыт социального конфликта. Монография. – Луганск. ЛИВД. 2001 г. (29,5 п.л.)
12. Атоян О.Н. Українські інсургенти та влада: зміни у історіографічному дзеркалі досліджень //Проблеми правознавства та правоохоронної діяль-ності (збірник наукових статей). – Донецьк: ДІВС. – 2001. – № 2. – С. 35–44.
13. Атоян О.Н. Периодизация источников о социальном бандитизме и ин-сургентах Украины конца первого-начала второго десятилетия ХХ века //Історична наука: спадщина і сучасність (Матеріали ІІ регіональної нау-кової конференції). – Луганськ: Видавництво Східноукраїнського націо-нального університету ім. В. Даля, 2001. – С. 31–37.
14. Атоян О.Н. Еліта та маси, анархізм та лібералізм, селяни та влада у істориогафічних підходах Т. Шаніні та В. Леонтовича //Вісник ЛАВС – 2002. – № 2. – С. 35–48.
15. Атоян О.Н. Элита и крестьяне в Украине революционного периода: к новым историографическим подходам //Історична наука: проблеми ро-звитку (Матеріали Міжнародної наукової конференції). – Луганськ: Ви-давництво Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. – 2002. – С. 12–16.
16. Атоян О.Н. Воля к праву. Исследования махновщины и народного пра-восознания. Монография. – Луганск: РИО ЛАВД, 2003. – 530 с. (36,84 п.л).
17. Атоян О.Н. Уголовный и социальный бандитизм на исходе повстанче-ского движения в начале нэпа //Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України. Вісник ЛАВС. Спеціальний випуск. У двох частинах. Ча-стина 2. – Луганськ. РВВ ЛАВС. –2002. – С. 148–152.
18. Атоян О.Н. Коллективная личность в историко-юридической биографи-стике (на примере махновской контрэлиты 1917–1922 годов)" //Юридическая биографистика: история, современность и перспективы (Материалы VIII Международной конференции историков права 15–18 сентября 2002 г. Феодосия). – Симферополь. 2003. – С.260–267.
19. Атоян О.Н. В конфликте с государством. Крестьянское правосознание в Украине 1917–1919 годов. Монография. – Луганск: РИО ЛАВД. – 2004. 512 с. (32,0 п.л).
20. Атоян О.Н. Идеи автономизма и федерализма в отражении националь-ного и народного правосознания //Історико-правові проблеми авто-номізму та федералізму. (Матеріали Х Міжнародної історико-правової конференції 22–24 вересня 2003 року. м. Севастополь) – Симферополь. – 2004. – С. 318–327.
21. Атоян О.Н. Отаманщина і соціальний бандитизм у віддзеркаленні селян-ської правосвідомості революційного періоду //Вісник ЛАВС – 2004. – № 1. – С. 35–53.
22. Атоян О.Н. Психологічний портрет лідерів та учасників махновського руху: особистість в спільноті //Проблеми правознавства та правоохорон-ної діяльності. Збірник наукових праць. Донецьк. – 2004. – № 1. – С. 26–38.
23. Атоян О.Н. Борьба за право как потребность социума: полемика вокруг идей Л. Петражицкого /Ідея правової держави: історія і сучасність //Вісник ЛАВС. Спеціальний випуск. У п’яти частинах. Частина 2. Лу-ганськ. РВВ ЛАВС. 2004. – С. 62–70.
24. Атоян О.Н. Трансісторична модель взаємодії влади, елітарних та народ-них спільнот у період української революції //Вісник ЛАВС – 2004. – № 2. – С. 39–52.
25. Атоян О.Н. Право на землю і селянська правосвідомість в Україні по-чатку ХХ століття //Науковий вісник Юридичної академії МВС. Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ. – 2004. – №1 (14) – С. 148–156.
26. Атоян О.Н. Хаос и порядок гражданской войны: самоорганизация и са-моуправление в махновском районе //Вісник ЛАВС – 2004. – № 3. – С. 13–25.
27. Атоян О.Н. Правосознание как потребность социума: многослойность феномена //Философия права. – 2004. – № 2. – С. 80–84.
28. Атоян О.Н. Концепції державності и правонаступництва в історіографії суспільних рухів //Вісник Львівського юридичного інституту – 2004. – № 3. – С. 274–283.
29. Атоян О.Н. Етнічне і соціальне в просторі масової правосвідомості //Етносоціальні чинники в історії державно-правового будівництва (Ма-теріали ХІІ Міжнародної історико-правової конференції 10–13 вересня 2004 р. м. Бахчисарай). – Сімферополь 2005. – С. 475-483.
30. Атоян О.Н. Правовая реальность: судьба "не граждан" при политических режимах революционного времени //Вестник ЛАВД – 2005. – № 1. – С. 22–30.
31. Атоян О.Н. Легитимизация насилия в правовой действительности воен-ного времени //Право в системі соціальних норм: історико-юридичні ас-пекти. Матеріали ХІІІ Міжнародної історико-правової конференції (20-22 травня 2005 р., м. Чернівці). – Чернівці. – 2005. – С. 172–187.
32. Атоян О.Н. Милитаризация правосознания как отражение интересов государства //Вестник ЛАВД. – 2005. №2. – С. 30–38.
33. Атоян О.Н. Апология крестьянского правосознания //Вестник ЛАВД – 2005. – № 4. – С. 21–31.
34. Атоян О.Н. Иррациональное в психологии масс и коллективных дей-ствиях как предмет научной рефлексии конца XIX века – начала ХХ века //Вісник ЛДУВС – 2007. – № 3. – С. 230–240.
35. Атоян О.Н. Региональная специфика как фактор, обусловливающий осо-бенности крестьянского правосознания в историко-правовой реальности к. ХІХ – н. ХХ века //"Регіональні аспекти історико-правових до-сліджень": Матеріали ХVII Міжнародної історико-правової конференції (Донецьк, травень 2007 р.) – Донецьк, 2007.
36. Атоян О.Н. Иррациональное в психологии масс и коллективных дей-ствиях как предмет научной рефлексии конца XIX века – начала ХХ века //Вісник ЛДУВС. – 2007. – № 3. – С. 230–240.
