Становлення структурних підрозділів Державної кримінально-виконавчої служби України
Як свідчить історико-правовий аналіз, статус та компетенції сучасних органів і структурних підрозділів системи виконання покарань пройшли тривалий історичний розвиток, втілюючи в’язничні вимоги, правила, функції, пов’язані з особливостями і потребами того чи іншого політичного режиму держави. Об’єктом такої діяльності є покарання – історично сформований захід примусу, що застосовується державою до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, яка має бути піддана за це фізичній ізоляції від суспільства в спеціально призначеній для цього установі – тюрмі, в’язниці, буцегарні – особливих видах кари позбавлення волі, у конкретному розумінні – установи або приміщення, устаткованого з цією метою.
Ще з княжої доби маємо відомості, що місцем ув’язнення для вищих верств населення був так званий поруб, до якого поміщали князевих супротивників з числа інших князів, змовників-бояр тощо. В окремих монастирських приміщеннях ув’язнювали “церковних людей” і злочинців проти релігії. За всілякі інші провини тримали в різних місцях під вартою. Пізніше місцем ув’язнення звичайно були ратуші, а в них – спеціальні “турми” (нім. der Turm – вежа). У джерелах згадуються також і замкові “турми” [402].
Як подано в “Енциклопедії українознавства” [403], ув’язнених називали також колодниками, бо їх часто тримали в колодках (кайданах). Церковні суди тримали винних у “куні”, тобто заковували в залізну скобу з замками, прикріплену до зовнішньої стіни дзвіниці або церкви. У селах винних тримали під вартою в коморах, хлівах або в приміщеннях, спеціально на це призначених. За Гетьманщини були тюрми в полкових містах, у яких в’язні перебували, переважно, під слідством. Головними формами покарання були грошові й тілесні кари та страта. На підставі судового рішення також забивали в колодки, приковували до гармати, іноді віддавали на відробітки до монастиря. Ув’язнення застосовувалося рідко (за переховування злодіїв, перелюбство, відмову повернути вкрадене, а також за неправдиву апеляцію). Строк ув’язнення, залежно від провини, тривав від 12 тижнів до 2 років.
На українських землях, що перебували під владою Австро-Угорщини, тюремні справи регулював закон 1873 р. про кримінальне злочинство, а також різні правила. На українських землях, що входили до складу Польщі, були збережені російська й австрійська системи, доповнені окремими законодавчими актами. Ці закони регулювали питання відбуття кари позбавлення волі, тюремної адміністрації, праці в’язнів тощо. Спеціальних тюрем для політв’язнів у Польщі не було, так що українці, засуджені за антидержавну діяльність, відбували ув’язнення у тюрмах “корінної” Польщі [403].
Вся работа доступна по ССЫЛКЕ
