---

Статус Уповноваженого з прав людини як учасника кримінально-процесуальних відносин

Уповноважений може бути учасником кримінально-процесуальних відносин у різному правовому статусі.

Участь Уповноваженого у кримінальному провадженні як підозрюваного, обвинуваченого є можливою, якщо під час здійснення досудового провадження з’ясується, що є достатні дані, які вказують на те, що він вчинив кримінальне правопорушення. Однак наявність таких доказів ще не є підставою для прийняття рішення про затримання, арешт, притягнення до кримінальної відповідальності Уповноваженого. Згідно з ч. 3 ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [15] (далі – Закон), на прийняття таких процесуальних рішень має бути отримано згоду парламенту. Детально це питання ми розглянемо у другому розділі роботи.

Уповноважений може бути учасником кримінально-процесуальних відносин як потерпілий. Його участь як потерпілого у кримінальному провадженні можлива в тому разі, коли проти нього, саме як Уповноваженого, вчинено злочин, передбачений ст. 112 КК України.

У цій статті йдеться про посягання на життя Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (виділено мною – О.С.), Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії, вчинене у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю [16].

Уповноважений як потерпілий також може брати участь у кримінальному провадженні у тому випадку, коли щодо нього як посадової особи вчинено злочин, передбачений ст. 344 КК України «Втручання у діяльність державного діяча». У ч. 1 цієї статті вказано про незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника (виділено мною – О.С.), Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голову Антимонопольного комітету України, голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень.

Як зазначається в юридичній літературі, під виконанням Уповноваженим як державним діячем службових обов’язків слід розуміти реалізацію ним наданих йому Конституцією України та Законом повноважень. Прийняття незаконних рішень – це прийняття рішень, які не належать до компетенції Уповноваженого, або рішень, які суперечать чинному законодавству [17, с. 865].

Участь Уповноваженого у кримінальному провадженні як потерпілого можлива також у тому разі, коли щодо нього вчинено злочин, передбачений ст. 346 КК України «Погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча». У ч. 1 цієї статті йдеться про погрозу вбивством, заподіянням шкоди здоров’ю, знищенням або пошкодженням майна, а також викраденням або позбавленням волі щодо Президента України, Голови Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Голови чи судді Конституційного Суду України або Верховного Суду України чи вищих спеціалізованих судів України, Генерального прокурора України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (виділено мною – О.С.), Голови Рахункової палати, Голови Національного банку України, керівника політичної партії України, а також щодо їх близьких родичів, вчинена у зв’язку з їх державною чи громадською діяльністю.

У КПК України не визначено певних особливостей кримінального провадження, якщо потерпілим є Уповноважений. Таким чином, має застосовуватися загальний порядок проведення досудового розслідування та судового розгляду в частині забезпечення прав та законних інтересів Уповноваженого як потерпілого.

На нашу думку, у КПК України доцільно передбачити деякі особливості такого порядку. Йдеться про визначення підслідності кримінального провадження, якщо відносно Уповноваженого вчинено злочини, передбачені ст. 112, 344, 346 КК України.

Відповідно до змісту ст. 216 КПК України, досудове розслідування злочинів про втручання в діяльність Уповноваженого, посягання на його життя має здійснювати слідчий органів безпеки. Розслідування злочинів про погрозу або насильство щодо Уповноваженого – це підслідність слідчого органів внутрішніх справ. На нашу думку, слід регламентувати по-іншому у ст. 216 КПК України питання про підслідність злочинів, передбачених ст. 112, 344, 346 КК України.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що у кримінально-процесуальному законодавстві деяких країн визначення підслідності залежить не тільки від кваліфікації злочину та суб’єкта, який його вчинив, а й від статусу потерпілого. Так, наприклад, у ч. 2 ст. 151 КПК РФ зазначено, що попереднє розслідування провадиться слідчими прокуратури – у кримінальних справах про злочини, вчинені особами, вказаними у ст. 447 цього Кодексу, за виключенням випадків, передбачених п. 7 ч. 3 цієї статті, а також про злочини, вчинені щодо вказаних осіб у зв’язку з їх професійною діяльності.