37. Шинкарук В.И., Яценко А.И. Гуманизм диалектико-материалистичес-кого мировоззрения. – К., 1984. (Гл. 1, 3.)
38. Религиозный опыт – постижение и толкование. – М., 1963.
39. Юнг К.Г. Психологические типы. – М., 1994.
40. Хейзинга Й. Homo ludens. Человек играющий. – М., 2001.
41. Монгенштерн О., Нейман Д. Теория игр и экономическое поведение. – Минск, 1994.
42. Уолш Д. Социология и социальный мир //Новые направления в социоло-гической теории. – М., 1978.
43. Лосский Н.О. Избранное. – М., 1991.
44. Франк С.Л. Предмет знания. – СПб., 1915.
45. Гайденко П.П. Диалектика "теокосмического всеединства" // Идеалисти-ческая диалектика в XX столетии: (Критика мировоззренческих основ немарксистской диалектики). – М., 1987.
46. Франк С.Л. Русское мировоззрение. – СПб., 1996.
47. Ильин И.А. О сущности правосознания //Ильин И.А. Собр. соч.: В 10-ти томах. – Т. 4. – М., 1994.
48. Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис современного правосознания. – СПб., 2000.
49. Кистяковский Б.А. В защиту права (интеллигенция и правосознание) //Вехи. Из глубины. – М., 1991.
50. Желтова В.П. Философия и буржуазное правосознание. – М., 1977.
51. Желтова В.П., Дробницкий О.Г. Философия и правосознание //Филосо-фия и ценностные формы сознания. – М., 1978.
52. Чефранов В.А. Правосознание как разновидность социального отраже-ния. – К., 1978.
53. Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К., 1979.
54. Мамут Л.С. Правосознание //Общественное сознание и его формы. – М., 1986.
55. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.
56. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1990.
57. Соловьев Э.Ю. Правовой нигилизм и гуманистический смысл права //Квинтэссенция. Философский альманах. – М., 1990.
58. Соловьев Э.Ю. Кант: взаимодополнительность морали и права – М., 1992.
59. Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность: Социология М. Вебера и веберовский ренессанс. – М., 1991.
60. Гарник А.В. Философия права: Предметная специфика, место и значение в системе социально-гуманитарного знания – Днепропетровск. 1998.
61. Максимов С.И. Способы осмысления правовой реальности //Проблемы законности. – Х., 1995. – Вып. 30.
62. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Х., 2002.
63. Ильин И. А. Путь к очевидности. – М., 1993.
64. Подгурецкий А. Очерк социологии права. – М., 1974.
65. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нрав-ственности. – СПб., 2000.
66. Сорокин П.А. Элементарный учебник общей теории права в связи с уче-нием о государстве. – Ярославль, 1919.
67. Рейснер М.А. Право. Наше право, чужое право, общее право. – М., Л., 1925.
68. Лившиц Р.З. Теория права. – М., 1994.
69. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М., 1999.
70. Матузов Н.И. Правовая система и личность. – Саратов, 1987.
71. Бегинин В.И. Общественное правосознание и государственность. – Са-ратов, 1993.
72. Малахов В.П. Правосознание: природа, содержание, логика. – М., 2001.
73. Оніщенко Н.М. Правова система: проблема теорії. – К. 2002.
74. Осипова Н.П., Тихомиров О.Д. Правосвідомість //Юридична енцикло-педія. – Т. 5. – К., 2003.
75. Скакун О.Ф. Теория государства и права. – Х., 2000.
76. Цвік М. Про сучасне праворозуміння //Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 4.
77. Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. – К., 1973.
78. Оксамытный В.В. Правомерное поведение личности. – К., 1985.
79. Оніщенко Н.М. Правова система: проблеми теорії. – К., 2002.
80. Поляков А.В. Общая теория права. Проблемы интерпретации в контек-сте коммуникативного подхода. – СПб., 2004.
81. Мамардашвили М.К., Пятигорский A.M. Символ и сознание (метафизи-ческие размышления о сознании, символике и языке). – М., 1994.
82. Грязин И.Н. Текст права. Опыт мето¬дологического анализа конкуриру-ющих теорий. – Таллин, 1983.
83. Напр.: Лукашева Е.В. Социалистическое правосознание и законность. – М., 1973.
84. Фарбер И.Е. Правосознание как форма общественного сознания. – М., 1963.
85. Строгович М.С. Методологические вопросы юридической науки //Вопросы философии. – 1965. – № 12.
86. Уледов А.К. Структура общественного сознания. – М., 1968.
87. Дробницкий О.Г. Структура морального сознания //Вопросы философии – 1972. – № 6.
88. Керимов Д.А. Философские проблемы права. – М., 1972.
89. Чефранов В.А. Взаимодействие правового сознания с иными видами социального отражения. – Х., 1975.
90. Явич Л.С. Общая теория права. – Л., 1976.
91. Бура Н.А. Функции общественного правосознания. – К., 1986.
92. Исаев И.А. Политико-правовая утопия в России. – М. 1991.
93. Рабинович П.М. Методологія правознавства: проблеми плюралізації //Вісник Академії правових наук України. – 1995. № 3.
94. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1997.
95. Алексєєв С.С. Теория права. – М., 1997.
96. Автонамов А.С. Правовая онтология политики к построению системы категорий. – М., 1999.
97. Козловський А.А. Право як пізнання: вступ до гносеології права. – Чер-нівці. 1999.
98. Усенко І.Б. Історія держави і права України: проблеми предмета і мето-дології досліджень /Правова держава. Вип. Х. Ювілейний щорічник нау-кових праць. – К., 1999.
99. Окара А.Н. Правосознание – центральная категория философии права И.А. Ильина //Государство и право – 1999. – № 6.
100. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы фило-софии права) – М., 2000.
101. Алексєєв С.С. Восхождение к праву. – М., 2001.
102. Малахов В.П. Правосознание: природа, содержание, логика. – М., 2001.
103. Дамирли М.А. Право и история. Эпистемология проблемы: опыт ком-плексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания. – СПб. – 2002.
104. Лейст О.Э. Сущность права – М., 2002.
