Проблема агрохолдингів у сільськогосподарському землекористуванні

     

      Земля належить до числа провідних ресурсів людського розвитку, що характеризується просторовою обмеженістю, незамінністю, постійністю місцезнаходження тощо. Ці характеристики землі перетворюють її на особливий об’єкт товарно-грошових відносин, адже в процесі її перерозподілу між суб’єктами господарювання завжди зберігається ризик монополізації ринку та обмеження економічної конкуренції, які матимуть своїми наслідками втрату ефективності виробництва та зростання суспільних витрат на виплату монопольної земельної ренти [147].

      Добробут населення у сільській місцевості значною мірою визначається діяльністю місцевих аграрних підприємств, що виникли на теренах реформованих колективних сільськогосподарських підприємств різних організаційно-правових форм та фермерських господарств. Як правило, за умови успішного функціонування сільськогосподарського підприємства, ситуація на селі є кращою, порівняно з місцевістю, де аграрне виробництво в занепаді, або взагалі земля не обробляється. Успішні аграрні підприємства забезпечують роботою місцевих жителів, сплачують податки до місцевих бюджетів, підтримують, а подекуди і розвивають сільську інфраструктуру. Значною мірою така їх соціальна діяльність пов'язана з тим, що засновники цих підприємств є жителями села, і вони та члени їх сімей користуються цією інфраструктурою: засобами комунікації, медичними, культурними і освітніми закладами (діти ходять до дитячого садка і школи, будинку культури, бібліотеки тощо) [8].

      Найбільш глибокі відмінності між «успішними» і «неуспішними» сільськими територіями почали виникати під час реформування аграрної сфери, а також у післяреформений період. Справа в тому, що за радянського періоду майже всі витрати, пов'язані з соціально-економічним та культурним розвитком села несли держава і місцеві колективні сільськогосподарські підприємства. В той же час, у процесі реформування сільського господарства відбувся цілком природний для ринкової економіки поділ сфер відповідальності – аграрні підприємства почали займатися виключно агробізнесом, а органи місцевого самоврядування – соціальними проблемами сільських територій. На жаль, сталого соціально-економічного розвитку села при цьому так і не було досягнуто, адже фінансове забезпечення бюджетів сільських громад є досить низьким, в тому числі завдяки мінімізації податкового навантаження у агробізнесі.

      За таких умов, внаслідок неусталеності економіко-правових відносин щодо володіння і користування землями сільськогосподарського призначення, 2005-2010 роки відзначились формуванням в Україні специфічної форми господарювання у аграрній сфері – агрохолдингів. Виникнення агрохолдингів внесло значні корективи в існуючий стан економічної конкуренції у сільській місцевості.

      Агрохолдинг (від англ. holding – утримання, зберігання) – це сукупність материнської компанії та контрольованих нею дочірніх компаній, що здійснюють господарську діяльність у сфері виробництва та переробки сільськогосподарської продукції. Крім простих холдингів, що являють собою материнське товариство і одне або декілька контрольованих ним дочірніх товариств (про яких говорять, що вони по відношенню один до одного є «сестринськими» компаніями) існують і складніші холдингові структури, в яких дочірні товариства самі виступають в якості материнських компаній по відношенню до інших компаній. При цьому материнська компанія, що стоїть на чолі всієї структури холдингу, іменується холдинговою компанією. Контроль материнської компанії за своїми дочірніми товариствами здійснюється як за допомогою домінуючої участі в їх статутному капіталі, так і за допомогою визначення їх господарської діяльності (наприклад, виконуючи функції їх одноосібного виконавчого органу), так і іншим чином, передбаченим законодавством.

      Умовно, агрохолдингом можна вважати сукупність поєднаних компаній, що сукупно використовують понад 50 тис. га сільськогосподарських земель. Таких компаній наразі нараховується вже більше 50. Найбільшими агрохолдингами України є ТОВ «Українські аграрні інвестиції» (330 тис. га), ВАТ «ММК ім. Ілліча» (225 тис. га), «NCH Capital» (200 тис. га), ДП «Нафком-Агро» (200 тис. га), ВАТ «Миронівський хлібопродукт» (180 тис. га), Агропромхолдинг «Астарта-Київ» (180 тис. га), ЗАТ «Райз-Максимко» (160 тис. га), «Мрія Агрохолдинг» (158 тис. га), ВАТ «Приват-АгроХолдинг» (150 тис. га), «Агротон» (150 тис. га), «Лоутре-Агро» (150 тис. га), «Райз-агро» (130 тис. га), «Дакор Агро Холдинг» (106 тис. га), «Укррос» (105 тис. га), «Лотуре» (101 тис. га), «Укрзернопром-Агро» (100 тис. га), АПК «Шахтар» «Шахта ім. Засядько» (100 тис. га) та інші. Загалом агрохолдинги контролюють близько 5 млн га, або майже 15 % площі ріллі в Україні [9].

      Агрохолдинги в Україні, як правило, – це виключно бізнес-проекти, основною метою яких є одержання прибутку та примноження капіталу їхніх засновників. Підтримка і розвиток сільської інфраструктури ніколи не була функцією агрохолдингу, адже засновники чи власники агрохолдингу, як правило, не проживають в місцях ведення агробізнесу і ні вони, ні члени їх сімей не мають наміру користуються сільською інфраструктурою [8]. Хоча агрохолдинги являються своєрідним феноменом пореформеного

      Вся работа доступна по Ссылке