У ст. 447 КПК РФ наведено перелік осіб, відносно яких застосовується особливий порядок провадження у кримінальних справах. Відповідно до ч. 1 цієї норми, це:

1) член Ради Федерації та депутат Державної думи, депутат законодавчого (представницького) органу державної влади суб’єкта РФ, депутат, член виборного органу місцевого самоврядування, виборна посадова особа органу місцевого самоврядування;

2) суддя Конституційного Суду РФ, суддя федерального суді загальної юрисдикції або федерального арбітражного суду, мирові суддя та судді конституційного (статутного) суду суб’єкта РФ, присяжний або арбітражний засідатель у період здійснення ним правосуддя;

3) Голова Рахункової палати РФ, його заступник та аудитор Рахункової палати РФ;

4) Уповноважений з прав людини у РФ (виділено мною – О.С.);

5) Президент РФ, який закінчив виконання своїх повноважень, а також кандидат у Президенти РФ;

6) прокурор;

6-1) Голова Слідчого комітету при прокуратурі РФ;

6-2) керівник слідчого органу;

7) слідчий;

8) адвокат;

9) член виборчої комісії, комісії референдуму з правом вирішального голосу;

10) зареєстрований кандидат у депутати Державної Думи, зареєстрований кандидат у депутати законодавчого (представницького) органу державної влади суб’єкта РФ.

У п. 4 ч. 1 ст. 447 КПК РФ йдеться про Уповноваженого з прав людини РФ. Таким чином, відповідно до змісту ч. 2 ст. 151 цього Кодексу, можна дійти висновку, що якщо відносно нього вчинено злочин, пов’язаний з професійною діяльністю, його розслідування належить до компетенції слідчих прокуратури.

На нашу думку, у ст. 216 КПК України також доцільно визначити підслідність кримінального провадження, якщо злочини вчинено у зв’язку з професійною діяльністю щодо осіб, про яких ідеться у ст. 480 цього Кодексу, у тому числі і відносно Уповноваженого. На нашу думку, розслідування злочинів, передбачених ст.112, 344, 346 КК України, слід віднести до компетенції слідчих органів Державного бюро розслідувань. До дня початку діяльності даного бюро розслідування цих злочинів має бути віднесено до компетенції слідчих прокуратури відповідно до п. 1 розділу 10 «Прикінцеві положення» та п. 1 розділу 11 «Перехідні положення» КПК України.

Уповноважений може бути учасником кримінально-процесуальних відносин як свідок, тобто особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження. Однак не як свідок певного злочину, а свідок тих обставин, які йому стали відомі під час здійснення ним професійної діяльності. У зв’язку з цим, важливим для розгляду є питання про свідоцький імунітет Уповноваженого.

Приступаючи до розгляду цього питання, зазначимо, що під час дії КПК 1960 року проблему свідоцького імунітету вивчали такі науковці, як С.Г. Волкотруб [18, с. 13–14], С.М. Стахівський [19, с. 19–25], Л.Д. Удалова [20, с. 226–231], О. Белькова [21, с. 102–105], Р. Бараннік [22, с. 125–128], С.В. Слінько [23, с. 162], О.Є. Омельченко [24, с. 71–73] та ін.

Вони досліджували ч. 1 ст. 63 Конституції України, відповідно до якої особа не несе відповідальності за давання показань або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а також ґрунтовно аналізували ч. 1 ст. 69 КПК 1960 року, яка встановлювала, що не можуть бути допитані як свідки:

1) адвокати та інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної допомоги, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, яка довірила їм ці відомості;

2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, представника потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям; 

3) особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них;

4) свідок, який відповідно до ст. 53-3 цього Кодексу дає показання під псевдонімом, – щодо дійсних даних про його особу;

5) особа, яка має відомості про дійсні дані про свідка, який відповідно до ст. 52-3 цього Кодексу дає показання під псевдонімом – щодо дійсних даних про його особу.

Також процесуалісти досліджувати ч. 2, 3 ст. 69 КПК 1960 року, у якій ішлося про те, що відмовитися давати показання як свідки мають право: 1) члени сім’ї, близькі родичі, усиновлені, усиновителі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; 2) особа, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у вчиненні злочину. Не можуть без їх згоди бути допитані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника.

У юридичній літературі були висловлені міркування щодо розширення у ст. 69 КПК 1960 року переліку осіб, які не можуть бути допитані як свідки. Так, наприклад, Л.Д. Удалова пропонувала доповнити ч. 1 цієї статті положенням, що не можуть бути допитані як свідки журналісти, які виконують редакційне завдання, «суддя, народний засідатель та присяжний – про обставини кримінальної справи, які стали їм відомі в зв’язку з участю в провадженні кримінальної справи» [20, с. 231].

Однак ніхто з українських науковців не пропонував доповнити ст. 69 КПК 1960 року положенням, що не може бути допитаний як свідок Уповноважений – про обставини, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням його обов’язків. Водночас деякі автори, посилаючись на положення ч. 2 ст. 20 Закону, що Уповноважений не зобов’язаний давати пояснення по суті справ, які закінчені або перебувають у його провадженні, зазначали, що він користується свідоцьким імунітетом.

 

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16775.html "