105. Козловський А.А. Онтологія юридичної відповідальності //Проблеми філософії права – 2004 – Т. ІІ.
106. Малюткин А.В. Учение о правосознании в юридической мысли России: анализ основных теоретических концепций. – Чебоксары. – 2004.
107. Зайчук О.В., Заєць А.П., Журавський В.С., Копиленко О.Л., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права. /О.В. Зайчук (відп.ред.). – К., 2006.
108. Лукашева Е.А. Социально-психологические аспекты реализации прав личности /Реализация прав граждан в условиях развитого социализма. – М., 1983.
109. Рабинович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми об-межування (загальнотеоретичні аспекти). – Львів. 2001.
110. Гуренко М.М. Зародження та становлення ідеї гарантій прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці. – К., 2000.
111. Неновски Н. Право и ценности: пер. с болг. /Под ред. В.Д.Зорькина/ – М., 1987.
112. Бабкин В.Д. Соціальна держава та захист прав людини /Правова держава: щорічник наукових праць. Вип. ІХ. – К., 1998.
113. Петрухин И.Л. Человек как социально-правовая ценность //Государство и право. – 1999. № 10.
114. Семёнов В.Е. Актуальные проблемы теории правосознания, его цен-ностных ориентиров. – Ставрополь. – 2002.
115. Колодій А.М. Права людини і громадянина в Україні. – К., 2003.
116. Исаев И.А. Маски власти: от харизмы к машине //Lex russica (Научные труды МГЮА). – 2004. – № 3.
117. Хайкина Я.З. Структура и взаимодействие моральной и правовой систем. – М., 1972.
118. Байниязов Р.С. Правосознание и российский правовой менталитет //Правоведение. 2000. – № 2.
119. Байниязов Р.С. Правосознание правовой менталитет в России: введение в общую теорию. – Саратов. 2001.
120. Костицький М.В. Філософія права /За ред. М.В.Костицького і Б.Ф.Чміля/ – К., 2000.
121. Невважай И.Д. Типы правовой культуры и формы правосознания //Правоведение. –2002. – № 2.
122. Бачинін В.А. Философия права и преступления. – Харьков. 1999.
123. Заєць А.П. Правова держава в контексті українського досвіду. – К., 1999.
124. Бачинін В.А. Морально-правовая философия. – Харьков. 2000.
125. Евстратов А.М. Правовая культура и правосознание (проблемы, трудно-сти, перспективы) в условиях становления тоталитарного общества. – Кострома. 2001.
126. Мельникова Т.В. Основные типы общества и правосознание. – Красно-ярск. 2001.
127. Вопленко Н.Н. Правосознание и правовая культура. – Волгоград. 2002.
128. Оніщенко Н.М. Правова система та специфіка української правової мен-тальності //Матеріали міжнародної науково-практичної конференції "Конституційне будівництво в Україні: теорія і практика". – Ужгород. 2002.
129. Журавський В.С., Зайчук О.В., Копиленко О.Л., Оніщенко Н.М. Правові системи сучасності: Глобалізація. Демократизм. Розвиток. – К., 2003.
130. Копиленко О.Л. Мовні проблеми в українській політичній думці та за-конодавстві 1917–1920 рр. //Право України – 1988. № 9.
131. Черданцев А.Ф. Логико-языковые феномены в праве, юридической науке и практике. – Екатеринбург. 1993.
132. Остроумов Г.С. Правовое осознание действительности. – М., 1969.
133. Потопейко Д.А. Правосознание как особое общественное явление. – К., 1970.
134. Колодій А.М. Принципи права України. – К., 1988.
135. Бабкин В.Д., Селиванов В.Н. Народ и власть: опыт системного исследо-вания воззрений М.Е. Салтыкова-Щедрина. – К., 1996.
136. Четвернин В.А. Лекции по теории права. – М., 2001.
137. Козюбра М.І., Лисенко О.М. Євразійська слов'янська правова сім'я: реа-льність чи міф //Українське право – 2003. – № 1.
138. Шемшученко Ю.С. Праворозуміння //Юридична енциклопедія. – К., 2003. – Т. 5.
139. Осипова Н. П., Тихомиров О.Д. Правосвідомість //Юридична енцикло-педія – Т.5, – К., 2003.
140. Гусарєв С.Д. Нормативні принципи юридичної практичної діяльності //Право України. – 2005. – N 9.
141. Туманов В.А. Правовой нигилизм в историко-идеологическом ракурсе //Государство и право. – 1993. – № 8.
142. Козюбра М.І. Конституційний ідеалізм та конституційний нігілізм як прояви дефіциту правової культури //Національний університет "Києво-Могилянська академія". Наукові записки. Юридичні науки. – Т. 53. – 2006.
143. Ратинов А.Р. Правосознание как источник правовой активности регуля-тор правового поведения /"Научна информация по вопросам борьбы с преступностью". – М., 1970.
144. Жеругов Р.Т. Роль индивидуального правосознания в регулировании со-циального поведения личности. /Правовое регулирование общественных отношений. – М., 1976.
145. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психологические проблемы готовно-сти к деятельности. – Минск, 1976.
146. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М., 1978.
147. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и патология. – М., 1982.
148. Лазарев В.В. Социально-психологический аспект применения права. – Казань. 1982.
149. Щербакова Н.В. Правовая установка и социальная активность личности. – М., 1986.
150. Гусарєв С.Д. Філософсько-правові аспекти дослідження проблематики юридичної діяльності // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. – 2004. – Вип. 23.
151. Гусарєв С.Д. Функціональний підхід та функції юридичної практичної діяльності // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. – 2005. – Вип. 30.
152. Антонян Ю.М., Еникеев М.И., Эминов В.Е. Психология преступления и наказания. – М., 2000.
153. Кондратьева Я.Ю. Юридична психологія. – К., 2002.
154. Пригожин И. Переоткрытие времени //Вопросы философии. 1989. – № 8.
155. Шевгулидзе Т.Г., Лежава Г.Ш. Общественное мнение и правосознание в динамике. – Тбилиси. 1990.
156. Власть и право в истории русской правовой мысли. / Составитель Поля-ков И.Ю. – Л., 1990.
