Організаційне забезпечення стратегічного управління фінансовим потенціалом промислових підприємств через інтереси стейкхолдерів

Впровадження стратегій розвитку значною мірою стосується здійснення функціональних і ресурсних стратегій, що знаходить відображення у зміні систем, структур і процесів управління, які забезпечують і окреслюють певні дії, що сприяють досягненню конкретних загальних і загальноконкурентних стратегій щодо управління фінансовим потенціалом підприємства. Підприємство, яке не вдосконалюється і не розвивається, не може розраховувати на успіх. Саме в цьому полягає суттєва відмінність між механізмами функціонування підприємства, які передбачають використання концепцій стратегічного планування та стратегічного управління: в першому випадку рішення стосується змін у системі «продукт — ринок», у другому — підприємства змінюють себе та оточення, в якому вони функціонують. Визначення проблем обумовлює формування організаційного забезпечення, його складових і функціональну спрямованість. Організаційне забезпечення розглядається нами як сукупність підрозділів підприємств і функцій, що ними виконуються. На наше переконання стратегічне управління фінансовим потенціалом не обмежується лише проблемою відносин між власниками та стейкхолдерами. Стейкхолдер – це ринковий суб’єкт, який виявляє інтерес до діяльності підприємства або до деяких напрямів його діяльності, але цей інтерес не базується на бажанні отримати чистий дохід. Стейкхолдерами можуть бути постачальники матеріально-технічних ресурсів, наприклад робочий колектив (керівники та працівники) та збутові або переробні підприємства, клієнти, банки та інші кредитори, конкуренти, місцеві, регіональні чи центральні органи влади та ін. Поділ акціонерів на стейкхолдерів і нестейкхолдерів є більш широким і водночас більш важливим, ніж поширене розмежування на «внутрішніх» та «зовнішніх» власників. Так, «внутрішні» власники – це особливий вид стейкхолдерів, що володіють акціями, в той час як «зовнішні» власники можуть бути стейкхолдерами, або ж ні. Зовнішні власники – стейкхолдери мають особливе значення для перехідної економіки. Це можуть бути фірми, які до приватизації були разом з корпорацією підрозділами одного державного підприємства, або банки, створені з єдиною метою забезпечення фінансових потреб корпорації. Стейкхолдери, які володіють акціями, можуть намагатись використати свій вплив для нав’язування політики підприємству, яка відповідає їхнім інтересам, але суперечить максимізації фінансового потенціалу (збільшенню частки його основних елементів: потенціалу основних фондів, потенціалу фінансових ресурсів, потенціалу кредитних можливостей та потенціалу виробництва продукції), і через це є невигідною для інших акціонерів. Н’юбоулд і Луффман поділяють стейкхолдерів на чотири головні категорії: ― групи впливу, що фінансують підприємство (наприклад, акціонери); ― менеджери, які керують підприємством; ― службовці, що працюють на підприємстві (принаймні, та їх частина, яка зацікавлена в досягненні мети підприємства); ― економічні партнери. Остання категорія включає як покупців і постачальників, так і інші економічні суб’єкти. Кожна з цих груп має різні параметри вимірювання діяльності, що впливає на рівень поставлених ними завдань. При виділенні впливу на специфіку стратегічного управління фінансовим потенціалом промислового підприємства слід враховувати, що «групова дія» стейкхолдерів не вимагає будь-якої спеціальної прямої або непрямої домовленості між ними, адже в головних питаннях (наприклад, підвищення зарплат чи дивідендних виплат) вона є домінантною стратегією для кожного члена групи.