Теоретичні основи формування бізнес-стратегії підприємства

          На сьогоднішній день перед Україною стоїть найважливіше завдання – підвищення ефективності функціонування вітчизняної економіки. За часів Радянського Союзу планова економіка нашої держави була більш орієнтованою на кількісні характеристики виробничих підприємств, ніж на якісну їх складову. Після його розпаду в Україні і в інших постсоціалістичних країнах почали відбуватися економічні реформи та переорієнтація економіки на ринковий тип розвитку, що на початковому етапі призвело до різкого зниження показників ефективності її функціонування, ескалації стагфляційних процесів та, відповідно до всього перерахованого, соціального напруження населення [12; 36].          Щодо підприємств, то більшість з них втратили кваліфіковані наукові та виконавчі кадри, їх основні засоби зазнали морального та фізичного зносу, що послужило причиною погіршення іміджу вітчизняного виробника, втрати позицій на національному і міжнародному ринках та зниження їх виробничого потенціалу. Через п'ятнадцять років після отримання статусу незалежної держави у 2006 – 2007 роках Україна почала відроджувати потужність економічних інститутів і соціальних стандартів, але кризові явища осені 2008 року призупинили прагнення нашої держави на невизначений термін [12].          На сьогоднішній день всесвітня економіка, а разом із нею і національна, функціонують в часи зростання глобальної фінансової кризи [12], яка, за умов ефективного формування власної бізнес-стратегії, може дати старт новому розвитку українських підприємств для створення ефективного бізнесу як усередині країни, так і за її межами. Це дозволить нашій державі в найближчому майбутньому, заручившись підтримкою західних сусідів, вступити до Європейського Союзу. Вищезазначене породжує необхідність формування національного виробника, здатного діяти в рамках нових конкурентоздатних стратегій [41; 89].          Для ринкового типу економіки, який «представляє собою сукупність певних економічних відносин, які засновані на зв’язку між споживачами, виробниками та торгівельними посередниками з приводу руху грошей і товарів в інтересах суб’єктів цих відносин та забезпечення обміну продуктами праці» [67, с. 123], характерним є існування конкурентних, економічно самостійних та матеріально-відповідальних, юридично рівноправних суб’єктів господарювання. Останні можуть мати різні форми власності на засоби виробництва, бути повністю незалежними в прийнятті управлінських рішень щодо процесу своєї фінансово-господарської діяльності. Сукупність елементів ринку таких як попит, пропозиція, ціна, конкуренція та їх взаємозв’язок являють собою ринковий механізм, яким керуються усі без винятку учасники ринкового процесу [67; 182].          Принципи розвитку економічних відносин та тенденції їх взаємодії у розвинених країнах [45; 142] полягають у підвищенні ефективності функціонування підприємства шляхом оптимізації використання існуючих ресурсів (матеріально-сировинних, виробничих, фінансових). Крім того, вони мають базуватися на суттєвому досвіді роботи в умовах ринкової економіки та вмінні самостійно визначати раціональні варіанти усіх складових виробничо-фінансової діяльності на основі пошуку компромісів між власними інтересами та потребами споживачів [133; 172; 184; 189]. Також важливим показником продуктивної роботи господарюючого суб’єкта є його відповідність вимогам до управління якістю ISO 9000, які включають в себе не тільки вимоги щодо якості товарів та послуг, організаційної структури самого підприємства, як єдиного майнового комплексу та його управління, а й до системи моніторингу [102; 135]. Перелічені аспекти ефективного ведення фінансово-господарської діяльності недостатньо враховуються національними виробниками, що не може негативно не відображатися на результатах їх діяльності та іміджі країни в цілому [20].           Вітчизняна економіка рухається в напрямку повноцінних ринкових відносин, які проявляють себе у відповідній певним суспільно-економічним умовам специфічній формі [26; 36; 37]. Цей факт змушує національні підприємства розробляти власну виробничу програму з урахуванням багатьох змінних та чинників, серед яких виступають забезпечення відповідності власної програми національній ринковій кон’юнктурі, здійснення та врахування прогнозування певних змінних у ході ведення діяльності, врахування ризиків втрати доходів внаслідок непередбачуваних обставин під час її реалізації тощо [25]. На перший план виходять проблеми формування відповідного рівня виробничої і господарської діяльності, який дозволить скласти гідну конкуренцію вже відомим виробникам та їх брендам, як в межах національних кордонів, так і на міжнародному рівні [27; 57; 154]. Вказані обставини вимагають постійного пошуку та впровадження ефективних і новаторських способів розвитку виробництва, використання існуючих економічних надбань щодо планування і здійснення господарської діяльності [87; 131; 132].           Аналіз вищезазначеного, дозволяє дійти висновку, що питання складання виробничих планів, побудови виробничих програм та формування загальної бізнес-стратегії, що забезпечує оптимальний рівень показників, що відображають величину ефекту від діяльності підприємства є дуже важливими та актуальними в умовах сучасного транзитивного характери ринкових відносин та економічних кризових явищ.          Питанням побудови стратегій присвячено багато наукових робіт як вітчизняних, так і іноземних вчених [40; 50; 56; 59; 99; 188]. Класиками теорії стратегічного аналізу вважають А. Чандлера [174], К. Ендрюса [100], И. Ансоффа [10; 171], М. Портера [135; 136], Г. Мінсберга [99; 100]. Так, А. Чандлер, який разом з К. Ендрюсом є представником Гарвардської школи бізнесу, визначав «стратегію як формування основних довгострокових цілей і задач підприємства та затвердження курсу дій, розподіл ресурсів, необхідних для досягнення таких цілей» [174, c. 23]. Їх погляди поділяють А. А. Топсон та А. Дж. Стрікленд [155, с. 11], які зазначають, що «стратегія – це план управління фірмою, спрямований на зміцнення її позицій, задоволення споживачів і досягнення поставлених цілей», тоді коли Р. А. Фатхутдінов [162, с. 7] розглядає «стратегією як програму, план, генеральний курс суб’єкта керування по досягненню ним стратегічної цілі у будь-якій області діяльності», а К. Боумен [23, с. 172] описує її як «узагальнену модель дій, необхідних для досягнення поставлених цілей шляхом координації і розподілу ресурсів компанії». Відповідно до наукових праць І. Г. Ансоффа « стратегія – набір правил для прийняття рішень, якими керується організація в ході ведення своєї діяльності» [10, c. 126]. Окрім того, він увів поняття «орієнтир» та «завдання», що в межах теми формування стратегічних планів характеризують якісну та кількісну сторони правил оцінки результатів діяльності підприємства в теперішньому часі та у майбутньому. А також поняття «стратегії бізнесу» як привила, за якими будуються відносини підприємства із його зовнішнім середовищем [10].           Разом із тим, необхідно зазначити, що в умовах сьогоденних реалій на базі класичного поняття «стратегії розвитку бізнесу» формується більш узагальнене та широке «бізнес-стратегія». Суть якого автор розуміє у комплексі способів управління змінами, побудові найбільш загального механізму дій, що визначає шляхи досягнення комплексної мети, пов'язаної з веденням своєї справи, а також в тому, що у єдине ціле ув’язуються низка факторів, таких як стратегічні цілі, правила функціонування та ресурси підприємства, потреби споживачів й сила позицій та динаміка розвитку конкурентів у відповідній галузі.          

Вся работа доступна по Ссылке