157. Валицкий А. Нравственность и право в теориях русских либералов конца ХІХ– начала ХХ века //Вопросы философии. – 1991. – № 8.
158. Рогожин А.Й., Гончаренко В.Д. Зайцев Л.О., Румянцев В.О., Сафронова І.П., Страхов М.М., Ярмиш О.Н. Історія держави і права України. У 2 т. / Рогожин А.Й. (ред.) – К., 1993.
159. Графский В.Г. и др. Институты самоуправления: историко-правовое ис-следование. – М., 1995.
160. Рогожин А.Й., Святоцький О.Д., Копиленко О.Л., Тищик Б.Й., Гонча-ренко В.Д. Історія держави і права України. У 2 т. / В.Я. Тацій (ред.) – К., 2003.
161. Смазнова О.Ф. Право и время. – Великий Новгород. – 2004.
162. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы тео-рии (от познания к постижению права). – Одесса. 2002.
163. Оборотов Ю.М. Юридическая антропология – новое измерение права. //Юридический вестник. – 2002. № 1.
164. Бігун В.С. Антропологічні аспекти праворозуміння //Право в системі со-ціальних норм: історико-юридичні аспекти. – Чернівці. 2005.
165. Ярмиш А.Н. Биографистика в историко-правовых исследованиях: воз-можности, достижения, перспективы //Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи. – Сімферополь. 2003.
166. Дамирли М.А. Предмет истории права в контексте антропологизации правового познания //Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти. – Чернівці. 2005.
167. Графський В.Г. Интегральная (синтезированная) юриспруденция: акту-альный и еще незавершенный проект //Правоведение – 2000. – № 3.
168. Малько А.В., Михайлов А.Е., Неважжай И.Д. Правовая жизнь: правовая жизнь: философские и общетеоретические проблемы. Научно-правовая мысль. Научно-аналитический журнал. – 2002. – № 1.
169. Вышеславцев Б. П. Этика преображенного эроса. – М., 1994.
170. Тарнас Р. История западного мышления. – М., 1995.
171. Рулан Н. Юридическая антропология. – М., 1999.
172. Никитина Н.Н. Философия культуры русского позитивизма начала века. – М., 1996.
173. Гуссерль Э. Логические исследования. Картезианские размышления. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Кризис европейского человечества и философия. Философия как строгая наука. – Минск, 2000.
174. Лекторский В.А. Эпистемология классическая и неклассическая. – М., 2001.
175. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания – М., 1995.
176. Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике. – М., 1995.
177. Бурдье П. Социология политики. – М., 1993.
178. Смирнова Р.А. Природа социальной реальности как предмет познания. – К., 1978.
179. Малахов В.А. Нравственный аспект культурного бытия личности //Бытие человека в культуре. Опыт онтологического подхода – К., 1992.
180. Есипчук Н.М. Историческая реальность как предмет познания. – К., 1978.
181. Малинова И.П. Философия права (от метафизики к герменевтике). – Екатеринбург. 1995.
182. Максимов С.И. Правовая реальность: инструментальный и коммуника-тивных подходы //Проблемы законности. – Х., 1995. – Вып. 29.
183. Максимов С.И. Способы осмысления правовой реальности //Проблемы законности. – Х., 1995. – Вып. 30.
184. Лотман Ю.М. Семиосфера. – СПб., 2000.
185. Уолш Д. Функционализм и теория систем // Новые направления в со-циоло¬гической теории. – М., 1978.
186. Tarde G. L’opinion et la foule. – Paris, 1889.
187. Sighele Sc. La foule criminelle. – Paris, 1898.
188. Лебон Г. Психология социализма. – СПб., 1908.
189. Bell D. The End of Ideology. – Glencoe, 1964.
190. Грушин Б.A. Массовое сознание: Опыт определения и проблемы иссле-дования. – М., 1987.
191. Вико Д. Основания новой науки об общей природе наций. – М., 1940.
192. Монтескье Ш. Л. Персидские письма. – Элиста. Письмо LXXX. 1988.
193. Le Bon G. Psychologie des foules. – P., 1988.
194. Фрейд З. Массовая психология и анализ человеческого "Я" //"Я" и "Оно". – Тбилиси, 1991. – Кн. 1.
195. Фрейд 3., Буллит У. Т.В. Вильсон: 28-й президент США: Психологиче-ское исследование. – М., 1992.
196. Lasswell H.D. Power and personality. – N. У., 1948.
197. Lasswell H.D. Psychopath о logy and politics. – N. У., 1960.
198. Михайловский Н.К. Сочинения. – Т. 2. – СПб., 1896.
199. Будилова ЕЛ. Социально-психологические пробле¬мы в русской исто-рии.– М., 1983.
200. Бехтерев В.М. Коллективная рефлексология. – Пг., 1921.
201. Ключевский В.О. Сочинения. – Т. 2. – М. 1988.
202. Милюков П. Очерки по истории русской культуры. – СПб., 1901.
203. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 – 1928). – К., 1996.
204. Аршинов П. Анархизм м махновщина //Анархистский вестник. – Берлин, 1923. – № 2.
205. Аршинов П. История махновского движения. – Берлин, 1923.
206. Белаш В. Махновщина: Отрывки из воспоминаний В. Белаша //Літопис революції. – 1928.
207. Горелик А., Комов А., Волин С. Гонение на анархизм в Советской Рос-сии. – Берлин, 1922.
208. Горелик А. Анархисты в российской революции. – Буэнос-Айрес, 1922.
209. Махно Н. Записки Н. Махно //Анархистский вестник. – Берлин, 1928. – № 1 – 6.
210. Руденко П. На Украине. Повстанчество и анархическое движение. – Бу-энос-Айрес, 1922.
211. Верстюк В.Ф. Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918 – 1921). – К., 1991.
212. Аршинов П. История махновского движения (1918–1921 гг.) – Запоро-жье, 1995.
213. Маркс К. Крестьянство как класс //Великий незнакомец. Сост. Т. Шанин. – М., 1992.
214. Бош Е.Г. Год борьбы. – М., 1990.
215. Анархо-махновщина i Радянська влада. – Харкiв, 1921.
216. Васильев Б. Кто такие махновцы и чему они учат. – Луганск, 1920.
217. Геть партизанщину: Збiрка статей. – Х., 1920.
218. Долой махновщину. – Харьков, 1920.
219. Затонский В. Что Махно обещает крестьянству. – Б.м. 1920.
220. Кочевий О. Про махновщину. – Харьков, 1920.
221. Село Я. Бандити "соцiалiсти" – махновцi. – Синельникове, 1920.
222. Краткая инструкция по борьбе с бандитизмом на Украине. – Б. м., 1920.
223. О борьбе с бандитизмом: Ко всем партийным организациям Украины //Известия ЦК КП(б)У. – 1921. – № 1.
224. Об анархистах. Циркулярное письмо ЦК РКП(б) //Вестник агитации и пропаганды. – 1921. – № 11/12.
225. Раковский Х.Г. Борьба за освобождение деревни. – Харьков, 1920.
226. Раковский Х.Г. Красная армия и борьба с бандитизмом: Доклад на Харь-ковской губернской партийной конференции 15 февраля 1921 года. – Харьков, 1921.
227. Троцкий Л.Д. Украинские уроки //Коммунист. Орган ЦК КП(б)У. – 1919. – 20 мая.
228. Троцкий Л.Д. Махновщина //В пути: Известия поезда народного комис-сара военных дел. – 1919. – 2 июня.
229. Троцкий Л.Д. Махно и другие //Там само. – 1919. – 4 августа.
230. Троцкий Л.Д. Терроризм и коммунизм. – Петроград, 1920.
231. Зиновьев Г.Е. Письмо к крестьянам: зачем рабочие посылают продо-вольственные отряды в деревню. – Екатеринослав, 1919.
232. Зиновьев Г.Е. Задачи Коммунистической партии: Докл. т. Зиновьева на общем собрании членов и кандидатов Петинского района КП(б)У, 20 мая 1920 г. – Харьков, 1920.
233. Лацис М. Два года борьбы на внутреннем фронте. – М. 1920.
234. Лебедь Д. Итоги и уроки трех лет махновщины. – Х. 1921.
235. Лебедь Д. Махновщина и наши задачи //Звезда – Заря. – Екатеринослав, 1920. – № 13.
236. Яковлев Я. Махновщина и анархизм: к итогам махновщины //Красная новь. – 1921. – № 2.
237. Яковлев Я. Русский анархизм в великой русской революции. – Харьков, 1921.
238. Новополин Г. Махно и гуляйпольская группа анархистов /Н.И. Махно. – К., 1991.
239. Равич-Черкасский М. Махно и махновщина. – Екатеринослав, 1920.
240. Ракитов Г. Письма о махновцах. – Екатеринослав, 1920.
241. Хобсбаум Э. Век империи. – Ростов, 1999.
242. Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине. 1917 – 1918 гг. – Берлин. 1923.
243. Ефимов Н.А. Действия против Махно с января 1920 г. по январь 1921 //Сборник трудов общества при военной Академии. – 1921. – № 1.
244. Лихаревский Е. "Андреевский конфуз" (Бой с Махно 14 декабря 1920 г. в деревне Андреевка Бердянского уезда) //Армия и революция. – 1921. – № 4/5.
245. Павлов П.А. Военные хитрости //Военный вестник. – 1921. – № 4.
246. Павлов П.А. Особенности тактики Махно //Военное знание. – 1921. – № 8.
247. Павлов П.А. Выводы из опыта борьбы с Махно сводной дивизии кур-сантов в ноябре-декабре 1920 и январе 1921 г. //Армия и революция. – 1921. – № 2/3.
248. Эйдеман Р. Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом. – 3-е изд. – Х., 1921.
249. Эйдеман Р. Очаги атаманщины и бандитизма. – Харьков, 1921.
250. Кучер О.О. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921 – 1923 рр. – Харків, 1971.
251. Фридман Х. Семейная ферма и международные продовольственные ре-жимы //Великий незнакомец: крестьяне и фермеры в современном мире; Сост. Т. Шанин. – М., 1992.
252. Челинцев А.Н. Региональность, как центральный вопрос сельского хо-зяйства //Великий незнакомец: крестьяне и фермеры в современном мире; Сост. Т. Шанин. – М., 1992.
253. Кубанин М. Махновщина. – Л., 1928.
254. Кубанин М. К истории кулацкой контрреволюции (махновщина) //На аг-рарном фронте. – 1925. – № 7 – 9.
255. Семанов С. Махновщина и ее крах //Вопросы истории. – 1966. – № 9.
256. Алексеев Н. Из воспоминаний о переживаниях в дни деникинщины на Екатеринославщине //Тюрьма, каторга и ссылка. – 1924. – № 1.
257. Гутман М. Под властью анархистов: Екатеринослав в 1919 г. //Русское прошлое. – Петроград, 1923. – № 5.
258. Какурин Н. Стратегический очерк гражданской войны. – М. – Л., 1926.
259. Какурин Н. Как сражалась революция. – В 2 т. – М. – Л., 1926.
260. Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине //На аграрном фронте. – 1926. – № 7. Его же. Крестьянство и гражданская война //На аграрном фронте. – 1925. – № 11/12.
261. Лебедь Д. Махновщина в тылу деникинцев. Махновское партизанчество. Первое наступление Махно //Пятая годовщина Октябрьской революции, 1917 – 1922. – Екатеринослав, 1922.
262. Тепер И. (Гордеев). Махно. От "единого анархизма" к стопам румынско-го короля. – К., 1924; Эйдеман Р. Махно //Армия и революция. – 1923. – № 1/2. Его же. Пятая годовщина одного урока (замечания к статье тов. Эсбаха) //Война и революция. – 1926. – № 12.
263. Деникин А.И. Очерки русской смуты. – В 5 тт. – Париж, 1921–1926.
264. Слащев Я. Материалы по истории гражданской войны в России //Военный вестник. – 1922. – № 9 – 13.
265. Анархизм в России: от Бакунина до Махно. – М., 1930
266. Антонов-Овсеинко В.А. Записки о гражданской войне. – В 4 тт. – М–Л., 1928–1933.
267. Вікторов Е. Південний "Кронштадт" //Літопис революції. – 1930. – № 2. .
268. Ерде Д. Політична програма анархо-махновщини //Літопис революції. – 1930. – № 1; – № 2.
269. Революция на Украине по мемуарам белых. – М.,–Л., 1930.
270. Махно Н. Русская революция на Украине от марта 1917 года по апрель 1918 г. – Париж. 1929.
271. Перекоп и Чонгар. Сборник статей и материалов. – М., 1933.
272. Черномордик С. (П. Ларионов). Махно и махновщина (Анархисты за ра-ботой). – М, 1933.
273. Алексеев С. Предисловие //Революция на Украине по мемуарам белых. Репринтное воспроизведения издания 1930 г. – К., 1990.
274. Игренев И. Екатеринославские воспоминания. – М.,–Л., 1930.
275. Премыслер И.М. Разгром бандитизма на Украине(1921 г.) // Военно-исторический журнал. – 1940. – № 9.
276. Історія КП(б)У в матеріалах і документах. Хрестоматія.– Х. 1934. – Вип. 2.
277. Крах германской оккупации на Украине (по материалам оккупантов) /Под ред. М.Горького и И. Минца/. – М., 1936.
278. Даушков С. Скарбунок отамана Махно // Календар для українських працюючих людей, приятель народу на 1938 рік. – Львів, 1937.
279. Мелешко Ф. Нестор Махно та його анархія // Літопис червоної калини. – 1935. – № 1 – 4.
280. Махно Н.И. Под ударами контрреволюции, апрель-июль 1918. – Париж. 1936.
281. Слюсарский А.Г. Комитеты незаможных селян Украины в борьбе с бан-дитизмом. //Научные записки Украинской академии социалистического земледелия имени Артема. – Харьков. 1941. – Т. 3.
282. Худайкулов М. Большевики в борьбе с анархизмом в первые годы Со-ветской власти. – Ташкент. 1974.
283. Канев С. Н. Октябрьская революция и крах анархизма. /Борьба партии большевиков против анархизма (1917 – 1922 гг.). – М., 1974.
284. Білий П. Розгром махновщини (1920 –1921) //Український історичний журнал. – 1971. – № 5.
285. Трифонов И. Я. Классы и классовая борьба в начале нэпа (1921 – 1923). – Ч.1. – Л. 1964.
286. Гражданская война на Екатеринославщине (февраль 1918 – 1920 гг.). Документы и материалы. – Днепропетровск, 1968.
287. Гражданская война на Украине. 1918 – 1920: Сборник документов и ма-териалов. – В 3 тт., – 4 кн. – К. 1967.
288. Внутренние войска Советской республики: Документы и материалы. – М. 1972.
289. На защите революции: Сборник документов и материалов. – К., 1971; Гражданская война в СССР. – Т. 1. – М., 1980.
290. Махно Н. Воспоминания. – М., 1990.
291. Лебеденко А.М. История анархизма в Украине. – К., 1995.
292. The anarcists in the Russian revolution /Ed. by Paul Avrich. – London. 1973; Wojna R. Nestor Makhno: anarchizm czynu // Z pola valki. Warsawa. – 1970. № 2 (50).
293. Malet M. Nestor Makhno: in the Russian civil war. – London. 1982.
294. Menzies M. Makhno. – Paris. 1972.
295. Palij M. The anarchism of Nestor Makhno. 1918–1921: An aspect of the Ukranian revolution, Seattle. – London. 1976.
296. Srirda A. Les cosaques de la liberte: Nestor Makhno, le cosaque de l’anarchie et la guerra civil russe, 1917– 1921. – Paris, 1985.
297. Леонтович В.В. История русского либерализма. – М., 1995.
298. Шанин Т. Революция как момент истины. – М., 1997.
299. Шанин Т. Понятие крестьянства //Великий незнакомец. Сост. Т. Шанин. – М., 1992.
300. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. Iсторiя Українського війська. –
4-е вид. – Львiв, 1992.
301. Кашанина Т.В. Происхождение государства и права. Современные трак-товки и новые подходы. – М., 1999.
302. Мальцев Г.В. Пять лекций о происхождении и ранних формах права и государства. – М., 2000.
303. Давид Рене. Основные правовые системы современности. – М., 1988.
304. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 13.
305. Журавлев В.В. История разруша¬ющая или история созидающая? //Новая и новейшая история. 2000.
306. Виноградов В.Н., Исламов Т.М. О состоянии изучения Новой Истории //Новая и Новейшая история. – 2000. – №4.
307. Ллойд Д. Идея права. – М., 2002.
308. Берман Гарольд Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. – М., 1998.
309. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 3. – С. 185; Т. 27. – С. 141; Т. 39. – С. 70.
310. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и госу¬дарства. – М., 1938, – С. 206 ("...Уничтожения рабства победоносным восстанием древний мир не знает").
311. Супоницкая И.М. Американский раб и русский крепостной: типология и специфика принудительного труда // Вопросы истории. – 2000. – № 9.
312. Така, наприклад, концепція "великої феодальної формації", заснована теоретиком історії Ю.М. Кобіщановим (Вопросы истории. – 1992. – № 4 –5).
313. Васильев Л.С. История Востока. Т. 1. – М., 1994.
314. Мертон Р. Социальная структура и аномия /Социология преступности. – М., 1966.
315. Атоян А.И. Социомаргиналистика. – Луганск, 1999.
316. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Фрагменты книги //Иностранная литература. – 1993. – № 4.
317. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 8. – С. 208.
318. Kroeber A. Anthropology Harrah. – 1923.
319. Redfield R. The Primitive World and its Transformation. Cornell University Press. – 1953.
320. Мухин В. Обычный порядок наследования крестьян. – СПб., 1888.
321. Redfield. R. Peasant society and culture //Redfield R. The Little community and Peasant society and culture. – Chicago, London. – 1973.
322. Берджер Дж. Крестьянская эстетика: видение крестьянства //Великий незнакомец. – М., 1992.
323. Lipton M. The theory of the optimizing peasant. – Journal of Development Studies, vol. 4, 1969.
324. Синха С.П. Юриспруденция. Философия пра¬ва. Краткий курс. – М., 1996.
325. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория государства. – М., 1908.
326. Политическая история русской эмиграции. 1920 – 1940 гг. Документы и материалы. – М.. 1999.
327. Ранние идейные поиски российских солидаристов. – М., 1992.
328. Редлих Р. Солидарность и свобода. – Франкфурт-на-Майне, 1984.
329. Raab F. The English Face of Machiavelli. – London. 1964.
330. Рюде Д. Народные низы в истории. 1730 – 1748. – М., 1984.
331. Розовский К.Е. В поисках новой концепции права //Кодекс-info. Право-вой научно-практический журнал. – 2002. – Июль-август.
332. Гуссерль Э. Картезианские размышления. – СПб., 1998.
333. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональнос¬ти //Социологос. – М., 1991.
334. Фрейд 3. Бессознательное //Фрейд З. Основные психологические теории в психоанализе (сборник статей). – М. – Пг., 1923.
335. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. – М., 1989.
336. Одайник В. Психология политики: Политические и социальные идеи Карла Густава Юнга. – СПб., 1996.
337. Иеринг Р. Борьба за право. – М., 1907.
338. Байниязов Р.С. Правосознание: Психологические аспекты //Право-ведение. – 1998. – № 3.
339. Узнадзе Д.Н. Психология установки. – СПб., 2001.
340. Иеринг Р. Цель в праве. – СПб., 1881.
341. Шанин Т. Крестьянский двор //Великий незнакомец. – М., 1992.
342. Данилов В.П. Аграрные реформы и аграрная революция в России //Великий незнакомец. – М., 1992.
343. Чаянов А.В. Организация крестьянского хозяйства //Великий незнакомец. – М., 1992.
344. Ляшенко П. История народного хозяйства СССР. – Т. 2.
345. Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине. 1918–1919 годы. Очерк о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движени-ях. – М., 1997.
346. Шевченко Ф. Західноукраїнські землі під владою австро-угорської мо-нархії в 1900–1914 рр. //Історія Української РСР. – Т. 1.
347. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х томах. – Т. 2. – К., 1992.
348. Боровой С.Я. О некоторых особенностях аграрного строя Степной Украины в пореформенный период //Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы за 1962 г. – Минск. 1964.
349. Боровой С.Я., Коциевский А.С. Основные моменты в развитии сельско-хозяйственного производства и формы эксплуатации крестьян Степной Украины //Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы за 1964 г. – Кишинев. 1966.
350. Френкин М. Трагедия крестьянских восстаний в России 1918–1921 гг. – Иерусалим, 1987.
351. Кизима В. Незалежність від і незалежність за ? Маргінальна сутність ментальності України //Віче. – 1993. – № 9.
352. Ковалевский М. Общинное землевладение в Малороссии. – М., 1889.
353. Ковалевский М. Труд, как источник права собственности в Малороссии (пер. с фр.). – М., 1889.
354. Гуревич М. Б. К вопросу о дифференциации крестьянского хозяйства Украины. Материалы к Всеукраинской партконференции. Изд. ЦСУ Украины. – Харьков, 1925. Очерк I.
355. Как ведутся крестьянские переделы земли на юге России /Вестник Та-врического земства. Июль. 1903.
356. Карышев Н. Народнохозяйственные наброски вненадельного землевла-дения в Херсонской и соседних губерниях //Русское богатство. –1903. – № 9.
357. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 2004.
358. Герценштейн М.Я. Харьковский крах. По поводу процесса о злоупо-треблениях в Харьковском земельном и торговом банках. – СПб., 1903.
359. Билимович А.Д. Крестьянский правопорядок по трудам местных коми-тетов о нуждах сельхозпромышленности. – К., 1904.
360. Величковский М. Столыпинская земельная реформа. – Л., 1964.
361. Диспут Б.А. Кистяковского в Харьковском университете //Право. – 1917. – № 13.
362. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. – М., 1916.
363. Ильин И. Понятие права и силы (Опыт методологического анализа) / Ильин И.А. Соч. – Т. 1.
364. Бабкін В.Д., Усенко І.Б. Нарис історії розвитку загальної теорії держави і права, філософії та енциклопедії права //Антологія української юридичної думки. – К., 2002. – Т. 1.
365. Буданов М. История русского государственного права. – К., 1908.
366. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону. 1995.
367. Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861–1917). – Харьков, 1987.
368. Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. – М., 1998.
369. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972.
370. Маритен Ж. Человек и государство. – М., 2000.
371. Депенчук Л. Богдан Кістяківський. – К., 1995.
372. Кистяковский Б.А. Социология права. – СПб., 1998.
373. Дугин А. Теория евразийского государства // Алексеев Н. Русский на¬род и государство. – М., 1998.
374. Поляков А.В. Петербургская школа философии права и задачи совре-менного правоведения //Правоведение – 2002. № 2.
375. Ильин И.А. Общее учение о праве и государстве // Собр. соч.: В 10 т. – Т. 4. – М., 1994.
376. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – СПб., 1998.
377. Новгородцев П.И. О своеобразных элементах русской философии права / П.И. Новгородцев. Соч. – М., 1995.
378. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нрав-ственности. – Т. 1. – СПб., 1909.
379. Петражицкий Л.И. Теория права и государства в связи с теорией нрав-ственности. – Т. 2. – СПб., 1910.
380. Рейснер М. Современная юриспруденция и учение Л.И. Петражицкого //Русское богатство. – 1908. – № 2. Отдел 2.
381. Петражицкий Л.И. Введение в изучение права и нравственности. Эмо-циональная психология. – СПб., 1905.
382. Алексеев Н.Н. Основы философии права. – СПб., 1998.
383. Франк С.Л. Введение в философию в сжатом изложении. – Пг., 1922.
384. Новгородцев П.И. Кризис современного правосознания. – М., 1909.
385. Кистяковский Б.А. Государство правовое и социалистическое // Вопросы философии. – 1990. № 6.
386. Хайдеггер M. Европейский нигилизм. Пять главных рубрик в мысли Ницше /Хайдеггер М. Время и бытие. – М.. 1993.
387. Дебагорий-Мокриевич В.К. От бунтарства к терроризму. – М., 1930. – Т. 1.
388. Ковалик С. Революционное движение 70–х годов и процесс 193. – М., 1928.
389. Сикилинда А. И. Теория полицейского государства и её критика в рабо-тах Б.А. Кистяковского //Вестник ЛАВД. – 2000. – № 3.
390. Тарновский Е. Статистические сведения о лицах, обвиняемых в государ-ственных преступлениях //Журнал министерства юстиции. – 1906. – № 4.
391. Веселовский В. Крестьянское движение 1902 года. – М., 1923.
392. Красный архив. – Т. 32.
393. Витте С.Ю. Воспоминания. – Т. 1. – Берлин, 1923.
394. Соловьев Ю. Самодержавие и дворянство. – М., 1981.
395. Чернов В. Конструктивный социализм. – Прага, 1925.
396. Корноухов Е.М. Борьба партии большевиков против анархистов в Рос-сии. – М., 1981.
397. Полный текст протокола Второго очередного съезда РСДРП. – Женева, 1903. Цит. по: Кистяковский Б.А. В защиту права //Вехи. – М., 1991.
398. Витте С.Ю. Воспоминания. – Т. 2. – Берлин, 1923.
399. Обнинский В. Новый строй. – М., 1909.
400. Новый энциклопедический словарь Брокгауза и Эфрона. – СПб., 1910.
401. Perrie M. The Social Composition and Structure of the Socialist Revolutionary Party Before 1917 //Soviet Studies. 1972. Vol. 24. № 2.
402. Гегель Г. Философия истории. Сочинения. – Т. 8. – М., 1935.
403. Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993.
404. Волковинський В.Л. Нестор Махно: звичності стежки політичного аван-тюриста //Український історичний журнал. – 1989. – № 7.
405. Еременко А. М. Обесценивание событийности в научном и обыденном сознании нового и новейшего времени //Вестник ЛАВД. – 2000. – № 3.
406. Кульчицький С.В. Центральна Рада. Утворення УНР //Український істо-ричний журнал. – 1992. – № 6.
407. Гольденвейзер А.А. Из киевских воспоминаний. //Революция на Украине по мемуарам белых. – К., 1990.
408. Дорошенко Д. Історія України 1917– 1923. – Т. 1. Доба Центральної Ра-ди. – Ужгород, 1932.
409. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. – Т. 2. Українська гетьманська держава. – Ужгород, 1932.
410. Обручев К. Воспоминания. – Т. 1. – Нью-Йорк, 1930.
411. Лисяк-Рудницький І. Четвертий Універсал та його ідеологічні поперед-ники /Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 2.
412. Трубецкой Н.С. Об истинном и ложном национализме //Трубецкой Н.С. История. Культура. Язык. – М., 1995.
413. Лотман Ю.М., Успенский Б. А. О семиотическом механизме культуры // Труды по знаковым системам. – Т. 5 (Ученые записки Тартуского уни-верситета. Вып. 284). – Тарту. 1971.
414. Беспечный Т.А., Букреева Т.Т. Нестор Махно: Правда и легенды. Лев Задов: Человек из контрразведки. – Донецк, 1996.
415. Кабанов В.В. Аграрная революция в России //Вопросы истории. – 1989. – № 11.
416. ДОГА. Фонд 1., Оп.1. Ед. хр. 185. Лист 6.
417. Собрание узаконений. – 1917–1918. – Изд. 2. – № 2.
418. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. – Т. 35.
419. Дело народа. 17– 30 ноября. 1917.
420. Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н. Махно (ок-тябрь 1917 – август 1921). – Симферополь, 1996.
421. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. – Т. 1. – Прага, 1941– 1942.
422. Петрів В. До історії формування війська на Україні під час революції //Літературно-науковий вісник. – 1930. – № 11.
423. Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. – Т. 2. – Відень, 1927.
424. Грушевський М.С. Вільна Україна. – К., 1917.
425. Липинський В. Хліборобська Україна. Кн. 1.
426. Тимощук О.В. Державна варта Української Держави (історико-юридичний аналіз). – К. 1998.
427. Лейхтенбергский Г.Н. Воспоминания об Украине. – Берлин, 1921.
428. Голинков Д.Л. Крушение антисоветского подполья в СССР. – Кн. 1. – М., 1978.
429. Борщак И. Берестейський мир.//Енциклопедія Українознавства
430. Андриевский В. З минулого. Т. 1. – Берлін, 1921.
431. Грушевський М. На переломі. – Львів, 1960.
432. Сумский С. Одиннадцать переворотов //Революция на Украине по мему-арам белых. – К., 1990.
433. Андріевський В. З минулого. – Т. 2. – Берлін, 1923.
434. Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1917 року: нові дані німецьких архівів //Політологічні читання. – 1994. – № 1.
435. Феденко П. Історія революції. – Б.м., 1959. – Т. 2.
436. Сідак В. Контррозвідка останнього гетьмана. – К., 1995.
437. ЦДАВО України. – Ф. 1216, оп. 1. стр. 22, арк. 2.
438. Бородин Л.В. До питання про організацію та правове положення спеціа-льних військових і правоохоронних підрозділів періоду української ре-волюції (1917–1920 рр.) //Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 3.
439. Алексеев (Небутев) И. Из воспоминаний левого эсера (подпольная рабо-та на Украине). – М., 1922.
440. Петровский Д. Уничтожение и разложение живой силы врага (ответ т. Фрунзе). Дискуссия по поводу тезисов съезда комсостава Украины и Крыма //Военный вестник. – 1922. – № 12.
441. Шубин А. Махновское движе
Стоимость доставки работы, в гривнах:

(при оплате в другой валюте, пересчет по курсу центрального банка на день оплаты)		 50
Скачать бесплатно 21743.doc 





Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины

Вход для партнеров

Регистрация

Восстановить доступ

Материал для курсовых и дипломных работ


Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:

Besucherzahler
счетчик посещений

© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.